Лекція №1

на тему:

«Вступ. Основні завдання та організація педіатричної служби в Україні.Роль медсестри в організації профілактичної та лікувальної допомоги дітям. Анатомо-фізіологічні особливості органів і систем у дітей. Періоди дитячого віку»

Викладач: Струк Я.М.

План.

1. Історія розвитку педіатрії.

2. Етика та деонтологія медичного працівника.

3. Періоди дитячого віку.

4. АФО органів та систем у дітей.

5. Нервово-психічний розвиток у дітей.

6. Особливості обміну речовин і дітей.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПЕДІАТРІЇ

Педіатрія — це вчення про дитячі хвороби. Слово "педі­атрія" походить від поєднання двох грецьких слів: раіз — ди­тина та ]аїгеіа — лікувати. Однак у наш час це поняття значно розширилося, воно охоплює вчення не тільки про хвору, а й про здорову дитину. Іншими словами, це анатомія, фізіологія, гігієна та патологія дитячого віку. Дуже влучним щодо цього є вислів Г.Н. Сперанського, який сказав, що "педіатрія — це вся медицина, зміщена на дитячий вік".

Педіатрія, як і всяка наука, має свої витоки, свою перед­історію і свою історію. Окремі висловлювання і поради що­до вигодовування дітей, догляду за ними, а також лікування дитячих хвороб знаходимо у стародавніх рукописах Єгипту, Індії, Китаю, Вавилону та Ассирії.

Найцікавіші дані про дитячі хвороби містять книги давньо­грецьких лікарів. Зокрема, у книгах Гіппократа (460—327 рр. до н. є.) "Про природу дитини", "Книга афоризмів" є багато відомостей про закономірності росту і розвитку дитини. Слід зазначити, що вчений помітив різницю між організмом дити­ни і дорослої людини не лише щодо антропометричних даних і маси тіла, а й щодо виникнення хвороб і їхнього перебігу. Однак ставлення давньогрецьких лікарів до дітей майже не відрізнялося від того ставлення до них, яке існувало раніше в Індії та Китаї. Виправдовувалося принесення дітей в жерт­ву, а також підкидання і вбивство їх, особливо якщо йшло­ся про незаконнонароджених та хворих. Тому недарма гово­рять, що історія педіатрії нерозривно пов'язана зі змінами, які відбувалися в долі дітей у процесі історичного розвитку суспільства, і, можливо, саме тому педіатрія як наука виникла в XVII—XVIII ст., коли значно зросло почуття відповідальнос­ті суспільства за долю дітей. Першу наукову педіатричну школу було створено в Англії, і саме англійського лікаря Зусіеппата вважають на Заході оновоположником педіатрії. Він описав класичну картину рахіту, кору, скарлатини, пневмонії.

Виокремленню педіатрії у самостійну науку сприяло від­криття у 1769 р. у Лондоні, а у 1802 р. у Парижі перших лі­карень для дітей. Паризька дитяча лікарня набула особливо широкої популярності і скоро стала центром підготовки спе­ціалістів у галузі дитячих хвороб. Саме завдяки відкриттю цієї лікарні Франція стала провідною країною в розвитку пе­діатрії, а паризька педіатрична школа — найавторитетнішою. Французькі педіатри Вагі, Воисіші, Еодег описали клініку дифтерії, хвороби новонароджених, видали атлас патологічної анагомії дитячих хвороб, створили класифікацію шлунково-киш­кових захворювань, виділили катаральні й крупозні пневмонії, зписали ревматизм, природжений сифіліс, природжені вади серця тощо.

До кінця першої половини XIX ст. педіатрія починає успіш­но розвиватись і в інших країнах: Австро-Угорщині, Німеччині, Голландії, Скандинавських країнах, Італії. З'являються перші педіатричні журнали, організовується перше наукове товариство педіатрів.

Розвиток педіатрії в Україні відбувався під впливом антич­ної та західноєвропейської медицини. Перші форми організа­ції медичного обслуговування дітей виникли ще в Київській Русі за князювання Володимира та Ярослава Мудрого. У цей час в основному при церквах та монастирях почали організо­вуватися притулки і госпіталі (термін "госпіталі" — від грец. hospis — гість) для хворих мандрівників, інвалідів, сиріт і під­кинутих дітей. Лікуванням займалися монахи.

