1 Предмет, завдання та джерела вивчення історії педагогіки.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педагогічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (науковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утвердження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співстав-лення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній рет-роспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніх педагогів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительської професійної діяльності.

2 Культура епохи європейського Відродження. Будинок радості Вітторино де Фельтре

Епоха Відродження – це в Італії XIV-XVIст., у інших державах – кінець XV – початок XVII століття. характерними особливостями цієї епохи були поява в середині феодального суспільства зачатків капіталістичного способу виробництва, розвиток мануфактури і торгівлі, зростання міст і зародження нового класу – буржуазії. Замість середньовічного аскетизму в цю епоху центральне місце займає відроджений античний ідеал діяльної, гармонійно розвиненої людини. Розвиваються такі науки, як математика, астрономія, механіка, географія, природознавство; виникає книгодрукування.

Одним з яскравих представників епохи Відродження був Вітторино да Фельтре (1378-1446). У 1424г. він відкрив при дворі герцога Мантуанського школу, в якій навчалися діти герцога і його наближених, а також діти бідних батьків, які утримувалися за рахунок Вітторино да Фельтре. Ця школа знаходилася на березі озера, кімнати в ній були світлими, просторими. Школа ця отримала назву «Будинок радості». Самою назвою Вітторино да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від середньовічної аскетичної школи. Велика увага приділялася фізичному вихованню: діти займалися верховою їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні покарання допускалися тільки за антиморальні дії вихованців. Вивчалися стародавні мови:, римська і грецька література. Діти вивчали математику, у викладені якої мали місце наочні посібники і практичні роботи. Школа Віттторино да Фельтре користувалася популярністю, вона була зразком створення нових гуманістичних шкіл в різних країнах Західної Європи, а самого засновника школи називали «першим шкільним вчителем нового типу».