- •-Сутність демократизації як процесу переходу до демократії.
- •Предмет дослідження транзитології.
- •Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.
- •Зміст, критерії та фактори політичного транзиту.
- •Трансформація партійної системи на пострадянському просторі.
- •Методологічні засади політичного транзиту.
- •Взаємозв'язок між політичними інститутами і політичними цінностями в посткомуністичних суспільствах.
- •Виклики стабільності та загрози демократії: проблеми сталого розвитку
- •Особливості політичного транзиту в Європі та пострадянському просторі.
- •Транзитологія про демократичну консолідацію суспільства.
- •Дивергенціація та спеціалізація політичних інститутів як категорії політичного транзиту.
- •Роль мас та еліт в процесі демократичних транзитів.
- •Легітимність і політична стабільність як фактори політичного транзиту.
- •Міжнародні фактори (державні, міждержавні і недержавні), що сприяють та перешкоджають демократичним транзитам.
- •Моделі демократії та транзитологія (а.Пшеворський).
- •Роль політичних символів для демократичної консолідації суспільства.
- •Структурний та процедурний підходи: порівняння та можливість синтезу.
- •Національні версії політичного транзиту в країнах снд.
- •Основні методологічні напрямки політичного транзиту.
- •Особливості внутрішніх факторів демократичних транзитів «третьої хвилі».
- •Особливості демократичного транзиту в Україні.
- •Особливості інститутів українського президентства і парламентаризму.
- •23. Особливості політичного транзиту постсоціалістичних країн.
- •Особливості процедурного підходу до процесів демократизації.
- •Перспективи консолідації нових демократій.
- •Політична трансформація в Латинській Америці.
- •27. Особливості сучасної демократичної «хвилі» у Південній Європі.
- •Політична трансформація в Центральній та Східній Європі.
- •Особливості сучасної демократичної «хвилі» у Південно-Східній Азії.
- •Політичні зміни та політичний розвиток.
- •Участь груп інтересів у демократичному транзиті в Україні.
- •Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації».
- •Результати соціально-економічних змін та можливості досягнення сталого розвитку в країнах снд.
- •Розробка методології досліджень політичного транзиту в сша в хх ст.
- •Роль зовнішніх факторів у переході авторитарних режимів до демократії.
- •Роль еліти як „авангарда” політичного транзиту в Україні.
- •Роль менталітету, традицій в політичному транзиті.
- •Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів.
- •Стратегії, розробка і реалізація політичних курсів в процесі транзиту.
- •Суб’єктивні фактори транзиту.
- •Суперечності політичного транзиту.
- •Транзит та модернізація: порівняльний аналіз.
- •Теоретико-методологічні засади політичного транзиту.
- •Теоретико-методологічні проблеми політичного транзиту.
- •Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичного транзиту.
- •Теорія політичного транзиту (а. Пшеворський, п. Штомпка).
- •47. Типологія режимів за критерієм політичного транзиту (г. О'Доннел та ф. Шміттер).
- •48. Типологія транзиту (а.Ю.Мельвіль, в. Фісун, в.П.Горбатенко).
- •49Типологія форм взаємодії акторів політичного транзиту.
- •50 Транзит та економічне зростання.
- •Транзитологічний підхід до аналізу політичних процесів.
- •Транзит в програмах українських партій.
- •Транзитологія та глобалізація: пошуки поля рівноваги
- •Транзит як виклик і проблема: погляд с.Хантінгтона.
- •56Умови та основні етапи політичного транзиту.
- •57Фактори невизначеності в сучасних демократичних транзитах.
- •58Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації» у світі.
- •59Екстенсивний та інтенсивний розвиток у «нових» і «старих» демократіях.
- •60Фактори невизначеності в сучасних демократичних транзитах.
- •61Варіанти політичного вирішення з демократичних транзитів.
- •62Національна ідентичність в процесі транзиту.
- •63Культурно-ціннісні передумови демократизації.
- •64Інституціоналізація демократії в ході транзиту.
- •65Особливості взаємодії основних політичних акторів у ході посткомуністичних трансформацій.
- •66Варіанти посткомуністичних трансформацій (консолідовані демократії; перехідні режими; консолідовані автократії та ін.).
- •67Напрями у вивченні передумов демократизації суспільства.
- •68Шляхи та структурні фази демократизації.
- •69Модель зміни режиму другої спроби. Періоди еволюції транзитології (і.Р.Хінтба, т.Л.Карл).
- •Особливості кольорових революцій як механізму політичних транзитів.
- •71.Процеси політичних змін в Україні з точки зору теорії демократії відповідно, за критеріями поліархії (р.А. Даль).
- •Відмінності між демократизацією та лібералізацією.
- •Проблеми становлення української демократії.
- •75. Умови формування громадянського суспільства в Україні.
- •76.Проблема співвідношення західних демократичних зразків з політичними режимами незахідних країн.
- •77. Форми переходів до демократії г. Ерме.
- •78. Відмінності структурного та процедурного підходів при аналізі внутрішніх факторів демократичних транзитів.
- •Консолідовані демократії ( X. Лінц и а. Степан, л. В. Сморгунов).
- •Причини перешкод хвиль демократизації.
- •Політична відповідальність у демократичному суспільстві.
- •Формальні та неформальні інститути в дефектних демократіях.
- •Трансформація партійних систем в контексті євроінтеграції.
- •Аналіз траекторій режимної трансформації у праці а.Ю.Мельвіля „Фактори режимних трансформацій та типи державної спроможності в посткомуністичних країнах”.
- •Вибір моделі політичної трансформації. „Арабська весна”.
- •Виклики стабільності та загрози демократії: проблеми сталого розвитку (б. Гаврилишин. „До ефективних суспільств”).
- •Демократична консолідація як предмет теоретичних досліджень (ф.Шміттер, г. О'Доннелла, ю.Мельвіль, н.Латигіна).
- •Демократичний транзит в праці г. В.Музиченко „Концептуалізація державної політики країн пострадянського простору в умовах глобалізаційних змін”.
- •89. Децентралізація та децентралізація у праці а.О. Хмельникова «Децентралізація як механізм модернізації політичного менеджменту на регіональному рівні»
- •90. Еволюція демократичного переходу (а. Мельвіль, о. Марчак)
- •91. Елітоцентричні погляди на консолідацію демократії (Дж. Александер)
- •92. Ендогенний та екзогенний характер політичного транзиту (н.А. Латигіна)
- •93. Інверсійні траєкторії пострадянських трансформацій. Четверта хвиля демократизації в праці а. Ю. Мельвіля.
- •94. Інституціональний підхід в транзитології. Перехід до конкурентних та неконкурентних режимів за в.Я. Гельманом
- •95. Кластери «прорив до демократії» та «проблемні траєкторії» у праці а.Ю. Мельвіля «Фактори режимних трансформацій та типии державної спроможності в посткомуністичних країнах»
- •96. Коефіцієнти кореляції к. Пірсона між показниками результатів демократичного розвитку та структурними змінними в праці а.Ю. Мельвіля та д.К. Стукала «Умови демократії та межі демократизації»
- •97. Концептуально-методологічні засади демократизації як процессу переходу до демократії. Типологія політичних режимів.
- •98. Культуралістська гіпотеза демократизації. Гібридні режими.
- •100. Міжнародні фактори, що сприяють та перешкоджають демократичним транзитам у праці о. Іванілова «Принцип альтернативності у модернізації політичних систем».
- •101. Національні версії політичного транзиту в країнах снд (м. І. Михальченко «Україна як нова історична реальність»).
- •102. Особливості авторитарного транзиту (є. Г . Пономарьова).
- •103. Особливості внутрішніх факторів демократичних транзитів третьої хвилі. Проблеми демократії в рф.
- •104. Особливості політичного транзиту пострадянських країн у праці а. Ю. Мельвіля
- •105. Особливості процедурного підходу до процесів демократизації.
- •106. Плюси та мінуси концепції перехідного періоду політичного режиму в Україні
- •107Політичні аспекти трансформації нових країн єс. Перспективи консолідації нових демократій.
- •108.Політичні партії як суб'єкти формування політико-управлінської еліти (в. А. Полторак „Політична стратифікація суспільства”).
- •109.Політичні ризики в умовах демократичної трансформації суспільства (о.В.Вінничук)
- •110.Посткласичні моделі демократії (л. Уайтхед, Дж. Ді Палма, а. Пшеворський, т. Карл).Проблема переходу до демократії. «Хвилі демократизації».
- •111. Проблеми залучення громадян до участі в демократичному транзиті (г. О’Доннелл, ф. Шміттер, о.М.Кіндратець).
- •112. Проблеми політичного транзиту в країнах Латинської Америки.
- •113.Регіональна інтеграція як чинник транзиту: мережевий підхід. (о.І. Романюк. „Від тоталітаризму до демократії та національної державності: системний аналіз посткомуністичних трансформацій”
- •114. Розробка методології досліджень політичного транзиту в сша в хх ст.
- •115. Розходження в зовнішніх умовах переходів правоавторитарних режимів до демократії і посткомуністичних трансформацій. Пактові переходи (м.Макфол, о.В.Гаман-Голутвіна)
- •116.Роль еліти як „авангарду” політичного транзиту. Репрезентативна та поведінкова трансформація (Дж.Хіглі, р.Гантер, м.Бартон).