Відомою цілителькою була онука Володимира Мономаха — Євпраксія, яка займалася лікуванням при княжому дворі. Однак на більшості території України догляд за хворими дітьми та медична допомога їм надавалися народними цілителями: знахарками-акушерками, знахарками-повивальницями, знахарками-лікарками. Набутий ними досвід передавався з по­коління в покоління. Вважалося, що дитячі хвороби — це сфе­ра діяльності не стільки лікаря, скільки знахарки. Перші про­відні лікарі-акушери навіть випускали спеціальні рекомендації знахарок і цим надавали народним лікарям монополію на лікування дитячих хвороб.

С.Х. Хотовицький

Педіатрія як наука виник­ла в Україні на рубежі XVIII— XIX ст. Через історичні обста­вини талановиті лікарі, які на­родилися в Україні, навчались і ставали видатними вченими в Росії. Першим українцем за походженням, якому належить видатна роль у розвитку педі­атрії, був Н.М. Максимович-Амбодик (1744—1812). У своїх працях він надавав важливого значення гігієні дітей, описав клініку та класифікацію дитя­чих захворювань, що розвиваються внаслідок неадекватного харчування. Вчений відстоював ідею важливості профілакти­ки хвороб, яку вважав основою медицини.

Видатним ученим був і українець за походженням С.Х. Хо­товицький (1796—1881). Його перу належить перший оригі­нальний посібник з дитячих хвороб "Педіатрика" (1847), епі­графом до якого було взято слова Сенеки: "Кожному віку властива своя конституція: інша немовляті, інша дитині, інша старцеві". Книгу С.Х. Хотовицький написав, ґрунтуючись на надзвичайно глибокому на той час знанні і розумінні особли­востей анатомії дитини, реакцій дитячого організму.

С.Х. Хотовицький підкреслював, що дитина — це не до­росла людина в мініатюрі, їй властиві свої особливості роз­витку органів і систем, їхнього функціонального стану. У про­цесі розвитку відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни. Особливості дитячого організму зумовлюють своєрідність пе­ребігу патологічного процесу в дітей.

Першу дитячу лікарню було відкрито в Україні в 1887 р. у Києві. Однак лише з часу відкриття кафедри дитячих хво­роб може йтися про початок розвитку наукової педіатрії.

Викладання педіатрії на медичному факультеті Київського університету розпочалось у 1848 р. Лекції читали співробітники кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб. Спеціалізованої дитячої клініки на той час не було. Однак лікарі-науковці, розуміючи необхідність ство­рення кафедр педіатрії і спеціа­лізованих клінік, невтомно пра­цювали в цьому напрямі.

Визначною постаттю в укра­їнській педіатрії був профе­сор І.В. Троїцький (1856—1923). І.В. Троїцький після закінчення Київського університету працю­вав у земстві на селі, де його вразила жахлива смертність ді­тей. Він вивчав педіатрію у Від­ні, Петербурзі й у 1884 р. по­вернувся до Києва. Працював ординатором у Києво-Кирилівських милосердних закладах, лі­карем у Подільському денному притулку. Його ім'я було по­пулярним у науковому світі, а гуманність та демократизм ви­кликали надзвичайну прихильність серед великої кількості хворих дітей бідноти.

У вересні 1885 р. І.В. Троїцький був запрошений приват-доцентом у Київський університет, де він з головою поринув у роботу. Він зробив надзвичайно багато для вдосконалення викладання теми дитячих хвороб, увів у цей курс нові роз­діли: анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму, гі­гієну дитячого віку, хвороби перших днів життя, гострі дитячі інфекційні захворювання (дифтерія, скарлатина, кір, кашлюк, віспа, епідемічний паротит).

У своїй практичній діяльності І.В. Троїцький особливу ува­гу звертав на вікові анатомо-фізіологічні особливості дитячо­го організму. Слід зазначити, що, користуючись під час об­стеження хворого методикою С.П. Боткіна та Н.Ф. Філатова, .він розвинув її, поглибивши анамнестичну частину шляхом вивчення навколишнього середовища і його впливу на орга­нізм дитини. У своєму підручнику "Вчення про дитячі хворо­би" (1908) він присвятив цьому питанню спеціальній розділ "Способи дослідження дітей та розпізнавання захворювань у них". Володіючи прекрасно даром слова, великою ерудицією, чудовою пам'яттю, він захоплював аудиторію надзвичайно ці­кавими лекціями.

