§4. Спадкування за заповітом в Київській Русі.

У дохристиянському періоді заповідальні відносини Київської Русі регулювалися виключно звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам в цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм Візантійського (тобто східно-римського ) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спадкувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом.

§5. Дореволюційне спадкове право Російської Імперії.

Законодавство дореволюційної Росії не допускало усної форми заповіту. Існувало два різновиди заповітів: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із свідків був священиком - то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи не причетні до спадщини і не душеприкажчики. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався в домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свідків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля), госпітальні заповіти, закордонні заповіти (що складалися в закордонних місіях чи посольствах, консульствах ), селянські заповіти (на майно сумою не більше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в спеціальну книгу), вдовині заповіти (заповіти одиноких вдів на користь монастирів та інших благодійних організацій).

§6. Історія спадкування за заповітом в срср.

14 Квітня 1918 року було прийнято новий порядок спадкування. Успадковування майна було можливим лише на суму, що не перевищувала 10 000 карбованців. Як за законом, так і за заповітом спадкувати могли лише найближчі родичі спадкодавця, тобто батько, мати, діти, брати, сестри, дружина або чоловік. Усиновлені діти не мали права успадковувати після усиновителів. В 1921 році було прийнято цивільний кодекс УРСР. За цим кодексом спадкувати могли як за заповітом так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування по заповіту. В 1928 році було прийнято ряд доповнень, зокрема про обов’язкову долю, заохочувалась передача майна в спадщину партійним, профспілковим та іншим громадянським організаціям.

2. Поняття та види заповітів

§1. Поняття заповіту.

Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті. Таке розпорядження зроблене у встановленій законом формі називається заповітом. Отже виходячи з вищесказаного можна визначити, що:

Заповіт - це угода яка виражає волю однієї особи і здійснюється нею особисто щодо подальшої долі свого майна після своєї смерті або ж це особисте розпорядження громадянина на випадок смерті з зазначенням кола спадкоємців яке має бути виражене в письмовій нотаріальній формі. За своєю юридичною природою заповіт є односторонньою угодою. У цій угоді знаходить відображення волевиявлення лише однієї особи - заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, які були згадані у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. На дійсність заповіту не впливає той факт, що спадкоємець за заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а навіть й не знав про те, що на його користь складено заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника, але це не стосується до такого типу угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках має укладатися лише особисто заповідачем, при цьому заповідач має бути дієздатною особою обов’язково.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладення одного заповіту двома особами навіть в тому випадку, коли заповідалося спільне майно.

Закон каже, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Існують лише дві юридично дієві форми заповітів: нотаріально завірений заповіт і заповіт, що прирівняний до нотаріально завіреного.