Розділ 27 Громадянське суспільство і держава

§ 1. Формування концепції громадянського суспільства

Формування концепції громадянського суспільства розпочалося у період буржуазних революцій в Європі. Хоча ще в епоху античності згадувалися схожі терміни, але їх зміст був дуже різноманітним. Так, у давньоримській літературі громадянське (сіvil) суспільство розглядалося як протилежність нецивілізованому, варварському суспільству, в давньогрецькій — як форма античного полісу у сенсі громадянської общини.

Однією з найхарактерніших рис грецького полісу було нерозривне поєднання суспільства та держави як вищої форми колективізму. Для греків була неприпустима ідея відділення приватного інтересу особи від інтересів полісу, а у разі їх конфлікту пріоритет віддавався останньому. Аристотель, підкреслюючи це, писав, що бажаним є й благо однієї людини, але прекрасним та божественним є лише благо народу та держави. Особа повністю залежала від полісу. Тому знаменитий вислів Аристотеля про «zoon politikon» (людина — істота політична) розуміється як особа, котра не може існувати поза державою. Аристотель навіть вважав, що той, хто не становить елемент Держави, є або твариною, або божеством. Схожу концепцію ідеальної Держави Платона, відповідно до котрої держава розглядається як самодостатня цінність, якій не можуть суперечити інтереси окремою людини, в XX ст. навіть порівнювали з концепцією тоталітарної держави.

Політико-правова думка Середньовіччя, яка багато в чому заснована на переосмислених концепціях античності, також не виокремлювала громадянське суспільство від держави, а індивідуальні інтереси та права особи нерідко розглядалися як загроза загальному благополуччю. Тома Аквінський, один з видатних мислителів того часу, сприймав в цілому доктрину Аристотеля про людину як політичну істоту. Вслід за античною традицією він вважав державу (на відміну від сім'ї, стану або поселення) найдосконалішою соціальною системою, яка задовольняє всі прагнення людини. Метою державної влади, яка проголошувалася божественною, є встановлення порядку. Тома Аквінський через гріховність людини не вважав суспільство здатним самостійно та автономно від держави врегулювати власні відносини. На його думку, якщо не буде зовнішньої спрямовуючої сили людська спільнота знищить себе через протилежні інтереси.

Зміни суспільних відносин Нового часу спричинили зміни й у сприйнятті зв'язків між людиною, суспільством та державою. З XVII ст. поступово визрівають ідеї, на яких сформувалася концепція громадянського суспільства. Дж. Локк став одним з перших мислителів того часу, який визнав первинність суспільства перед державою. За його думкою, суспільство завжди передує формуванню держави, тому саме воно є «природнім», а держава — лише певним штучним утворенням, наслідком реалізації народного суверенітету. Отже, держава — інструмент суспільства, її головною метою є його захист. А. Токвіль одним з перших теоретично систематизував емпіричні спостереження за новим типом суспільства та оцінив його нові риси на прикладі США. Зокрема, він підкреслив особливе значення об'єднань громадян для задоволення індивідуальних інтересів кожного громадянина, а через це й для ефективного розвитку держави та суспільства.

Т. Пейн проголосив ідею автономності та обмеження втручання держави у справи суспільства. Громадянське суспільство, на його думку, є сферою самореалізації приватних інтересів, воно здатне більшість своїх проблем розв'язати самостійно, а тому потребує мінімуму зовнішніх до нього державних інститутів. Він проголосив державу необхідним злом, яке чим менше, тим краще для суспільства.

На подібному ідеологічному підґрунті в Європі поступово формується ідея місцевого самоврядування як права жителів міста самостійно та автономно від державної влади вирішувати деякі питання, що стосуються тільки жителів цієї громади. В німецькій думці сформувалася теорія «вільної общини» (Е. Мєйєр, О. Лабанд, О. Рєсслер), відповідно до якої общини за своєю сутністю самостійні, не створені державою, а лише нею визнані, і тому мають право самостійно управляти своїми справами.

Вперше цілісну концепцію громадянського суспільства як відносно виокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, розробив видатний німецький філософ Г. Гегель. У праці «Основи філософії права» (1820) він на основі англійської, французької та німецької політико-правової думки обґрунтував ідею громадянського суспільства як особливого стану суспільства, сформованого внаслідок його тривалого історичного розвитку, набуття ним під час переходу до Нового часу якісно нових рис.