Крім педагогічної і наукової діяльності у Київському уні­верситеті І.В. Троїцький багато часу віддавав громадській ро­боті. У листопаді 1891 р. за його ініціативою було створено Товариство допомоги хворим дітям. При Товаристві у 1892 р. було організовано зразкову на той час амбулаторію, де про­водили безкоштовний прийом дітей бідняків. З 26.08.93 р. при амбулаторії почав працювати кабінет платної видачі знезара­женого коров'ячого молока. Ця установа стала прообразом дитячої консультації з молочною кухнею, вона була першою організацією такого типу в Україні (таких організацій на той час не було і в Росії). За ініціативою І.В. Троїцького у Києві почало працювати Наукове товариство педіатрів (1900), голо­вою якого він і був обраний. Активна громадська діяльність вченого була не до вподоби керівництву Київського універси­тету. Несприятливі умови праці у Києві і прагнення керувати кафедрою дитячих хвороб змусили І.В. Троїцького у 1902 р. переїхати до Харкова, де він до 1918 р. очолював кафедру пе­діатрії. У Харкові невтомний вчений створив Товариство пе­діатрів і відділ боротьби з дитячою смертністю. Він перший висунув ідею скликання Всеросійського з'їзду педіатрів та І Міжнародного конгресу педіатрів, для якого склав статут. Троїцький опублікував 101 працю з профілактики дитячих за­хворювань, дозування лікарських засобів для дітей, зі шкіль­ної гігієни. Йому належать ґрунтовні праці з історії педіатрії. І.В. Троїцький був засновником педіатричної клініки у Кате­ринославі (Дніпропетровську; 1918—1923).

Першу в Україні кафедру дитячих хвороб було організо­вано в 1889 р. при Київському університеті святого Володи­мира, яку очолив професор В.Є. Чернов (1852—1915). Відсут­ність дитячої клініки залишалась основною перешкодою в організації викладання педіатрії. В.Є. Чернов багато зробив для організації першої дитячої клініки, яку було відкрито (на 20 ліжок) у 1891 р. при Олександрівській лікарні. Професор В.Є. Чернов створив умови для формування Київської школи педіатрів, яка розвивала нові прогресивні напрямки в педіатрії. Засновану В.Є. Черновим школу тривалий час очолюва­ла О.М. Хохол (1897—1964), яка зробила значний внесок у розвиток педіатричної нау­ки в Україні. З її ім'ям пов'я­зано розвиток лікувально-про­філактичної допомоги дітям. О.М. Хохол є автором понад 80 наукових праць, що в ос­новному присвячені питанням фізіології й патології дітей раннього віку. Особливу ува­гу вчена надавала розроблен­ню питань дитячої дієтетики, під її керівництвом розробле­но технологію виготовлення іонітного молока і науково обґрунтовано його значення у ви­годовуванні дітей. Видатними представниками української педіатричної школи були І.М. Руднєв (1910—1970), В.Г. Балабан (1882—1976), СІ. Ігнатов, В.О. Бєлоусов (1895—1971), П.М. Гудзенко (1913—1-982), О.М. Лук'янова, В.М. Сідельников, СІ. Коржинський та багато інших.

За радянських часів основні наукові медичні установи бу­ло зосереджено у Москві, де функціонувала Академія медич­них наук і де концентрувалися видатні вчені з усього Союзу.

Значну роль у розвитку педіат­рії в Україні відіграли провідні радянські педіатричні школи, серед яких, насамперед, слід на­звати школу Г.Н. Сперанського (1873—1969). Серед вчених-педіатрів він посідає особливе місце. Проживши 97 років, він майже 70 віддав справі охоро­ни здоров'я дітей. У центрі йо­го уваги завжди були новона­роджені та діти грудного віку. Г.Н. Сперанський створив окре­мий стаціонар для таких дітей, консультацію, молочну кухню, відділення новонароджених. Він був прибічником тісної співпра­ці педіатрів та акушерів-гінекологів.

Важко перелічити усі питання, що стояли в центрі науко­вих досліджень Г.Н. Сперанського та його учнів. Це питання фізіології і патології новонароджених дітей, вигодовування здорової і хворої дитини, питання

гострих шлунково-кишко­вих розладів, гіпотрофій, пневмоній, ревматизму, бронхіаль­ної астми, захворювань печінки. Створені класифікації гост­рих шлунково-кишкових захворювань, пневмоній, нефритів, бронхіальної астми.

Його учні — гідні продовжувачі його справи: В.О. Таболін,

Ю.К. Вельтищев, М.В. Ігнатова, О.М. Фатєєва і багато інших.

Продовжувачами московської педіатричної школи були В.І. Молчанов (1868—1959) та Ю.Ф. Домбровська (1891—1976). Ленінградську школу педіатрів очолював М.С. Маслов (1885—1961). Прекрасний клініцист, усебічно розвинений уче­ний, він велику увагу приділяв глибокому вивченню патоге­незу захворювань дитячого віку, реактивності дитячого орга­нізму, питанням функціональної діагностики.

