2.5 Революція гідності

Революція Гідності— політичні та суспільні зміни вУкраїні з 21 листопада 2013 до лютого2014 року, викликані відходом політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу наЄвропейську інтеграцію та подальшою протидією цьому курсу. Однією з головних причин протестів стала надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його «сім'ї», створення системи управління з ознаками фашизму.

Терміни Революція Гідності або Єврореволюція  стосовно означених подій часто використовуються в тому ж контексті, що й термін Євромайдан, але, звичайно, мають дещо інше семантичне навантаження: Євромайдан здебільшого застосовується в контексті організації, форми та місця проведення протестів — як складова Революції Гідності; 

Революція Гідності — як суспільні та політичні зрушення, викликані зривом підписання Угоди на Європейську інтеграцію, та, власне, самим Євромайданом.

Також існують розбіжності оцінок дати початку Революції. Політикум України, ЗМІ та блогери вважають за дату початку Революції 21 листопада 2013року, день, коли Урядом Миколи Азарова було зірвано підпис угоди про Євроінтеграцію, після чого почали збиратись перші мітингуючі; або 30 листопада, день, коли на Євромайдані були побиті студенти. За межами України поширена думка, що дату Революції необхідно визначати з ходи протестувальників до Верховної Ради, коли почались масові силові криваві зіткнення зі значними людськими жертвами. 

Гідність за визначенням, що подається у Вікіпедії, – це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність усякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе, і ставлення до неї з боку суспільства, у якому визнається цінність особистості.

Майдан змінив свідомість людей. Мені доводилося інколи дискутувати з людьми, які казали, що якщо б відразу після побиття студентів біля стелли було захоплено владу, змінено керівників, не було б кровопролиття і все закінчилося б в Україні добре. Я завжди з цим не погоджувався. Бог дав так, що Помаранчева революція 2004 року для людей стала великим розчаруванням, а тому зібрати людей на Майдан з підтримкою якоїсь політичної партії чи якогось лідера було б неможливо взагалі. Тільки подія всеукраїнського масштабу, яка зачепила всіх людей, могла це зробити. Три місяці Майдану були потрібні для того, аби люди змінили самі себе. На Майдані народилася нація, він став революцією гідності, революцією духу. Сюди приїжджали люди не лише із заходу чи центру України, а й зі сходу та півдня. Такої самоорганізованості я в житті ще не бачив. Велика кількість людей – водночас велика самопожертва, дисципліна, порядок. Майдан обов'язково змінить геополітичну карту пострадянського простору. Він увійде в історію як приклад того, на що здатен народ, коли його довести до відчаю, поставити на коліна та підняти руку на його дочок і синів... Увійде як зразок самоорганізованості та народоправства. Без політиків і чужоземної допомоги люди звели цілу «січ» у серці Києва. Вона – прототип майбутньої європейської України, де закон – єдиний для всіх, де важливі рішення ухвалює народ, а не кілька олігархів, де можна знайти правду, а серце сповнює гордість за те, що ти – українець. Тут панують порядок, взаємодопомога, взаємоповага, і кожен чітко відповідає за свою ланку роботи, бо від кожного залежить перемога та міцність держави. І такі «січі» нині діють у кожному обласному, районному центрі... Українці самостійно наводять лад у своїх містах, містечках, селах.

Майдан змінив свідомість людей. Більше того – на сторожі совісті кожного українця долею випадку поставив хлопців з Небесної Сотні. Вони віддали життя за те, щоб ми отримали шанс жити в іншій країні. Хочеться вірити, що їхня жертва не була марною. Тому революція гідності не повинна стати простим перерозподілом посад і зміною одних прізвищ на інші. Це неправильно. В такий спосіб державу не зміниш. Необхідно зламати хребет існуючій злочинній та корумпованій системі. Влада повинна зрештою зрозуміти, що вона – тільки виконавець, слуга нації, а не господар. І служити вона повинна своєму народу, а не Кремлю чи комусь іншому. І відповідати перед українцями. Відродження української держави має ґрунтуватися на засадах самостійної державної політики в усіх сферах та сприйняття України як нації, котра на Майдані довела свою єдність.

ВИСНОВКИ

Важливою подією політичного життя країни 2000-2001 pp. стало перегрупування політичних сил в країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У січні 2001 р. було відправлено у відставку Ю.Тимошенко, а 26 квітня 2001 р. ВРУ відправила у відставку уряд В.Ющенка. Це стала поштовхом до формування могутньої опозиції режиму Кучми. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали: опозиційний блок "Наша Україна" і провладний блок "За єдину Україну". Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою, за якою 50% депутатів обирається за партійними списками, а 50% в мажоритарних виборчих округах.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі 4% бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали: блок "Наша Україна" на чолі з В.Ющенко — 23,55%, Комуністична партія України (КПУ) - 20,01%, Блок "За єдину Україну!" (В.Литвин) - 11,79%, Блок Юлії Тимошенко - 7,25%, Соціалістична партія України (СПУ) — 6,87%, Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)) — 6,27%.Після початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах утворили свої фракції. До фракції "Єдина Україна" увійшло 177 депутатів (Вказана чисельність фракцій відповідає моменту їх утворення. У подальшому відбувалися зміни), до "Нашої України" — 118 депутатів, до КПУ - 64, СДПУ(о) - 31, БЮТІ - 23, СПУ -22, 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Після початку роботи ВРУ розгорілась боротьба за формування більшості і керівні посади в парламенті. 28 травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: головою було обрано В.Литвина ("Єдина Україна"), першим заступником - Васильєв ("ЄУ"), заступник - О.Зінченко (СДПУ(о)).

