17. Структурний та процедурний підходи: порівняння та можливість синтезу.

В політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Так, прихильники структурного підходу, виходять із того, що демократичні режими утворюються під домінуючим впливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом, демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Хантінгтон, наприклад, поєднуючи процеси модернізації та демократизації, вважає, що запорукою успіху останньої є довготривалі реформи, що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, досягненню національної єдності тощо.

Варто підкреслити, що концептуальний базис праць прихильників цього підходу є своєрідною рефлексією досвіду країн „традиційної демократії”, яка виводить „чистий тип” процесу демократизації, а тому має скоріш фундаментально світоглядне, ніж прикладне значення для інших соціально-політичних організмів ойкумени.

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. В цьому випадку успіх проекту під назвою „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їх здатності і можливостей мобілізувати всі (у тому числі й людські) ресурси для досягнення поставленої мети. До цієї групи дослідників належать як західні (Пшеворський, Шміттер, Лінц), так і вітчизняні науковці. Одним із найавторитетніших дослідників проблем демократичного транзиту в Україні є Полохало.

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії. Представники цього напряму вважають, що успіх або невдача демократичних перетворень багато в чо¬му визначається характером самого транзиту. Головна увага приділяється ролі політич¬них еліт, важливості єдності елітних груп, не¬обхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то необхідно визнати, що позиція еліт дійсно може ма¬ти вирішальне значення у визначенні напряму і перспектив подальшого розвитку суспільства. Тобто, суспільство буде розвиватися шляхом демократії чи диктатури.

Ці два підходи доповнюють один одного, тому що вони фактично роблять акцент на різні сторони єдиної групи явищ. Тому теоретично нічого не має перешкоджати спробі синтезувати дві методології, одна з яких звертає увагу на структурні фактори демократії і демократизації, а інша - на процедурні фактори.

18. Національні версії політичного транзиту в країнах снд.

«Транзит триває». До даної категорії віднесені країни, у яких результат демократизационных процесів на сьогоднішній день ще не ясний. У деяких із цих країн демократизація знайшла «другий подих», в інші - надія на неї не загублена.

Дві країни цієї групи відносно далеко просунулися в плані демократизації, але відрізняються гранично низьким рівнем економічного розвитку. І якщо в Молдові (самої слаборозвиненої з європейських посткомуністичних країн, не вважаючи краю Косово) це обумовлено недостатністю структурних реформ в економіці, те головною проблемою Монголії є збереження традиційних по характері економіки й суспільства, що чревате відходом від демократичного курсу при кризовому розвитку подій.

Досить упевнений ріст демонструють в останні роки демократизационные рейтинги України: після «жовтогарячої революції» у країні зникли перешкоди для політичної конкуренції, здійснений поділ влади. Однак українська еліта ще тільки вчиться жити за новими правилами, так що політика в країні далека від стабільності.

Нарешті, ми знаходимо в цій групі Росію й Вірменію, які виявилися згруповані разом і при описі інституціонального ладу. Для характеристики підсумків трансформацій у цих країнах найкраще підходить метафора «наполовину повного або наполовину порожньої склянки». Прогрес даних країн на шляху побудови демократичного суспільства явно недостатній; далеко не оптимальним образом були використані й можливості для соціально-економічної модернізації. Однак, як уже говорилося, і бар'єри для успішної демократизації тут були винятково високі. Тому якщо щось і викликає побоювання з погляду перспектив розглянутих країн, те це не стільки їх нинішній, не занадто високий рівень реформованості, скільки негативна динаміка: останні вибори у всіх трьох країнах були по своїй якості гірше попередніх. Росія, якщо вірити рейтингам, - сама «заможна» і конкурентоспроможна з посткомуністичних країн, так і не стали демократіями.

Групи «Транзит заблокований» і «Транзит не відбувся» розрізняються, мабуть, лише тим, що в першій з них уживали спроби демократизувати або плюрализировать громадське життя. Втім, в останні роки «імітацією» таких спроб займаються навіть самі авторитарні із центральноазіатських держав - Узбекистан і Туркменістан, « плюралістичні вибори президентів, щозобразили» формально.