5. Інфінітивні речення вказують на можливу або неможливу, необхідну або неминучу дію.

Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом без частки би (б) або з нею: А слова дружнього за гроші не купити (М. Рильський); Запросити б друзів до хліба-солі живих і мертвих у далекім полі (А. Малишко).

Частка би (б) в інфінітивних реченнях вносить відтінок доцільності певної дії, побажання, поради, ввічливого прохання й пом'якшує наказ. Семантика інфінітивних речень широка: вона включає і значення спонукання до дії, і значення необхідності, обов'язковості виконання її: Стояти тут! Нема шляхів назад! (М. Бажан); Не допустити жертв (О. Гончар).

Загалом односкладні інфінітивні речення можуть виступати синонімами як з односкладними (означено-особовими і узагальнено-особовими), так і двоскладними: Погасити вогні. – Погасіть вогні; Рятувати людей. – Рятуйте людей; Його весна довіку не зів’яне. Його "Кобзар" нікому не спалить (М. Рильський). – Його “Кобзар” ніхто не спалить.

Однак синоніміка мовцями використовується рідко: так звані інфінітивні речення здебільшого функціонують з афористичним змістом, набирають значення закличності, спонукальності й цим поповнюють арсенал фразеологізмів як образних і експресивних засобів стилістичного синтаксису.

6. Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів.

Головний член таких речень виражається іменником, займенником, кількісно-іменним словосполученням, субстантивованими словами: Весна. Теплінь. Жайворонки в небі (І. Цюпа); Зимовий вечір* Тиша, Ми. Я вам чужий - я знаю (П. Тичина).

Залежно від значення розрізняють такі номінативні речення: а) буттєві (власне номінативні), в яких стверджується існування предмета чи явища в об'єктивній дійсності: Ущелина. Потік. Тропа. Граніт. Безодня. Високості. І тьма - твій кінь – і тьма сліпа (Л. Первомайський); б) вказівні, в яких значення буття доповнюється вказівкою на предмети і явища, що передається частками ось, от, он: Ось ваш тихий порт (П. Тичина); в) оцінні, в яких ствердження наявності предметів або явищ поєднується з їх емоційною оцінкою: Літо. Сад. Яка спекота! (М. Подолян); Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина).

Номінативні речення близькі за значенням до деяких двоскладних конструкцій: Вечір. – Настав вечір. Відмінність між ними - в семантиці та сфері використання. Двоскладні речення передають предикативні відношення, називаючи предмет і дію, яка йому властива. Односкладні речення за допомоги лише одного члена фіксують і предмет думки, і його наявність. Номінативні речення використовуються найчастіше в художніх описах. Широке їх використання пояснюється, з одного боку, лаконізмом, глибиною закладеної в них інформації, а з другого – образністю та експресивністю.

Номінативні речення широко використовуються для змалювання пейзажів, певної обстановки, для відтворення вражень від якихось картин.

НЕЧЛЕНОВАНІ РЕЧЕННЯ

Нечленовані речення – це особливий структурний тип простого речення, який характеризується синтаксичною нерозкладністю. Вони складаються з одного слова (через те їх ще називають “словами-реченнями”).

Нечленованими називаються структурно нерозкладні речення, виражені частками, модальними словами й вигуками. Специфіка цих речень у тому, що вони не мають у своєму складі ні головних, ані другорядних членів речення. їх структурну основу утворюють слова, позбавлені номінативного значення: частки, модальні слова й вигуки. Слова-речення виражають ствердження або заперечення фактів, про які говорить співбесідник (Так. Ні. Гаразд), спонукання й заклики (Геть! Стоп!), оцінку фактів або явищ (Ого!).

За значенням слова-речення поділяються на кілька груп:

1. Стверджувальні слова-речення служать для вираження схвалення висловленої думки:

Чорний. Не знаєш, де він, а листа пишеш?

Оленка. Так. (Т. Коломієць).

- Чи ви не з села?

-Еге... (Остап Вишня).

2. Заперечні слова-речення виражають незгоду з висловленою думкою:

-Хіба довідались? - Ні! (М. Старицький).