Головами ключових комітетів ВРУ стали представники "Нашої України".Фракція "ЄУ" виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: фракція "Партії регіонів" — 52 депутати, фракція партії "Трудова Україна" — 31, фракція Партії промисловців і підприємців - 20, фракція "Народовладдя" - 17, фракція "Аграрії України" (Аграрна партія України) — 17, фракція "Демократична ініціатива" — 15. Проте проурядові фракції за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим невілювавши перемогу опозиції. 2002-2004 pp. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л.Кучма намагався реалізувати політичну реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент-Прем’єр-міністр-Верховна Рада. Проте всі проекти і комбінації не знайшли підтримки у парламенті. Чим ближче було до президентських виборів 2004 p., тим політична життя в країні ставало активнішим.

Основним підсумком подій Помаранчевої революції на Україну було те, що вперше в політичній технології приходу до влади був використаний механізм виборів. Політичне протистояння на Майдані завершилося перемогою команди Ющенка. Політологи чудово знали, що механізм "класичних" виборів, як і "класичний" суверенітет національної держави демонтовані в східноєвропейських країнах, втягнутих в орбіту Заходу. Другий об'єктивною тенденцією розвитку політичної системи після подій помаранчевої революції стало посилення націоналістичних тенденцій.

Досвід усіх вже здійснених "помаранчевих" революцій показав, що їх ненасильницький характер є умовністю.Ненасильницькі дії створюють загальний фон і на першій стадії викликають симпатії населення і залучають масових учасників. Але вже на попередньому етапі підготовки революції в ній створюється "тверда" воєнізована група, яка у вирішальний момент повинна здійснювати насильницькі дії (зі зброєю або без зброї залежно від обставин).

Спочатку термін «революція» в розумінні радикальної зміни та якісного стрибка в розвитку використовувався в астрології та алхімії, в XVI столітті в науковий світ його ввів польський астроном Микола Коперник. Вперше в політичному значенні це слово було вжито в 1660-му році щодо відновлення монархії в Англії після антимонархістської революції, тобто означало реставрацію колишньої влади. Але вже під час Великої французької революції подібний термін сприймався як стихійна сила, якій неможливо опиратися. До речі, події у Франції в кінці XVIII століття вважаються вченими-істориками прикладом революції в класичному її трактуванні. У науці існує чотири головні школи теорії революцій — біхевіористька (поведінкова), психологічна, структурна та політична. Втім, на думку багатьох істориків, від теорії революцій потрібно взагалі відмовитися. Наприклад, один з найвідоміших сучасних українських істориків Ярослав Грицак вважає, що теза про циклічність революцій розбивається об розуміння суцільної непередбачуваності революційних подій. В якості підтвердження свого висновку Грицак любить повторювати слова американського соціолога, політолога та історика Чарльза Тіллі про те, що революція схожа на банальні затори на дорогах, а подібні явища важко передбачити. З усіма її вадами, кризами і суперечностями - але водночас відносно стабільна, відносно демократична і відносно прозахідна. Така Україна приречена радше на еволюцію, аніж на революцію. Звичайно, революції і далі можуть траплятися - подібно, як трапляються транспортні пробки на дорогах.

Але доки переможна еліта братиме владу заради влади, а не заради модернізаційних стрибків, доти Україна приречена на повільну еволюцію, якщо не стагнацію. Україна, з її різнорідною культурою і складною історією, приречена на глибокі політичні кризи. І це є поганою новиною. Доброю є ж та, що попри все кожна з цих криз, включно з Помаранчевою революцією, поки що кінчалася компромісом.

Можна сперечатися, наскільки добрими чи справжніми були ці компроміси. Але як на мене, така дискусія позбавлена глибшого сенсу: поганий мир завжди краще за красиву війну.

Проблема України полягає не у регулярному повторюванні менш чи більш прагматичних компромісів - проблема України, на мою думку, полягає у відсутності стратегічного компромісу, який би стосувався таких питань, як мова, історична пам'ять і зовнішня орієнтація. А такі стратегічні компроміси вимагають більше часу і, відповідно, неминучих розчарувань.

І тут знову покличуся на історичний досвід. В історії було декілька революцій, що їх називали «великими». Але тільки одна заслужила титул «славетної»: Англійська революція 1688 р. Вона була не так революцією, як компромісом, що поклав кінець розколу, породженому попередньою революцією - але не скасував її політичного ефекту.

Подібно, після Помаранчевої революції і «біло-голубої» контрреволюції мав чи міг би прийти великий політичний компроміс. Але такий компроміс сам по собі вимагає ще одної революції - на той раз не політичної, а інтелектуальної. Іншими словами: зміни способу думання, чим є Україна і яке її місце в сучасному та дуже мінливому світі. А це вже завдання не так політичної, як інтелектуальної еліти

Майдан став не просто столицею держави, а її серцем і душею. Він об'єднав десятки тисяч українців з різних областей, районів, які пліч-о-пліч до кінця боролися за єдність, незалежність і справедливість. На столичному Майдані не було бідних чи багатих, сильних чи слабких, як не було і немає Сходу чи Заходу... Рівність і братерство – основна рушійна сила, яка підкорила Україну та весь світ.