9. Способи подолання кризи у сфері охорони здоров'я.

Рівень здоров'я нації — чи не основний показник розвитку суспільства та держави. Індекс розвитку держави оцінюють за станом її системи охорони здоров'я. Остання включає власне саму підсистему охорони здоров'я нації та підсистему медичної допомоги. Функцію охорони здоров'я зазвичай виконує держава. Вона передбачає санітарну охорону кордонів, протиепідемічні заходи, законодавче та виконавче забезпечення на рівні держави і регіонів оптимальних умов праці і відпочинку (дотримання законодавства про охорону праці), моніторинг, створення оптимальних соціальних умов життя співвітчизників, профілактику інфекційних соціально-небезпечних хвороб.

У більшості країн з ринковою економікою медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. Ці завдання виконують державна, страхова та приватна медицина. Щодо України, то, незважаючи на те, що вона визнана світом як країна з ринковою економікою, система охорони здоров'я далі функціонує за «радянськими» принципами (бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів, розпорошення коштів та інших ресурсів по різних відомствах). Як наслідок такого господарювання виникла розбалансованість — управлінська, функціональна, інфраструктурна. Ринкові зміни та соціальне розшарування суспільства в Україні потребують нових підходів до управління всією системою охорони здоров'я. Близько 15 років тому ухвалено «Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992), де задекларовано, що держава і суспільство відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я нації та збереження генофонду. На превеликий жаль, за ці роки стан здоров'я нації не тільки не поліпшився, а навіть погіршився. До того ж неухильно погіршується демографічна ситуація. Так, у 2006 р. кількість населення України зменшилась майже до 46 млн, порівняно із 52 млн у 1990 р. Ус і ці негаразди багато в чому є наслідками неефективної діяльності системи охорони здоров'я. Безперечно, зародки кризи в медицині були закладені ще за радянських часів. Про переваги медицини високорозвинених країн провідні медики України повідомляли ще в 70-х роках минулого століття. Так, академік М. М. Амосов публічно заявляв про це. Великий хірург і мислитель бачив вади радянської медицини. Він виділяв дві основні вади радянської медицини: поганий догляд за хворими і неякісне матеріально-технічне забезпечення лікувально-профілактичного процесу. З одного боку, високий рівень військового промислового комплексу, а з другого — недолуга вітчизняна медична техніка, поганий догляд за хворими. Надалі ці недоліки поглиблювались. Технічне забезпечення в деяких клініках частково поліпшилось завдяки закупівлі імпортної медичної техніки, а належного догляду за хворими як не було, так і немає. Основною причиною останнього є відсутність мотивації у молодшого і середнього медичного персоналу. Порушена, точніше не виконується, функція менеджменту — адекватна мотивація персоналу до праці.

