Окупація

Окупанти не вважали за потрібне приховувати свої наміри відносно населення на окупованій території. “Я зможу витиснути з цієї країни-- все до останньої краплі, наголошував рейхскомісар України Е.Кох у своєму виступі 1 квітня 1943 року, - я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати... Але дехто починає хвилюватися, що населення, може, не отримує достатньо їжі. Населення не повинно цього вимагати... Ми не прийшли сюди, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити передумови для перемоги... Ми - панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший порівняно з тутешнім населенням. Якщо я знайду українця, гідного сісти за стіл разом зі мною, я звелю його негайно розстріляти”. А рейхсфюрер СС Гімлер говорив: “... Дещо більше часу знадобиться для того, щоб на нашій території зникли такі народності, як українці, гораки і лемки...”.

“Ви повинні з`ясувати для себе, що ви на цілі століття є представниками великої Німеччини і прапороносцями націонал-соціалістської революції і нової Європи. Тому ви повинні з усвідомленням своєї гідності проводити найжорстокіші і найнемилосердніші заходи, яких буде вимагати від вас держава ”, - говориться у так званих “12 заповідях поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами ”, які з`явилися на світ 1 червня 1941 р.

23 серпня 1941р. стало чорною датою в історії Дніпродзержинська - цього дня в нього вступили німецько-фашистські загарбники. 26 місяців наше місто і його мешканці були під п`ятою окупантів.

Перші ворожі солдати з’явилися на вулиці Горького. Перебігаючи від будинку до будинку, вони строчили з автоматів. Раз по раз у повітрі спалахували ракети – то гітлерівці подавали сигнал своїм, куди вони дісталися. І коли вийшли на Запорізьку вулицю, напроти нинішнього автовокзалу, з-за недобудованого будинку хтось зненацька вдарив з кулемета. Німецький офіцер, що саме виїхав на мотоциклі й зупинився, розглядаючи карту, впав на кермо. З коляски вивалився другий офіцер. Заверещали поранені на інших мотоциклах. Гітлерівці залягли й почали обстріл. Довго тривав двобій. Потім окупанти оточили будинок, звідки стріляв кулеметник, але там уже нікого не було.

Розлючені фашисти почали виганяти із сусідніх будинків чоловіків, жінок, дітей і тут же розстрілювали їх.

Жіночі зойки краяли серця, несамовитий плач переляканих дітей міг зворушити найжорстокіших людей. Та в місто прийшли нелюди. Вони полювали на все живе. Всі, хто не встиг сховатися, у цей день були розстріляні. Двісті сімей дніпродзержинців втратили близьких і рідних...Люди побачили звіряче нутро окупантів.

У вказівках штабу командуючим військами тилу груп армій “Північ”, “Центр” і “Південь” про поводження із цивільним населенням та військовополоненими на окупованій території говориться: “Там, де виникає пасивний опір або ж де при завалах доріг, стрілянині, нападах та інших актах саботажу відразу виявити винних і належним чином покарати їх не вдається. Слід негайно вдатися до колективних насильницьких заходів... Населення відповідає за спокій на своїй території... Напади і злодіяння, спрямовані проти призначених нами на роботи... осіб з місцевого населення або проти наглядаючого персоналу, розглядаються як виступи проти окупаційної влади і повинні відповідно каратися... Усіляка підтримка або допомога з боку цивільного населення партизанам, бродячим солдатам і та ін. також карається як партизанщина...”

І почала свою жахливу роботу машина знищення.

День у день в місті йшли повальні обшуки, облави. Гітлерівці шукали нібито комуністів, євреїв, комісарів, а насамперед, грабували населення – вивозили цінні речі, меблі, виганяли людей з квартир. На вулицях міста небезпечно було з`являтися не лише увечері, а й удень. Дніпродзержинськ обезлюднів. На вулицях лише зрідка зустрічалися випадкові перехожі. Місто відразу спохмурніло і нагадувало велетенський концтабір.

Відповідальних за звірства та злочини, що коїлися в нашому місті під час окупації, було визнано спеціальною комісією, яка була створена відразу після звільнення Дніпропетровської області - в листопаді 1943 року. Вона визнала винними начальника жандармерії Галіфордта, шефа поліції СС Бетке, штадткомісара Альбрехта, коменданта міста Бергера, начальника поліції Корнієнко, начальника караульної служби Кузьменко, слідчого у політичних справах Карнауха (Стецько Жлоб) (Державний архів Дніпропетровської області ф. 2427,оп.1,спр.56,арк.5).

