16. Влив російсько-українського договору 1654 року на подальший соціально-економічний та політичний розвиток України.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у „Березневих статтях” 1654 р. В Україні зберігалася республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ, в містах зберігалося право на самоуправління.. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Чисельність козацького війська встановлювалась 60 тис. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об’єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу уряд з самого початку взяла курс на обмеження, а далі і на ліквідацію української автономії. Українська державність, не вспів зміцніти, згасала. Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також знаходилася під протекторатом Росії, несприятливі результати її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що практично до кінця 18ст. ця частина українських земель залишилася під владою Польщі. Андрусівське перемир'я Польщі та Росії, підписане за спиною України розділило її на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло до Росії, а правобережжя - до Польщі. Отже, в результаті Переяславської угоди Україна отримала менше від того, на що сподівався Б. Хмельницький і його оточення, але значно більше того, що мали українці у складі Речі Посполитої, де вони були перед загрозою повної втрати своєї культурно-історичної ідентичності.

17. Пошук альтернатив історичного розвитку України в добу Руїни. 18. Суперечності політики гетьмана і. Мазепи.

19. Конституція Пилипа Орлика як спроба створення української правової держави.

Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська.

Укладений 5 (16) квітня 1710 року року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу. Шанування релігій,крім іудаїзму. Чинності не набув, оскільки був написаний в умовах вигнання.

Повна назва документа — "Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою". Сучасна поширена назва (Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького).

У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі.

Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

20. Характеристика Гетьманщини XVIII ст.

Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя стає центром політичного і культурного життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Територія Гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1,2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів. Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (ЇЇ називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.

Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689- 1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був Іван Степанович Мазепа (1687-1709).

Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.

21. Причини та етапи ліквідації царським урядом залишків української державності у другій половині XVIII ст.( Селянська реформа 1861 р.)

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана, втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став Кирило Розумовський. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії».Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Основні причини • Успішне завершення російсько-турецьких війн. • Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря. • Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами. • Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту). • В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ. • Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).

з 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.

Етапи:

І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію.

Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...».

Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10 тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на Україні великі землеволодіння. 29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні.

ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. 1727 – 1734 рр. гетьмування Д.Апостола. 1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску. Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню  гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа».

Терор «Таємної канцелярії».

Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.

ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. 1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».

V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. Румянцевим. Взято курс на жорстку централізацію та русифікацію: 1765 р. – знищення полкової системи на Слобожанщині. 1775 р. – ліквідація Запорізької Січі. 1781 р. – ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворено намісництво. 1783 р. – юридично оформлене кріпацтво. 1785 р. – видано «Жалувану грамоту дворянству». Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.