4. Сутність предмету та методів правового регулювання земельних відносин як критеріїв самостійності земельного права.

Предметом земельного права прийнято вважати земельні відносини. У ст. 2 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) земельні відносини визначені як «суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею», тобто відносини власності на землю. Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права. Вказується, що земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо.

В. В. Носік визначає предмет земельного права як «врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між: суб 'єктамиу процесі здійснення права власності на зем-лю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб 'єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави»

Можна виділити такі особливості земельних правовідносин:

1)виникають та здійснюються в межах правових норм, якими визначається мета використання землі як об’єкта природи, просторового базису, території, місця для поселення (проживання) людей і основного засобу виробництва.

2)держава регулює, земельні відносини перш за все в якості органа влади. До такого виду регулювання відносяться: обов’язкові приписи при веденні земельного кадастру, санітарні і ветеринарні правила, вимоги щодо охорони природи, земельно-планові обмеження і приписи і т.д. Однак, являючись власником землі, держава виступає в ролі господарюючого суб’єкта, зацікавленого в найбільш продуктивному і раціональному використанні належної їй землі.

3)для всіх суб’єктів земельних правовідносин визначається комплекс прав і обов’язків, що мають універсальний характер. У земельних правовідносинах приймають участь не будь-які особи, а лише ті, які в установленому законом порядку можуть бути визнані суб’єктами земельних правовідносин.

4)переважною більшістю земельні правовідносини є тристоронніми, оскільки, крім фізичних та юридичних осіб, які реалізують суб’єктивні права і виконують юридичні обов’язки, у них у тій чи іншій формі присутніми є органи державної влади чи омс.

Межі предмета правового регулювання можуть бути уточ­нені за допомогою методу, притаманного тій чи іншій галузі права. Земельне право як самостійна галузь правової системи має свій метод регулювання земельних відносин.

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини, поведінку їх учасників, їх певну сферу, соціальне середовище.

У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В. В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонінг, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін. Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов'язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання.

Проте, більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий

(диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод субординації), де перевага надається приписам та заборонам.

Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи. Відповідно, для земельного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання – адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного), виділення окремого «земельно-правового методу» є недоцільним.