2.3 Галицького – Волинська держава.

Галичина, яка в ті часи носила назву Червона (Червенська) Русь, розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Прута. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати.

На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів - литовських племен ятвягів. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені.

У 981 р. Володимир Великий підкорив білих хорватів та приєднав ці землі до Київської Русі. У 1018 році їх захопили поляки, але у 1030 р. їх відбили Ярослав та Мстислав.

У др. пол. XI ст. Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого, почав створювати удільне князівство у Червоній Русі, але був вигнаний Ізяславом Київським.

У 1084 – сини Ростислава Володимировича (брати Ростиславовичі) поділили Червенську Русь: Рюрик – в Перемишль, Володар – Звенигород, Василько – Теребовля. У 1099р. брати розгромили Святополка Київського на Рожнім полі під Перемишлем та відстояли незалежність Галичини.

У Галичині бояри були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повноваження вони отримали не від князя, а внаслідок узурпування общинних земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпечувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

У 1141 – Володимирко Володаревич об’єднав землі в Галицьке князівство, перенісши столицю в місто Галич (гр. „галс” – сіль, або згадка про галлів (кельтів)). Довго воював проти небіжа Івана Берладника. У 1153р. присягнув на хресті повернути Погорину область Київському князівству, але слова не дотримав і, за переказом, через це помер. Ярослав Осмомисл (1152-1187) захопив землі сучасної Молдови і Придунав'я, збудував Успенський собор (1153-1177) у Галичі. Зять Ю. Долгорукого, але довший час жив із коханкою Анастасією Чагрівною, яку бояри пізніше спалили. Після смерті Ярослава у 1187 р. Галичина була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси Галич був повернутий Володимиру Ярославичу

Волинське князівство отримало незалежність у 1135р. за правління правнука Володимира Мономаха – Мстислава Ізяславовича.

1. Галицько-Волинська держава у 1199-1264рр.

Роман Мстиславович (1170-1205) вперше об’єднав Волинську та Галицьку землі у 1188р., остаточно у 1199р. Водночас Роман здобув у 1204 р. Київ та прийняв титул Великого князя Київського та на початок 12 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, «самодержцем усієї Русі». Здійснив кілька вдалих походів на половців (1198, 1202, 1203). У 1204 р. отримав пропозицію Папи Римського коронуватись в обмін на прийняття католицизму. Територія його держави відповідала розмірам Священної Римської імперії. Загинув біля Завихвоста (Польща) 19.06.1205 р. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, сповідуючи принцип „Не передавивши бджіл, меду не їстимеш”, та спирався на міщан і дрібних бояр.

Галицькі князі	Волинські князі
Володимирко Володаревич – 1141 (1124) – 1153 Ярослав Володимиркович Осмомисл – 1153-1187 Володимир Ярославович – 1189 – 1199 Коломан Угорський – 1214-1219,1219-1221 Мстислав Мстиславович Удатний – 1219, 1221-1228 Данило Романович Галицький (кор.)– 1228 – 1264 Андрій Угорський – 1228 – 1230, 1232 – 1233 Шварно Данилович – 1264 – 1269	Ізяслав II Мстиславович – 1113-1142 Мстислав Ізяславович – 1142-1170 Роман Мстиславович – 1170-1025 Василько Романович – 1234-1271 Володимир Василькович – 1269-1288 Мстислав Данилович – 1288-1292
Галицько-Волинські князі
Роман (Борис) Мстиславович – 1188, 1199 – 1205 Лев Данилович – 1269- 1301 Юрій І Левович (король) – 1301 – 1308 Лев і Андрій Юрійовичі – 1308 (1315)- 1323 Юрій II (Болеслав Тройденович) – 1323 – 7.04.1340

Галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила і Василька та запросили правити у 1206- 1212 рр. Ігоревичів - синів оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Онуки Ярослава Осмомисла поділили князівство: у Галичі – Володимир, у Звенигороді – Роман, у Володимирі – Святослав. Вони влаштували різанину боярам, винищивши до 500 чол. але й самі були страчені боярами.

Скориставшись цим, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі розділили між собою Галичину згідно із Спішською угодою 1214р. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти угорців очолив Мстислав Удатний, князь Новгородський, який розбив угорські війська у битві під Галичем 1221 р. і став панувати у Галичі. Але під впливом галицьких бояр покинув князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.

У 1223 Данило, як князь Волинський, брав участь у битві на р. Калка. Данило відомий заснуванням міст – Львова (1256), Холма (1237), Крем’янця, Данилова. Також реформував армію, замість нечисельної дружини створив чисельну і навчену піхоту із міщан.

Данило і Василько Романовичі на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство. Данило сів у Галичі, а Василько у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.

У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин, де у 1238 розгромив німецьких добжинських хрестоносців. У 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі - Києвом.

У 1241 році татари знищили Галицько-Волинське князівство. Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році.

Романовичі захопили у 1243 Люблінську землю. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича. У 1245 р., підтримуваний угорськими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галицьких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік.

Потрапивши у залежність від монголів, князь формує антиординську коаліції держав (Польща, Угорщина, Мазовія і Тевтонський Орден). У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254 - 1255 проти орд Куремси була переможною. Однак татарський полководець Бурундай у 1259 році змусив русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях. У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

2. Занепад і загибель держави. У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Після смерті Д. Галицького країна розділилась на наділи: Василько Романович – Волинь, Мстислав Данилович – Східну Волинь, Лев Данилович – Галичину та Перемишльську землю, Шварно Данилович – Західну Волинь, Белз і Холм. Лев Данилович успадкував землі Шварна і переніс столицю до Львова (1272), підкорив Закарпаття (1280) та Люблінську землю (1292).

Юрій І Львович об’єднав державу із центром у Володимирі, прийняв титут «Король Русі. Князь Лодомерії», домігся створення Малоруської (Галицької) митрополії (1303 – 1347,1371 – 1413). Але були втрачені Закарпаття та Люблінська земля (1302). Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які загинули у бою проти ординців або литовців у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право та залучав чимало іноземних фахівців. Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком (1340 – 1349). У 1349 польський король Казимир III захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські.

У 1349р. угорці захопили Шипинську землю (Буковину).У 1370-1387рр. тривала угорська окупація Галичини, правителем був Володислав Опільський.

1387 – Ядвіга вигнала угорців і перетворила Галицьке князівство на автономне Руське королівство, яке пізніше реформували на Руське воєводство (1434). Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь - до Великого князівства Литовського.

Адміністративно Галицько-Волинське князівство поділялось на землі-князівства: Пермишльську, Звенигородську, Галицьку, Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську, Червенську, Белзьку та території у пониззі Дністра, Пруту і Серету. Землі поділялись на волості.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з тих самих станів, що і Київська Русь. У державних справах князь покладався на бояр, які володіли вотчиною або «дідитцвами».