Регіональні особливості розвитку освіти в світі

У розкритті проблем порівняльної педагогіки часто використовують поділ країн за певними схожими характеристиками, тобто поділ на регіони.

Такі поділи можуть здійснюватись двояко:

– Схожість за значною кількістю ознак;

– Схожість за узагальненими ознаками.

Регіони, які визначені за схожістю значної кількості ознак піддаються більш точній характеристиці. Так поділ країн світу на 24 регіони, що застосовується у ґрунтовних дослідженнях ООН базується на наступних (багатофакторних) ознаках:

- Схожість природничо-географічних умов;

- Політичні особливості;

- Економічний розвиток;

- Соціальний розвиток (освітній рівень населення, соціальна і професійна структура, стан здоров‘я, ставлення до природи);

- Умови побуту і господарської діяльності;

- Рівень урбанізації;

- Своєрідність цивілізації;

- Історія і культура народів, релігія;

- Рівень комп’ютеризації, розвитку науки і техніки: з висорозвинутими наукою і технікою; з розвинутими наукою і технікою, але повільним впровадженням досягнень у господарство; країни з нерозвинутими власними наукою і технікою, але які інтенсивно освоюють імпортні наукові досягнення; відсталі в науково-технічному відношенні країни.

Ця класифікація є досить розлогою і передбачає детальний поділ (наприклад Європа: Північна, Західна, Південна, Центральна, Східна тощо).

Для більш оперативного і узагальненого порівняння використовують більш „компактні” класифікації. Зокрема класифікацію, яку використовує ЮНЕСКО:

а) Європа; б) Північна Америка. Часто обидва регіони поєднуються в групу Західна Європа і Північна Америка;

в) Латинська Америка (і Кариби) г) Арабські країни; д) Азія; е) Австралія і Океанія; є) Тропічна Африка (на південь від Сахари).

Ця класифікація часто доповнюється поділом країн на групи:

1. Розвинуті країни: Австралія, Австрія, Андора, Бельгія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Монако, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сан-Марино, Ватикан, Словенія, Великобританія, США, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія, ПАР, Ізраїль

2. Середньорозвинуті (країни з перехідною економікою).

3. Слаборозвинуті (країни, що розвиваються, найбідніші країни, країни третього світу): Ангола, Афганістан, Бангладеш, Бенін, Буркина-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Конго, Джібуті, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірибаті, Коморські острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські о-ви, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Принсипи, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, С’єра-Леоне, Танзанія, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія.

13.

Державний характер організації і фінансування систем освіти.

В усіх країнах освіта має державний характер, що виявляється в наступному:

Інтерес держави до освітньої галузі зумовлений такими причинами:

• Зацікавленість, у період світової економічної конкуренції, в науково-технічному прогресі країни („Знання – головний об’єкт конкурентної боротьби сьогодні” сказано в доповіді президента США „Нація в небезпеці”);

• Постійне зростання кількості працівників сфери обслуговування, які потребують високого професійного рівня

• Держава сама є власником великих підприємств і зацікавлена в піднятті якості підготовки власних працівників;

• Зацікавленість у кількісному зростанні середнього класу (освіта є основою його розширення);

• Піднесення освітньо-культурного рівня населення сприяє демократизації країни і забезпечує умови розвитку кожної особистості;

• Міжнародний моніторинг кількісних і якісних показників освіти (ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Світовий банк, ОЕСР);

• Інвестиції в освіту здатні забезпечити понад 50% річного приросту національного доходу (за дослідженнями американських економістів Т. Шульца, І Бенсона та ін.)

Політика держави в галузі освіти полягає в наступному:

• Розробка стратегічної лінії щодо реформування шкільної і вищої освіти у вигляді доктрин і законів – „Америка – 2000. Освітня стратегія” (США), „Освіта для 2000 року” (ФРН), „Освіта майбутнього” (Франція), „Пошук моделі для майбутнього” (Японія), „Національна програма 5-16” (Великобританія);

• Гарантування обов’язкової освіти (початкової, середньої);

• Держава здійснює контроль за рівнем і якістю освіти на основі процесів ліцензування, акредитації освітніх закладів, сертифікації учителів.

• Може формувати замовлення на підготовку спеціалістів певних галузей і професійних рівнів (орієнтуючись на “кваліфікаційний запас”).

• Гарантування гендерної рівності в освіті (загалом в світі – 45-40% активно працюючих жінок мають вищу освіту, в країнах Африки і Південної Азії в школах навчається 35-40%).

• Зміст освіти має орієнтуватись на виховання найкращих демократичних і гуманних якостей.

• Фінансування державних закладів освіти. З коштів, які виділяють державами на освіту, значна частина йде на зарплату працівникам освітніх закладів (Франція–72%, ФРН–75%, Англія–74%).

У високо розвинутих країнах держава прагне удосконалювати стан управління освітою такими способами:

- постійним вивченням (моніторингом) громадської думки щодо стану освіти і пропозиції її поліпшення (у США цим займається агентство Геллапа);

- залучення громадськості до організації і реалізації освітньої діяльності;

- періодичним проведенням реформ шкільної і вищої освіти.

14.