3. Спонукальні слова-речення служать для вираження спонукання до виконання дії чи переходу до якогось стану:

Чи такий же він? Бозна-що вигадуєш! Аж сором слухати. - Цить-но! - хтось перебив (А. Свидницький). - Геть! Геть! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив (У. Самчук).

4. Питальні слова-речення служать для спонукання співрозмовника до пояснення своєї думки уточнення її. Вони переважно виражаються стверджувальними або спонукальними словами:

- Здорові були, діду! - Га? - питає дід Тиміш (Остап Вишня).

5. Емоційно-оцінні слова - речення служать для вираження емоцій (захоплення, обурення, страху): - Ох! І красота! - вигукнув мисливець (Остап Вишня).

6. Слова-речення, що виражають вітання, прохання, подяку, вибачення: -Добрий вечір, дядьку Мартине! А бог на поміч!.. - гукають Мартинові здалека (У. Самчук).

Нечленовані речення не мають у своєму складі жодного члена речення. Окремо взяті, вони нічого не виражають.

Отже, до нечленованих не можна відносити:

а) однослівних речень, що мають у своєму складі будь-який член, виражений повнозначною частиною мови: – А як там Дмитро? Погано (К. Мотрич); б) речень, у яких після часток вживаються повнозначні слова, а частки використовуються для надання висловлюваній думці відповідного відтінку: – Що сталося, ти можеш врешті-решт сказати? – Ну нічого. Іди спати (К. Мотрич).

НЕПОВНІ ДВОСКЛАДНІ Й ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ

Неповними називаються прості речення, в яких пропущено один чи кілька необхідних для граматичної структури речення членів, що легко встановлюються з контексту чи ситуації. Напр.: Шабля ранить голову, а слово – душу (Н. тв.). Виділене речення неповне, в ньому пропущено присудок (ранить).

Пропущеними можна вважати тільки ті члени, відсутність яких зумовлює семантичну чи структурну неповноту речення: Одні залюблені в старі листи. Ті – в музику. А ті – в руді томища. Таке життя... (Б. Олійник). Друге й третє речення сприймаються без першого як беззмістовні, в них пропущено присудок. Неповними реченнями послуговується як в усній, так і в писемній формі літературної мови для надання висловлюванню стилістичної стрункості, природного звучання й логічної економності.

За структурними й семантичними ознаками серед неповних речень виділяють такі різновиди: а) речення структурно й семантично неповні; б) речення структурно неповні, але семантично повні.

Основну групу неповних конструкцій становлять речення структурно й семантично неповні, їх поділяють на контекстуальні й ситуативні.

Контекстуальними називаються неповні речення, опущений член яких допомагає встановити суміжний текст: Вливається в Дніпро Сула, життя людей - в історію (О. Ющенко); Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не знали люди (Панас Мирний).

Ситуативними називаються неповні речення, відсутній член яких допомагає встановити ситуація: Партизанський розвідник зустрів фашистів. – У село? – питають (Ю. Збанацький).

2. Структурно неповними, але семантично повними називають еліптичні речення. У цих реченнях пропущений присудок, який не встановлюється з контексту чи ситуації. Уявлення про цей присудок одержуємо з власного змісту й будови цих речень, а точніше, з семантики. Форми залежних обов’язкових другорядних членів додатка чи обставини: А сам – рюкзак на плечі, ціпок у руки той – від села до села (А. Головко).

Отже, еліптичні речення структурно неповні. Семантично ж вони повні, бо за відсутності лексично вираженого присудка семантичне навантаження припадає на семантично і структурно обов’язкові другорядні члени речення – обставини й додатки, які залежать від "нульового присудка".

Еліптичні речення використовують з метою надання мовленню експресивності, емоційності, виразності як в усній, так і в писемній формах літературної мови. Вони вживаються як заклики, гасла: Усі – на вибори!

Неповними можуть бути як двоскладні, так і односкладні речення. Тому не слід змішувати односкладні повні речення, в яких ніколи не буває підмета (безособові, узагальнено-особові, неозначено-особові, означено-особові, інфінітивні), з неповними двоскладними реченнями, в яких підмет пропущений; чи односкладні повні речення, в яких ніколи не буває присудка (номінативні), з двоскладними реченнями, в яких цей присудок пропущений.