На фоні загальної розбалансованості системи охорони здоров'я (ОЗ) спостерігаються певні намагання пристосувати колишню систему медичної допомоги до ринкових умов господарювання. Ці перетворення мають локальний характер. Деякі відомства чи великі підприємства, наприклад «Укрзалізниця», «Київенерго», впроваджують на своїх підприємствах добровільне медичне страхування. Ці потуги не розв’яжуть проблеми на загальнодержавному і навіть на відомчому рівні, оскільки основний тягар фінансових витрат лягає на хворого та його сім'ю. Держава і роботодавець або взагалі не беруть жодної участі у страховій медицині, або роботодавець бере мінімальну участь. До того ж відомо, що фундамент страхової медицини утворює обов'язкове державне соціальне медичне страхування, яке нині не працює в Україні (потрібен Закон). Практика розвинених країн світу свідчить, що обов'язкове державне медичне страхування забезпечує доступ до первинної медичної допомоги (ПМСД) насамперед соціально незахищеним громадянам, яких в Україні, на жаль, більшість. Добровільне ж медичне страхування лише розширює спектр надання медичних послуг та поліпшує сервісне обслуговування пацієнтів. У всьому світі воно передбачене для працюючих та соціально забезпечених громадян. Як визнають самі керівники найвищої ланки МОЗ, реформи у сфері охорони здоров'я практично неможливі внаслідок низького професійного рівня підготовки керівників і спеціалістів з управління. Не створені адекватні нові умови для перетворень у системі охорони здоров'я. В Україні існує потужна мережа закладів охорони здоров'я (24 464): із них 3900 лікарень, 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів, 1064 станції швидкої допомоги, 324 самостійні стомат-поліклініки та 6676 стоматвідділень у складі МОЗ. Сумнівний позитив для оцінки стану здоров'я нації від тих контрольних показників, які використовують для оцінки діяльності лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ). Це такі показники: ліжковий фонд, кількість лікарів, кількість середнього та молодшого медперсоналу, обіговість одного ліжка, норми витрачання медикаментів на одного хворого, норми харчування на одного хворого, норми забезпеченості м'яким інвентарем і обладнанням. Ці показники не дають об'єктивної інформації про стан здоров'я пацієнтів, якість медичних послуг, стан здоров'я після лікувальних чи профілактичних заходів. Проаналізуємо бодай один із показників, наприклад, забезпеченість лікарями. Згідно зі статистикою ВООЗ, у країнах Західної Європи забезпеченість лікарями в середньому становить 30 на 10 000 населення. В Україні, за даними Мінекономіки, вона становить 47 на 10 000 населення. Результати ж стану здоров'я нації нам відомі — Україна лідирує в Європі за серцево-судинними захворюваннями, інсультами, ВІЛ/СНІД, туберкульозом та іншими захворюваннями.

Враховуючи складний стан економіки, необхідно визнати на найвищому державному рівні управління, що держава неспроможна забезпечити за рахунок лише бюджетних асигнувань задовільне функціонування такої кількості лікувально-профілактичних закладів. Якщо проаналізувати розмір коштів, які виділяли в Україні за останні 15 років на забезпечення функціонування та розвиток системи охорони здоров'я, то він коливався в межах 3,8–4,1% від ВВП, тобто ніколи не досягав показника, який ВООЗ вважає межею (6,5% ВВП). Сьогодні в усіх високорозвинених країнах світу цей показник становить від 6,5 до 15% ВВП. Потрібно також враховувати, що ВВП у цих країнах значно перевищує ВВП України. Система охорони здоров'я в Україні фінансується лише на 25–40% від запланованого, ледве забезпечуючи виплату зарплати персоналу ЛПЗ на рівні мінімальної по Україні. Найвищому керівництву країни необхідно також визнати, що держава спроможна забезпечити своїм громадянам лише фінансування невідкладної медичної допомоги, а не розпорошувати кошти на різні міфічні лікарні майбутнього та лікарні у Феофанії.

Крім недофінансування, причиною кризи в медицині України є централізований і нерівномірний розподіл коштів на охорону здоров'я. Задеклароване у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я виділення коштів у розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше 10% ВВП відображає швидше бажане, ніж реальне, оскільки ніколи до цієї цифри навіть не наближалось.

Для прикладу наведу соціально несправедливе бюджетне фінансування лікарні в Феофанії, яка обслуговує багаті та супербагаті прошарки населення (депутатів, високопосадовців КМ та їхні сім'ї). Так, у 2006 р. на утримання цієї лікарні з держбюджету було виділено 250 млн. грн, а на сільську медицину за аналогічний перід виділено лише 100 млн грн. Виходом із цієї вакханалії може бути лише законодавчо врегульований децентралізований розподіл бюджетних коштів. Наївно сподіватись, що «гуманні» чиновники із МОЗ, незалежно від їх партійної належності та забарвлення, добровільно відмовляться від можливості профінансувати шляхом тендерів підконтрольну їм комерційну структуру на користь якогось села. Говорити про інвестиції в медицину до її реформування, насамперед забезпечення фінансової децентралізації, також безглуздя.

