2) Існують відмінності між так званими однофазною та двофазною моделями базової підготовки вчителів:

- За першої учитель, успішно завершивши базову підготовку, може одразу посісти педагогічну посаду.

- За другої — теоретична підготовка майбутніх учителів зосереджується у вищому навчальному закладі (перша фаза), а практична (друга фаза) — переноситься в школу й спеціальні регіональні центри. На другій фазі практична робота в школі поєднується з навчанням на спеціальних курсах, де засвоюються методики викладання спеціальних дисциплін і питання психолого-педагогічної підготовки. Статус повноправного вчителя надається лише після успішного завершення другої фази навчання, написання диплома та складання державного іспиту. У Німеччині, університети відповідають за теоретичну частину підготовки майбутнього вчителя, а місцеві органи народної освіти і школи — за практичну. У Франції загальна й спеціальна підготовка вчителя середньої школи проходить в університеті, а професійно-педагогічна (теоретична й практична) — у спеціальних центрах. У Великобританії університети здійснюють цілісну теоретичну підготовку вчителів, а практична професійна підготовка повністю переноситься в школу.

3) Різноманітність навчальних програм виявляється не тільки в різній структурній побудові, а й у змісті. Приміром, кількість навчальних годин на педагогічну практику коливається від 0 до 50% сумарного освітнього часу.

4) Дуже різниться організація управління й контролю системи педагогічної освіти різних країн:

- автономія (Німеччина, США);

- контроль державними національними службами (Агентство педагогічної освіти у Великобританії);

- централізоване управління у вигляді прямих інструкцій уряду й міністра національної освіти (Франція).

Загалом системи професійної підготовки вчителів, незважаючи на різноманітність структурної організації, змісту тощо, усе більше зближуються.

37.

Підвищення кваліфікації і перепідготовка учительських кадрів

Проблемою професійної підготовки учителів усіх країн є необхідність фахового вдосконалення тих, хто працює в навчально-виховних закладах. Постійне підвищення кваліфікації зумовлене такими факторами:

• Науково-технічний розвиток;

• Постійні зміни в змісті навчання;

• Розширення вимог до абітурієнтів з боку ВНЗ

У англомовних країнах (США, Канада, Великобританія і ін.) такий тип навчання учителів отримав назву INSET (IN-service Edukation and Training of Teachers), яка перекладається як „навчання і підготовка учителів під час їхньої роботи (в школі)”. Існують і інші позначення такої підготовки: „неперервна підготовка”, „підготовка під час служби”, „подальша підготовка”, „кваліфікаційна підготовка” тощо.

В зарубіжних країнах є чотири варіанти навчання і підготовки учителів без відриву від основної праці:

1. кваліфікаційні курси для працівників, які не мають достатньої психолого-педагогічної та предметно-дидактичної підготовки;

2. курси додаткового навчання або розширення функціональних можливостей спеціалістів (при прийнятті нових програм, змін змісту тощо);

3. навчання для підвищення кваліфікації або виконання нових функцій (директора, вчителя-методиста тощо) з метою кар’єрного росту, додаткових заробітків;

4. підготовка до викладання нових предметів чи виконання таких функцій, які не передбачались первинною підготовкою.

Підвищення кваліфікації у переважній більшості країн не є обов’язковим, але учителі самі зацікавлені в її здійсненні. Організовується вона у залежності від типу управління освітою: центральними чи місцевими органами.

Тривалість такого типу навчання може бути різною (від трьох днів на рік до одного року). Воно може відбуватись в період навчання і в канікулярний час (у Франції надають перевагу періоду літніх канікул).

Різними є і заклади підвищення кваліфікації:

- Загальноосвітні школи;

- Курси на які запрошуються лектори;

- Спеціальні педагогічні інститути;

- Університети і інші ВНЗ.

Тривала підготовка вимагає обов’язкового оцінювання знань слухачів.

38.