8. Виклики стабільності та загрози демократії: проблеми сталого розвитку

Сталий розвиток – загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі. Сталий розвиток – це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю.

Мова йде про такий розвиток, який би не підривав природні і соціальні умови існування людства в довгостроковій перспективі. Сталий розвиток”, „динамічна сталість” політичного процесу багато вчених розглядають як ідеальну модель розвитку, що дозволяє вирішувати кризові проблеми.

Проблема сталого розвитку нині вивчається не лише окремими вченими, але й міжнародними організаціями, в тому числі ООН.

Сучасні дослідники теорії ризиків стабільності демократії в різних країнах виокремлюють, наприклад, певні аспекти, які треба аналізувати: 1) населення та дохід; 2) національні пріоритети держави; 3) економіко-географічне положення; 4) уряд та соціальні служби; 5) культурні, релігійні та моральні цінності; 5) відкритість до зовнішніх зв’язків; 6) відкритість влади та її взаємодія з громадянами; 7) конституційні принципи та конфлікти в уряді; 8) гнучкість національних політичних інститутів; 9) роль армії, церкви, партій, преси, освітніх закладів у державі; 10) уплив та джерела опозиції панівній владі; 11) наявність військових виступів та терористичних актів; 12) кількість та умови утримання політичних в’язнів; 13) рівень офіційної корупції; 14) зовнішні відносини; 15) іноземні інвестиції; 16) міжнародні угоди; 17) членство в міжнародних організаціях; 18) позиція країни щодо певних міжнародних питань, голосування в ООН; 19) фінансова підтримка з боку інших держав; 20) ситуація в регіоні; 21) дотримання прав людини; 22) воля до влади та політична активність осіб при владі; 23) опозиція за межами країни; 24) долучення до терористичних актів у інших країнах; 25) дипломатичні конфлікти.

9. Особливості політичного транзиту в Європі та пострадянському просторі.

Обвальний крах комуністичних режимів, що стався у 1989 - 1991 роках, спричинив „безпрецедентний демократичний прорив”. Переважна більшість посткомуністичних країн орієнтацією свого розвитку обрала вільне демократичне суспільство, про що свідчать їх конституційні акти. Проте розробити наукові рекомендації для посткомуністичних країн транзитологія виявилася неспроможною. Хоча праці С. Хантінґтона і А. Пшеворського вийшли вже після краху комуністичних режимів і посткомуністичні країни встигли потрапити до поля дослідження, але тоді не було усвідомлено якісних особливостей вихідної позиції посткомуністичного транзиту та її впливу на трансформаційний процес. Аналізуючи вихідні позиції переходів до демократії, С. Хантінґтон включає комуністичні режими до типу однопартійних авторитарних режимів (разом з Гренадою, Мексикою, Тайванем і Туреччиною). А. Пшеворський вважає, що „тоталітарна модель була більш ідеологічною, ніж конкретні суспільства, до яких ця модель застосовувалася”.

Процес посткомуністичної трансформації не узгоджувався з визначеною в транзитології послідовністю етапів і обов’язкових процедур. Більшість комуністичних країн не пройшло через етап лібералізації. На момент звільнення з-під комуністичних режимів не існувало (або майже не існувало) поля громадянського суспільства, що створювало великі труднощі для становлення демократичних інститутів.

Найбільш перспективними напрямами оновлення транзитологічної парадигми здаються такі:

по-перше, відмова від чисто процедурного підходу та включення до аналізу транзитивних процесів структурних чинників, по-друге, вироблення нових динамічних моделей. У суспільств, що переходять до демократії від авторитарних режимів, є дві основні перспективи розвитку: 1) перехід до якості ліберальної демократії; 2) повернення до авторитарного стану. По-третє, розширення поля наукового дослідження за рахунок включення до нього новоутворених держав. При виробленні первинної парадигми транзитології з поля дослідження були вилучені країни, в яких не склалася „національна єдність”.