Найталановитішим учнем М.С. Маслова був О.Ф. Тур (1894—1974) — українець за походженням, який присвятив свою наукову діяльність вивченню питань гематології, дієте здорової та хворої дитини, фі­зіології та патології новонароджених.

С.К. Ткаченко

Говорячи про історію української педіатрії, особливу увагу слід звер­нути на діяльність науково-дослідних інститутів, що стали методичними центрами організації охорони мате­ринства і дитинства. Перший такий інститут було створено у 1923 р. у Харкові, у 1928 р. такі інститути від­крито в Києві, Одесі й Дніпропет­ровську. У повоєнний час аналогічні заклади створено у Львові та Мука­чевому. Сьогодні Інститут педіатрії, акушерства та гінекології НАН Укра­їни в Києві є провідним науковим закладом України, який протягом ба­гатьох років здійснює організацію і координацію науково-до­слідних робіт, спрямованих на вивчення проблем охорони здо­ров'я матері і дитини, а також займається науково-методич­ним керівництвом практичними закладами охорони здоров'я України, що надають лікувально-профілактичну допомогу ді­тям і матерям. Керівником цього закладу в свій час була відо­мий педіатр О.М. Хохол, з 1979 р. інститут очолює академік НАН і АМН України та АМН Росії О.М. Лук'янова.

Для забезпечення кадрами широкої мережі педіатричних закладів у нашій країні вперше в світі було створено педіат­ричні факультети при медичних інститутах. Перший такий факультет було відкрито у Харкові в 1930 р., пізніше — у ба­гатьох вищих навчальних медичних закладах України.

Завдяки розвитку педіатричної науки і дитячої охорони здоров'я різко знизилася дитяча смертність, значно зменши­лася захворюваність та летальність від окремих захворювань, поліпшився фізичний^розвиток дітей, майже повністю лікві­довано поліомієліт, різко зменшилася захворюваність на кір та кашлюк. Отже, успіхи є. Але ще так багато треба зробити, щоб підняти педіатрію України на високий світовий рівень, і в цьому напрямі продовжують плідно працювати практичні лікарі та науковці

ЕТИКА, ДЕОНТОЛОГІЯ І ПРОФЕСІЙНІ ЯКОСТІ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА

(ФЕЛЬДШЕРА, АКУШЕРКИ, МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ)

Медична етика й деонтологія — це правила та норми по­ведінки в стосунках між людьми в медичному колективі, між медичним персоналом і хворими. Від виконання їх залежить якість лікування і психологічний мікроклімат лікувально-про­філактичної установи.

К ожен медичний працівник дитячого лікувального закла­ду повинен знати особливості психіки та темпераменту хво­рої дитини з урахуванням її віку, характеру і важкості захво­рювання, а також чинники, що визначають поведінку дитини.

Медичний працівник, який присвятив себе роботі з діть­ми, повинен добре знати не лише особливості їхнього розвит­ку, вигодовування і виховання, а й уміти замінити їм батьків під час лікування у медичному закладі.

Педіатричною діяльністю повинні займатися люди, які люб­лять дітей і уважно ставляться до їхнього здоров'я. Працю­ючи в умовах стаціонару чи поліклініки, медичні спеціалісти обслуговують своїх пацієнтів-малюків, які бувають дуже рух­ливими, галасливими, інколи неслухняними. Під час хвороби діти вередливі і, потрапляючи у лікарняну обстановку, вони повністю змінюються.

Отже, необхідно створити такі умови, за яких діти менше б нудьгували за домівкою і не боялися людей у білих халатах, охоче приймали їжу і ліки з їхніх рук. Для цього потрібно по­стійно підтримувати дружній мікроклімат у стосунках з діть­ми, чистоту в їхніх палатах, охайність одягу і ліжка.

В умовах стаціонару діти почуваються самотніми серед незнайомих людей, страждають від нестачі ласки, уваги, тепла материнських рук. Діти не вміють формувати скарги, і окремі симптоми, відчуття болю, вигляд крові тощо іноді зумовлю­ють у них бурхливі емоційні реакції, що не відповідають важ­кості захворювання. Хвора дитина починає жити в атмосфері постійної підвищеної турботи.

Одне з важливих завдань медичної сестри — знаходити контакт з дітьми, особливо у відділеннях, де лікуються діти раннього віку. Уважне ставлення до дитини, уміння зрозуміти її, вчасно допомогти їй, нагодувати, поправити постіль, замі­нити білизну, вкласти спати і для кожної дитини знайти теп­ле, заспокійливе слово — це свого роду мистецтво, в якому професійний рівень поєднується з особистими якостями ме­дичної сестри.

