§3 Спадкування за заповітом в римському спадковому праві.

Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це одностороння угода, що може реалізуватися лише при умові, що особи, зазначені в заповіті в якості спадкоємців, виразять свою волю щодо прийняття спадщини.

Вираження згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених законом. Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавався недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної правоздатності та дієздатності в області майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини (але вони могли заповідати за правом перегринів), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. Їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський - інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними - ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присутність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав до підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловлювати свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх спадкоємців то заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витісняється письмовою.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представник.

Важливим принципом римського спадкового права був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Та з часом заповіти почали призначати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо підвладних - heredes sui. Він міг позбавити їх спадщини але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в спадщині, незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосередньо підвладні і еманциповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недостойні особи.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі розглядали центумвіральні суди.