Важливим елементом ефективності менеджменту в ОЗ є адекватна організація надання медичної допомоги. Останнє передбачає дотримання послідовності в ієрархії надання медичної допомоги.

Менеджмент охорони здоров'я повинен передбачати передусім організацію і забезпечення умов ефективної діяльності ПМСД. Фундамент медицини країни — це первинна медико-санітарна допомога (ПМСД). Вона повинна вирішувати два основні завдання:

1.   Профілактика і раннє виявлення та лікування захворювань.

2.   Надання невідкладної медичної допомоги.

Від якості розв’язання цих проблем залежить стан здоров'я нації та результативність спеціалізованої медичної допомоги, а зрештою, тривалість і якість життя наших співвітчизників. У світовій практиці основний тягар із забезпечення ПМСД бере на себе інституція сімейних лікарів, тобто лікарів загальної практики. В Україні ПМСД навіть у великих містах (Київ, обласні центри) обмежується виконанням практично одного завдання: медична допомога при захворюваннях.

В Україні розпочато експеримент із реформування медичної галузі на засадах формування інституції сімейних лікарів. На жаль, не закінчено навіть першого етапу реформування, а саме: створення механізму і перехід на ринкові засади ПМСД. Зокрема, з одного боку, проводиться підготовка сімейних лікарів у медичних ВНЗ, а з другого — цей процес позбавлений будь-якого законодавчого, правового та нормативно-регуляторного забезпечення в контексті виконанання сімейними лікарями своїх функцій в умовах ринкової економіки. Сімейні лікарі в Україні виконують ті ж функції, що й дільничні лікарі і отримують таку ж зарплату. Тобто фактично відсутня мотивація до праці.

Президент країни систематично проводить круглі столи з олігархами, але не знаходить часу зібрати бодай один круглий стіл з визнаними фахівцями у сфері медицини, буцімто олігархи більш фахово можуть порадити главі держави як краще реформувати систему охорони здоров'я. А в результаті високопосадовці та олігархи з приводу звичайної болячки їдуть до Баден-Бадена та Барселони, тому що медичний менеджмент України наразі працює не професійно.

Нові економічні механізми господарювання, перерозподіл власності, ринкові умови диктують нагальність і незворотність кардинальної реорганізації системи охорони здоров'я, зокрема впровадження альтернативних форм медичного обслуговування. Незважаючи на потужний спротив і несприйняття державною (бюджетною) системою ОЗ, свій тернистий шлях прокладають альтернативні системи медичної допомоги: приватна і страхова медицина. Останні не набули потрібного розвитку з багатьох причин: бюрократичні перепони з боку влади, відсутність середнього класу, відсутність закону про обов'язкове державне медичне страхування і т. д.

Як державна (бюджетна) система охорони здоров'я, так і альтернативні (страхова і приватна), потребують створення нових систем управління та підготовки фахівців-управлінців, які могли б ефективно керувати в ринкових умовах. Самі ж управлінці ОЗ визнають, що в Україні відсутня як єдина система управління ОЗ на рівні держави, так і власне самі фахівці-менеджери.

Сьогоднішнє МОЗ — це безнадійно хворий організм, який нездатний працювати в ринкових умовах, якщо навіть йому надати весь річний бюджет України. Чому? Майже століття багато поколінь держслужбовців МОЗ України адаптували, розробляли і впроваджували нормативні акти, управлінські технології, які базувались на документах і вказівках МОЗ СРСР. Все було підпорядковане плановій економіці й адміністративно-командній системі СРСР. З'явилась нова держава, а структура і технологія управління МОЗ залишились старі. Відсутній єдиний медичний простір. Це означає, що в Україні функції системи ОЗ виконують майже всі основні відомства (Міністерство транспорту, МВС) і безперечно розпорошуються ресурси, зокрема фінансові. В таких умовах неможливо розробити і реалізувати єдину державну програму управління ОЗ. Система охорони здоров'я в сучасній Україні повинна діяти за відповідними законами науки управління, характерними для держав з ринковою економікою.