Байдужість, грубість до хворої дитини, неприязне ставлен­ня — поняття, несумісні з професією медичної сестри.

Не менш важливим є друге завдання — налагодити кон­такт з батьками хворих дітей. Можна легко собі уявити стан матері хворої дитини. їй здається, що її дитина тяжко хвора, може вмерти і що саме їй необхідна негайна допомога. І зно­ву ж таки потрібно бути терплячими і тактовними, щоб пояс­нити матері, що здоров'я її дитини перебуває в надійних ру­ках, що вона швидко одужає.

Медичному працівникові необхідно навчитися висловлю­вати співчуття і знаходити підхід до матері, не травмувати ї різким словом. Недарма одна із заповідей лікаря-педіатра го­ворить: "Стався до дитини і її батьків так, як би ти хотів, що ставилися до тебе і твоїх дітей у дні здоров'я і в години хво­роби. Без доброго слова і ліки допомагають погано".

Кожен медичний працівник повинен мати добру профе­сійну підготовку, багато знати й уміти, систематично підви­щувати свій фаховий рівень.

Постійні самоосвіта і самовиховання дають змогу молодшому медичному спеціалісту набути знань й удосконалювати свою фахову майстерність, дбати про вироблення тих якостей, які конче потрібні для лікування дітей.

Процес підготовлення фельдшера, акушерки, медичної сестри має бути спрямований, насамперед, на прищеплення студентам правил медичної етики і культури, бездоганного виконання професійних обов'язків.

Ось деякі психолого-деонтологічні вимоги до медичного працівника — це уміння:

• правильно побудувати стосунки з хворим залежно від його особистісних якостей і стану здоров'я;

• заспокоїти і підбадьорити хворого, який перебуває важкому, безнадійному стані; захистити уразливу психіку хворого від дії негативних чинників, серед них і такі, що належать до лікувально-діагно­стичного процесу;

• зберігати медичні та інші таємниці щодо хворої дитини, батьки якої виявляють до слів і справ медичного працівника безмежну віру;

— під час спілкування з дитиною вживати слово так, щоб воно свідчило про загальну медичну культуру;

• терпеливо мовчати, коли цього вимагають інтереси хво­рої дитини та її батьків;

• співчувати і надавати потрібну інформацію, вчасну по­раду, рекомендацію матерям, знайомим, співпрацівникам з пи­тань здоров'я їхніх дітей, запобігання різним захворюванням і ускладненням.

Медична сестра, акушерка, фельдшер мають не лише во­лодіти міцним здоров'ям, а й бути психічно врівноваженими. Інакше вони не в змозі подолати усі труднощі, з якими стика­ються в щоденній професійній праці, а це в свою чергу нега­тивно впливатиме на хворих.

Гуманно ставлячись до хворого, медичний працівник не по­винен водночас принижувати гідність своїх колег по праці, обговорювати їхні вчинки і дії за присутності хворих, молод­шого медичного персоналу чи батьків дитини.

Г нів, нетерпимість до критичних зауважень, прояви гоно­ристості й небажання прислухатися до зауважень характе­ризують невихованість, нетактовність медичного працівника. Висока культура, ввічливість, привітність, скромність і гуман­ність — якості, що мають визначати його внутрішній зміст.

Періоди дитячого віку

Спостерігаючи здорову або хвору дитину , здійснюючи профілактичну роботу серед дитячого населення, медична сестра , як і лікар-педіатр, має справу з організмом, що розвивається, характеристики та особливості якого безперервно змінюються в процесі розвитку. Дитячий організм не є зменшеною копією дорослого, а має ряд вікових особливостей, характерних для окремих періодів свого розвитку. З моменту зачаття починається складний шлях розвитку заплідненої яйцеклітини , або гамети, в зрілий людський організм, який після народження триває ще два десятиріччя. Слід пам'ятати, що народження є важливою віхою, як ніяк не початком розвитку. І за перебігом цей процес розвитку не є прямолінійним, а він певною мірою якісно стрибкоподібний, що веде до зміни умов існування дитини. її взаємодії з навколишнім середовищем, способу реакції організму на хворобу. Чим молодша дитина, тим менш доскональна її система захисту від інфекцій (тобто імунна система), тим менша її здатність локалізувати процес хвороби, тим більшою є схильність до генералізованої, поширеної реакції організму на хвороби. Тому з точки зору виховання здорової дитини, профілактики, діагностики і лікування її захворювань доцільно виділити такі періоди дитячого віку (класифікація ВООЗ, 1973):

А. Внутрішньоутробний стан:

І Фаза ембріонального розвитку - до 9 тижнів вагітності:

2 Фаза плацентарного розвитку плода – 9- 40 тижнів вагітності.

