34. Умови прийнятності заяви до розгляду в Суді:

1)вичерпання усіх ефективних засобів юридичного захисту; 2)шестимісячний строк для звернення (з моменту коли людина дізналася про таке рішення); 3)заява не має бути ідентичною, тобто не можна звертатися із заявою. Яка не містить нових фактів; 4)суд не розглядає заяв, які розглядалися іншим органом міжнародного розслідування чи регулювання(Комітет ООН з прав людини); 5)ЄС не розглядає анонімних заяв – заяви, щодо яких неможливо встановити їх авторів; 6)не розглядаються заяви зі зловживанням права на подання(заявник висловлюється на суд образливо); 7)не розгядаються заяви, якщо заявник не зазнав істотної шкоди; 8)суд відхиляє заяви, які є очевидно необґрунтованими, тобто відсутні докази, які підтверджують доводи, положення на які ви посилаєтеся.

35.  Проголошуючи захист права на життя, Конвенція, тим не менше, не визначає його початковий та кінцевий моменти, а лише зазначає, що Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

36. Позбавлення життя не розглядається як таке,  що вчинене на порушення  статті 2 Конвенції,  якщо воно є наслідком виключно необхідного  застосування сили:

     a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

     b) для  здійснення законного арешту або для запобігання втечі  особи, яку законно тримають під вартою;

     c) при  вчиненні  правомірних  дій для придушення заворушення  або повстання.".

37.  Європейська комісія з прав людини в рішенні по справі Н. проти Норвегії від 19 травня 1992 р. визначила, що «обмеження, передбачені як другим реченням п. 1, так і п. 2 ст. 2 за своєю природою належать лише до особи, яка вже народилася і не можуть застосовуватися щодо дитини, яка повинна народитися» .  Комісія дійшла висновку про те, що визнання безумовного права утробного плоду на життя суперечило б змісту та цілям Конвенції. Однак Комісія визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (Брюггеманн і Шойтен). У цій справі Комісія навмисно залишила відкритим питання про права утробного плоду.

38. Більшість прав і свобод, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, не є абсолютними. Це, зокрема, стосується права на життя (стаття 2), так як право на життя підлягає обмеженням з метою захисту будь-якої особи від незаконного насильства, здійснення законного арешту, запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою, при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання .

39. Щодо негативних та позитивних обов'язків, що закріплені в Конвенції, то слід зауважити, що в статті 1 Конвенції закріплено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені Конвенцією. Негативний обов'язок держави - це обов'язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини, наприклад, держава повинна утримуватися від тортур (ст.3) те не повинна обмежувати свободу вираження думки (Ст10). Такі обов'язки характерні щодо цивільних та політичних прав.

Позитивний обов'язок - це такий обов'язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити права людини. Позитивні обов'язки в основному пов'язані з економічними, соціальними та культурними правами та, як правило, містять в собі фінансові положення. Не дивлячись на це, позитивні зобов'язання можуть бути установлені відносно цивільних та політичних прав. Щодо позитивних обов'язків, то слід звернути увагу на ст. 2, ст.3, ст.6 та ст.3 Протоколу 1.

Рішення Європейського суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому в цих державах рішення Європейського суду доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Також рішення Європейського суду публікуються в офіційних вісниках.  Той факт, що національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію прецедентів Європейського суду, є унікальним явищем, яке не має аналогу в сучасному міжнародному праві.Процесуальний обовязок-безумовне виконання рішення ЄСПЛ.

40. Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Вперше це питання виникло ще перед Комісією у 1993 році У цій справі Комісія вказала, що ст.2 Конвенції не вимагає криміналізації пасивної евтаназії, тобто встановлення кримінальної відповідальності за ненадання лікування смертельно хворій людині. Кардинально протилежною є відповідь на питання про відповідність ст.2 Конвенції акту активної евтаназії. Важливою у цьому випадку є згода пацієнта на евтаназію. Зі ст.2 Конвенції не випливає обов’язок держави законодавчо заборонити евтаназію на прохання пацієнта. У питанні про легалізацію евтаназії, так само як і у питанні абортів, саме державі надається значна свобода розсуду (margin of appreciation). Основні висновки.Питання про те, коли ж починається життя людини, а також питання про право людини самостійно вирішити, коли завершити життя, віддаються на розсуд держав-учасниць Конвенції, з огляду на те, що відповідь на них є неоднозначною у цих державах. Зі ст.2 Конвенції випливають певні обов’язки держави. Негативний обов’язок держави – не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним – визначає умови та вимоги до застосування летальної сили. Позитивний обов’язок – захищати право людини на життя – охоплює вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави, включаючи і ефективне виконання законів. Процесуальний обов’язок – провести ефективне розслідування обставин смерті особи – передбачає певні вимоги до такого розслідування, зокрема його поглибленість, неупередженість і прискіпливість.

41. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження: Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання. Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим. Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань. Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань. Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

42. Для того, аби жорстоке поводження становило порушення ст. 3 Конвенції(катування) воно повинне досягнути мінімального рівня жорстокості. Суд зазначає, що оцінка мінімального рівня жорстокості має відносний характер: вона залежить від усіх обставин, таких як тривалість даного поводження, його фізичні та психічні наслідки , а в деяких випадках стать вік , стан здоров’я потерпілого та інші обставини. Суд виробив певні принципи оцінки рівня жорстокості, які він застосовує у кожній конкретній справі.

По перше, практика Суду виокремила три види поводження , заборонені ст3. Конвенції:

- Таке поводження чи покарання , що принижує гідність

- Нелюдське поводження чи покарання

- Катування

По друге, Суд враховує при оцінці жорстокості поводження індивідуальні характеристики потерпілого – його вік, стать , а також зв’язок з тим хто завдає йому страждань .

Відтак саме принцип мінімального рівня жорстокості і визначає нижню межу страждань , зазнавши яких, людина вважається такою, що ї піддали поводженню, забороненому ст.3 Конвенції. Верхньою межею страждань , яких зазнає юдина внаслідок порушення ст. 3 Конвенції , є такий вид жорстокого поводження , як катування.

43. Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Комісія та Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходять до витлумачення положень статті 3.

Як таке, що принижує гідність, поводження може розцінюватися, «якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості і неповноцінності, здатні образити й принизити них, зламати їх фізичний чи моральний опір», або «спону¬кати їх діяти проти своєї волі і совісті».

Однак відсутність будь-якої з цих специфічних цілей не виключає можливості класифікувати поводження як таке, порушує ст. З Конвенції. Наприклад, у справі Price проти Великої Британії Суд не встановив наміру образити чи принизити за¬явницю, однак зважив, що «тримати під вартою каліку в умовах, де вона могла одержати... загострення хвороб, оскільки її ліжко

було занадто тверде і недосяж¬не в її становищі, і вона не могла користуватися туалетом і підтримувати чистоту без надмірних труднощів, складає поводження, що принижує гідність». Той самий підхід був застосований у справі Peers щодо умов тримання у в'язниці.

Можна помітити тут серйозну еволюцію в поглядах Суду, якщо згадати вис¬новки Суду у справі Ірландії проти Великої Британії: «Хоча вправи, що затримані були змушені виконувати, містили певний ступінь примусу і мали заподіювати страждань, це було скоріше наслідком браку розважливості (lack of judgment), ніж наміру завдати болю або приниження». Суд визнав, що «Королівська поліція Ольстера і війська додержувались... ганебної і гідної осуду практиці», однак відмовився встановити порушення ст. З Конвенції.

44. У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що ст. 3 Конвенції захищає одну із фундаментальних цінностей демократичного суспільства, згідно з цією статтею забороняється будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незалежно від обставин справи чи поведінки потерпілого (рішення у справі «Лабіта проти Італії»). Суд також установлює, що розрізнення між поняттями «катування» та «нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження» було введено для того, щоб «позначити особливий рівень жорстокості умисного нелюдського поводження, що призводить до тяжких і жорстоких страждань» (рішення у справі «Ірландія проти Великобританії»).

Відповідно до ст. 3 Конвенції поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров’я потерпілої особи (рішення у справі «Валашінас проти Литви»). Суд вважає поводження за «нелюдське», оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку Суду, було «таким, що принижує гідність», якщо воно мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити (рішення у справі «Кудла проти Польщі»).

Одна із основних правових позицій ЄСПЛ полягає у тому, що коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження, у держави виникає обов’язок забезпечити достовірне пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це виникає питання про порушення за ст. 3 Конвенції (рішення у справі «Томазі проти Франції»).

Розслідування за небезпідставним твердженням про неналежне поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади мають завжди намагатись встановити події та не покладатися на поспішні або безпідставні висновки для закінчення розслідування чи для обгрунтування своїх рішень (рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії»).

Понятя «нелюдське поводження» охоплює більш широкий спектр мож¬ливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов'язко¬во повинні мати характер безпосереднього насильства. У певних випадках ті чи інші дії з боку держави можуть порушувати ст. З Конвенції, навіть якщо вони не¬навмисні та не мають на меті заподіяти страждання.

У деяких випадках Суд визнав жертвами порушення ст. З родичів осіб, які зникли безвісти у зв'язку з операціями сил безпеки.