§ 3. Законодавча техніка

Тривалий час поняття «законодавча техніка» охоплювало правила Розроблення всіх нормативно-правових актів. Під законодавчою технікою іноді розуміли навіть сукупність прийомів і методів роботи 3 підготовки та видання різноманітних правових актів нормативного і ненормативного характеру. І тільки останнім часом цей термін почав вживатися стосовно розроблення проектів законів у звуженому (формальному) розумінні цього поняття.

Сфера законодавчого регулювання створює своєрідний каркас всього правового регулювання: не торкаючись конкретних деталей механізму і випадків, вона регламентує загальні і основні аспекти суспільного життя. Закон покликаний визначити принципи і елементи, що стосуються змісту і сутності правового регулювання, на підставі і на виконання яких можуть видаватися конкретизуючі норми. Звідси й випливає більш абстрактний характер нормативних приписів, що містяться в законах, і більш конкретний характер приписів підзаконних нормативно-правових актів. Звідси й ступінь узагальнення, а відтак, абстрактності формулювань, законів є вищим порівняно з підзаконними актами.

Проекти нормативно-правових актів, пов'язаних із розвитком і конкретизацією базових, фундаментальних законів, мають відповідати таким основним вимогам: а) структура і зміст акта, що конкретизує, повинні визначатися з урахуванням структури і змісту основного акта; б) поняття і терміни, що використовуються в акті, мають точно відповідати термінології основного акта; в) викладення нормативних приписів в акті повинно бути таким, аби забезпечити єдність стилю обох актів; г) у необхідних випадках доцільно посилатися на основний акт.

У мовностилістичному оформленні проектів законів і підзаконних нормативно-правових актів теж існують певні відмінності. Так, при мовностилістичному оформленні підзаконних нормативно-правових актів набувають ширшого застосування числівники, абревіатури, скорочення, технічні терміни; для викладення їх змісту часто використовуються речення підвищено складної конструкції; підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати терміни, застосовані в законі. Специфічною ознакою мовностилістичного оформлення законів є те, що в них досить часто порівняно з підзаконними нормативно-правовими актами допускається експресивність мови (йдеться передусім про преамбули).

Суттєво різняться між собою й структурування законів і підзаконних нормативно-правових актів: первинним елементом підзаконного нормативно-правового акта звичайно є пункт, а закону — стаття; підзаконні нормативно-правові акти не поділяються на частини, книги, розділи, а можуть поділятися на параграфи, іноді на глави. Водночас дуже часто вони просто поділяються на пункти. Як правило, підзаконні акти не містять преамбули (крім преамбули-посилання), загальної частини, прикінцевих і перехідних положень, оформлених у самостійну рубрику. Для підзаконних актів характерним є застосування додатків і прикладів, які можуть міститися в додатках, а можуть бути викладені як самостійні структурні елементи акта, табличної форми викладення змісту.

Охарактеризуємо найбільш важливі засоби і правила законодавчої техніки.

Юридична конструкція — це засіб нормотворчої техніки, який забезпечує побудову нормативно-правового матеріалу. Юридичні конструкції придають змісту нормативно-правового акта логічної стрункості, зумовлюють послідовність його викладу, визначають зв'язок між нормами права, сприяють повному, чіткому врегулюванню тих чи інших суспільних відносин (або їх елементів). Крім цього, конструкції сприяють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу.

Юридичні конструкції можна поділяти за ступенем абстракції, сферою застосування та іншими критеріями. Вони можуть перебувати у відносинах супідрядності, розвитку, уточнення, деталізації та ін. За сферою застосування юридичні конструкції поділяються на загально-правові і галузеві. Вихідною, універсальною загальноправовою юридичною конструкцією є конструкція правової норми, яка складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції, санкції. Використання цієї конструкції дозволяє викласти нормативно-правовий зміст таким чином, аби з відповідної сукупності нормативно-правових приписів чітко випливали умови, при яких діє певне правило, суб'єкти, які є сторонами певного відношення, їх взаємні права і обов'язки, санкції за порушення обов'язків чи зловживання правами.

