56Умови та основні етапи політичного транзиту.

Більшість транзитологів відзначають циклічність процесів переходу до демократії. І хоч стадії, які вони виділяють, дещо різняться назвами та тривалістю, все ж послідовність змін, їхня спрямованість та динаміка доволі схожі.Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Він виділив три фази політичних змін: - підготовчу фазу (загострення конфлікту між основними соціальними і політичними силами); - фазу прийняття рішень (коли досягається компроміс між ними щодо нових, демократичних правил політичної гри); - фазу звикання (закріплення здобутків), за якої демократичні інститути набувають стійкості, а демократичні зміни стають незворотними. Інші дослідники підкреслюють значення конкретної політичної й історичної ситуації, співвідношення політичних сил, яке складається на час переходу. Деякі з них (наприклад, А. Пшеворський) надають ключового значення правильно обраній стратегії і тактиці демократичних перетворень. Процес демократичного переходу, згідно з уявленнями цих дослідників, розпадається на дві фази: лібералізації та демократизації.

Фаза лібералізації є своєрідним стартовим майданчиком для демократичних змін. Вона розпочинається кризою легітимності авторитарного чи тоталітарного режиму та кризою всередині правлячих еліт, яка зазвичай закінчується їх розколом, зміною балансу сил між правлячими групами й опозицією на користь другої, в результаті чого зростає рівень свободи у суспільстві.

57Фактори невизначеності в сучасних демократичних транзитах.

Розглядаючи перехідний політ процес як стадію розвитку між вихідним авторитарним режимом та кінцевою консолідованою демократією, дослідник Гельман зазначає, що найважливішою характеристикою переходу є невизначеність елементів політ режиму, яка поєдує в собі протилежні якості авторитаризму та демократії. Невизначеність по мірі розгортання змін збіл і тим самим затягується перехід. Гельман визначає динаміку трансформацій т.ч:

етап лібералізації попереднього режиму. Виникає невизначеність, яка викликана зміною композиції акторів та їхніх стратегій, виникнення нових інститутів

етап знищення попереднього режиму – невизначеність росте і досягає піку в момент припинення дії всіх або більшості формальних інститутів режиму

інтервал часу між знищенням старого та встановленя нового режиму – невизначеність максимал і в інститутах, і в стратегіях, і в ресурсах акторів

етап встановлення нового режиму, початок роботи всіх або більшості його формальних інститутів: невизначеність починає знижуватися

етап консолідації нового режиму – невизначеність зникає, композиції акторів, їхніх стратегій та інститутів стають стійкими

За рівнем виникаючої невизначеності Гельман виділяє 5 моделей переходу на основі синтезу моделей Карл-Ф.Шміттера та Мунка-Лефф:

консервативна рформа – збереження влади правлячої еіти старого режиму без зміни акторів за допомоги адаптації до нових умов

пакт – зміна режиму шляхом компромісних домовленостей еліт між собою

реформа «знизу» - заміна режиму після тиску мас або контреліт при використанні компромісних стратегій

революція – зміна режиму при силових стратегіях, мобілізації мас в боротьбі старої та нової еліт;

революція зверху: зміна режиму в підсуму конфронтації в середині старої еліти або між нею та новою контр елітою; силові стратегії акторів при відсутності мобілізації мас

Зрозуміло, т.ч, що від 1 до 5 типу процесу зростає невизначеність. Концепція гельмана чітко процедурна. Мельвіль, прагнучи синтезувати структурну та процедурну методології пропонує відправною точкою обрати багатомірну модель транзиту,а саме методологія «воронки причинності»