28. Суперечності політичного транзиту.

Політичний транзит – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від тоталітарних, авторитарних режимів до демократичних способів управління і навпаки.

Категорію «політичний транзит» розглядається як характерізуючий стан перехідного суспільства, його основних підсистем (зокрема – політичної) з одного до іншого, в новий якісний стан. Помітимо, що такий стан переходу, його проходження не є однолінійним процесом, а може носити багатовекторний характер розвитку. Тобто, політичний транзит може охоплювати усі типи перехідних станів соціально-політичних систем с точки зору суттєвої зміни їх характеру: не тільки від авторитаризму до демократії, але й навпаки у відповідності з національними соціокультурними й політичними особливостями, ціностями, звісно, із врахуванням передових наукових світових досягнень. Йде тяжкий пошук нових форм політичного правління, розподілу влади та взаємовідносин. В Україні цей пошук відрізняється особливо високою напругою страстей та надзвичайним драматизмом, що вводить її в стан динамічного хаосу. Інституційні трансформаційні процеси в Україні, які закладені в основу політичного транзиту, вступили в суперечність із фактичним станом суспільства, не забезпечуючи останньому необхідних умов визначеного функціонування та розвитку. Ці суперечливі тенденції тільки свідчать про те, що українське суспільство змінюється, формується у новому якісному рівні, тобто, у них «вмирає» одна й одночасно «народжується» інша соціальна сутність, усвідомлення й аналіз якої дозволить просунутися в розумінні ключових процесів і побачити якісно необхідне нове, що виникає в ході цих перетворень.

28. Транзит та модернізація: порівняльний аналіз.

Транзитологія відмежовується від теорії політичної модернізації у 60ті поч. 70х років ХХ ст.

Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст. Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію. Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Об’єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Суб’єктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація; експорт “світової революції”, т. і. Головна соціальна мета модернізації – гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя , вдале поєднання яких у певний історичний час , у межах того чи іншого суспільно-політичного простору , дає якісно новий поштовх ;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт .

Успіх модернізації , зазначає вчений , в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення .

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

• усвідомлення мети ;

• консолідація зорієнтованої на мету еліти ;

• період трансформації ;

• інтеграція суспільства на новій основі . Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи , формування політичної структури соціальної дії. Спільні завдання з транзитом та демократизацією. Забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань

Другий тип ( відображена модернізація ) характерний для країн , які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку з країнами , яким притаманна органічна модернізація.+31