- •117.Роль менталітету та традицій в демократичному транзиті. Регіональна ідентичність (л.П.Нагорна).
- •118.Системні, структурні, культурні теорії у межах структурного підходу в праці Тараса Кузьо „Посткомуністичні транзити: три виміри або чотири?”
- •119.Специфіка дослідження політичного транзиту в країнах Східної Європи та рф, виходячи з концепції неопатримоніалізму.
- •120.Спільне і особливе в різних варіантах демократизації авторитарних режимів. Недоліки елітистської теорії.
- •121.Структурні та процедурні фактори як передумови демократичних транзитів (с. Ліпсет, г. Алмонд, с. Верба, д. Растоу, р. Інглехарт а. А. Пшеворський).
- •122.”Кольорові революці” як вихід з неопатримоніалізму у праці а.А.Фісуна „Демократія, неопатримоніалізм та глобальні трансформації”.
- •123.Суперечності політичного транзиту в праці Робіна Теобальда „Патримоніалізм”.
- •124. Теоретико-методологічні засади політичного транзиту. Класифікація переходів до демократії за д.Хелдом.
- •125.Теоретико-методологічні проблеми політичного транзиту.
- •126. Конфліктно-політична інтерпретація державно-центричного підходу до політичного процесу ч.Тіллі.
- •127.Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичного транзиту.
- •128. Проблема пояснення успіхів переходів в праці ш.Ейзенштадта ”Шляхи до різних варіантів ранньої сучасності”.
- •129.Типологія режимів за критерієм політичного транзиту. Трансверсалізація темпоральності.
- •130 Типологія транзиту (а.Ю.Мельвіль, в. Фісун, в.П.Горбатенко).
- •131 Транзит і проблема „глобальної демократизації” (г.І.Вайнштейн).
- •132 Транзитологічний підхід до аналізу політичних процесів. Становлення формальних та неформальних політичних інститутів.
- •133 Транзитологія як виклик і проблема: погляд с.Хантінгтона
- •133Транзитологія як виклик і проблема: погляд с.Хантінгтона
- •135Умови ідентичності в праці в. Г. Кременя „Україна: ідентичність у добу глобалізації”.
- •136Фактори демократизації у праці н. Марадика „Перехід до демократії в Чеській Республіці”.
- •137Фактори демократизації у праці Томаса Карозерса „Помилка теорії „поетапної демократизації”.
- •138Фактори демократизації у праці Томаса Карозерса „Стан демократії у світі та зусилля Заходу”.
- •140Формування інтегрального індексу демократії у праці а.Ю.Мельвіля
- •141Фактори режимних трансформацій та типи державної спроможності в посткомуністичних країнах.
69Модель зміни режиму другої спроби. Періоди еволюції транзитології (і.Р.Хінтба, т.Л.Карл).
моделлю модернізації авторитарного режиму є так звана ≪модель другої спроби≫. Вона має місце, коли нововстановлена демократична система зазнає кризи через відсутність соціальної бази демократії, коли демократичні лідери здійснюють непрофесійну, незважену політику, або коли якийсь суспільний катаклізм призводить демократичний режим до краху і до влади на більш або менш тривалий час знову приходить авторитарний уряд. Через певний час політична еліта робить другу, більш вдалу спробу встановити демократію, і успіх її почасти обумовлюється тим, наскільки вдається використати попередній досвід. Німеччина, Італія, Австрія, Японія, Венесуела, Колумбія встановили достатньо стабільні демократичні системи саме після другої спроби демократизації. Іспанію, Португалію, Грецію, Корею, колишню Чехословаччину і Польщу можна буде віднести до країн, де мала місце “модель другої спроби”, якщо в них відбудеться стабілізація демократичних режимів “третьої хвилі”. Вітчизняна дослідниця (на основі класифікації моделей переходів Хантінгтона) Н. Латигіна, позначаючи порівняно стабільні та довго існуючі авторитарні і демок¬ратичні режими як А і D, а менш стабільні та недовговічні – як а і d. Виокремлює такі моделі зміни політичного режиму: циклічна: a-d-a-d-a-d; друга спроба: A-d-a-D; перервана демократія: A-D-a-D; прямий перехід: A-D; деколонізація: D/a-D.
Друга спроба: A-d-a-D - країна з авторитарною політичною системою змінює її на демократичну. Потім або демократична політична система зазнає поразки через відсутність у країні соціальної бази для демократії, або лідери нової демократичної системи здійснюють екстремістську політику, що викликає гостру відповідну реакцію, або якийсь катаклізм (депресія, війна) призводить демократичний політичний режим до краху. До влади на більш або менш довгий строк знову приходить авторитарний уряд. Врешті-решт, політичними елітами робиться друга, більш вдала спроба встановити демократію, і успіх її, як мінімум почасти, обумовлюється тим, що колишній невдалий досвід дечому навчив демократичних політичних лідерів (Німеччина, Італія, Австрія, Японія, Венесуела, Колумбія, Іспанія, Португалія, Греція, Південна Корея
Особливості кольорових революцій як механізму політичних транзитів.
