1.4 Номадизм на території України (кіммерійці, скіфи, сармати).

Залізна доба спровокувала велике переселення народів, коли зі Сходу на територію України рухались маси кочівників.

У середині II тисячоліття до н.е. у Східній Європі розпочалося похолодання,коли сформувався сухий і холодний клімат. Вода сконцентрувалась у льодовиках і впав рівень Чорного моря. Населення залишає степи та відходить до лісів. Лише у X столітті до н. е. клімат стабілізується та складаються сприятливі умови для скотарства. Одночасно відбувається перехід від осілого до кочового скотарства і в українські степи приходять кіммерійці.

Кочівництво або номадизм – це особлива форма господарювання, яка передбачає екстенсивне скотарство в межах аридної (посушливої) зони. Воно дозволило освоїти величезні степи від Карпат і до Китаю та посилити зв’язки між народами. Але в історії України кочівники мають величезне значення, частіше негативне. Екологічні зміни та демографічний вибух призводив до зрушень племен та утворення тимчасових «кочових імперій». Кочовики завжди тиснули на землеробів та були для останніх стимулом до державотворення.

Киммерійці („кобилодойці”, самоназва «гмірі») – іракомовні або фракійські кочові племена, проживали у період IX – YII ст.. до н.е. на території Причорномор’я, Криму, Кавказу. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько 8 століття до н.е.) та «Історії» Геродота (5 століття до н.е.), а під ім'ям «гімірра» - в ассирійських клинописних текстах кінця 8-7 століть до н.е., а також у Біблії.

Киммерійці перші в Україні використовували залізо, яке виготовляли із болотної руди. Основа господарювання – кочове тваринництво та війни. Створили державу, яку населяли кочові киммерійці та підкорені місцеві племена чорноліської культури (праслов’яни), які населяли укріплені городища та займались рільництвом. Киммерійці відомі походами проти Урарту, Ассирії, Фрігії, Лідії, але у 679 – 678 роках до н.е. були розгромлені ассирійським царем Асархаддоном. Практикували поховання у курганах, на яких встановлювали кам’яні стели без голови. Загинули через міжусобну боротьбу та винищені скіфами.

Скіфи (самоназва сколоти, у ассирійських клинописах - „ішкуза”, 7 ст. до н.е. – 3 ст.н.е.) – іраномовні племена, які проживали на території від Дунаю до Дону, від Чорного моря до Чернігівщини. Самоназви скіфів «сколоти», можливо, від арійського «skal” та перекладається як «воїни». Греки називали народ скіфами, від арійського «skut» - «лучник». Вчені вважають скіфів родичами аріїв.

Скіфська держава була конгломератом праслов’янських та кочових племен. Народ Скіфії поділявся на 4 роди – царські та кочівники , які займались кочовим скотарством і орачі та хлібороби, які були рільниками та нащадками чорноліської культури.

Спочатку скіфи поділялись на 3 царства, які управлялись військовими радами на чолі з царем. У 40-хрр. IY ст. цар Атей об’єднав скіфів у єдину державу Велику Скіфію на чолі з спадковим царем. Територія держави поділялась на номи. Столиці – Кам’янське городище (біля Нікополя) для Великої Скіфії та Неаполь (біля Сімферополя) для Малої Скіфії (III ст. до н.е.-III ст.). Кочові скіфи знімали скальпи та пили ритуально кров. Патріархальний лад доповнювався багатоженством. Цар Скіл (Y ст. до н.е.), який зрадив рідних богів та прийняв грецьких, був страчений братом Октамасадом.

Основною суспільною одиницею була родова община, яка володіла землею. Власністю сім’ї були стада худоби та раби. Найважливіші питання розглядались на народних зборах чоловіків-воїнів. Економіка ґрунтувалась на скотарстві та землеробстві. Царські скіфи, що жили в степу, займалися напівкочовим скотарством, а ті скіфи., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо; знаряддями праці були дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинені ремесло і торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами з грецькими містами Причорномор'я. Цар Атей карбував власну монету. Винайшли штани та відомі як перші алкоголіки, оскільки пили нерозведене вино (варвари).