Прикладом галузевої конструкції є конструкція складу злочину. Вона, з одного боку, пов'язує в єдине ціле низку норм Загальної частини КК України, а з другого — дозволяє стисло і водночас змістовно викласти конкретні склади злочинів в Особливій частині КК України. Прикладів галузевих юридичних конструкцій можна навести безліч з галузі публічного, так і приватного права (конструкції договорів У Цивільному, трудовому праві та ін.).

Юридична презумпція як прийом нормотворчої техніки — це припущення про те, що ймовірний факт має місце в усіх випадках. За логікою свого утворення презумпція — явище, що має індуктивний характер. Іншими словами, це абстрактне положення, в якому на підставі окремих приватних ознак, ситуацій, положень шляхом умовиводу робиться загальний висновок, формулюється презумпція. Таким чином, суттєвою властивістю, що притаманна презумпціям, є їх ймовірний характер. Презумпцію можна визначити як припущення про наявність або відсутність предметів, зв'язків, явищ, засноване на зв'язку між ними і предметом, зв'язками, явищами наявними, що підтверджено життєвою практикою. Використання презумпцій дозволяє досягти визначеності правового регулювання суспільних відносин.

Прикладами приписів, зміст яких утворено або виражено за допомогою презумпції, є ті, що містяться в ч. 1 ст. 46 ЦК України «Оголошення фізичної особи померлою» (припущення про смерть особи при настанні певних, зазначених у законі, обставин), ч. 2 ст. 642 ЦК України «Прийняття пропозиції» (припущення про прийняття пропозиції на підставі вчинених особою дій) про дії, які свідчать про прийняття пропозиції), ч. 2 ст. 1166 ЦК України «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду» (презумпція вини), ч. 2 ст. 2 КК України «Підстава кримінальної відповідальності» (презумпція невинуватості), ст. 21 КК України «Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин» (припущення про те, що алкогольне сп'яніння особи не виключає її розважливої поведінки та ін.).

Юридична фікція — це техніко-юридичний прийом, за допомогою якого а) неіснуюче становище (відношення) оголошується існуючим і набуває загальнообов'язкового характеру внаслідок його закріплення в правовому приписі; б) штучно прирівнюються одна до другої такі речі, які в дійсності є різними або навіть протилежними. На відміну від прийому презумпції, який полягає в прирівнюванні ймовірного (чи принаймні можливого) до істинного, фікція йде по лінії свідомого ототожнення істинного з неістинним. Специфіка фікцій як положень свідомо неістинних обумовлює те, що вони в основному є елементом гіпотез або диспозицій імперативних норм, оскільки фікція імперативна за своєю природою.

Прикладом використання прийому фікцій можуть бути: окремі положення інституту судимості в кримінальному праві, коли судимі особи в зазначених випадках визнаються не судимими, тобто з юридичної точки зору судимість відсутня, хоча фактично вона була (ч. З ст. 88, ст. 89, ст. 91 КК України). Іншим прикладом кримінально-правової фікції є визнання особи такою, що вчинила злочин уперше, якщо за вчинене раніше діяння вона була звільнена від кримінальної відповідальності, чи стекли строки давності, чи була погашена або знята судимість (наприклад, ч. 4 ст. 32 КК України).

Галузева типізація — сутність цього засобу полягає в тому, що за допомогою інших прийомів нормотворчої техніки (поміщення даного припису в галузевий кодифікаційний акт, підпорядкування його визначеній системі загальних норм, застосування галузевої термінології) нормативні приписи викладаються таким чином, аби вони не тільки утворювали логічні норми і юридичні конструкції, а й включались у відповідну галузь права.

При формулюванні нормативно-правових приписів може бути обраний різний ступінь їх узагальнення. Залежно від ступеня узагальнення фактичних обставин чи дій, про які йдеться в нормі права, вирізняють два способи формулювання правових приписів: їх викладення у вигляді загальних правил (абстрактний спосіб) і у вигляді конкретних правил, які передбачають регулювання окремих, точно визначених суспільних відносин (казуїстичний спосіб).