Пропущений підмет чи присудок у двоскладних реченнях встановлюється з контексту, ситуації чи наявних другорядних членів, а в односкладних наявність одного головного члена речення є їх найістотнішою структурною ознакою.

ПРОСТЕ УСКЛАДНЕНЕ РЕЧЕННЯ

Ускладненими вважаються такі речення, до складу яких належать однорідні члени речення, відокремлені члени речення, звертання, вставні й вставлені компоненти. Ці речення в структурному відношенні не однотипні.

Спільна їх ознака – вони мають одну граматичну (предикативну) основу, в них виникають додаткові смислові і синтаксичні відношення. Так, вставні слова виражають модальні значення достовірності, невпевненості тощо; відокремлені члени надають реченню значення додаткової обставинності (причини, часу, місця, мети), пояснення, включення, виключення, уточнення: У драмі людській небагато дій: Дитинство, юність, молодість і старість (Л. Костенко); Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава - заповідь моя (Т. Шевченко); Певно, це і є велике щастя: В садженцях побачить мудрий ліс (П. Дорошко); На північ від Богуслава, в урочищі Маслів Став, жив хутором старий козак Добридень (П. Панч).

Граматичними показниками ускладнення виступають сполучники (тобто, а саме, хоч, як, та й), похідні прийменники (крім, попри, замість, завдяки), інші службові слова (наприклад, зокрема, у тому числі), а також інтонація і порядок слів: На Маковея збирають люди усяку городину, а саме: мак, кріп, цибулю, часник, моркву, соняшник, редьку... (А. Кримський); В Січі, брати, крім наук, Єй забави, жартів гук (О. Шпитко).

Ускладнювальна частина – це засіб виокремлення важливих у смисловому й стилістичному відношенні компонентів речення.

Речення з однорідними й відокремленими членами становлять центральну ланку ускладнених конструкцій.

РЕЧЕННЯ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ

Однорідними називаються члени речення, які тотожні за своєю семантико-синтаксичною функцією: пояснюють один і той же член речення й виконують однакову синтаксичну функцію. Напр.: Щастя, радість, доброта прийшли тепер до кожної оселі (Ю. Збанацький); Відгуло, віддзвеніло лагідне літо (В. Приходько); Глибока, тиха, нерозважна туга вникає в серце, каменем, лягає (Леся Українка); Моє щастя – Вітчизни простори, оповиті і сонцем, і хмелем, й зерном (М. Стельмах).

Однорідні члени речення характеризуються такими ознаками: а) виконують однакову синтаксичну функцію; б) відносяться до одного й того ж члена речення; в) поєднуються між собою сурядним зв’язком; г) найчастіше виражаються однією й тією ж частиною мови; г) здебільшого семантично однотипні.

Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення: 1. Вже в садках наливаються свіжим соком яблука, груші та вишні (В. Скуратівський). 2. Зазолотились, засиніли, заграли в семибарвній грі гранітних сходів мокрі схили (М. Бажан). 3. Для художника важливо було осмислити життєві явища, страждання і радощі людини (3 газ.). 4. Гори востаннє засвітилися легким, ажурним золотом (О. Гончар.). 5. Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі (О. Олесь).

У першому реченні однорідні члени виконують синтаксичну функцію підметів, у другому – присудків, у третьому – додатків, у четвертому – означень, у п’ятому – обставин мети. У реченні може бути кілька рядів однорідних членів, які виконують різні синтаксичні функції: В ім’я радості і миру встають будови тут і там (В. Сосюра). У цьому реченні два ряди однорідних членів: непрямі додатки-радості і миру, обставини місця – тут і там.

Бувають випадки, коли члени речення підпорядковуються одному й тому самому членові неоднаковим смисловим відношенням: Це було давно в далекому сибірському селі (3 газ.). Виділені обставини неоднорідні, бо означають час і місце дії.

Означення також можуть бути однорідними й неоднорідними.