Концепція Гегеля базується на визнанні первинності заснованого на власних потребах приватного інтересу кожної особи перед суспільним, але якщо його реалізація не створює загрози загальним інтересам. Гегель виокремив громадянське суспільство від сім'ї та держави, підкреслюючи їх різне походження та внутрішню сутність. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів, а держава — загальних. Для реалізації приватних інтересів створюються різноманітні інститути громадянського суспільства, зокрема корпорації як об'єднання за професійними ознаками. Невід'ємними рисами громадянського суспільства він проголосив свободу та рівність усіх його членів, а також право на власність. Проте у відносинах громадянського суспільства та держави Гегель віддавав безумовний пріоритет державі, яка повинна узагальнювати індивідуальні інтереси та гарантувати свободи громадянського суспільства.

Власні погляди на громадянське суспільство сформулював К. Маркс. Він погоджувався з позицією Гегеля, згідно з якою громадянське суспільство є продуктом історичного розвитку, певною стадією існування суспільства. Але його базова концепція первинності економічних відносин щодо всіх інших невиправдано спростила складний устрій громадянського суспільства обмеживши його лише сферою виробництва, труда та обміну. Маркс виключив з свого аналізу дуже важливі складові існування громадянського суспільства, які безумовно впливають на його сутність, — добровільні асоціації, засоби масової інформації, професійні спілки, політичні партії та ін. В марксистській теорії Держава відображала загальний інтерес, а громадянське суспільство — виключно приватний, який є за природою егоїстичним та протилежним загальному. Але детального аналізу особливостей відносин між ними не було здійснено. Це пояснюється одним з постулатів марксизму — побудови комуністичного безкласового суспільства та відмиранням держави. Таким чином, держава та громадянське суспільство повинні злитися в єдину систему суспільного самоврядування.

В XX ст. виокремлення громадянського суспільства від держави, його відносна незалежність та автономність стають загальновизнаною у європейській політико-правовій думці. Зусилля науковців стали спрямовуватися на дослідження інших питань: його найважливіших рис, особливостей взаємовідносин громадянського суспільства та інших соціальних систем (зокрема, економічної та політичної), аналіз закономірностей його формування у різних народів світу тощо.

Сьогодні наука за допомогою поняття «громадянське суспільство» висвітлює питання про джерела та механізми суспільної життєдіяльності. При цьому акцентується на громадських засадах формування і функціонування влади в суспільстві, яке існує у формі держави з усіма її атрибутами і водночас має відповідати загальновизнаним стандартам демократії, прав людини і соціальної справедливості.

Людина як індивідуальний суб'єкт не може протистояти державі в особі організованих державно-владних інститутів. Для цього індивідуальні інтереси теж мають бути згуртованими, оформленими і гарантованими. Саме ефективне функціонування інститутів громадянського суспільства дає можливість поставити людину в центр суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і свободи як найвищу соціальну цінність. У свою чергу держава лише за таких умов зможе реально відповідати перед суспільством і людиною за свою діяльність.

На цих засадах стало можливим концептуально виокремити державу в її інституціональному розумінні (державність) від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні ознаки і атрибути, виконує певні службові функції щодо суспільства, встановити оптимальні межі державного втручання в життєдіяльність суспільства. Відтепер держава розглядається як інститут, головний інструмент, за допомогою якого суспільство набуває здатності розв'язувати свої актуальні проблеми.

Якщо поняття «громадянське суспільство» зорієнтоване на проблеми використання свободи та ініціативи індивідів, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад, зумовлених необхідністю впорядкування суспільних відносин, централізацією вирішення питань, які мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивідуальної свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.

Громадянське суспільство виступає соціальним фундаментом, на якому будується політична система суспільства, формується і здійснюється державна влада. З погляду інтересів громадянського суспільства держава може брати на себе тільки ті питання сумісної життєдіяльності, які не можуть бути вирішені ні окремими індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських об'єднань. Поняття «громадянське суспільство» відображає самоврядний потенціал сучасного суспільства, те, в яких межах воно здатне самоорганізовуватися на основі виявлення і реалізації своїх потреб, інтересів індивідів та їх об'єднань, що мають громадську, а не політичну природу.

Проте громадянське суспільство як сфера приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути самодостатнім, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державою на публічних засадах. Така інтеграція досягається передусім за допомогою правових норм, норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють однакові «правила гри» для всіх учасників (державних органів та індивідів) соціального спілкування.

Громадянське суспільство і держава в її інституціональному розумінні є двома невід'ємними складовими одного явища — демократичного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Тому проблематику громадянського суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «держава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і життєдіяльності суспільства, котре існує у формі держави.

Поняття громадянського суспільства повною мірою співвідноситься саме з поняттям правової держави, оскільки відбивають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. Право за цих умов розглядається як таке, формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники соціальної ефективності права.