Череда «цветных революций», произошедших в последние годы вновь поставила на повестку дня интеллектуальных дискуссий подзабытый вопрос о закономерностях развития государств бывшего «лагеря социализма». До сего момента сравнительный анализ «демократического транзита» остается одной из самых малоизученных тем в отечественной политологии.
Общим для всех режимов, павших в результате «цветных революций» был их полуавторитарный характер. Действовавшая власть обладала доминирующими позициями в ущерб духу, но не обязательно букве формально демократических конституций, в целом сохранялись существенные элементы плюрализма. Вместе с тем этим режимам в той или иной степени были присущи элементы авторитаризма:
- предельно расширенная сфера компетенции центральной исполнительной власти (исключение – федеративная Югославия, в которой каждая из республик имела достаточно широкую автономию), что породило, с одной стороны, слабость системы политических партий, а с другой – пресловутый «административный ресурс», т.е. возможность давления на политическое поведение нижестоящих звеньев власти;
- сращивание отношений власти и собственности, что особенно характерно для бывших советских республик, в которых формирование рыночных отношений, основанных на частной собственности, фактически не было завершено;
- преобладающее влияние исполнительной власти в медийном пространстве, в первую очередь контроль над общенациональными телеканалами;
- «мобилизационная идеология», позволявшая режиму обосновывать необходимость «национального единства» перед лицом общей опасности (Югославия и Грузия в недалеком прошлом пережили гражданские войны, разрушившие территориальную целостность страны; на Украине неуклюжая пропаганда команды В. Януковича, усиленная российскими СМИ, пыталась, правда, весьма плачевно, создать виртуальную картину такой угрозы; в Киргизии во время, предшествующее выборам, официальная пропаганда нагнетала страх перед «оранжевой революцией», также, похоже, помогая «накликать беду».
В то же время всем этим странам были присущи и немалые элементы политического плюрализма, которые позволяли оппозиции действовать и внушали веру в свои силы:
- регулярные выборы, которые стали привычными для всего населения, более того единственно возможной формой легитимного обретения власти;
- некая демократическая традиция или, во всяком случае, примеры «работающей демократии» (успешная смена власти в 1994 г. на Украине, успехи оппозиционных сил на парламентских и местных выборах в Югославии, в Киргизии, возможно, роль сыграла репутация «самой демократичной страны Центральной Азии»);
- плюрализм политических сил, причем не ограничивающийся только деятельностью оппозиционных партий (зачастую весьма слабых). Идейно-политическое размежевание в элите, опиравшееся на реальные водоразделы в обществе: «Восток» и «Запад» (при всей условности этих понятий) на Украине, «Север» и «Юг» в Киргизии, принципиально разное видение будущего своих стран в Югославии и на Филиппинах. Такой плюрализм становится базой и для размежевания политических элит, часть которых делает ставку (в том числе и финансовую) на оппозиционного лидера и/или коалицию;
- определенный плюрализм в СМИ, особенно печатных. Независимый от властей телевизионный канал на Филиппинах сыграл едва ли не решающую роль в управлении действиями массы сторонников оппозиции, а на Украине важную миссию выполнял «Пятый канал»; - относительно развитое гражданское общество. На Филиппинах свою роль сыграли и устоявшиеся корпорации свободных профессий, и широкие коалиции против иностранных военных баз (по сути, площадки для формирования системы связей), но особенно – автономная от режима Ф. Маркоса католическая церковь. На Украине, в Югославии, Грузии возникали широкие молодежные движения. Именно эти силы обеспечили «пехоту» для массовых выступлений;
- выдвижение политической альтернативы (лидера и команды) как результирующего фактора проявлений плюрализма. Ее и элиты, и общество воспринимали как сопоставимую с действующей властью по электоральному потенциалу и пригодную по своей компетентности к государственному управлению (возможно, за исключением Киргизии). Характерно, что на смену павшим режимам приходили не «аутсайдеры», а лидеры с немалым общественным авторитетом – экс-премьеры В. Ющенко и К. Бакиев, экс-министр М. Саакашвили. В прочих случаях «послужной список» лидеров скромнее – для их подъема сыграла роль безукоризненная репутация оппозиционеров (вдова лидера филиппинской оппозиции сенатора Акино и депутат югославского парламента В. Коштуница).
