Сармати

Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до II ст. до н.е. —IV ст.н.е. Сарматам, що жили між Доном та Уралом, античні автори приділяють велику увагу. За Геродотом, вони говорили зіпсованою скіфською мовою, тобто, як і скіфи, були іраномовними. Сарматська культура була подібна до скіфської, але так і не перевершила останню. Схожість відчувається і в міфології, однак з тією відмінністю, що в сарматів верховним божеством вважали, можливо, богиню родючості Астарту, пов'язану з культом Сонця й коня. Сармати, як і скіфи, в мистецтві розвинули звіриний стиль з властивими їм особливостями.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівняремесел вони ще не досягай. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів. Культура сарматських племен, які мешкали в II ст. до н.е. - IV ст. н.е. натериторії сучасної України, - невід'ємна складова стародавньої культури нашої Батьківщини. Яскрава та самобутня сарматська культура існувала неізольовано. Вона була тісно пов'язана з культурою місцевих племен.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. їхні мечі довгі, пристосовані для рубання з коня - сармати були переважно кінними воїнами. Про одягсарматів та їх зовнішній вигляд можна судити за боспорськими надгробками і зображеннями в розписних пантікапейських склепах. Знатний сармат носивкоротку сорочку, пояс, м'які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

Скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури.

Розвиток античної культури і мистецтва на території України.

VIII кінець VI ст. до н.е. - це період Великої грецької колонізації. Одним з її напрямів було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці(Н.Кравченко, І.Черняков) вважають, що "колонізація" не дуже вдалий термін, оскільки він не зовсім точно відображує суть і характер процесу проникненняеллінів на узбережжя Чорного моря. Доцільніше, на їхню думку, називати це явище "переселенням".

Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія - її залишки знаходяться біля с. Парутине на південь від міста Миколаїв, Херсонес - на околиці сучасного Севастополя, Пантікапей - сучасна Керч, Кафа - сучасна Феодосія в Криму, Фанагорія - на Таманському півострові, Танаїс - на Дону,Керкінітіда - сучасна Євпаторія. Найбільшим з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що виникло в V ст. до н.е. наКерченському й Таманському півостровах. Гербовий знак цього царства нагадує тризуб.

Суттєві зміни в історії давніх слов'ян приходять в I тис. н.е. Це пов'язано з їхніми великими розселеннями, що стало вагомим фактором у формуванні етнокультурної та політичної карти слов'янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше особливості давніх слов'ян на території України виявились в зарубинецькій (II ст.до н.е. – II ст. н.е.) та черняхівській (II–V ст. н.е.) культурах.

3Начних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської — із cipoї глини за допомогою гончарного круга.

Починаючи з II ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначаласьчерняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити 6лизько сотні виробів), деревообробна справа, У середині I тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Особлива сторінка духовної культури слов'ян — міфологія.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв'язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов'ян-язичників — Сонце, або Дажбог. Пізніше — це Хорс. На честь Сонця слов'яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру — Стрибог, покровителем скотарства — Велес, богом вогню та ковальства — Сварог, богинею мудрості й краси — Лада. У дохристиянську пору для слов'ян було характерним об’єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так i зло (демон, якай приносить смерть).

ЛЕКЦІЯ 32 – 4 год.

Мистецтво Київської Русі 9-13 ст.

32.1. Дерев’яне та кам’яне будівництво. Загальні та відмінні риси давньоруської та візантійської архітектури.

32.2. Фрески та мозаїки Софії Київської. Особливості фрескового живопису.

32.3. Книжкове оформлення. Остромірово Євангеліє (1056-1057), збірник Святослава (1073) та ін.

32.4. Українська ікона 11-13 ст. Особливі риси.

32.5. Технології виготовлення ювелірних виробів у 9-13 ст.

Початки розглядуваного періоду пов’язані з останнім століттям княжої доби в історії українських земель, що надавало відповідного забарвлення архітектурній творчості. Вона розвивалася під опікою представників княжої еліти, що значною мірою визначало як загальний характер тогочасного будівництва, так і цілий ряд специфічних особливостей його еволюції та функціонування.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. З 10 ст. у Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Будували з каменю та цегли, використовуючи змішану кладку (ряди цегли чергувалися з рядами каміння) та утопленого ряду (ряди цегли заглиблювались через кожний ряд кладки). З кінця 11 ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений у 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних храмів, одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові. Зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін. Монументальне мистецтво в Давньоруській державі впроваджується з проникненням християнства. У 9-10 ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. Її типове зображення у канонічній позі Оранти (Благаючої) – з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері-Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку.

Наступне новаторство — сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'єру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки.

Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою.