Визначення ландшафту за А. Г. Ісаченко (визначення «зверху»):

Ландшафт – це генетично єдина геосистема (ПТК), яка однорідна за зональними і азональними ознаками і містить у собі сполучений набір сполучених локальних геосистем.

Визначення ландшафту за Н. А. Солнцевим (визначення «знизу»):

Ландшафт – це генетично-однорідний ПТК, який має єдиний геологічний фундамент, один тип рельєфу, однаковий клімат і який складається з притаманного тільки цьому ландшафту набору динамічно з’єднаних і закономірно повторюваних у просторі основних і другорядних урочищ.

Виходячи з цього, згідно з Н. А. Солнцевим, для відокремлення самостійного ландшафту, потрібні такі умови:

1. територія, на якій формується ландшафт, повинна мати єдиний геологічний фундамент;

2. після утворення фундаменту, подальша історія розвитку території повинна протікати однаково (у єдиний ландшафт неможливо, наприклад, об’єднати ділянку, що була вкрита льодовиком, і таку, що не була вкрита; або одна – зазнала морської трансгресії, а інша була поза нею – на таких ділянках сформований різний рельєф…);

3. клімат повинен бути однаковий на всьому просторі ландшафту і за будь-яких змін кліматичних умов, він залишається одноманітним (це не стосується розбіжностей мезо- і мікрокліматичних особливостей усередині ландшафту, які впливають на формування урочищ і фацій);

За цих умов, створюється специфічний, суворо обмежений набір скульптурних форм рельєфу, водойм, ґрунтів, біоценозів і в кінцевому результаті – урочищ і фацій, складових ландшафтів.

Визначення «зверху» (за А. Г. Ісаченко) підкреслює, що з ландшафтів складається географічна оболонка, що ландшафт має регіональні особливості, ландшафт є результатом розвитку і диференціації географічної оболонки та її вищих структурних підрозділів; визначення «знизу» (за Н. А. Солнцевим) враховує локальні особливості і внутрішні відмінності, структуру – всередині ландшафту.

Поєднання цих двох підходів дозволяє визначити специфічне, вузлове положення ландшафту в ієрархії ПТК, дозволяє розв’язати проблему однорідності ландшафту…

Ландшафт поділяється на урочища і фації – тобто є неоднорідним, однак це не виключає його однорідності – за певними критеріями. Такими критеріями є зональні і азональні умови, відносно яких ландшафт має бути однорідним. Зонально-азональна однорідність ландшафту полягає в єдності геологічного фундаменту, типу рельєфу і клімату, вона ж визначає генетичну однорідність ландшафту, оскільки однаковими є зовнішні умови його походження і розвитку. Що стосується внутрішньої неоднорідності ландшафту, то назвати її хаотичною неможна. Навпаки, якщо є зазначені умови єдності, то набір урочищ і фацій кожного ландшафту є закономірним, тобто фаціальний ряд ландшафту є одним із показників однорідності.

Таким чином, поняття «однорідність» стосовно ландшафту визначається суворо заданими критеріями і діалектично поєднується з уявленнями про його неоднорідність.

***********

Ландшафт – ПТК, що лежить на перетині регіональних і локальних природних комплексів, тому він об’єктивно є основною («вузловою») одиницею в ієрархії ПТК для ландшафтознавців.

Характерно, що дослідження локальних ПТК проходять «у полі», під час польових робіт, стаціонарних досліджень і ландшафтних зйомок.

Вищі одиниці досліджуються камерально – шляхом аналізу і узагальнення карт, літературних джерел, дистанційних знімків.

Особливістю вивчення ландшафту є те, що воно потребує комплексу методів – як польових, так і камеральних, а також те, що застосовується у сполученні як індивідуальний, так і типологічний підходи.

***

Виділення основної одиниці має велике практичне значення, а не лише теоретичне. У загальному вигляді, варто зазначити, що ландшафт з соціально-економічної точки зору є низовим природно-ресурсним і екологічним районом.

В. Б. Сочава, наприклад, дійшов висновку, що ландшафт – це такий природний комплекс стосовно якого можна ставити питання про єдиний напрямок господарського розвитку, розглядаючи ландшафт як базову категорію при розробці рекомендацій щодо комплексного врахування природних умов у регіональному плануванні господарської діяльності.

****

За Українською географічною енциклопедією:

Ландшафт географічний – природний чи антропогенний (змінений під впливом людської діяльності) територіальний чи екваторіальний комплекс, що являє собою генетично однорідну ділянку (сегмент) ландшафтної сфери з єдиним геологічним фундаментом, однотипним рельєфом, гідрокліматичним режимом, поєднанням ґрунтів і біоценозів і характерною для неї морфологічну структуру (Морфологічні одиниці ландшафту: місцевість, урочище, фація).

Місцевість – просторове поєднання спільних за походженням урочищ, сформованих на макроформі рельєфу з єдиною літогенною основою. (Це найбільша морфологічна одиниця ландшафту).

Урочище – ландшафтний комплекс, просторове, генетичне і динамічне поєднання фацій або підурочищ. (Формується на літогенній основі мезоформ рельєфу, на однорідних поверхневих відкладах. Характерні спільна зональна спрямованість основних природних процесів – стоку, міграції хімічних елементів, деградації або акумуляції тощо).

