67.Право на виконання остаточного рішення суду.

Остаточні рішення Європейського суду мають обов’язкову для держав-учасниць силу і підлягають виконанню. Як зазначається у статті 46 Конвенції, «Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами Рішення Європейського суду є обов’язковими. Це випливає як безпосередньо з тексту Конвенції, так і з фундаментального принципу міжнародного права pacta sund servanda.» Нагляд за виконанням рішень Європейського суду відповідно до частини 2 статті 46 Конвенції здійснює Комітет Міністрів Ради Європи (далі Комітет Міністрів). Контроль за виконанням рішень Європейського суду не обмежується лише контролем за сплатою компенсації. Комітет Міністрів контролює також вжиття державою інших індивідуальних та загальних заходів, спрямованих на відновлення порушеного права та попередження аналогічних порушень. Саме такий контроль складає основний зміст наглядової функції Комітету Міністрів, саме такі дії складають основний зміст діяльності держави щодо виконання рішень Європейського суду.

Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части­ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат. Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе­матичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі (Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба­вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.

68.Правомірні з погляду Суду обмеження права на суд.

 Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою .

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Показниками доступності правосуддя як вимоги, що є складовою права на справедливий судовий розгляд, у будь-якій державі вважаються:

відсутність необгрунтованих перешкод для звернення до суду за захистом та одержання своєчасного судового захисту;

обізнаність людей про систему судів, порядок звернення до них та судову практику;

наявність оптимальної системи судових витрат та розвинутих механізмів надання правової допомоги для найбідніших верств населення;

виконання судових рішень.