Абстрактний спосіб формулювання приписів полягає у визначенні фактичних обставин, дій, явищ через родові ознаки. Прикладами використання абстрактного способу формулювання нормативно-правового припису є визначення поняття злочину в ч. 1 ст. 11 КК України; викладення змісту закону з використанням оціночних термінів, які не мають чіткого значення, та ін. Сутність казуїстичного способу полягає у визначенні фактичних обставин чи дій через вказівку на індивідуальні ознаки, в тому числі шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин, суб'єктів тощо. Доцільно зазначити, що нині казуїстичний прийом викладення не зустрічається в чистому вигляді. Нормативне викладення, яким би воно не було конкретним, завжди містить певні узагальнення. Однак нормативні положення, в яких досягнуто максимальний рівень узагальнення, істотно відрізняються від нормативних положень, в яких замість узагальнюючої формули, а часто й поряд з нею, наводиться перелік конкретних фактів, обставин і т. д.

Казуїстичний спосіб формулювання нормативно-правових приписів часто використовується при складанні проектів законів, які регулюють відносини в публічно-правовій сфері, де діє спеціально-дозвільний режим правового регулювання і необхідне точне, максимально детальне врегулювання суспільних відносин (наприклад, визначення компетенції відповідного органу через вичерпний перелік тощо). Отже, якщо за допомогою першого способу досягається стислість нормативно-правового акта, то за допомогою другого — точність, конкретність викладення. Однак слід пам'ятати, як свідчить практика, і занадто абстрактні і занадто казуальні (детальні) формулювання стають причиною прогалин у правовому регулюванні відповідного кола відносин.

Казуїстичний засіб викладення пов'язаний передусім з використанням прийому перерахування. Він є одним з найпростіших, що використовується при викладі змісту нормативно-правових актів, одним з найбільш поширених, але одним з таких, невдале використання якого призводить до негативних наслідків на практиці. За допомогою переліку нормативний припис оформлюється у випадках, коли необхідно надати нормативно-правовому змісту особливої конкретності, усунути чи обмежити будь-яку можливість вільного тлумачення, забезпечити водночас конкретність і гнучкість правового регулювання тощо.

Переліки можна поділити за: а) ознакою їх розміщення в тексті: переліки, які розміщуються в основній частині нормативно-правового акта, слугують невід'ємною частиною його приписів, і переліки, які розміщуються в додатках та слугують як би доповненням до нормативно-правового акта; б) за функціональною ознакою: переліки, за допомогою яких розкривається обсяг поняття (наприклад, «адміністративно-територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село»); переліки, за допомогою яких формулюються складні гіпотези, альтернативні санкції; в) за обсягом повноти: вичерпні (повні) переліки, які не припускають розширювального тлумачення, та приблизні (неповні), які передбачають можливість доповнення явищ, об'єктів, ознак, зазначених у переліку. При цьому слід відмітити, що неповні переліки більш притаманні регулюванню приватних відносин, в той час як відносини публічно-правового характеру вимагають використання повних переліків.

Особливу проблему на практиці викликають неповні переліки, що закінчуються словами типу «інші», «і тому подібне» тощо. При застосуванні такого переліку з метою правильного спрямування діяльності щодо подальшої конкретизації чи тлумачення та застосування припису, який містить перелік, бажано, аби закон в цілому надавав можливості з достатньою достовірністю судити про критерії такої конкретизації. Ще краще, якби в законі містилася пряма вказівка на них. У будь-якому разі, нормо проектувальник при використанні неповного переліку має дбати про те, щоб усі його елементи були пов'язані однією загальною ознакою, за якою суб'єкти права зможуть адекватно визначати ті обставини, факти, події тощо, пряма вказівка на які у відповідному переліку відсутня.

