ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ПЕРЕДУМОВИ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ПОЧАТКУ 2000 РОКІВ

1. Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.).

2. Виступ Україна без Кучми

1.3. Політична криза (зима—весна 2001 р.).

1.4. Вибори до Верховної Ради України 2002 р.

1.5 Історичні передумови Помаранчевої революції

РОЗДІЛ 2. ПОЧАТОК І ПЕРСПЕКТИВИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

2.1 Основні загрози Помаранчевої революції

2.2 Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції

2.3 Погляди сходу та заходу під час помаранчевої революції

2.4. Помаранчева революція в міждународній політиці

2.5 Революція гідності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ПЕРЕДУМОВИ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ПОЧАТКУ 2000 РОКІВ

1.1 Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.)……………………

1.2 Виступ Україна без Кучми…………………………………………

1.3. Політична криза (зима—весна 2001 р.)…………………………….

1.4. Вибори до Верховної Ради України 2002 р……………………..

1.5 Історичні передумови Помаранчевої революції…………………

РОЗДІЛ 2. ПОЧАТОК І ПЕРСПЕКТИВИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

2.1 Основні загрози Помаранчевої революції………………………

2.2 Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції…..

2.3 Погляди сходу та заходу під час помаранчевої революції…. .

2.4. Помаранчева революція в міждународній політиці………..

2.5 Революція гідності………………………………………………..

ВИСНОВКИ……………………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………

ВСТУП

У XX столітті сталося 194 революції, і 20 років тому вважалося, що час революцій остаточно канув у Лету. Але в XXI столітті відбулися вже 24 революції, одна з яких була в Україні в 2004-му році. На думку того ж Грицака, революції за останні десять років були саме в тих країнах, де їх не спостерігалося в період між 1968 і 1989 роками. Теперішні революційні зміни зазвичай об’єднують терміном «кольорові революції» і називають подальшим розвитком «оксамитових революцій», що відбулися в країнах соціалістичного табору в кінці минулого століття. Низку революцій XXI століття (в тому числі й українську «помаранчеву революцію») дійсно об’єднує з «оксамитовими» їх мирний характер.

Однак приклад «арабської весни» 2011-го року лише частково вписується в цю концепцію. І якщо в Тунісі та Єгипті все переважно базувалося на мирних протестних акціях, то в Лівії, а зараз і в Сирії, революційні виступи переродилися в повномасштабну громадянську війну, яку «оксамитовою» вже ніяк не назвеш. Разючими можуть бути і наслідки революцій. Повсюдно в їх основі — прагнення до політичної та економічної модернізації. Але результат може виявитися протилежним: або відбудуться дійсно системні зміни, як у випадку з Грузією та частково з Сербією, або через якийсь проміжок часу, як це сталося на прикладі Киргизії, ситуація повернеться фактично в дореволюційний стан. На жаль, Україна також є підтвердженням другого правила.

Універсальною формулою зі старої радянської пісні «Є у революції початок — немає в революції кінця» можна коротко описати події в Україні, що вже отримали в новітній історії назву «помаранчева революція».

Розділ 1 основні передумови революційних процесів на початку 2000 років

1. Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.).

Дискусія стосовно конституційності всеукраїнського референдуму від 16 квітня 2000 року розпочалася з дня підписання Указу Президента «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Політична опозиція як лівого, так і правого спрямування поставила під сумнів конституційність проведення референдуму загалом, беручи під сумнів правомірність рішення Печерського районного суду міста Києва та Центральної вибор­чої комісії про достатність законодавчої бази для проведення референдуму та відпо­відність Конституції Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (від 3 липня 1991 року із змінами та доповненнями). Серйозній критиці була піддана й більшість запитань, винесених на референдум. Найбільше критичних зауважень було висловлено щодо питання 6 про прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі та щодо трактування голосування «за» на референдумі як норми прямої дії.

Народні депутати як лівого, так і правого спрямування звернулися до Конституційного Суду України з поданням про визнання неконституційності всеукраїнського референдуму. Одночасно, до рішення Конституційного Суду опозиція практично припинила антиреферендумну агітацію. Ще одним чинником згортання антиреферендумної діяльності стали спо­дівання опозиції на те, що офіційний Київ належним чином зреагує на жорстку критику з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи та інших міжнародних організацій.

Розгляд подання тривав до 27 березня 2000 року, а рішення Конституційного Суду певною мірою відповідало застереженням політиків та науковців — Суд визнав неконститу­ційними питання 1 та 6 і підтвердив, що процедура внесення змін до Конституції мусить від­повідати розділу ХІІІ Основного Закону. За таких умов частина політичних партій та гро­мадських організацій змінила своє критичне ставлення до референдуму на нейтральне, а низка організацій, таких як: СПУ, «Вперед, Україно!», «Собор» та інші, закликала бойкотувати цю акцію.

Засоби масової інформації висвітлювали позицію здебільшого прихильників проведення референдуму, а дискусія стосовно доцільності чи недоцільності підтримки конкретних запитань практично була відсутня в українських медіа. За кілька днів до референдуму стало очевидним, що опозиція не запропонувала сприйнятної та зрозумілої для своїх прибічників логіки альтернативної поведінки.

Такий підхід позбавляє опозицію можливості наводити законні аргументи про порушення, які мали місце під час проведення референдуму, та активно впливати на парламентські рішення в постреферендумний період.

Експерти застерігали, що більш ефективною для опозиції була б активна участь всіх політичних партій у діяльності виборчих комісій та у ролі спостерігачів, а також популяризація необхідності голосувати «проти» тих чи інших референдумних запитань. По закінченні референдуму подальша дискусія стосовно нелегітимності цієї акції виглядає непереконливо.