19. Право власності на землю іноземних держав: земельно- та міжнародно-правовий аспекти.

ЗКУ передбачає спеціальну процедуру придбання земельних ділянок державної власності іноземними державами, проте не містить жодної вказівки, як повинно оформлюватися право власності на землю іноземної держави. Крім того, варто зважати на те, що процедура укладення міжнародного договору є достатньо складною і тривалою, особливо якщо враховувати ратифікацію міжнародного договору в порядку законодавчої процедури (див. ЗУ "Про міжнародні договори України", зокр., ст.ст. 3,9). Між тим, існує принаймні один випадок продажу земельної ділянки іноземній державі - йдеться про рішення Київської міської ради № 350/3811 від 27.10.2005 "Про продаж земельної ділянки Сполученим Штатам Америки в Україні для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу будинків та споруд для розміщення дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Україні та забезпечення її діяльності на вул. Танковій, 4 у Шевченківському районі м. Києва". При цьому характерно, що у первісній редакції рішення йшлося про продаж земельної ділянки не Сполученим Штатам Америки, а їх посольству. Рішення передбачає вказівку Головному управлінню земельних ресурсів "оформити та видати Сполученим Штатам Америки в Україні в установленому порядку державний акт на право власності на земельну ділянку" (п.7.2.), проте маємо відзначити, що існуюча на момент розглядуваного казусу форма державного акта на право власності (затв. ПКМ від 02.04.2002 № 449) не передбачала можливості оформлення державного акта, на державу

20. Юридичні титули користування зем. Ділянками: з-ство та практика.

Право землекористування можна розглядати в різних аспектах:

1) в суб’єктивному розумінні – як правомочність користування земельними ділянками, тобто застосування їх корисних властивостей (правомочність користування є складовою «класичної тріади» повноважень власника) або як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб’єктивне право використовувати земельну ділянку, відмінний від права власності. Такий титул є «ярликом», що відповідає певній сукупності повноважень щодо земельної ділянки - щодо (1) користування та, у певних випадках, (2) володіння та (3) обмеженого права розпорядження нею (напр., шляхом надання земельної ділянки в суборенду). Саме у такому розумінні буде розглядатися термін «право землекористування» в даній темі.

2) в об’єктивному розумінні – як інститут земельного права, сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб’єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення.

Наявність окремого речового титулу на використання земельної ділянки слід відрізняти від використання земельної ділянки з дозволу володільця титулу на зобов’язальному праві.

Використання земельних ділянок з дозволу власника (без надання окремого речового титулу) практикується і щодо публічних земель. Проте складність, забюрократизованість та вразливість для корупції процедур отримання дозволу на використання земельної ділянки (зазвичай вони встановлюються рішеннями місцевих рад) співставна із складністю отримання земельної ділянки на речовому титулі – і це при тому, що користувач не гарантований від того, що органи державного контролю все-рівно не будуть вимагати від нього наявності титулу на землю.

Законодавство містить окремі вказівки на можливість користування земельними ділянками без надання відповідного титулу, на основі дозволу на використання ділянки зобов’язального характеру:

1. положення про використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт «на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем» (ч.1 ст. 97 ЗКУ). На жаль, навіть в таких випадках деякі органи земельних ресурсів вимагають від підприємств, що здійснюють розвідувальні роботи, укладення договорів оренди землі, розуміючи ст.97 ЗКУ таким чином, що вона начебто веде мову про оренду земельних ділянок. З таким підходом погодитися не можна –формулювання «за погодженням з землекористувачем» (ч.1 ст.97) ясно вказує, що надання окремого титулу (в т.ч. оренди) суб’єкту, що проводить розвідувальні роботи, не передбачено.

2. користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових лісокористувачів (довгострокове та короткострокове), яке здійснюється «без вилучення земельних ділянок» на підставі спеціального дозволу або договору (див. ч.ч.4-6 ст. 18 ЛКУ).

3. користування земельними ділянками мисливських угідь (ділянок «суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства» - ст.1 ЗУ «Про мисливське господарство та полювання»). У більшості випадків користувач угідь не є власником або користувачем земельної ділянки. Згідно із ч.6 ст.21 Закону, «[в]ідносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами».

Землекористування є різновидом права природокористування, що є підставою для застосування до відносин із землекористування загальних актів екологічного законодавства, насамперед, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст.38-40).

Доктринальних класифікацій правових титулів землекористування існує досить багато. Виділяють класифікації за:

1. безпосереднім об’єктом: речове або зобов'язальне

2. цільовим призначенням земельної ділянки, що використовується: (1) право с/г землекористування; (2) право несільськогосподарського землекористування. Можлива також більш детальна класифікація відповідно до категорій земель (ст.19 ЗКУ), виду угідь в межах однієї категорії земель;

3. суб’єктом права землекористування: право землекористування громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, різних видів юридичних осіб тощо;

4. за обсягом повноважень користувача: (1) повне (виключне) та (2) неповне (обмежене, невиключне)³. До «повного» (право постійного користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій), обсяг користування за «повного» права дорівнює обсягу користування власника. До «неповного» права землекористування слід відносити право землекористування, що може «співіснувати» із «повним» і тим більше «неповним» правом користування – напр., сервітут, право загального землекористування, право використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт тощо;

5. терміном користування: (1) постійне – без заздалегідь встановленого строку; (2) право тимчасового землекористування. Зокр., відповідно до ст.19 Закону «Про оренду землі» термін договору оренди земельної ділянки визначається за погодженням сторін, але не більше як на 50 років. У свою чергу, оренда як різновид права тимчасового користування поділяється на короткострокову (до 5 років) та довгострокову (понад 5 років) – ч.4 ст.93 ЗКУ;

6. платністю: оплатне / безоплатне;

7. відношенням до права власності: (1) первинне (напр., оренда); (2) вторинне (напр., суборенда, т.з. «службове користування», що було передбачено законодавством про різні види транспорту тощо і зберігається сьогодні як «залишкове явище»).

Відсутність виключного переліку всіх видів права землекористування саме в ЗК України. Так, в екологічному, цивільному законодавстві закріплено такі права користування землею:

1) право загального користування землею;

2) право на оренду земельних ділянок;

3) право на постійне користування земельними ділянками;

4) право земельного сервітуту;

5) право на забудови чужої земельної ділянки (суперфіцій);

6) право на користування чужої з д для с/г потреб (емфітевзис);

7) право на користування земельними ділянками с/г призначення ;

8) право ---- відповідно до сертифікату на земельну частку (пай);

9) добросусідство;

10) право користування земельними ділянками для проведення розвідувальних робіт (стаття 97 ЗК України);

11) користування земельними ділянками на умовах концесії (ст. 94);

12) користування земельними ділянками для здійснення державно-приватного партнерства (ст. 8 ЗУ “Про державно-приватне партнерство”);

13) право довічного успадкованого та постійного володіння землею (до 2002 року та легалізовано п. 7 Перехідних положень ЗК України).

даний перелік є невичерпним