Морфологічна структура ландшафту

Морфологічна структура ландшафту – це упорядковане просторове розташування морфологічних одиниць у межах природного територіального комплексу більш високого рангу.

Локальні ПТК усередині ландшафту вивчає розділ «Морфологія ландшафту». Завдання розділу:

• Визначення морфологічних одиниць, їх таксономічних рівнів та ієрархічних відносин;

• Характеристика одиниць;

• Класифікація одиниць по кожному рівню окремо;

• Вивчення речовинно-енергетичних зв’язків між локальними ПТК та ін.

Універсальне значення мають фації та урочища, виділені Раменським Л. Г. ще у 30ті роки ХХ ст.

ФАЦІЯ

Фація – гранична остання категорія ієрархії ПТК («нижня сходинка»), що характеризується однорідними умовами місцеположення та місця проживання біоти, одним біоценозом.

Синонімів багато: епіморфа (Абонін); елементарний ландшафт (Полинов); мікроландшафт (Ларін); біогеоценоз (Сукачов); епіфація (Берг, Раменський)…

Утворення ярів, балок...

Фація має характерні особливості.

Це – найвідкритіша система, а тому вона:

• Динамічна,

• Відносно нестійка,

• Недовговічна.

• У межах фації дія біоти на абіотичні компоненти більш суттєва, ніж у ландшафті.

Однорідність фації – це умовність. Усередині неї біоценоз – неоднорідний і окремі ділянки внутрішньої «мозаїки» фації називають парцелами. Найчастіше, парцели – біогенного походження, але можуть бути і небіогенні причини її утворення.

Фаціальні мікрокомплекси часто розглядають як початок утворення нової фації чи нових фацій. (наприклад, ріст групи дерев на заплаві…)

Різноманіття фацій потребує їх класифікації.

Вперше класифікацію «місцеположень» запропонував Г. М. Висоцький у 1906 р.

1 – плакори з віддаленим рівнем ґрунтових вод;

2 – нагірна ложбина;

3 – нижні частини схилів із близьким заляганням ґрунтових вод;

4 – пониження з виходом ґрунтових вод.

У 1938 р. Раменський Л. Г. дав більш детальну класифікацію (9 підрозділів).

Ще пізніше Б. Б. Полинов залежгно від умов міграції хімічних елементів дав класифікацію, що включає три великі групи «елементарних ландшафтів»: елювальні (І), супераквальні (ІІ) та субаквальні(ІІІ).

І – баланс негативний (винос більший)

ІІ – баланс переважно позитивний (надходження більше)

ІІІ – баланс завжди позитивний (надходження більше виносу)

Звідси, для І – бідна рослинність;

Для ІІІ – найбагатша (замість гумусу – сапропелі…)

Для ІІ – наприклад, солончаки, якщо грунтові води – солонцюваті і т.д.

Деталізувала цю класифікацію М. О. Глазовська.

Узагальнюючи можна запропонувати таку класифікацію:

І – Група верхових, або елювіальних місцеположень

Типи: а) плакорні або власне елювіальні – вододільні поверхні з нахилом 1-2 градуси, без змиву грунту, переважно атмосферне зволоження;

б) транселювіальні – верхні, відносно круті (більше 2-3 градусів) схили. Стік інтенсивний, площинний змив. Живлення атмосферними опадами. Велике значення експозиції.

в) акумулятивно-елювіальні – безстічні або напівбезстічні вододільні западини, з ускладненим стоком та площинним змивом, додатковим водним живленням за рахунок натічних вод, з утворенням верховодки, але грунтові води при цьому – далеко;

г) проточні водозбірні пониження і лощини – аналогічні в), але мають вільний стік;

д) елювілаьно-акумулятивні (або трансакумулятивні, делювіальні) – нижні частини схилів і підніж, значне зволоження за рахунок стікаючих вод, з відкладенням делювію.

ІІ – Група низинних або супераквальних місцеположень

е) джерельні або транссупераквальні – у місцях виходу ґрунтових вод, а також – припливу натічних вод, із проточним зволоженням, із додатковим мінеральним живленням за рахунок ґрунтових вод.

ж) власне супераквальні – слабкостічні пониження із близьким заляганням ґрунтових вод.

ІІІ – Група заплавних місцеположень

Проміжні між супераквальними і субаквальними; відрізняються затопленням під час повені або паводків – змінний водний режим. Дуже динамічні і різноманітні.

ІV – Група субаквальних (підводних) місцеположень

У пониженнях, заповнених водою…

Отже, ландшафтна фація – це найпростіший ПТК, який займає одну грань рельєфу (елемент мезоформи, рідше – мікро форми) з однаковою літологією поверхневих порід, мікрокліматом і характером ґрунтового зволоження, однією ґрунтовою відміною, одним біоценозом (в умовах непорушеної природної рослинності!).

Отже, з діагностичних ознак випливає, що фація характеризується найбільшою однорідністю природних умов. Вона може займати частину або весь елемент мезоформи рельєфу, частину або всю мікро форму (напр., днище западини, схил яру, вершину піщаного яру на терасі…).

Однакова літо генна основа забезпечує однорідність умов місцеперебування організмів – тепловий режим, баланс вологи і мінеральних речовин.

Приклади фацій:

1. полога ділянка вододілу з вилуженими середньосуглинковими чорноземами, розорана;

2. пологий схил балки з темно-сірими лісовими важко суглинковими грунтами, розорана;

3. днище балки з лучно-болотними грунтами і злаково-осоковою асоціацією.

*** Далі – фації з посібника «Гайдари»

За своїм походженням, фації поділяють на природні (корінні) та антропогенні (похідні) .

В умовах порушеного природного рослинного покриву, де корінний фітоценоз не зберігся або зберігся лише частково, бувають випадки, коли в межах однієї фації зустрічається кілька фітоценозів. Наприклад, поряд з дібровою зустрічається березняк. У таких випадках вирішальне значення має літогенна основа (!!!), тобто рельєф, літологічний склад поверхневих порід, ґрунтовий покрив. Єдність фітоценозу, як ознака фації, властива лише для територій з непорушеним рослинним покривом!!!