12. Економічний розвиток Українських земель (5-15 ст. ).

У 14–15 ст. на українських землях формується магнатське і шляхетське землеволодіння, що призвело до внутрішньої перебудови вотчини, змін соціально-економічного становища і юридичного статусу селянства, аграрних відносин. Розвивається фільваркова система, починається закріпачення селян /посилення земельної, судово-адміністративної, особистої залежності селян від феодала/. В ремеслі зростає чисельність ремісників різних спеціальностей, формуються цехи. Розвивається ринок сільськогосподарської продукції, нові форми господарювання. Зростає чисельність міст, що ставали центрами, промислів, торгівлі, політичного життя. Частина міст належала державі, частина – церквам і магнатам. Деякі міста – Львів, Луцьк, Житомир, Київ – отримували грамоти на Магдебурзьке право, відповідно до якого городяни обирали міське самоврядування й суд.

У 1569 р. об'єднання Великого Литовського і Польського королівств створило нову державу – Річ Посполита, складовою частиною якого була Україна.

Впродовж 16–17 століть в господарстві України утвердилась фільварково-поміщицька система. Державні ділянки ("королівщини") об'єднувалися в староства – великі господарські комплекси. Інша частина земель зосередилася у магнатів. Тільки у Російському і Бєлжському воєводствах двом десяткам магнатів /Потоцьким, Жолкевським та ін./ належала 1/3 сіл і міст /70‑80-і рр. 16 ст./. Земельні багатства шляхти і поміщиків збільшувалися за рахунок спадкоємства, браків, подарунків з боку короля, купівлі, захоплень. Розширювалися володіння православної, уніатської і католицької церкви. Церкви і монастирі багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти. У 16–17 ст. найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир.

Розвитку фільварків і посиленню експлуатації селян послужила волочна поміра, що проводилася на підставі Литовського урядового закону "Статути на волоки" /1557 р./. Згідно цьому закону, общинні землі в Україні ділилися на волоки /поля по 16‑21 га/, причому кращі землі віддавалися під фільварки, а гірші – селянам.

Панське господарство залишалося натуральним. Але товарно-грошові відносини, які швидко розвивалися, підривали його замкнутість, вимушували пристосовуватися до запитів ринку. Кріпосне фільваркове господарство вело до обезземелення селян і розповсюдження панщини, з якої зростало кріпацтво.

Селяни жили окремими господарствами – димами, які об'єднувалися в дворища (по декілька димів). Дворища входили в сільські громади, де спільно користувалися орними землями і угіддями, відбували панські повинності. Декілька общин складали волость. Для управління селяни вибирали старшин, тіунів, отаманів. Общини користувалися звичаєвим правом і вибирали копні (суспільні) суди. Селяни платили численні податки на користь держави і панів, відбували повинності, відпрацьовували панщину /у 17 ст. панщина складала 5-6 днів замість двох/. Селян прикріплювали до землі, забороняли перехід з одного маєтку в інший, вони втратили право виступати в суді і право спадкового користування землею. Розвиток фільварків супроводжувався зменшенням селянських наділів і зростанням числа безземельних і малоземельних селян.