3.Діалекти української мови та їх характеристика.

Кожна природна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень – наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення сягає часів феодалізму.

Діалектна диференціація мов не однакова. Якщо в англійській мові діалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вони настільки великі, що їх носії не завжди можуть порозумітися між собою. Діалектні відмінності в Україні не належать до таких, що створювали б перешкоду у спілкуванні.

Нині не припиняють недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовувались елементи бойківських і лемківських говірок.

Територіальна українська мова складається з чотирьох наріч.

До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, Сумщини, Київщини, Волині. Південна межа цього наріччя проходить приблизно в Луцьку, Рівному, Прилуках, Конотопі. Південно-західне наріччя складають діалекти Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, а до південно-східного – діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини.

Територіальні діалекти – це різновиди мови, де вона живе, функціонує і розвивається природним шляхом.

Українські діалектичні напрямки в деяких районах досить відрізняються один від одного, а в деяких є такі слова, котрих не чув досі жоден українець інших етнічних груп. Приклад. кілька слів із словника діалекту закарпатських лірників: (бастій — отець; шім, шом — дім)

Отже, територіальні діалекти – це діти національної рідної мови, рідні діти. Їх існування не йде на шкоду літературній мові. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом і запорукою розвитку літературної мови

4.Принципи українського правопису.

Слова ми спочатку чуємо або вголос чи мовчки промовляємо, далі подумки розчленовуємо їх на звуки, а потім записуємо буквами. Але не завжди букви точно відповідають звукам.

1. Найчастіше слова пишемо так, як вони звучать (у літературній вимові): [школа] — школа, [книга] — книга, [товариство] — товариство, [товарис'кий] — товариський, [гайок] — гайок, [бул'йон] — бульйон. Це фонетичний принцип написання слів.

2. Водночас дбаємо, щоб та сама частина слова (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання: вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш; [сниц'ц'а] — сниться, бо снить; [веиселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] — книжці, бо книжка. Це морфологічний принцип.

3. Іноді слова, які звучать однаково, пишемо по-різному, щоб розрізнити їхнє значення: по-новому (прислівник) живемо і по новому (прийменник з прикметником) мосту; вдень (завидна) і в день (у певний день); Кривий Ріг (місто) і кривий ріг (у тварини). Такий принцип називається диференціюючим, тобто розрізнюючим.

4. Деякі звуки в слові позначаємо на письмі саме так за традицією: [йасний] — ясний, [йіздовий] — їздовий, [шчучка] — Щучка. Це традиційний, або історичний, принцип.

5.Чергування голосних звуків

Чергування – це постійні закономірні зміни звуків в одних і тих самих частинах слова. Чергування звуків в українській мові має історичний характер. Воно відбиває дуже давні зміни в мові. Зокрема вчені одними з найдавніших і найпоширеніших чергувань голосних звуків вважають наступні:

[е] - [о]: брести – бродити, нести – носити, везти – возити;

[і] - [а]: лізти – лазити; сідати – садити;

[е] - [і]: гребти – вигрібати; зачепити – зачіпати;

[о] - [а]: допомогти – допомагати, котити – катати.

Звернути увагу. Зміна звука в корені не міняє сам корінь, такі слова все одно залишаються спільнокореневими, якщо корені несуть одне й те саме значення: нести і носити ( корінь: нес і нос)

[е] - [и] – нуль звука: беру – збирати – брати, терти – стрирати – тру.

До давніх чергувань також належать: [у] - [ов] ( кузня – коваль) та [и] - [ов] (рити – рови).

Якщо попередні чергування характерні для всіх слов’янських мов, то чергування [о] та [е] з нулем звука є суто східнослов’янським: сон – сну, хлопець – хлопця. [о] та [е] в таких випадках називаються випадними.