93. Інверсійні траєкторії пострадянських трансформацій. Четверта хвиля демократизації в праці а. Ю. Мельвіля.

Аналізуючи проблему посткомуністичних трансформаційних перетворень, ми зауважили, що політична теорія переходу розроблена, зазвичай, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів у цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Після подій 1989 року основні положення теорії переходу були підтверджені та розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи. Однак, потрібно зазначити, що в цей регіон комуністичні режими були принесені ззовні і не надто вкоренились тут. До того ж, в останній період свого існування вони мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.

Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами і в політичному устрої, і в економіці та стосунками із розвиненими демократіями. З. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи.

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана “шокова терапія”, яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є об’єктивні і суб’єктивні передумов. В іншому разі вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція – нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими.  Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:

1)           розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;

2)           перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою [7, с. 102-103].

Мельвіль Висувається й обстоюється теза про якісну відмінність результатів однієї і тієї ж четвертої хвилі демократизації в країнах Центральної і Східної Європи (включаючи Прибалтику), з одного боку, і державах колишнього Радянського Союзу, з другого. Пояснити відмінність процесів демократизації в цих двох посткомуністичних регіонах можна за допомогою поняття path-dependency, тобто «залежності від обраного шляху розвитку». З погляду теорії історичного інституціоналізму, та чи інша траєкторія становлення національних держав, послідовність процесів бюрократизації, демократизації, індустріалізації значною мірою зумовлює формування конкретно-історичної моделі взаємин громадянського суспільства й держави. Успішна демократизація в рамках попередніх хвиль демократичних переходів у Західній Європі й Латинській Америці, як правило, відбувалася вже після процесів раціональної бюрократизації і побудови національної держави. Справді успішним переходам третьої хвилі передував тривалий досвід існування олігархічних демократій XIX століття, а також авторитарного розвитку 1920–1930-их років. Демократизація до, а не після раціонально-легальної бюрократизації – ось що визначає фундаментальну відмінність траєкторій суспільного розвитку пострадянських демократій від траєкторії розвитку не лише західного ядра сучасної світ-системи, а й значною мірою країн Латинської Америки, а також більшості держав Південної і Центральної Європи. Ця інверсійна логіка розвитку визначає фундаментальну відмінність як політичних траєкторій, так і кінцевих результатів демократичного транзиту в Латинській Америці, Південній і Центральній Європі, з одного боку, і пострадянських трансформацій, з другого боку.