80. Політична відповідальність у демократичному суспільстві.

Головним інституціональним суб’єктом політичної відповідальності виступає держава, оскільки вона є головним суб’єктом публічної влади в суспільстві. Держава несе політичну відповідальність перед громадянами, спільнота яких стосовно держави виступає як громадянське суспільство. Політична відповідальність держави перед громадянським суспільством реалізується як відповідальність виборних вищих органів державної влади, якими є парламент і президент. Основними інституціональними засобами реалізації такої відповідальності в сучасному демократичному суспільстві є вибори і референдум.

Засобом реалізації політичної відповідальності обраного на загальних виборах президента перед громадянами вибори виступають тоді, коли президент повторно балотується на пост глави держави. Якщо на таких виборах громадяни не підтримають своїм голосуванням президента, то це означає, що президент поніс перед ними політичну відповідальність.

Засобом реалізації політичної відповідальності держави перед громадянським суспільством референдум виступає тоді, коли його предметом є питання щодо дострокового припинення повноважень вищого органу державної влади (парламенту чи президента) (відкличний референдум) або скасування чинності виданого ним правового акта (скасувальний референдум).

Засобами реалізації такої відповідальності виступають інститути: імпічменту президента; дострокового припинення повноважень (розпуску) парламенту главою держави; відкладального вето глави держави щодо законів, прийнятих парламентом; відставки уряду за рішенням парламенту або глави держави; скасування чинності актів президента, парламенту чи уряду органом судового конституційного контролю через визнання їх неконституційними.

80. Формальні та неформальні інститути в дефектних демократіях.

Особливістю новітніх демократій є те, що вони в односторонньому порядку розвивають взаємодоповнюючу владу між автономією приватної і публічної сфер, контролем за владою, демократією і правовою державою. Приклад країн Східної Європи, Латинської Америки та Азії свідчить, що для їх політики характерне порушення конституційно-правових принципів і часткова нейтралізація механізмів стримування влади.

Цим політичним режимам властиве встановлення та інституціоналізація неформальних практик та правил політичної гри. У так званих «дефектних» демократіях така модель не просто доповнює формально легітимізований процес інституціоналізації, а й в залежності від характеру неформальних інститутів може суперечити формальній інституціоналізації. На думку В. Меркеля, така «деформалізація» процедур і правил прийняття рішень є результатом поєднання двох чинників, що беруть свій початок у «до демократичному» минулому: 1) авторитарній спадщині неформальних практик; 2) акумуляції економічних і політичних проблем поставторитарної системи, перенесених із авторитарної фази. Ці чинники створюють сприятливі умови для неліберальної трансформації ліберально-демократичних інститутів, як правило, неформальним чином, і призводить до переважання неформальних практик.

Неформальні політичні мережі, які не збільшують, а зменшують дієвість формальних демократичних інститутів у дефектних демократіях, часто є результатом еволюції інститутів авторитарного режиму. Для цілої низки політичних режимів у Східній Європі (Росія, Угорщина) [220, С. 55-58] та Східній Азії (Південна Корея [166], Тайвань, Китай) [130, С.80-82] характерне щільне переплетення клієнтелістських і персноналістських мереж, неформальні «режими тиску», і лобіювання всередині державного апарату. Схожі неформальні механізми до певної міри відігравали роль «функціональних еквівалентів», забезпечуючи ефективні форми комунікації, опосередкування інтересів і реалізації рішень. Відповідно, вони компенсували неефективність формальних структур та інститутів авторитарних режимів. Функціональна слабкість формальних інститутів створювала сприятливі умови для розвитку неформальних інститутів.