Ось основні серед цих законів.

Закони про розподіл праці, інтеграцію трудового процесу, неухильне зростання продуктивності праці, єдності управління будь-яким об'єктом, залежності керівної і керованої систем, зворотного зв'язку, єдності дії всіх законів управління, зменшення щаблів управління, гармонійності структури і функції, зміни функції управління, інерції її опірності в людських взаємовідносинах, поширеного контролю. Без сумніву, ефективність управлінської діяльності залежить і від активності використання принципів та методів менеджменту. Це насамперед об'єктивність і конкретність, науковість, системність, комплексність, плановість, оптимальність, ефективність, баланс централізму і демократизму, баланс єдиновладдя і колегіальності, стимулювання праці, управління, постійне вдосконалення форм і методів менеджменту, контроль.

Складність управління системою ОЗ обумовлена також комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать насамперед непідйомні завдання, покладені на МОЗ України: забезпечення кожного громадянина України згідно зі ст. 49 Конституції України безоплатною медичною допомогою. Таке завдання непосильне навіть для країн високорозвинених, з потужною економікою. Пояснення цього просте. Крім бюджетних відрахувань, у країнах з ринковою економікою громадяни, які отримують доходи вищі від середнього рівня, майже всі види медичної допомоги оплачують.

Серед способів подолання кризи в українській медицині — реформування управління, тобто менеджменту на всіх рівнях управління. Загальнодержавна система управління ОЗ (МОЗ, УОЗ, ЛПЗ) залишилась адміністративно-командною. Кожний керівник є лише представником вищого керівника. Він не є самостійним управлінцем в межах своєї компетенції. У своєму завершеному вигляді система управління ОЗ в Україні - це піраміда, у якій команди надходять лише зверху, безпосередній зворотний зв'язок відсутній або він опосередкований і багатоступеневий.

Пристосування системи охорони здоров'я до ринкових умов потребує від медичного менеджера кожного ієрархічного рівня вміння об'єктивно оцінювати власну діяльність, роботу ЛПЗ, розробляти та обґрунтовувати перспективні плани розвитку ЛПЗ чи його підрозділу, вміти приймати оптимальні управлінські рішення. В таких умовах, поряд із традиційними методами аналізу, найважливіший системний підхід як напрям методології. В основу системного підходу повинно бути покладено дослідження об'єктів ОЗ.

Наприкінці другого десятиріччя незалежності України, на жаль, залишається невирішеним питання вибору шляху розвитку системи охорони здоров'я в Україні. Нині в Україні співіснують дві основні концепції розвитку ОЗ.

Перша концепція — «Європейський вибір». Вона ґрунтується на таких принципах:

• планування, оцінювання та фінансування заходів у системі охорони здоров'я здійснюється лише за остаточним результатом, інакше кажучи, за кількістю вилікуваних хворих, наданою медичною послугою;

• багатоканальність фінансування галузі;

• програмний принцип фінансування з бюджету;

• запровадження обов'язкового соціально-медичного страхування;

• розвиток добровільного медичного страхування;

• медична допомога надається строго за встановленими стандартами (принцип доцільної медицини);

• пріоритет первинній медико-санітарній допомозі;

• господарська самостійність лікувального закладу, незалежно від форми власності;

• громадський контроль за діяльністю ЛПЗ;

• наглядові ради в кожному закладі.