Фація – елементарний ландшафтний комплекс. (Є частиною урочища або підурочища, являє собою одне з найпростіших ландшафтних утворень в межах одного елементу мезорельєфу або окремої форми мікрорельєфу і характеризується відносною однорідністю поверхневих відкладів, умов зволоження, мікроклімату, ґрунтового і рослинного покриву, своєрідністю тваринного світу і мікроорганізмів. (Це найменша морфологічна одиниця ландшафту).

• Ландшафт уособлює собою специфічне територіальне сполучення і локальних, і регіональних особливостей природи. Він являє собою характерний місцевий комплекс природних умов життя і діяльності людини, конкретне місцеве природне середовище.

Вивчати окремі локальні ПТК поза ландшафтом немає сенсу, бо вони більш відкриті системи, ніж ландшафт і існують лише як його частини у зв’язку з іншими локальними ПТК.

* Дійсно, фація середньої частини схилу існує лише тому, що є фації нижньої і верхньої частин того ж схилу. Ярусні урочища не існують без вододільних; якщо є горби, то є й улоговини.

Тому зрозуміло, що об’єктом ландшафтних досліджень мають бути не окремі морфологічні частини ландшафту, а самий ландшафт.

Слід зауважити, що окремі фації не є типовими. Серед тайги можна зустріти «плями» з тундровою рослинністю або фації з широколистяними деревами. Вивчення лише цих фацій, окремо від цілісного сприйняття ландшафту, може дати спотворене уявлення про ландшафт і місцеву природу загалом.

Тема: Регіональна і локальна диференціація земної оболонки.

Ландшафтознавство – це розділ фізичної географії, предметом якого є вивчення природно-територіальних комплексів регіонального та локального рівнів як структурних частин географічної оболонки.

Географічна оболонка є системою неперервною, тобто континуальною, і водночас – дискретною. Континуальність зумовлена взаємопроникненням компонентів, їх кругообігами, тобто процесами інтеграції.

Дискретність –це прояв диференціації речовини й енергії географічної оболонки, певної внутрішньої структурованості окремих частин, що виконують свої функції у складі цілого.

Між інтеграцією і диференціацією існує діалектична єдність.

Вертикальна диференціація – за геосферами. Причина – різна щільність речовин (густина), зумовлена дією сили тяжіння упродовж тривалого часу розвитку географічної оболонки.

Горизонтальна диференціація зумовлена неоднаковими умовами розвитку географічної оболонки в її різних частинах.

Є два рівні:

• регіональна диференціація – наслідок боротьби зовнішнього фактору – променистої енергії Сонця, а також внутрішньої енергії Землі. Викликають зональність і азональність – дві найважливіші, найсуттєвіші закономірності.

• локальна диференціація…

Якщо у регіональної диференціації – зовнішні причини ,то у локальної – внутрішні, причому різниця, наприклад, між сусідніми зонами може контрастною, ніж між невеликим природно-територіальними комплексами (ПТК): сосновий бір – заболочена лука.

Широтна зональність

Широтна, або географічна, ландшафтна зональність – це закономірна зміна фізико-географічних процесів компонентів і комплексів (ПТК) від екватору до полюсів. Первинна причина зональності – нерівномірний розподіл короткохвильової радіації Сонця по широті внаслідок кулястості Землі та зміни кута падіння сонячних променів на земну поверхню.

Не треба забувати про відстань між Сонцем та Землею. Плутон, наприклад, навряд чи має зональність (-230°). Близькість до Сонця унеможливила б існування води у рідкій фазі та життя.

Земля вдало розташована відносно Сонця. Сила тяжіння опосередковано є причиною існування зональності, так як є атмосфера.

Суттєву роль відіграє нахил земної поверхні до площини орбіти. Зараз він складає 66°33’. Зональність ускладнюється за рахунок того, що за сезонами надходить різна кількість тепла, вологи.

Нарешті – обертання земної кулі навколо своєї осі, яке призводять до відхилення циркуляційних потоків повітря.

І все ж таки зональність була б чіткою. Але її порушує неоднорідність земної поверхні: суша/море; рівнини/гори; піски/вапняки; холодні течії/теплі течії.

Зональність – всесвітній закон

Все підпорядковується закону зональності.

• Передусім – зональний розподіл променистої енергії Сонця.

Однак порушення помітні одразу. Не екватор одержує більшу кількість тепла (сумарної сонячної радіації), а тропіки – між 20°-30°. Причина – різна прозорість атмосфери, хмарність. Хмари відбивають частину сонячних променів, розсіюють їх, частково поглинають.

Суша втрачає більше енергії, ніж океан, бо має більше альбедо.

Звідси – різний радіаційний баланс, явне порушення зональності.

• Зональність повітряних мас:

Екваторіальне повітря – жарке, вологе

Тропічне повітря – жарке, сухе

Бореальне повітря (або помірне) – помірно тепле, помірно вологе.

Арктичне та антарктичне повітря

Різна густина повітряних мас і різний тиск викликають циркуляцію повітряних мас, бо порушена термодинамічна рівновага.

Дві схеми

***

Чотири циркуляційні зони в кожній півкулі:

• екваторіальна: висхідні токи повітря, низький тиск, штиль;

• тропічна: низхідні потоки, високий тиск, східне перенесення;

• помірна: висхідні токи, високий тиск, західне перенесення;

• полярна: низхідні токи, підвищений тиск, східне перенесення.

Три перехідні зони в кожній півкулі:

субекваторіальна, субтропічна, субполярна.

Зміни за сезонами

Зональна циркуляція атмосфери – потужний механізм перерозподілу тепла і вологи в географічній оболонці, теплова машина 1 роду.