Однорідні означення відрізняються від неоднорідних на основі таких ознак:

1. Залежно від семантики: однорідними вважаються означення, які характеризують предмети за однією ознакою (кольором, розміром), а неоднорідними – означення, що характеризують предмети з різних боків: Маяли над нами жовті, голубі, червоні, сині метелики (Журнал); Відчуває щирість сонця голубий прозорий день (С. Фомін).

2. Залежно від способу зв’язку означень з означуваним словом: якщо кожне означення безпосередньо пояснює означуване слово, вони однорідні, якщо одне з означення безпосередньо залежить від означуваного слова й утворює з ним просте словосполучення, а друге залежить від усього цього словосполучення, вони неоднорідні: Купили зручний, широкий стіл – однорідні означення; Купили зручний письмовий стіл неоднорідні означення.

3. Залежно від можливості вставити сполучник /: між неоднорідними означеннями його вставити не можна.

4. Залежно від стилістичної ролі означень: означення-епітети завжди однорідні: збирають світлі, золоті меди веселокрилі і прозорі бджоли (М. Рильський).

5. Залежно від позиції щодо означуваного слова: якщо означення стоять після означуваного слова, вони однорідні: Мамині руки - щедрі, робочі - втоми не знають з ранку до ночі (В. Грінчак).

6. Означення вважаються однорідними, якщо друге і подальші означення конкретизують, уточнюють попереднє: Високо серед неба стояв ясний, блискучий, повний місяць (І. Нечуй-Левицький).

Однорідні члени речення пов'язуються між собою або тільки інтонацією, або інтонацією й сполучниками сурядності: І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій не забудьте пам’янути незлим тихим словом; На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає (Т. Шевченко).

Спеціалізованими граматичними засобом вираження однорідності виступають сурядні сполучники, що виражають відповідні смислові відношення між однорідними членами речення:

а) єднальні відношення виражаються сполучниками і (й), та (у значенні і), і - і, ні - ні, ані - ані: Моєї вірності й любові весняний день не одцвіте (А. Малишко); Я пам’ятаю вчительку мою просту, і скромну, і завжди спокійну (В. Сосюра);

б) протиставні відношення реалізуються за допомоги сполучників а, але, та (в значенні але), проте, зате, однак: Це не вогні, а зірки, чисті високі, мінливі (М. Вороний); Караюсь, мучусь, але не каюсь (Т. Шевченко);

в) розділові відношення презентуються сполучниками або, чи, або -або, чи - чи, то - то, не то - не то, чи то - чи то: Чи дружина вірна, чи скорботна мати, чи сестра твоя шлють ті листи (О. Гончар);

г) градаційні відношення виражаються сполучниками як - так і, не тільки -а,й (але й), не лише - але й, якщо не - то, не стільки - скільки: Буханка хліба увібрала в себе не тільки працю хлібороба, а й працю шахтаря, металурга, конструктора, машинобудівника (Журнал); Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха (М. Коцюбинський);

г) приєднувальні відношення реалізуються за допомоги сполучників та, й, а також: Ще в гімназії Борис займав видне місце серед товаришів, а також учителів (І. Франко).

З однорідними членами речення можуть уживатися узагальнювальні слова, які виступають тим самим членом речення, що й однорідні члени. Узагальнювальне слово – слово, що вживається при однорідних членах речення, виражає загальне значення однорідних членів і є родовим поняттям до них як видових понять. Роль узагальнювальних слів найчастіше виконують займенники всі, все, ніхто, ніщо та прислівники: скрізь, всюду, завжди, ніде: Усе в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі (Б. Олійник). Узагальнення є стилістичним прийомом увиразнення змісту.

ВСТАВНІ СЛОВА, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ І РЕЧЕННЯ. ВСТАВЛЕНІ КОМПОНЕНТИ

Вставними є такі конструкції, за допомоги яких мовець виражає своє ставлення до висловленої ним думки.

Вставними можуть бути слова, словосполучення й речення. Вони відрізняються між собою лише обсягом, ступенем поширеності й структурою: Може, мій вчинок – суцільна легковажність? (П. Загребельний); Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього життя не втратити чуття єдності, спільності своєї особистої долі з долею народною (О. Гончар.); Як сказано було вже на початку цієї достовірної історії, отець Кирило Іванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Києві, запросив Грицька Ліщенка до себе на неділю у гостину (М. Грушевський).