Друга концепція побудована на принципах економіки СРСР. Ця концепція у зміненому вигляді фактично працює в сьогоднішній системі ОЗ, незважаючи на те, що всі провідні чиновники медицини твердять, що принцип економіки соціалізму безперспективний, неприйнятний і шкідливий для майбутнього — це шлях в нікуди. В системі ОЗ України здійснюється планування, оцінювання та фінансування процесу надання медичної допомоги та лікування, а не оцінювання результатів лікування конкретного хворого. Інтереси хворого відсутні. Людини немає, існують ліжко-дні, відвідування поліклініки, тарифні ставки та відпрацьований робочий час. На рівні Конституції (ст. 49) задекларована безоплатність для громадянина медичної допомоги, вартість якої покривається лише за рахунок бюджету — це абсурд. Ніде в світі такий принцип не підтверджується. Немає стандартів надання медичної допомоги. Є тільки кількісні нормативи, які не дають змоги оцінити кінцевий результат. Повна господарча залежність ЛПЗ від нормативів та статей фінансування, вищих органів управління та доброї волі керівництва. Ручний режим управління. Абсурдний контроль та звітність виключно за кількісними показниками. Повна відсутність громадського контролю.

Серед способів виходу із кризи в ОЗ може стати реалізація концепції ОЗ «Європейський вибір».

Першим етапом виходу із кризи повинна стати підготовка менеджерів ОЗ нової формації. Для підготовки менеджерів ОЗ у ВНЗ необхідно зосередити зусилля всіх учасників навчального процесу на теоретичному опануванні студентами та вмінні практично застосовувати загальні функції менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль та регулювання), засоби інформаційного забезпечення та комунікацій. Для цього необхідно створити для студентів можливість брати участь у роботі ЛПЗ у ролі керівника-стажера. Студенти повинні опанувати теоретичні основи ринкової економіки, практичні навички у сфері страхової медицини (нормативно-правові основи обов'язкового та добровільного медичного страхування, медико-економічні стандарти, управління виробничою та маркетинговою діяльністю ЛПЗ в ринкових умовах господарювання). Отже, способи виходу із кризи такі:

1.  Залишити за МОЗ і ГУОЗ функції стратегічного управління та управління підсистемою охорони здоров'я (санітарні кордони, протиепідемічні заходи, моніторинг здоров'я нації).

2.    Законодавчо закріпити та делегувати владні повноваження самостійного управління керівникам лікувально-профілактичних закладів.

3.    Терміново ухвалити «Закон про обов'язкове державне соціальне медичне страхування».

4.    Створити «Єдиний медичний простір» (виведення бюджетних ЛПЗ із підпорядкування різних відомств, таких, наприклад, як Міністерство транспорту, СБУ, МВС та інші).

5.    Законодавчо забезпечити та децентралізувати розподіл бюджетних фінансових та матеріально-технічних ресурсів у сфері медицини через прийняття відповідних законодавчих та нормативно-регуляторних актів.

6.    Розробити та прийняти «Закон про стажування студентів та випускників ВНЗ різних форм власності зі спеціальності «Медичний та фармацевтичний менеджмент» в державних закладах охорони здоров'я.

 У рамках майбутньої медреформи доведеться скоротити кількість лікарень і вузькопрофільних фахівців. Лікарі стверджують: галузь до таких потрясінь не готова - немає коштів, мотивації і бажання.

Два десятки років від керівників вітчизняного Міністерства охорони здоров'я ми тільки й чуємо, що в Україні необхідно проводити реформи. На цей раз все виглядає по-іншому. То перший заступник глави Адміністрації Президента України і куратор реформи охорони здоров'я Ірина Акімова намагається розтлумачити суть змін, то новоспечений міністр Раїса Богатирьова їздить регіонами з роз'яснювальними бесідами.

Глобальний масштаб. Отже, за задумом уряду, має бути чіткий розподіл рівнів надання медичної допомоги.

