4.3. Солестійкість

Солестійкість – це здатність рослин протидіяти підвищеним концентраціям неорганічних солей у грунті та нормально існувати в таких умовах.

Вплив підвищеної концентрації солей у середовищі на рослину

Збільшення навіть нешкідливих солей у грунті підвищує осмотичний тиск ґрунтового розчину, що ускладнює надходження води до рослини. Поряд із цим, деякі солі діють на рослину як специфічна отрута. Тому розділити осмотичну і токсичну дію солей важко.

Під впливом високих концентрацій солей змінюється ставлення рослин до середовища. Фактори, які позитивно впливали на рослину за нормальних умов (освітлення, температура тощо), в умовах засолення можуть діяти навіть негативно.

Негативна дія солей супроводжується порушенням у тканинах рослин нормального співвідношення основних елементів мінерального живлення. У багатьох дослідах при таких умовах зафіксовано несприятливе співвідношення солей калія і кальція. Рослина стосовно одних солей відчуває шкідливий надлишок, а по відношенню до інших - голодування.

У рослин при високій концентрації солей пошкоджується цитоплазма і вибіркове поглинання солей змінюється на пасивне надходження. Зазвичай інтенсивність обміну речовин (фотосинтез, дихання, водообмін, ферментативні реакції) у рослин на засолених грунтах значно нижча.

Механізми адаптації рослин до високої концентрації солей у грунт.

Часто природу солестійкості пов’язують із величинами осмотичного тиску клітинного соку, сисною силою і проникністю протоплазми клітин. За основними адаптаційними характеристиками до вмісту солей у грунті рослини розділяють на дві основні групи:

галофіти – рослини з високою адаптивною здатністю до значного вмісту солей у середовищі;

глікофіти – рослини, які існують у прісних місцях з обмеженими адаптаційними можливостями до засолення грунтів.

Необхідно зазначити, що такий поділ є досить умовним. Існують і рослини з проміжними адаптаційними характеристиками – факультативні галофіти.

Пристосування галофітів до засолення грунтів досягається різними механізмами по декількох основних напрямках.

1. Євгалофіти (галофіти, що накопичують солі). До цієї групи відносяться найбільш солестійкі рослини, які заселяють сильно засолені і вологі грунти. Тривале існування рослин цієї групи в таких умовах зробило присутність солей фізіологічною необхідністю. Галофіти цієї групи мають підвищену проникність плазми клітин для солей і здатністю накопичувати велику їх кількість у своїх органах. Внаслідок цього вони мають осмотичний тиск клітинного соку, що перевищує осмотичний тиск ґрунтового розчину, а значить, і велику сисну силу. Завдяки цьому галофіти здатні поглинати воду із надзвичайно засолених грунтів. Правда, залишається відкритим питання про те, чому таке накопичення солей не є токсичним для рослини.

2. Кріногалофіти (галофіти, які виділяють сіль). Існують як на сильно, так і на слабо засолених грунтах. Протоплазма клітин досить добре проникна для солей. Виділення їх на поверхню здійснюється за допомогою солевидільних залоз, кількість яких позитивно корелює із вмістом солей у грунті. Окрім цього, вони звільняються від надлишку солей шляхом скидання листків, переповнених солями, і через кореневі виділення.

3. Глікогалофіти (соленепроникні галофіти). Ця група заселяє менш засолені грунти. Протопласт клітин таких рослин мало проникний для солей і осмотичний тиск створюється, головним чином за рахунок накопичення водорозчинних продуктів асиміляції (вуглеводів).

4. Солеізолюючі галофіти. Солі, які надходять до протопласту клітин подібних рослин, локалізуються в особливих пухирчатих волосках, які суцільним шаром покривають листки. Рослини цієї групи, які ростуть на незасолених грунтах, не утворюють подібних волосків

До загальних механізмів солестійкості відносять також зв’язування мінеральних елементів органічними речовинами рослинної клітини. Такими речовинами можуть бути гідрофільні білки – альбуміни, які попереджають коагулюючу дію електролітів.