Фашисти вважали, що в наше місто вони прийшли надовго, мабуть і назавжди. Тому життя в ньому вони створювали на німецький лад, улаштовуючи нацистський “новий порядок ”. Державну владу в місті представляв штадткомісар, виконавчу – міська управа, яка діяла за вказівками німецького коменданта. Міська управа – це був орган міського самоврядування. До ії функцій входили: облік місцевого населення, примушена відправка громадян до Німеччини, облога населення податками, проведення “трудової повинності”, вилучення у людей худоби та продуктів харчування для німців, організація діяльності культурних закладів та закладів освіти.. Кам’янська міська управа розташовувалася у приміщенні міськкому партії (нині статуправління на площі Гагаріна, 3 ), а очолював її голова управи - інженер Самойленко О.М.

Окупаційна влада відновила колишню назву нашого міста – Кам’янське, перейменувала багато вулиць на честь композиторів, письменників та інших діячів німецької культури. Наприклад, в місті з’явились вулиці Баха, Моцарта, Фребеля, Німецька – таку назву тепер мав проспект Пеліна. Деякі вулиці отримали назву в національному дусі – вулиця Гетьманська, вулиця Котляревського та інші.

Фашисти не тільки перейменовували вулиці міста, вони руйнували все те, що могло мешканцям нагадувати про радянські часи. Наприклад, від пам’ятника Леніну фашисти залишили тільки постамент, на якому встановили фігуру орла – символ третього райху. А символ нашого міста- “Прометей“, вони підірвали в надії потім його переплавити. Однак, ризикуючи своїм життям, робітники трамвайного управління - І.Д.Головко, І.Г.Халімонов, В.Е.Іванов і Д.Л.Корнеєв крадькома вивезли вночі фігуру “Прометея” та сховали її від переплавка в оглядовій ямі трамвайного депо. Патріоти, ризикуючи своїм життям, переховували його аж до визволення Дніпродзержинська радянськими військами.

В колишніх шкільних приміщеннях розтушувалися окупаційні служби, склади, госпіталі. Будинок металургійного технікуму (пр.Пеліна,29) фашисти зайняли під штаб гестапо. У школі № 23 окупанти розташували військовий лазарет. У приміщенні школи № 3 (нині один з корпусів ліцею № 1) знаходилась біржа праці, де щотижня повинні були реєструватися всі безробітні працездатні особи. У школі № 16 розташувалася комендатура. В гуртожитку ремісничого училища № 1, яке до війни вважалося одним з найкращих, на першому поверсі фашисти влаштували гараж і бойню.

Незабаром у місті почала виходити газета “Кам`янські вісті”. Однак ії могло читати обмежене коло людей, тому що тираж ії був невеликий. Зміст газети мав в основному пропагандистки спрямування і одноманітність матеріалів. Правдивого відображення життя в ній майже не було – заважала німецька цензура.

З 20 години вечора і до 5-ої ранку окупаційна влада встановила в нашому місті “заборонений час для ходіння”. Винятки дозволялись лише поліції, а порушення цього часу каралися в`язницею або примусовою працею. Офіційними мовами в місті, як і на всій території України, стали німецька і українська мови.

Наше місто і його підприємства на початку війни зазнали мінімальних руйнувань через те, що його промисловий потенціал Німеччина розраховувала використати у власних інтересах. Ще 27 липня 1941 року уряд Німеччини розробив “Інструкцію з керівництва економікою захоплених східних областей”, згідно з якою передбачалося утворення певних монополістичних компаній, які повинні були взяти у свої руки захоплені підприємства. Наприклад, об’єднання “Берг унд Хюттенверк” отримало у своє розпорядження ряд радянських підприємств, у тому числі металургійний, вагонобудівельний, коксохімічний, цементний і лісопильний заводи Дніпродзержинська. На Нюрнберзькому процесі фігурувала так звана “Зелена папка” – серія документів, підготовлених Г. Герінгом ще до війни, в якій було визначено програму “Використання робочої сили за рахунок місцевого населення”. Райхсмаршал орієнтував окупаційні служби вдатись до максимальної експлуатації радянських людей. “Росіяни, (мались на увазі і українці), - писав Герінг,- довели свою працездатність під час будівництва гігантської радянської промисловості до культу. Сьогодні ця працездатність має послужити Райху“.

З початку окупації міста німці намагалися налагодити роботу місцевих підприємств. Цемзавод, наприклад, експлуатувався за рахунок завезеного окупантами електроустаткування, транспортерних стрічок і привідних ременів. Незабаром почали працювати деякі цехи ДМЗ: доменний цех, листопрокатний, механічний, мартен-2, дротяно-прокатний цех, електроцех. Цех ширпотребу, наприклад, виготовляв односпальні та 2-ярусні ліжка для госпіталів, а також казанки, сковороди, фарби. Але цього було занадто мало, тому для відновлення інших цехів ДМЗ німці привезли верстаки з Німеччини і робили спробу налагодити їх роботу.