Терміни — один з найважливіших засобів законодавчої техніки. Термінологія, яка використовується в законодавстві, поділяється на три основні види:

а) загальновживані терміни — слова та словосполучення літературної мови, які мають загальнопоширене вживання (сім'я, територія,ділянка, документ тощо);

б) спеціально-технічні терміни — слова та словосполучення неюридичного вживання, які належать іншим (неюридичним) наукам і певним сферам людської діяльності та використовуються в законі(рентген, провізор, радіоактивні відходи, аудіовізуальний твір, провайдер та ін.);

в) спеціально-юридичні терміни — слова та словосполучення, що належать юридичній науці і практиці, відбивають специфіку державно-правових явищ (шлюб, позов, дієздатність, правоздатність, законність,юридична відповідальність, нормативно-правовий акт, державний орган, повноваження тощо).

До використання термінів ставляться такі вимоги.

1. Терміни повинні мати чітке значення. Прикладом термінів з нечітким значенням є «робоче місце» і «місце роботи» в трудовому праві, «працівник правоохоронного органу» в кримінальному і адміністративному праві тощо.

2. Терміни мають бути простими і зрозумілими, слід уникати надмірного вживання спеціальної технічної термінології; не треба використовувати застарілі та маловживані терміни, професіоналізми, неологізми, перевантажувати текст іноземними термінами. Слід віддавати перевагу тим термінам, які вже визнані і апробовані на практиці, є загальноприйнятими .

3. Стабільність правової термінології. За умови нестабільності чинного законодавства ця вимога має велике значення на стадії реалізації нормативно-правових актів. Терміни мають бути усталеними, їх сенс не повинен змінюватися з прийняттям кожного нового закону, вимога стабільності не означає відсутності змін у терміносистемі. Але такі зміни мусять обумовлюватися розвитком суспільних відносин, не бути наслідком безсистемної, халатної нормотворчої діяльності.

4. Єдність, однаковість застосування правової термінології. В юридичній літературі підкреслюється, що один термін має послідовно застосовуватися в усьому тексті нормативного акта на позначення одного того самого поняття. Цієї вимоги треба додержуватися і при внесенні до нормативних актів змін і доповнень. Ідеальним був би такий стан, коли б одне поняття позначалось одним й тим самим терміном у всьому законодавстві. Використання в акті термінології іншої галузі законодавства повинно відбуватися в значенні, прийнятому в іншій галузі. Якщо в нормативно-правовому акті застосовується термін у значенні, відмінному від прийнятого в іншому нормативно-правовому акті, про це слід обов'язково сповіщати. Так, відзначається непослідовність використання оцінних термінів у КК України. Наприклад, термін «тяжкі наслідки» у більшості статей не визначається взагалі, в окремих статтях визначається через відкритий перелік, а в різних статтях одні й ті самі наслідки то визнаються тяжкими, то не визнаються.

Законодавча техніка містить низку вимог і правил щодо структурування закону. До найбільш важливих з них належать такі.

1. Логічна послідовність викладу змісту закону. Необхідно йти від загального до окремого, від матеріального права до процедури, від постійного до тимчасового, від абстрактного до конкретного, від нормального до виняткового. Спочатку викладаються загальні положення: правові декларації, принципи, дефініції ключових понять, що використовуються в законі; потім йде основна, так би мовити, регулятивна частина закону; наприкінці розміщуються норми, що встановлюють відповідальність, визначають долю актів, їх приписів, які діяли до прийняття даного нового акта, передбачають порядок набуття чинності законом тощо.

2. Приписи, що включаються в закон, мають бути тісно пов'язані за предметом свого регулювання. Однорідні, близькі за змістом нормативно-правові приписи повинні викладатися компактно,об'єднуватися у відповідні структурні елементи закону (статті, розділи,глави, частини). Поділ закону на статті, розділи, глави, частини має спиратися на матеріальні підстави — предмет регулювання, систему права, на різні сторони, елементи правовідносин (суб'єкти, їх права і обов'язки, об'єкти та ін.).

Контрольні запитання

1. Розкрийте поняття юридичної техніки, та назвіть її види.

2. Назвіть ознаки нормотворчої техніки.

3. Охарактеризуйте правила і засоби нормотворчої техніки.

4. Назвіть особливості законодавчої техніки як різновиду нормотворчої техніки.

5. Охарактеризуйте найбільш важливі правила і засоби законодавчої техніки.