Б Позаутробний етап :

1 період новонародженості- неонатальний (0-28дн.).

2 грудний період (29 днів - 12 місяців

3- період нейтрального дитинства(1-7):

А) перед дошкільний (1-3 роки);

Б) дошкільний(3-7 років);

4- молодший рік (7-1 Ороків);

5- середній шкільний вік (11-14 років);

6- період статевого дозрівання або старший шкільний вік (15-18років). Внутрішньоутробний етап має величезне значення для подальшої

життєдіяльності людського організму. Він складається з двох фаз: фази ембріонального розвитку і фази плода. У першій фазі відбувається формування органів і систем, що закінчується до 56-го дня вагітності. З 22 -23-го дня починає битися серце зародка (ембріона). Оскільки в ембріональній фазі формуються органи, то в цей період зародок особливо чутливий до несприятливості дії навколишнього середовища - інфекцій, іонізуючого випромінювання, дії хімічних речовин, лікарських засобів. Вплив різних шкідливостей у цей період часто призводить до виродливостей, вад розвитку. Фаза плацентарного розвитку характеризується в основному ростом плода, хоча розвиток уже сформованих органів триває не тільки в цю фазу, а і після народження.

Основними особливостями внутрішньоутробного періоду розвитку є швидкий ріст і харчування дитячого організму за рахунок материнського. Легені матері дихають також і для плода, обмін речовин відбувається завдяки ферментам, печінці і ниркам матері. Тому на розвиток ембріона і плода дуже впливають харчування, спосіб життя і стан здоров'я матері.

З моменту народження дитини починається період новонародженості -перший період поза утробного існування. Для нього характерний процес перебудови різних систем організму, пристосування їх до поза утробного існування. З моменту народження починають функціонувати легені дитини. З початком легеневого кровообігу закриваються вії овальної ямки , крім артеріального протока , утворюється велике та мале коло кровообігу. Починає працювати система травлення, підвищується основний обмін речовин. Найінтенсивніші ці процеси в перші 7 днів життя тобто в ранній неонатальний період. В цей час запустіває, муміфікується і відпадає залишок пуповини, заживає пуп очна рана (до 14-го дня життя). Більш пізні терміни за живлення пупочної ранки свідчить про її захворювання. Пізній неонатальний період триває з 8-го по 28-й день життя.

Найпоширенішими в періоді новонародженості є III групи захворювань. До І групи належать наслідки захворювань матері та інших несприятливих впливів на ембріон та плід - ембріо- та фетопатії (виродливості, вади розвитку, недоношеність, природжена гіпотрофія ). II група - це інфекції, природжені та набуті після пологів. З останніх особливе значення мають гнійно септичні захворювання 3 природжених інфекцій найчастіше зустрічаються цитомегаловірусна інфекція, токсоплазмоз. III групу становлять асфіксія і пологові травми.

З 5-го тижня до кінця 12-15-го місяця життя триває грудний період- період вигодовування груддю , коли грудна дитина значною мірою залежить від матері, вона відносно безпорадна щодо навколишнього середовища. Ця залежність проявляється в пристосованості травної системи до годування молоком матері (в другому півріччі - часткового). Існування дитини повністю залежить від догляду за нею матері.

Протягом 1-го року життя відбувається інтенсивний ріст дитини: до кінця року маса. Яка була при народженні, потроюється, довжина тіла збільшується на 25см. Це вимагає рівноцінного харчування з достатньою енергетичною цінністю. Травний канал відрізняється функціональною незрілістю ферментних систем і процесів усмоктування, тому легко можуть виникати гострі і хронічні розлади травлення.

Для грудної дитини дуже велике значення має правильне вигодовування, тобто годування такою їжею, яку її травний канал здатен перетравлювати.

З часу народження дитина має пасивний імунітет: в її кров'яному руслі є антитіла, що перейшли від матері. Протягом перших місяців життя пасивний імунітет послаблюється і починає формуватися набутий імунітет, внаслідок впливу різних інфекційних збудників, з якими зустрічається організм. Частину антитіл дитина одержує з молоком матері.

Для періоду вигодовування груддю найбільш характерні такі гострі та хронічні розлади травлення і живлення - диспепсія. Гіпотрофія, інфекційно запальні захворювання органів дихання і травного каналу, рахіт.

Періоди новонародженості і вигодовування груддю характеризуються також особливістю реакції дитячого організму на несприятливі впливи навколишнього середовища, як стрес. Дитячому організмові властива фізіологічна недостатність кори надниркової залози. Це призводить до особливої, незрілої форми реакції на стрес, окрема на інфекційний процес. Новонароджені і немовлята мають низьку здатність локалізувати інфекційно-запальні процеси, в них переважає загальний. Генералізований тип реагування. Здатність до продукування захисник антитіл у цьому вівці знижена. Центральна та вегетативна нервова система також значною мірою лабільна. У таких дітей при різних захворювання, особливо запальних, часто виникають симптоми ураження нервової системи, хоч вона безпосередньо не бере участі в патологічному процесі. Схильність немовлят до судорожних реакцій, до менінгізму, а також до справжніх менінгоенцефалітів пояснюється морфологічною незакінченістю будови тканини мозку, підвищеною проникністю гематоенцефаліного бар'єра, легкістю виникнення порушень водно-сольового обміну.

До кінця першого року життя дитина вже може обійтися без тих антитіл, ферментів і гормонів, які вона отримувала з молоком матері. У цей час доцільно відлучити дитину від груді.

З досягненням року починається період нейтрального дитинства, який триває до 7 років. Інтенсивність росту і здатність організму відповідати поширеною реакцією на захворювання. Поступово зменшується.

У перед дошкільний період (3-7 років) дуже часто зустрічаються інфекційні хвороби. Захворюваність на кір, коклюш останнім часом істотно знизилася завдяки профілактичним щепленням. Дифтерію майже повністю ліквідовано, хоча окремі випадки ще трапляються. У цей період зростає частота інфікування туберкульозом.

Молодший шкільний вік (7-10 років) характеризується високою здатністю дітей до навчання. Значно вдосконалюється система імунітету, в основному завершується морфологічний розвиток багатьох органів і систем. Діти набагато менше схильні до запальних захворювань дихання, кишкових інфекцій, але зростає питома вага ревматизму та інших серцево-судинних захворювань.

У середньому шкільному періоді (11-14 років) настає певна перебудова життєдіяльності організму. Якщо в періоді нейтрального дитинства статеві залози і статеві гормони не відіграють відчутної ролі, то з настанням пубертатного періода вони набувають важливого значення. Активність гормону росту, навпаки, наприкінці пубертатного періоду різко знижується.

Далі настає період статевого дозрівання, який називають юнацьким. Строки статевого розвитку в окремих осіб різні. Як правило, статеве дозрівання у дівчаток починається раніше (12-13 років) ніж у хлопчиків (13-14 років). В цьому віці знову прискорюється темпи фізичного росту, діти посилено ростуть, змінюється будова тіла. Фігура набуває форми тіла дорослої людини, розвивається вторинні статеві ознаки. В цьому періоді виділяють старший шкільний вік (15-18 років). Повністю процес фізичного і статевого розвитку завершується приблизно до 20 років. У дівчаток дещо раніше, ніж у юнаків.Статевий розвиток і пов'язана з ним гормональна перебудова, можуть істотно впливати на перебіг таких хронічних захворювань, як епілепсія, бронхіальна астма. Туберкульоз, зумовлюючи загострення процесів в одних випадках і затухання в інших. У цей час нерідко спостерігаються психоневрози, функціональні розлади вегетативної нервової системи. Перебіг у багатьох захворювань мало відрізняється від перебігу у дорослих.

Центральна нервова система Головний мозок є найбільшим органом у новонародженого. Його маса у середньому становить 1/8-1/9 маси тіла, а до кінця першого року життя -1/11-1/12, тоді як у дорослого - тільки 1/14 маси тіла. У дитячому віці мозок росте порівняно мало: його маса збільшується в 3,76 раза, а маса всього тіла -в 21 раз. За зовнішнім виглядом мозок дитини в загальних рисах нагадує мозок дорослого, хоч борозни виражені слабше, деяких зовсім немає. Проте за своєю мікроскопічною будовою головний мозок є незрілим органом. Тканина мозку у новонароджених дуже багата на воду. Майже немає мієлінових оболонок нервових волокон; на розрізі сіра речовина мало ,відрізняється від білої. Ця особливість головного мозку мікроскопічно визначається до 4-5 років, коли мозок ще розвивається морфологічно. Але ознаки незрілості в різних відділах виражені неоднакові. Найбільш зрілими є старі в еволюційному відношенні ділянки, що містять життєво важливі центри (мозковий стовбур і гіпоталамус). Найбільш не зрілою (морфологічно і функціонально) є кора великого мозку. Хоча вона функціонує вже у новонародженого, значення її в цьому віці невелика. У новонароджених у функціональному відношенні переважає вплив таламопалідарної системи, що спричинює рефлекторно-стереотипний і атетозоподібний характер рухів. Згодом деталі більшого значення набуває функція смугастого тіла і кори великого мозку, рухи стають більш координованими і цілеспрямованими, в поведінці дитини все більшу роль відіграють умовні рефлекси. Які починають формуватися в перші місяці життя.