Основними ознаками вставних слів і словосполучень є такі:

а) вставні слова не утворюють зі словами речення словосполучень;

б) не з’єднуються підрядним чи сурядним зв’язком з ними; в) не є членами речення, не відповідають на жодне питання; г) займають будь-яке місце в реченні; г) не вносять у речення додаткових відомостей, а виражають ставлення мовця до висловленого; ґ) за змістом відносяться до частини речення або до всього речення; д) пов’язуються з реченням за допомоги особливої інтонації – інтонації вставності.

За значенням вставні слова й словосполучення поділяються на такі групи:

а) слова й словосполучення, що виражають оцінку повідомлюваного (упевненість або невпевненість): безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву, в усякому разі (випадку), напевно, дійсно, думаю, звичайно, зрозуміло, здається, очевидно, природно, припустимо, розуміється, само собою зрозуміло, слід гадати, скажімо, сподіваюся, скоріш за все. Сюди ж належать слова: було, буває, бувало, трапляється, як звичайно, як завжди, як водиться, які вказують на ступінь звичайності викладених фактів;

б) вставні слова, що виражають почуття мовця, дають емоційну оцінку повідомлюваних фактів: на щастя, на жаль, на радість, на біду, ніде правди діти, нічого гріха таїти, чого доброго, на диво;

в) вставні слова, що вказують на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, отже, нарешті, словом, одним словом, власне кажучи, можна сказати, передусім, між іншим, наприклад, повторюю, підкреслюю, головним чином, проте, однак, крім того;

г) слова й словосполучення, що вказують на джерело інформації: кажуть, повідомляють, за повідомленням..., за даними..., за визначенням..., з погляду..., по-моєму, по-твоєму, пам'ятаю, на думку..., пам’ятається, як мені думається, за словами...;

ґ) вставні слова, що вказують на способи оформлення думок або на характер висловлювання: взагалі, вчасне кажучи, з дозволу сказати, між нами кажучи, одним словом, можна сказати, м’яко кажучи, так би мовити, що називається, як кажуть, якщо говорити правду та ін.;

д) вставні слова, звернені до співбесідника або до читача з метою активізації його уваги до повідомлюваного: розумієте, бачиш, розумієш, уявіть, вірите, послухайте, погодьтеся, пробачте мені, дозвольте.

Більшість вставлених компонентів зі значенням побіжних зауважень безпосереднього змістового зв’язку зі змістом основного речення не мають: Кінцем чобота допоможеш знічев’я йому [грибу] впасти на листяне ліжко (нащо навстоячки дрімати?) (В. Баблян). Вони можуть семантично співвідноситися як із членом основного речення або з його частиною, так і зі змістом речення загалом: Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примружені очі (їх так мружив тільки тато), і серце огорнули тепло і ніжність (О. Донченко); Полинець під ногами сивіє, прогрітий сонцем, і деревій, це дике дитя степу, він теж сивий (чомусь більшість трав степових мають сизувато-сивий відтінок, від сонця чи від чого вони посивіли?) (О. Гончар).

Особливістю цих одиниць є те, що вони не можуть стояти на початку речення, оскільки особа, яка говорить, не може наперед уточнювати свої думки. Ці конструкції неоднорідні за своєю структурою: вставлення може бути безсполучниковим. У свою чергу, вставлені конструкції, які включаються до основного речення без сполучника, можуть бути двоскладні й односкладні, прості й складні: На морському березі (море хлюпає ось поруч) розвішані старі рибальські сіті (В. Большак); Урочище, весь його крутояр потопає в розквітлих акаціях, що стали ярусами по схилах (насадили їх уже після війни, щоб захистити грунт від ерозії), а по самому дну урочища блискоче вода (О. Гончар). Крім розповідних речень, серед безсполучникових частин трапляються речення питальні й спонукальні: Раптом (чому те згадалось тобі?) пригадалося обличчя прапорщика Петленка (А. Головко); Степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск, (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її) (Ю. Яновський).