4 Українська культура в другій половині XIX ст.
У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли одернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки.
Відсутність
в українців власної національної
держави, асиміляторська політика
Російської імперії призвели до трагічних
наслідків - еміграції значної частини
інтелігенції за кордон; залучення
елітної
частини українських інтелектуалів (М.
Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І.
Грабар та ін.) у розбудову російської
культури; деформацій у духовному розвитку
нації тощо.
Освіта. Одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у цих освітніх закладів велося українською мовою. В 1862 р. недільні школи було закрито царським указом.
В 1864 р. царизм проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою (навчання учнів Закону Божого, читання, письма та чотирьох дій арифметики,навчання процес на російській мові) Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні з 1856 р. зросла в 13 разів і досягла майже 17 тис, проте поза школою залишилося понад 70% дітей. Наступною ланкою були гімназії, які давали середню освіту. Їх поділяли на класичні (гуманітарні предмети, грецька і латинська мова) та реальні (предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація - класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ. У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський ( на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких 4 тис. осіб.
Виникли вищі спеціальні навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, Глухівський учительський інститут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут в Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.
У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях.
реформа 1869 р.- початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі.
запровадже
ння
обов'язкового навчання для дітей віком
від 6 до 14 років.
наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, - до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині - 75%.
Розвиток науки в другій половині XIX ст. Основними осередками були Харківський, Київський та Новоросійський (нині - Одеський) університети. У 70-80-ті роки було створено наукові товариства - Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.
Особливого розвитку набули природничі науки. Світове визнання здобули:
Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем.
Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки - фізичної хімії.
Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу.
Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус - школи молекулярної фізики.
У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в сфері гуманітарних наук. Історична наука - в 40-90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу - було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859-1914), протягом 1863-1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и западной России». М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії, зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права. Представниками народницької школи в українській історіографії були М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.
Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О. Потебні, який у своїх працях «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» він започаткував психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, розв'язував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.
Література. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін. Характерними ознаками розвитку української літератури в другій половині XIX ст. були:
1 Різноманітність художніх напрямів: романтизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Твори цього періоду мали синтезний характер, органічно поєднували елементи реалізму і романтизму.
2 Наявність індивідуальних стилів письменства: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький), аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свидницький), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлик, П. Грабовський).
3 Поява нових тем і проблематики: болюче класове розшарування селянства, життєві проблеми нового суспільного класу - пролетаріату; революційна боротьба народних мас проти соціального та національного гніту новітньої буржуазної доби; пошуки інтелігенцією свого місця в новій системі координат. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у творах І. Франка «Борислав сміється», І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Панаса Мирного «Лихі люди».
4 Демократизація і гуманізація літератури. Відкриттям та здобутком української літератури пореформеної доби стало зображення центральною фігурою художніх творів людини з народу. На сторінках романів та повістей з'являється новий позитивний герой - Чіпка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Борислав сміється») та ін.
5 Ускладнення художніх форм - від панорамних, епічних романів та повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо.
6 Політизація літературної творчості. Значна частина українських письменників цієї доби вела активну політичну діяльність - була членами політичних організацій, як «громадівці» О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко; енергійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, II. Грабовський, Леся Українка; брала участь у літературних дискусіях, що переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та національних проблем.
Українське професійне театральне мистецтво. П'єси, створені відомими реформаторами та фундаторами українського театру - М. Кропивницьким (понад 40 п'єс - «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.) М. Старицьким (25 п'єс - «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та ін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п'єс – «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). У цих творах реалістично зображені становище пореформеного села, майнова диференціація, деспотизм та самодурство панівних верств, суспільні антагонізми та соціальні протистояння. Водночас для драматургії 70-90-х років були характерними вузькість тематики, певна повторюваність мотивів; побутовізм, етнографізм тощо.
Розквіту любительського театру. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах і навіть селах України. У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську професійну трупу, до складу якої увійшли талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська група М. Старицького. Внаслідок цього утворився потужний осередок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. У 80-90-ті роки на теренах України активно функціонували поряд з провідними театральними колективами М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського майже 30 невеликих «російсько-малоросійських» груп. У 1891 р. в Києві М. Соловцов заснував перший постійний російський театр.
У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. Виникнення 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства», заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в західноукраїнських землях.
Розвиток національної музики. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу «Запорожець за Дунаєм», в основу якої покладено сюжет, підказаний М. Костомаровим. У фонд української класичної музики увійшли музична картина з народного життя «Вечорниці» П. Ніщинського, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Богдан Хмельницький» П. Сокальського, «Українська симфонія» М. Калачевського. Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М. Лисенко. Він обробив та опублікував понад 600 народних пісень, своїми теоретичними працями заклав підвалини української музичної фольклористики. Композитор створив музичний цикл «Музика до "Кобзаря" Т. Шевченка», до якого увійшло понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарбницю вітчизняної музики збагатили опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін.
У західноукраїнських землях на ниві музичної творчості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський, В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський та ін. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна».
Українське образотворче мистецтво - поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.). Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Розвиток побутового жанру - представники Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. У пейзажному жанрі плідно працювали С. Світославський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора неповторних своєю виразністю картин - «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витонченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був С. Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача левада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в степу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Менш поширеним був портретний живопис, в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У західноукраїнських землях у побутовому жанрі творили Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному - Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.
Характерними для розвитку архітектури в другій половині XIX ст. були великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо); втрата єдиного архітектурного стилю, панування еклектики - механічного поєднання елементів різних архітектурних стилів.
У західноукраїнських землях панує «віденське бароко». Саме в цьому стилі споруджено Будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). У Києві архітектори працюють у стилі «французького відродження». Саме цей архітектурний стиль покладено в основу побудови будинку Купецького зібрання (нині філармонія - архітектор В. Ніколаєв), Український драматичний театр ім. І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперного театру (архітектор В. Шретер). Типовою архітектурною будовою цієї доби є Музей західного і східного мистецтва, інтер'єри якого органічно поєднали елементи класики, готики, рококо та ін.
Отже, українська культура в другій половині XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз'єднаності українських земель, завершення формування української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби, зумовивши появу та розгортання суперечливих тенденцій та явищ.