12. Діяльність Івана Франка в галузі етнографії.

Франко (1856-1916) – поет, вчений, етнограф, фольклорист, історик, громадсько-політичний діяч. Став дійсним  (1899) членом наукового товариства ім. Т. Шевченка. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію НТШ (1898-1900; 1908-191); був співредактором журналу „Літературно-науковий вісник" ( 1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). Після закінчення7-го класу відвідав багато міст України, під час подорожей записував народні пісні, коломийки, оповідання. У 1876 у журналі «Друг» відкриває розділ в якому публікує весь зібраний матеріал.

. Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності  О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

На думку Франка етнографія повинна займатись науковим узагальненням матеріалу сучасного життя народу, а для кращого його розуміння вивчиням минулого. Франко вважав що в етнографічному дослідженні сучасного і минулого життя народу треба обов’язково використовувати дані інших наук – історії, статистики, археології.

В 1874 р. вперше побував у Лолині, де познайомився з сім'єю Рошкевичів. Тут Франко записував етнографічний і фольклорний матеріал. До збирання матеріалів він залучав і своїх лолинських знайомих - Ольгу і Михайлину Рошкевич. Під його впливом Ольга Рошкевич зібрала й за допомогою Івана Франка видала „Обряди й весільні пісні українців села Лолин Стрійського повіту".

У 80-х намагається організувати масове збирання матеріалів про життя і побут українців, розширити територію етнографічної спадщини, залучивши до цієї праці студентську молодь. У 1883 створює «Етнографічно-столичний кружок» у Львові. За рік існування гурток провів 12 засідань.

13. Діяльність м.Максимовича в галузі етнографії.

М.Максимович був засновником української етнографії. Він зібрав багато відомостей про народні вірування та обряди, прикмети про погоду, записав велику кількість українських пісень, прислів’їв та приказок. Серед вчених України його було визнано «найвидатнішим автористом» у вивченні памяток матеріальної та духовної культури. Максимович вивчав багато архівних документів, зібрав рідкісні, що не втратили і до нашого часу наукової актуальності, відомості з історії українських міст та сіл. Разом з іншими істориками України він активно сприяв археологічним розкопкам та вивчав їхні результати і був ініціатором утворення Київського «Тимчасового комітету для розшуку старожитностей» для розшуку старожитностей Наукового товариства Нестора літописця.

Розробив методику записування народної словесності, започаткував наукове осмислення етнології. Він викликав інтерес до фольклору в Англії, Америці. Випустив монографію «Дні і місяці українського селянина ».Член –кореспондент Петербурзької академії наук. Випустив «Археологічні записки про Київ та його околиці ».Перший ректор Київського університету.

В 1827 році у статті “про малоросійські народні пісні” він писав, що витоки мудрості треба шукати у простому народі – творці пісень, казок, міфології, від яких залежить витонченість, міцність і сила мови і літератури. Тим часом народна творчість заперечувалась і принижувалась. Словесність Максимович розглядав як історію писаного і усного слова. Сліди усного слова він вважав особливо важливими і шукав їх і у тогочасній, і у давньоруській літературі, а найбільше в українському фольклорі. Він збирав народні пісні, казки, приказки, вишукуючи в них дух народу

Максимович був одним з перших систематизаторів фольклору. Аналізуючи українську народну творчість, він ввів у фольклористику відповідні дефініції, розділив пісні за змістом і тематикою на думи (вперше ввів це визначення і відмітив, що вони – виняткова причетність українських бандуристів), пісні козацькі, жіночі, обрядові, побутові, військові, бурлацькі, гайдамацькі, плясові, святкові, жартівливі і на підставі цих категорій порівнював психічний характер українського і російського народів: як наслідок, виходило, що росіяни є повні глибокого смутку і пошуків забуття.

1834 р. підготував друге видання свого збірника, але вже під назвою “Українскі народні пісні”. У передмові він знову підкреслив значення пісень і дум як історичних джерел. Михайло Грушевський вважав цей збірник маніфестом українського народознавства.