Особливу увагу першому - амбулаторно-поліклінічному. "У всьому світі про медицину тієї чи іншої країни судять по тому, наскільки там якісна первинна медико-санітарна допомога, - у свій час сказав колишній міністр охорони здоров'я Ілля Ємець в Дніпропетровську. В Україні, навпаки в багатьох регіонах добре розвинені спеціалізовані медустанови, а первинна ланка запущено. І тому основні зусилля реформи будуть зосереджені на поліпшенні роботи, перш за все, "швидкої допомоги" та екстреної медицини". Також керівництво МОЗ пропонує збільшити число сімейних лікарів.

На другому рівні повинна надаватися виключно спеціалізована медична допомога, на третьому - високоспеціалізована - проводитися операції на серці, лікування онкозахворювань.

В ідеалі схема повинна працювати так: якщо людина відчуває нездужання, він не зобов'язаний ходити від одного фахівця до іншого, з недугою повинен справлятися або сам сімейний лікар, або саме він направляти до більш вузького спеціалістка. Це дозволить заощадити час і гроші.

У зв'язку з такою концепцією в проектах закладена поява госпітальних округів і скасування системи районних лікарень. Кожен з округів має охоплювати близько 120-150 тисяч населення (у густонаселених регіонах до 200 тисяч). Він буде складатися з чотирьох типів лікарень: багатопрофільної, інтенсивного лікування, для відновного лікування, для планового лікування хронічно хворих, а також одного хоспісу та одного закладу медико-соціальної допомоги для людей похилого віку.

Наприклад, якщо сьогодні є три райони і відповідно три центральних районних лікарень, то коли вони об'єднаються в госпітальний округ, залишиться тільки одна центральна лікарня, краща, в якій зосереджуються найкращі уми, найкращі руки й найкраще устаткування... Заплановано, що одна подібна багатопрофільна лікарня повинна розташовуватися в радіусі не більше ста кілометрів. Час у дорозі в лікарню, де можуть надати високоякісну невідкладну допомогу, має бути 20 хвилин у сільській місцевості і 10 хвилин - у місті (зараз "норматив" по місту 15 хвилин, по сільській місцевості - 30 хвилин).

За словами заступника начальника Донецького обласного управління охорони здоров'я Тамари Циганок, в Донецькій області передбачається створити не менше 39 госпітальних округів і 74 центру надання первинної медичної допомоги.

Поділ полягає і в тому, що всі ці рівні фінансуються теж по-різному. Зараз первинний рівень фінансується за кошторисом. А нова система передбачає подушне фінансування - на кожного жителя міста буде виділятися конкретна сума. Система стаціонарної допомоги стане фінансуватися за програмно-цільовим методом глобального бюджету. Науково-дослідні інститути (де будуть проводитися, наприклад, операції на серці) - і з державного бюджету, і з обласного.

Принцип скорочення. Факт оптимізації мережі лікарень впритул наближає нас до перспективи скорочення штатів - звільнення лікарів. В уряді схильні називати цей крок м'якше: "перепрофілювання кадрів". Більше того, посилаються на брак лікарів у країні взагалі. Але все ж пояснення такі. Україна не потребує такої кількості хірургів: якщо такий фахівець в Україні в середньому робить десять операцій на місяць, то в країнах Євросоюзу - у чотири рази більше. Найкращих з них треба запросити на роботу в лікарні округів, іншим - запропонувати... стати сімейними лікарями. Тоді й рівень первинної допомоги підвищиться, і гроші можна заощадити: чим більше операцій робиться в конкретній лікарні, тим вартість кожної менша.

Як пропонує директор департаменту розвитку медичної допомоги Міністерства охорони здоров'я Микола Хобзей, профільні фахівці зможуть перекваліфікуватися в сімейних лікарів, працевлаштуватися в медустанови після їх реорганізації або стати на біржу праці.

Правда, поки не зовсім зрозуміло, як знеболити процес звільнення і перепрофілювання? Хто може оцінити (і за якими критеріями) ефективність роботи кожного лікаря? Цікаво, який хірург або гінеколог захоче стати просто сімейним лікарем після того, як йому вказали на двері в рідному відділенні, мотивуючи необхідність догляду невідповідністю стандартам? І як зробити так, щоб у медуніверситети йшли вчитися на сімейних лікарів, а не, скажімо, на стоматологів?

