§ 5. Демократія і самоврядування

Разом із демократичною державою формою реалізації народовладдя виступає самоврядування. Воно є різновидом соціального управління (врядування), в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що самоврядуванню притаманне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є характерним для демократії. Самоврядування виникло задовго до появи демократії — при первісносуспільному ладі.

Діяльність самоврядувальних органів у політичній сфері є однією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися у діяльність самоврядних органів, профспілок, партій, громадських організацій і товариств. Але засоби локального самоврядування при вирішенні питань державного значення (наприклад, під час виборчої кампанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами вже загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «демократія», воно має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька систем самоврядування — по лінії територіальних громад, професійних організацій, виробничих, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які притаманні як самоврядуванню, так і демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безумовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм тощо. Здійснення як демократії, так і самоврядування потребує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, прагнення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання.

Контрольні запитання

1. Дайте розгорнуту характеристику ознак і принципів демократії.

2. Проаналізуйте здійснення функцій демократії в умовах сучасної Української держави.

3. Дайте порівняльну характеристику безпосередньої та представницької форм здійснення народовладдя.

4. Як співвідноситься демократія та самоврядування в умовах державно організованого суспільства?

5. Які причини заважають утвердженню демократії в нашій країні? Запропонуйте шляхи їх подолання.

Розділ 30 Правова, соціальна держава

§ 1. Концепція правової держави: виникнення та розвиток

Пошук шляхів утілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. Отже, хоча теорія правової держави на момент свого становлення мала значний елемент наукової новизни і являла собою передусім результат розвитку політико-правової думки Німеччини кінця XVIII ст., однак вона спиралася на численні наукові, насамперед філософські, розробки мислителів попередніх епох.

У цьому пошуку важливе місце посідають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон повинен панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Узагальнюючи внесок античних мислителів у формування теорії правової держави, слід виділити такі положення і висновки: висловлення ідеї про панування закону; розмежування правових і не правових форм правління; висунення ідеї природного і позитивного права, їх зіставлення і розмежування; обґрунтування правової рівності громадян; розгляд держави як правового об'єднання людей тощо.

Проте упродовж тривалого часу такі теорії залишалися переважно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася наприкінці XVIII ст., коли з'являються політико-правові концепції, яким було притаманне докладне теоретичне розроблення питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Саме на цій базі з'явилося вчення про правову державу.

Вчення про правову державу, яке базувалося на гуманістичних ідеях античних філософів, було суттєво розвинуто у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Мотеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави. Термін «правова держава» (Rechtsataat) у науковий обіг уведено на початку XIX ст. Вперше його було застосовано у працях К. Т. Велькера (1813), І. X. Фрайхера фон Аретіна (1824) та Р. фон Моля (1829), що відкрило шлях для широкого використання цього терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, незважаючи на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його тлумаченні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак, перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, ЦІ- Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII ст., свідченням чого стають Конституція СІЛА 1787 р. і французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р., а також низка інших правових актів.

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного улаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, що підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя — Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, засновану на конституційному закріпленні прав і свобод людини, забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. В цій концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Різні варіанти теорії правової держави спираються на історичні національні традиції. Такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX ст. зробили свій внесок українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підпорядкування держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, Б. Винниченка та ін. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини; інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності.

Так, М. Драгоманов у проекті «Вольний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами» має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв'язку громадянських і природних прав і свобод людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних учень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. М. Драгоманов наголошував і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

Антиподом правової держави стала концепція «поліцейської держави» (Роlizeistaat), найбільш відомим представником якої був X. Вольф. Вона започаткована наприкінці XVII ст. і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади.

У XX ст. окремі положення ліберальної концепції правової державу широко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежуються в проектах Конституції УНР — «Проект Правительственної Комісії по розробленню Конституції Української держави» і проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв'язку, дозволяє зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «Загальна наука права і політики» (Прага, 1923) писав, що правова держава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того, аби право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається у середині 80-х років XX ст. під час так званої «перебудови». Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в якій проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 р., в якій продекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, що відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особистості, їх співвідношення та взаємозв'язок, межі дії державної влади і, нарешті, відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, а й як практичну мету.