Спинний мозок у момент народження є більш зрілим утворенням. Відносно хребта він довший, ніж у дорослого. Доходячи у новонароджених до нижнього краю II поперекового хребця.

Спинномозкова рідина новонародженої дитини дещо відрізняється від спинномозкової рідини старших дітей. Вона багатша на клітини і білок. В 1 мм³ спинномозкової рідини новонародженої дитини налічується в середньому 15 клітин. Вміст білка може досягти 600- ЮООмг/л, а у недоношених дітей - 1500-1800 мл/л. Вміст клітини з віком поступово зменшується і досягає в 3 місяця незалежної від віку кількості - 4 клітини в 1 мм³. Вміст білка також зменшується, досягаючи мінімуму у віці 3-9 місяців (200мг в 1 л). У дітей до 10 років верхня межа норми білка становить 300 мг/л, а у дорослих - 400 мг/л. Оскільки гематоенцефалічний бар'єр новонароджених дітей більш проникний, співвідношення між рівнем глюкози спинномозкової рідини і крові вище, ніж у дітей поза періодом новонародженості. Воно становить не менш як 2/3, тимчасом як пізніше рівень глюкози спинномозкової рідини може дорівнювати половині рівня , його в крові.

Периферичні нерви.

Основною особливістю є порівняно пізня мієлінізація черепних нервів, яка закінчується в 15-місячному віці, а спинномозкових - у 3-5 років. Череприсутність мієлінової оболонки або неповної мієлінізації швидкість проведення збудження по нерву в перші місяці життя знижена.

Вегетативна нервова система функціонує у дитини з моменту народження, коли зливаються окремі вузли і утворюються могутні сплетіння симпатичної частини вегетативної нервової системи.

Шкіра і підшкірна жирова клітковина Шкіра новонародженої дитини має характерні особливості. Часто на кінчику і крилах носу, іноді на щоках можна помітити жовтувато-білі точки -накопичення секрету в у вивідних протоках сальних залоз потові залози в перші три місяці функціонують слабо шкіра буває вкрита пішком, особливо на плечах і спині. Звичайно діти народжуються з волоссям на голівці, переважно темним і досить рідким, а деякі діти - з майже лисою голівкою або ж з густим чорним волоссям, яке пізніше замінюється рідшим і світлішим. Взагалі колір волосся у подальшому може змінюватися. Вії і брови у новонароджених розвинені слабо. У ранньому дитинстві вони інтенсивно ростуть досягаючи у дітей 5 років майже такої самої довжини, як і у дорослих.

У старшому шкільному віці під впливом гормонів статевих залоз з'являється волосся на лобку у пахових ямка на лобку у юнаків починають рости вуса і борода.

Нігті у доношених новонароджених досягають кініців пальців.

У дітей переддошкільного віку шкіра має добре розвинену капілярну сітку вона виконує захисну і тремо регулювальну функцію, бере участь в обміні речовини. Тремо регулювання функції у немовлят не досконала через відносну тонкість шкіри слабко розвинута функція потових залоз, не досконалість нервової регуляції просвіту її судин. Велике практичне значення має утворення у шкірі дитини холекальциферолу під впливом сонячного світла, точніше, ультрафіолетових променів. Кількість холекальцеферону , що утворюється в шкірі безпосередньо залежить від часу та інтенсивності ультрафіолетового опромінення шкіри.

Підшкірно жирова клітковина у плода з'являється в останні 2 місяці вагітності. У доношених новонароджених та у немовлят вона добре розвинена. Особливістю немовлят є наявність у товщі щік жирових тіл, що надають їм пружності і полегшують акти ссання. У виснаженої дитини підшкірна жирова клітковина зникає на сам перед зі стінок живота, тулуба, потім, з кінцівок а далі з обличчя, останніми зникають жирові тіла на щоках. Тому стан харчування дитини ніколи не можна оцінити за обличчям. Дитину в усіх випадках необхідно оглядати роздягнен.