Почало працювати відділення ДКХЗ, без якого не було можливо налагодити роботу доменного цеху металургійного заводу. Почав роботу і вагонний завод, який був воєнізований і засекречений, з утрудненим туди доступом. На його території були розташовані швейна і взуттєва майстерні з ремонту одягу і взуття, одяг привозили сюди з фронту, його знімали з вбитих В майстернях його прасували, лагодили і знову відправляли на фронт.

В Кам`янському працював також ряд дрібних підприємств в металообробній галузі – артелі “Металоремонт”, “Вільна Україна”, “Придніпровець”, міськпромкомбінат, комбінат глухонімих, які випускали вироби з жерсті, сільськогосподарський реманент, брички тощо; в деревообробній - лозово-меблевий завод, артіль “Трудівник”(меблі). Давали продукцію (черепицю, цеглу, посуд) цегельно-керамічний завод та черепичний при цемзаводі. Артіль “Лаковироби” виробляла мило, шкіряний завод – шкіру, юхту, хром. За часи окупації працювали електростанція, водяна траса Дніпра. Розвивалася сфера обслуговування населення. В артілі “Колективна творчість” займалися ремонтом домашніх речей, не залишалися без клієнтів швацька майстерня, артілі голярів, “Міськфото”. Хлібозаводи № 1 та №2 пекли хліб. (дані 1942 р., знайдені в документах промислового відділу Дніпропетровької обласної управи ДАДО, ф.2443, оп.1, спр.85, арк.5 зв.6) .

На підприємствах працювали місцеві жителі, і хоч зарплата була мізерною, але це давало змогу сім’ям вижити в голодні і скрутні часи. Розраховувались німці грошима , які ходили як в нашому місті, так і на території усієї України ( гроші друкувалися в Німеччині цільовим призначенням для України) – банкноти із зображеннями шахтаря, робітника, жінки, дитини. Ще на підприємствах видавали хлібні картки. Хліб люди одержували спочатку біля хлібозаводу по пр. Пеліна, а потім в крамниці по вул. Пушкінській, який був єдиний на все місто.

На підприємствах працювало багато підлітків. Крадіжка з підприємств каралася смертю. Однак іноді викрадене майно давало надію вижити в важкі часи окупації. Крадене майно продавали або обмінювали на одяг, посуд, харчі у селян на базарі. Тому підлітки за ради цього ризикували своїм життям.

В 1943 р. на вагонобудівному заводі було схоплено підлітка –Дмитра Станіславчука, який намагався винести спецодяг з заводу для обміну його на харчі. Щоб назавжди припинити крадіжки, німці влаштували публічну страту цього хлопця. В сквері, напроти фабрики-кухні, по вул. Заваріхіна, вони збудували ешафот, зігнали туди підлітків зі всіх підприємств і на їх очах стратили цього хлопця. Стратили дважди, тому що перший раз мотузка обірвалася. Хлопець зробив спробу втекти, але його схопили і повісили знову.

На території нашого міста фашисти розташували 3 концентраційних табору. На території ДМЗ – два табору , які були обнесені колючим дротом в два ряди. Ці концтабори нараховували 12 корпусів. В них утримувалися військовополонені і цивільні. Третій табір розташовувався у недобудованих приміщеннях швейної фабрики по вул. Спортивній. Споруда була двоповерховою. Вікна в неї були без шибок, і тому приміщення продувалося наскрізь. Кімнати в цьому таборі були забиті полоненими так, що не можна було навіть присісти. Подвір’я було обнесено колючим дротом. По його кутах розташовувалися вежі з кулеметами. Щоночі з подвір’я табору виїжджали вантажівки, завантажені трупами в`язнів, які помирали від голоду, холоду та поранень.

Влаштування нового життя в місті німці супроводжували масовими розстрілами. Перші розстріли вони здійснили зразу, як ввійшли в місто. Це була їх помста за опір, який здійснювали захисники міста.

Фашисти розстріляли усіх чоловіків вул. Жуковського і частину мешканців у кількох районах міста. Пізніше розстріли здійснювалися у дворі будинку № 33 по другому Республіканському провулку, на вулицях Широкій, Куйбишева, Горького, Клари Цеткін, Маяковського, біля школи №15, а також в районі Баглійського коксохімзаводу, на околицях міста, на території колгоспу “Жовтнева революція”.

“ Культурне ” життя міста