Основні риси філософії античності

При всій різноманітності філософських систем античності їм властиві деякі загальні риси, обумовлені приналежністю до єдиної культури.

1. Космологізм античної філософії. Всесвіт, Космос — це всеосяжний образ, головне поняття і центральний об'єкт світогляду стародавніх греків. Навколишнє природне середовище, суспільство, людина вписані в Космос як його частини, що підкоряються його законам. Філософія в цьому випадку — прагнення до мудрості, тобто до пізнання космосу, розуміння природи і світу в цілому.

2. Онтологізм. Теоретико-пізнавальна і етична проблематика в античній філософії не існують самі по собі, поза рамками онтологічної системи, тобто загального вчення про буття.

3. Натурфілософічність. Для більшості вчень старогрецьких філософів характерний стихійно-матеріалістичний натуралізм, зверненість до проблем побудови світу, пошуки першоречовини і природних причин всіх змін. Тільки з Сократа філософія стародавніх звертається до людини, висуваючи на перший план проблеми етики.

4. Інтелектуалізм в осмисленні етичних проблем. Мудрець, що пізнає структуру буття, не може не поводитися гідно. Щастя і сенс життя убачаються в задоволенні, насолоді, які розуміються як відсутність страждань, інтелектуальне споглядання або безтурботність духу.

5. Споглядальність. Пізнання, пізнавальна діяльність мислителя розглядається як пасивно-споглядальне збагнення реальності, яка виступає як щось очевидно дане знаючому суб'єктові.

6. Фаталізм. Людська активність розуміється тільки як діяльність по деякому перегрупуванню природних речовин, без порушення загального космічного порядку. Людина при цьому повністю підпорядкована долі, хоча по незнанню вона намагається діяти самостійно. Проте, "Слухняного доля веде, а неслухняного — тягне".

Філософія античності — це перша самостійна форма універсальної теоретичної рефлексії, яка прийшла на зміну міфології і ритуалу.

Тема 4. Середньовічна філософія та філософія епохи відродження

1. Філософські джерела християнської апологетики

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового заповітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "раtег" — батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II—IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100—165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150—215), Ориген (185—254) — вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її тому, що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою язичницькою мудрістю:

• аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);

• аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);

• аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);

• аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);

• аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту).

Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125—175), Арнобія (260—327), Тертулліана (160—220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394."Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.

Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.

2. Патристика: вчення Августина Блаженного.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін. Вони проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град. Божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. З часом все більшого поширення набуває "вічна світова держава", втілена в католицькій церкві. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.