2 Суспільні рухи

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи призвело до протидії народних мас в різних формах:

• Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи;

• відмовлялися відбувати панщину, платити оброк;

• виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям;

• самовільно створювали самоврядування;

• псували панський реманент, підпалювали поміщицькі маєтки;

• втікали у південні землі;

• чинили збройний опір;

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Жителі с. Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом 15 років (1811-1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності. В Україні від 1797 до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Для більшості з них характерними були стихійність, неорганізованість, нечисленність учасників, сліпа віра в доброго царя.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки, що буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Відбулося розгортання селянського руху. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані з польським повстанням 1830-1831 рр. (Київщина) та голодом 1832-1833 рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникла Київська козаччина. Поштовхом став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення, який обріс чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччина охопила понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і була придушена лише силою зброї.

У 1856 р. під впливом чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух - Похід у Таврію за волею. Селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму(понад 75 тис. осіб). Уряд придушив цей виступ зброєю.

Народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. У повстанському русі брало участь майже 20 тис. осіб, здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. У 1830-1835 рр. селянський рух охопив Поділля, частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а за 1849-1854 рр. - 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність була свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи. Одним із показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож. В Україні перша масонська організація виникла у 1742 р. у с. Вишнівці на Волині. Його зростання розпочалося лише наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Цьому процесу сприяли Велика французька революція, включення Правобережної України до складу Російської імперії, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 р. тощо. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо . В 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а 1818 р. в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві - «З'єднані слов'яни», у Полтаві - «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін. Типовою особливістю українського масонства було переважання інтернаціонального над національним, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства.

Царський уряд у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, масонських лож, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій. Отже, масонство було виявом зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодержавного ладу.

Політична опозиція російському самодержавству певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815-1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу до саморозпуску.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» - дворянська таємна політична організація. Мета: шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб (брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін.). Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було, що призвело до розпаду.

«Союз благоденства» (1818-1821), налічувала понад 200 осіб. Центральні органи перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Мета: широка пропаганда революційних ідей серед народних мас. Про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

В березні 1821 р. члени Тульчинської управи утворили нову таємну організацію - «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, 0. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. В восени 1822 р. в Петербурзі виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами організації - С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821-1825 рр. «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

П рограмні документи декабристів - «Конституція» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руська правда» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були:

• спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу);

• спільний шлях досягнення - воєнний переворот.

У «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких - Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою - Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років, але Росія - унітарна неподільна держава.

Водночас в Україні діяла ще одна таємна організація - «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб( І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін.) Програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів:

• боротьба за скасування кріпацтва,

• повалення самодержавства,

• подолання деспотизму панівного режиму.

У вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством».

Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу - літо 1826 р., коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 року в день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени «Північного товариства» організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах:

а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї;

б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга;

в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим - нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавловської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі - щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, вважали, що цей виступ має символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повстал их. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище 29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с. Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати - повалення самодержавства і скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля с. Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826-1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827-1830). Ці справи є переконливим доказом того, що революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Польські патріоти висунули гасло «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України. Намагаючись поширити полум'я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6-7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі. Опанувавши ситуацію, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання активності народних мас. Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми.