2.Які історичні причини прийняття Конвенції

В 1949 році після Другої Світової війни з метою покращення культурного, соціального та політичного життя Європи, створення єдиної європейської спільноти, що базується на свободі, демократії, визнанні прав людини та верховенства закону, була створена така міжнародна організація як Рада Європи. Діяльність Ради Європи з самого початку була направлена на усунення серйозних порушень прав людини, гармонізацію політики і прийняття загальних норм у Державах - учасницях та вироблення єдиної правозастосовчої практики.

        Кожен член Ради Європи повинен визнати принцип верховенства права, у відповідності з яким всі особи, які        знаходяться під її юрисдикцією, повинні мати рівні права і свободи та співробітничати для досягнення мети Ради.

В своїй міжнародній діяльності Рада Європи опирається на такий міжнародний документ як Конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка була прийнята в 1950 році та набрала чинності в 1953 році. Конвенція не з'явилася на порожньому місці - їй передувала Загальна декларація прав людини, якій відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції. У преамбулі Конвенції встановлюються такі важливі принципи як підвалини справедливості і миру в усьому світі. Такий принцип забезпечується, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав: Конвенція, будучи юридично обов'язковим договором для Високих Договірних Сторін, запровадила систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Держави, що ратифікували Конвенцію, тим самим взяли на себе подвійні зобов'язання відповідно до статті 1 Конвенції. По-перше, Держави гарантують відповідність свого внутрішнього законодавства положенням Конвенції. Для виконання цих зобов'язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни у своє законодавство та правозастосовчу практику. По-друге, нові держави, що ратифікують Конвенцію, мають виправити будь-які існуючі порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.

 

3.Скільки було прийнято протоколів до Конвенції?

 З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 16 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

4.Які етапи розвитку конвенційної системи захисту прав людини Ви знаєте?

 Європейська система захисту прав людини, в основі якої лежить Європейська конвенція захисту прав людини і основних свобод, є не лише найстарішою, але й найбільш ефективною серед існуючих регіональних систем захисту прав людини. Ідея її створення була відповіддю європейських народів на жахи Другої світової війни, жорстокості, вчинені нацистським режимом. Вона знаходилася на пересіченні двох післявоєнних течій: правозахисного руху та руху за європейську єдність. Основи Європейського співробітництва у галузі прав людини були закладені в 1949 році із створенням Ради Європи  та прийняттям 5 травня Статуту цієї організації .

У Преамбулі Статуту зазначені причини, виходячи з яких європейські країни створили РЄ.

Наступним етапом розвитку європейського співробітництва в галузі прав людини стало прийняття 4 листопада 1950 року членами РЄ Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини , що набула чинності 3 вересня 1953 року.  Відповідно до положень Конвенції 1950 року держави-учасниці і фізичні та юридичні особи (в тих випадках, коли держави-учасниці визнавали право індивідуальних петицій) мали можливість звернутися зі скаргою на дії держави-учасниці, які порушували положення Конвенції. Скарга підлягала попередньому розгляду в Комісії, яка вирішувала питання про її прийнятність. Частковим рішенням проблеми стало створення єдиного постійно діючого судового органу – Європейського суду з прав людини, якому було передано повноваження Комісії та частину повноважень у галузі забезпечення прав людини, які до того належали Комітету Міністрів Ради Європи. Реформу європейського правозахисного механізму було проведено відповідно до Протоколу № 11 Конвенції, який набув чинності 1 листопада 1998 року після ратифікації усіма державами-учасницями Конвенції. Протокол № 11 прискорив процес розгляду справ у Європейському суді, однак не зміг повністю вирішити проблему його перевантаженості. Конвенційна система потребувала подальших реформ, які було здійснено на підставі Протоколу № 14