Директор Інституту дерматокосметології доктора Богомолець Ольга Богомолець каже, що ні люди, ні лікарі, ні адміністративний блок, ні сама держава не готові до реформи. "Тоді, коли два роки тому я проводила інвентаризацію закладів охорони здоров'я, я могла сказати чітко, де які операційні працюють, а де ні. Але ви б знали, який був опір, коли ми проводили перевірки! Зараз у мене є три вакансії хірургів. Пропоную роботу знайомим лікарям, після того, як вони дізнаються, скільки я збираюся платити, відмовляються - в державних клініках зараз вони отримують в три рази більше. Та й навіщо їм іти до мене, де треба цілий день працювати, вчитися весь час, тому числі знати англійську мову, тоді як в державних лікарнях нічого цього не вимагають. Більш того, у мене є шанс викладати в університеті. Так там такі студенти є, які на четвертому курсі не знають, що таке рак". За її словами, в першу чергу, треба навести порядок у галузі, а потім братися за реформування.

Але об'єктивна реальність показує інші методи. Педіатри та терапевти вже зараз говорять, що їх збирають на наради, де медикам молодше 50 років пропонують за півроку перепрофілюватися на сімейних лікарів. Опустивши "технічні" нюанси - чи легко пройти перекваліфікацію, можна погодитися, що поява кваліфікованих сімейних лікарів може бути ефективним. За якісної роботи останніх "швидку допомогу" доведеться викликати рідше.

До того ж, колишній заступник голови Верховної Ради Микола Томенко ще в 2011 році вже звертав увагу на те, що в Україні вже почалося таємне скорочення закладів охорони здоров'я. За словами Томенка, на сьогоднішній день головними аргументами, які наводить влада для таких скорочень, є відсутність державного фінансування, зменшення витрат на охорону здоров'я в 2011-му бюджетному році та інше. За приклади віце-спікер навів пологовий будинок № 2 в Черкасах, лікарні в селищі Анненков Луганської області, центральну районну лікарню Татарбунарського району Одеської області, Бродівській районній лікарні Львівської області та інші. До речі, ці області не входять до списку тих, де заплановані пілотні проекти.

Регіональний приклад. А їх вже готові впроваджувати кілька областей України, зокрема, Вінницька, Дніпропетровська, Донецька. І хоча коштів на їх реалізацію в держбюджеті не передбачено, на них нібито наполягала сама місцева влада. Більше того, вони самі намагалися проводити реформи. "Наприклад, у Донецькій області проаналізували мережу психдиспансерів. Виявилося, що абсолютно безболісно можна скоротити 180 ліжок, при цьому залишився денний стаціонар. Це дозволило заощадити близько дев'яти мільйонів гривень. Їх направили на те, щоб на пільгових умовах надавати медпрепарати пацієнтам", - розповідає Ірина Акімова та уточнює, що в цілому Донецька область планує скоротити шість тисяч ліжок і довести показник забезпеченості ліжками до 65. Це трохи вище, ніж у країнах ЄС. (У країнах Європейського союзу налічується 55 ліжкомісць на десять тисяч населення, тоді коли в Україні - 91.)

"У цих областях вже призначені відповідальні керівники з проведення реформи, - сказала "Главреду" голова комітету Верховної Ради з охорони здоров'я Тетяна Бахтєєва. - Кожен з них вже має програму реформування галузі. Їм належить виконати величезну роботу на рівні інвентаризації та паспортизації, визначення округів для надання трьох рівнів медичної допомоги".

На здійснення експерименту передбачено два роки, ще рік - на підведення підсумків і відповідне коригування.

