45.Зміст поняття «катування» у практиці Суду.

Катування. В одному зі своїх рішень Суд зазначив, що стаття 3 Конвенції сформульована таким чином, що дає можливість «поставити тавро “катування” лише на навмисному нелюдському поводженні, яке викликає особливо сильні й жорстокі страждання». При цьому Суд визнає катуванням настільки брутальні факти порушення статті 3, щодо яких не залишається сумніву .

Вирішуючи питання щодо кваліфікації видів “поганого” поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, Суд спирається не лише на цей документ, але й на інші міжнародно-правові акти, зокрема, Декларацію ООН про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання , Міжнародну конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання  (справа “Селмуні проти Франції” (Selmani v. France)

Стаття 1 Декларації ООН про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання говорить:

«Для цілей даної Декларації “катування” означає дію, за допомоги якої людині навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи психічне, з боку офіційної особи чи з її підбурювання з метою отримати від цієї людини або третьої особи інформації чи визнання, покарати її за дії, які вона вчинила або у вчиненні яких вона підозрюється, чи залякати її чи інших осіб... Катування являє собою обтяжений і навмисний вид жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання» .

Стаття 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання закріплює:

«Для цілей даної Конвенції термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа або у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, яка ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, відома, чи з їх мовчазної згоди...».

Щодо практики Суд, зокрема, в рішенні у справі “Проти Греції”):

«Термін “катування”, як правило, використовується на позначення нелюдського поводження, що має певну мету, таку як отримання інформації чи зізнання або покладення покарання, і є загалом тяжчою формою нелюдського поводження...»

Отже, катування – це навмисна форма поганого поводження, що спричиняє потерпілому особливо жорстоких страждань. Розглянемо докладніше, як саме Суд встановлює “мінімальний рівень жорстокості”, які обставини він враховує і на які критерії він спирається.

46. Як зазначає сам Суд, рівень жорстокості поганого поводження, що дає підставу кваліфікувати таке поводження як катування, «є, за природою речей, відносним і залежить від усіх обставин справи.

Так, наприклад, у справі “Аксой проти Туреччини” (Aksoy v. Turkey) Суд визнав катуванням застосування, так званого, “палестинського підвішування” (диби) ^[2]. У справі “Аккоч проти Туреччини” (Akkoc v. Turkey) Суд констатував факт катування на тій підставі, що заявницю роздягали, били, застосовували до неї електрошок, поміщували у крижану та гарячу воду, “обробляли” гучною музикою та яскравим світлом .

Слід зазначити, що в практиці Суду намітилися стійка тенденція більш жорсткого підходу до оцінки “поганого” поводження і кваліфікації його як катування. В цьому значенні показовими є рішення “Ірландія проти Великої Британії” та рішення “Селмуні проти Франції”.

Так, у рішенні з першої справи Суд не визнав катуванням п'ять методів допиту, які застосовувалися до затриманих осіб, назвавши ці методи способами “дезорієнтації” та “сенсорного пригнічення”. Такими методами були: стояння людини довгий час попід стіною, перебування в капшуку, що заважав бачити, шумові ефекти, позбавлення сну і зменшення раціону. Комісія одноголосне вирішила, що сукупне застосування цих методів дорівнювало катуванню, оскільки позбавляло людину можливості користуватися її чуттями, впливало на неї як психічно, так і фізично. Суд не погодився з думкою Комісії, більшістю голосів визнавши ці п'ять методів “нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням”, але не катуванням, оскільки, на думку Суду, вони не характеризувалися необхідним рівнем інтенсивності та жорстокості.

Інакше кажучи, те, що років двадцять тому визнавалося лише як нелюдське поводження або поводження, що принижує гідність, сучасний Суд кваліфікує як катування; а дії, які раніше сприймалися як такі, що заслуговують лише на моральний осуд, в сучасному трактуванні можуть скласти порушення статті 3 Конвенції.

Нелюдське поводження/ покарання. Як нелюдське поводження Суд може розцінити навмисні дії, “рівень жорстокості” яких не сягає мінімуму, необхідного для визнання таких дій катуванням. Отже розмежування навмисних видів поганого поводження, перш за все, залежить від рівня жорстокості.

На відміну від катування нелюдське поводження охоплює більш широкий спектр варіантів “поганого” поводження: якщо катування – це навмисне спричинення болю чи страждання, то нелюдське поводження – це не лише навмисні дії; крім того, катування має певну мету (отримання зізнання, або іншої інформації, примушення до дій, покарання тощо), нелюдським може бути поводження, що не переслідує будь-яких цілей.

47.Які позитивні, негативні та процесуальні обов’язки держави випливають зі ст. 3 Конвенції? Враховуючи значення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція) для забезпечення нормального існування особистості та суспільства, Європейський Суд з прав людини (далі Суд) неодноразово наголошував на тому, що дана стаття охороняє одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, що ця норма має загальне міжнародне визнання. Суд зазначає, що заборона катувань є «абсолютною, незалежно від попередньої поведінки потерпілого», і що «потреби слідства не можуть вести до обмеження захисту фізичного стану людини» . Суд може визнати факт порушення статті 3 Конвенції або як самостійного (основного) порушення, або як додаткового порушення, що супроводжує порушення іншої статті/ статей. Порушення статті 3 Конвенції – це, як правило, насильницькі дії. Однак, далеко не кожний акт насильства є порушенням зазначеної статті: певні страждання фізичного або морального характеру можуть складати необхідний елемент законних дій або бути обумовлені об'єктивною необхідністю.