67Напрями у вивченні передумов демократизації суспільства.

Прибічники першого напряму акцентують ува¬гу на передумовах, які необхідні для виникнення власне сталих демократій. До кількості подібних передумов належать:

• модернізація, індустріалізація, урбанізація, рівень освіти, елементи капіталізму і добробут [1, с. 16];

• відповідний характер станової структури суспільства [2, р. 38];

• демократична політична культура, а також розвинуте громадянське суспільство;

• наявність визначених інституціональних форм; серед особливо значущих інституціональних фак¬торів виокремлюють електоральні системи, мажо¬ритарне або пропорційне представництво, форма правління — парламентська або президентська, міцні політичні партії і усталена партійна система;

• єдина держава, установлені кордони, від¬сутність етнічних або регіональних конфліктів;

• зовнішні фактори: мирне міжнародне стано¬вище, зростання взаємозалежності усіх країн і на¬родів світу [3, р. 91].

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чо¬му визначається характером самого транзиту і протиставляють «революції зверху» «революціям знизу».Головна увага приділяється ролі політич¬них еліт, важливості єдності елітних груп, не¬обхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то не¬обхідно визнати, що позиція еліт дійсно може ма¬ти вирішальне значення в окреслюванні напрям¬ку і перспектив подальшого розвитку суспільства: буде воно розвиватися шляхом демократії чи дик¬татури. Так, наприклад, на думку Дж. Каллберга, Дж. Хіглі і Я. Пакульскі, «динаміка та траєкторія політичних змін в посткомуністичних країнах мо¬жуть практично повністю пояснюватися як похідні від структури і поведінки еліт» [4, р. 176]. Підкреслюючи значущість єдності і консенсусу еліт для демократії, дослідники цього напряму зазначають, що там, де еліта роз'єднана і перебу¬ває у стані конфлікту, досягнути консолідації де¬мократії значно складніше.

68Шляхи та структурні фази демократизації.

За Д. Растоу, демократичний перехід складається із трьох фаз:

«підготовча стадія», на якій сам динамічний процес демократизації визначений затяжною й непевною політичною боротьбою. Ця боротьба є наслідком формування нової еліти, яка спонукає пригноблену й перед тим позбавлену проводирів групу до цілеспрямованих зусиль; відмінною рисою цієї фази є не плюралізм, а поляризація політичнихих інтересів;

«стадія вирішування», на якій політичними лідерами при¬ймається пакт або пакти, що включають вироблення та свідоме сприйняття демократичних правил - визнати існування розма¬їття в єдності й задля цієї мети інституціоналізувати деякі вирішальні аспекти демократичної процедури;

«стадія призвичаєння», коли відбувається закріплення цінностей демократії, а також політичних процедур та процесів.

Важливим моментом у здійсненні процесу демократизації, на думку Д. Растоу, є досягнення компромісу. Послідовність етапів при переході до демократії, на думку вченого, така: «від національної єдності як основи через боротьбу, компроміс і призвичаєння до демократії».

Іншу модель запропонували Г. О’Доннел і Ф. Шміттер, які виокремили три основні стадії переходу до демократії:

«лібералізація», яка передбачає процес інституціоналізації громадянських свобод без зміни владного апарату; результатом цього стає побудова «опікунською демократії» (тобто здійснюється опіка частіше за все військового апарату над демократичними інститутами);

«демократизація» – період інституалізації демократичних норм і правил, успіх якого залежить від виконання двох умов: демонтажу попереднього авторитарного режиму та свідомого вибору політичними силами демократичних інститутів і проце¬дур; в процесі демократизації відбувається зміна всієї структури політичної влади і підготовка вільних змагальних виборів, які формують основу демократичної політичної системи;

«ресоціалізація» громадян, яка передбачає засвоєння ними нових демократичних норм і цінностей.

Модель іншого дослідника А. Пшеворського складається з двох періодів: 1) лібералізації і 2) демократизації, що включає дві стадії – вивільнення з-під авторитарного режиму і конституювання демократичного правління. Лібералізація характеризується нестабільністю і різною спрямованістю (знизу або зверху). Її результатом стає або посилення існуючого раніше авторитарного режиму, або перехід до першої стадії демократизації. Вивільнення з-під авторитарного режиму відбувається менш хворобливо при укладанні компромісу між реформаторами (всередині авторитарного блоку) і поміркованими (всередині опозиції). Таке взаєморозуміння між реформаторами і поміркованими можливо, якщо:

Реформатори і помірковані досягають згоди про інститути, при яких соціальні сили, що вони представляють, мали би помітний політичний вплив у демократичній системі.

Реформатори в змозі домогтися згоди прибічників твердої лінії або нейтралізувати їх;

Помірковані спроможні контролювати радикалів.

Завершальна частина процесу демократизації реалізується шляхом переговорів.

З.Бжезинський виокремив три основні стадії посткомуністичного переходу.

На першій стадії, що охоплює від одного до 5 років, відбувається трансформація політичної системи и стабілізація економічної. Це етап встановлення основних демократичних інститутів — звільнення преси від партійного контролю, припинення дій системи поліцейської держави, виникнення коаліції, що виступає за демократичні зміни.

На другому етапі (3—10 років) трансформації зазнає економічна система, у той час як політично висувається завдання стабілізації, прийняття нової конституції і закону про вибори, проведення демократичних виборів, здійснення децентралізації системи державного управління і передачі більшої влади регіонам, зміцнення стабільності сформованої раніше демократичної коаліції.

На третьому етапі (5—15 років) політична система переслідує цілі консолідації, а економіка нарешті починає розвиватися на стійкій основі зростання, що самопідтримується без будь-якого втручання з боку держави. Це час здійснення «великої» приватизації, формування потужного прокапіталістичного лоббі і підприємницької культури.