Скіфи були войовничими, відомі походами важкоозброєної кінноти, озброєної залізними мечами-акінаками. Скіфи воювали з племенами Передньої Азії, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли Єгипту. Але у 595 - 594pp. до н. е. скіфів розгромила Мідія і вони повернулись у Північне Причорномор’я. У 513 р. до н.е. вони на чолі з царем Іданфірсом розгромили Дарія I Ахеменіда з допомогою тактики випаленої землі (легенда про дари – птаха, мишу, жабу та 5 стріл).

Найбільшої могутності скіфи досягли під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів. Однак , у 339р. до н.е. цар Атей програв війну Філіпу II Македонському, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У III ст. до н.е. Скіфія занепала через посушливість клімату та значне похолодання, вичерпання ресурсів та деградацію населення (алкоголізм). Наприкінці III ст. до н. є. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і у Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об’єднання - Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (Сімферополь). Остаточно знищені готами у III ст. н.е. Греки вважали скіфів другим, після себе, за мудрістю народом на Землі, а скіфського філософа Анахарсиса – одним із мудреців світу

Залишили по собі кургани (земні насипи над могилами) – Чортомлик, Солоха, Гайманова могила. У мистецтві сповідували звіриний стиль – стилізовані зображення звірів. Найвідоміші прикраси – золотий гребінь із кургану Солоха, амфора з кургану Чортомлик та пектораль із кургану Товста Могила біля м. Орджонікідзе (1971р. арх. Б. Мозолевський).

Одночасно із скіфами на Україні проживали агафірси (за Дністром), неври (Волинь та Полісся), меланхлени (басейн Дністра), алазони в басейні Південного Бугу, меоти (сінди, досхи) у Приазов’ї, таври (таврос - бик) в Криму.

Амазонки – плем’я наїзниць жінок – воїнів, які проживали в Малій Азії та на узбережжі Азовського моря. Назва походить від іранського «ha - mazan» - «воїни», або від грецького «a mazos» - «безгруді». Геродот називаю їх ойорпата – «чоловіковбивці» Грецький варіант пояснюється тим, що, за легендою, дівчата припікали у дитинстві одну із грудей, щоб вона не росла та не заважала стріляти із лука. Амазонки воювали проти греків, зокрема Геракл вбив царицю амазонок Іпполіту і заволодів її поясом, в Троянській війні Аххіл вбив царицю Пентесілею. Зустрічались із чоловіками лише раз на рік, щоб завагітніти. Народжених хлопчиків вбивали або віддавали батькам, а дівчат виховували воїнами.

Сармати (давньоіран. "saoromant" - "той, хто оперезаний мечем"), 3 ст. до н.е. – 3 ст.н.е) – іраномовні племена, які витіснили скіфів у Крим. Заселяли територію від Дунаю до Казахстану. Савроматів вперше згадуює Геродот (бл. 484-425 рр. до н.е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. У суспільному ладі спостерігалися значні сліди матріархату, оскільки сармати сповідували рівність жінок та чоловіків, дівчата вбивали 3 ворогів, щоб вийти заміж. Страбон (бл. 64-24 рр. н.е.) поділяє скіфів на 5 племен - язиги, роксолани (мешкали у Північному Причорномор'ї), аорси (на схід від Дону), сіраки (Прикубання), алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів ("світлі арії").

Племена сарматів були незалежними і не створили держави. Умовна столиця – м. Танаїс у гирлі Дону. У боях використовували важко озброєну кінноту – катафрактаріїв. У 175 р. їх розгромив римський імператор Марк Аврелій, у III ст. – готи.

Поклонялись богині-матері Астарті, боготворили вогонь. Найвідоміший курган – Соколова Могила на Миколаївщині. Для культури сарматів характерний "поліхромний стиль" - прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю.

Іраномовні кочівники мали значний вплив на українців, зокрема у мові: всі великі українські річки мають у назві іранську складову «дн», яка означає «вода», зокрема – Дніпро, Дністер, Дон, Дунай. Також українці засвоїли слова «хата» - «дім», «шаровари» - «широкі штани», «топір» - «сокира», «собака» - «пес».