Фінансова складова. Планується змінити систему фінансування охорони здоров'я. Сьогодні відомо, що в Україні на охорону здоров'я йде близько 4% від ВВП, тоді коли у Європі більше 7%. Але до європейських показників ми поки не прагнемо - збільшення коштів на медицину поки не передбачено. Планується лише їх перерозподіл.

Українські лікарні поки отримують фінансування залежно від кількості ліжкомісць. На думку Ірини Акімової, цей принцип не дає стимулів для надання більш якісних послуг пацієнту і не дозволяє зосередити бюджетні кошти в певному місці. "Україна - вже давно країна з ринковою економікою, а медицина в нас залишилася пострадянської, - каже і міністр Ємець. - І реформа покликана зробити не таким болісним перехід від пострадянської до нової форми фінансування медицини. Пора вже нам перестати фінансувати койкомісце, замість цього будемо фінансувати медичні послуги".

Тому передбачено перехід до програмно-цільового методу виділення коштів. Тобто в майбутньому у лікарні буде тільки дві статті витрат: зарплата і все інше. У менеджерів лікарень нібито має з'явитися шанс розпоряджатися отриманими коштами на свій розсуд: закуповувати медичні препарати, оплачувати комунальні послуги або ж стимулювати працю лікарів. І саме директора медичних установ будуть нести відповідальність і за витрати, і за підвищення якості надання послуг.

Зарплату лікарів теж хочуть переглянути. У майбутньому вона повинна буде складатися з двох частин: ставки і доплат за якість. Для визначення нових "премій" стануть використовуватися відповідні коефіцієнти, які МОЗ ще тільки належить затвердити.

Якщо вірити чиновникам, мова про страхову медицину поки не йде. Але заплановане реформування - всього лише перехідний період. "Це однозначно. Ми сьогодні розуміємо, що без такого кроку медицина не може існувати. Страхування - додаткове джерело фінансування. Але сьогодні ми просто так не можемо сказати, що треба раптом платити гроші в одну скарбничку. Такий крок не буде ефективним", - говорить Бахтєєва. Так що поки, точно до 2014 року, система обов'язкової страхової медицини в Україні вводитися не буде. А після Бахтєєва не виключає, що запрацює основний принцип страхової медицини: "Багатий платить за бідного, здоровий - за хворого". Але при цьому Тетяна Дмитрівна обіцяє, що в Україні державна і приватна медицина будуть співіснувати.

"Українці живуть на 12-14 років менше, ніж в інших країнах. До державної медицині дуже багато питань. Це обумовлено тим, що у нас не проводилися реформи. За статистикою, в Україну з шести тисяч приватних установ чотири тисячі - стоматологічні клініки. Приватна медицина в Україні тільки там, де є вигода, а не там, де є основні проблеми", - говорить Бахтєєва.

Ще один пункт, на який повинні звернути увагу - вдосконалення системи контролю якості надаваних послуг. Чіткі критерії повинні бути прописані у відповідних змінах до закону про основи охорони здоров'я. А поки можна говорити про такі, як тривалість життя, зменшення захворюваності, випадки інвалідності.

"Повинні бути розроблені стандарти лікування, - говорить Тетяна Бахтєєва. - Сьогодні хтось просить використати для лікування нікого захворювання ті чи інші медикаменти, лікар і використовує. Такого бути не повинно. Зараз хоч стандарти лікування і є, але останні вісім-десять років вони не виконуються".

Щоб приступити до реформи, уряду не вистачає законів. За словами Бахтєєвої, базовий законопроект - про основи охорони здоров'я. Також потрібні закони про особливості діяльності установ охорони здоров'я і про пілотні проекти, на основі яких і буде вводитися програмно-цільовий метод фінансування. Але жоден з цих документів ще не готовий - всі вони на стадії розробки, і про конкретні терміни затвердження поки не йдеться.

Але які можуть бути реформи без зміни ставлення до лікаря. Як зробити так, щоб його праця була престижним і високооплачуваним? На це питання відповідь поки не знаходиться...