6. Право державної власності на землю

Державна власність на землю є досить давньою і берёт свій початок із князівської «сабіни», що пережила періоди земельної власності царської сім’ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння та казенних земель, і, нарешті набула статус державної власності на землю. З цього випливає, що держава з моменту свого виникнення володіло і до наших днів володіє визначеними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, держава і надалі буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних інтересів суспільства¹.

Однак, проблема буття державної власності на землю, насамперед, полягає в тому, у яких межах та на якому праві вона належить державі. Відомо, що в радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існувало у виключній формі, що означало усунення усіх суб’єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства країни, за винятком самої держави. Таким чином, держава була єдиним власником землі та розташованих на неї інших природних багатств. Але при цьому відсутня була вказівка на конкретного власника землі в особі будь-якого державного формування з численних державних утворень, що існували в складі Союзу РСР. Таке положення, власне кажучи призвело до формування не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської та чиновницько-бюрократичної земельної та природноресурсової власності.

Принципово інше закріплення одержали відносини державної власності на землю в законодавстві сучасної української держави за час його незалежного існування. Відповідно до ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена норма земельного закону надає підстави для виділення декількох особливостей правового статусу державної власності на землю.

По-перше, визначення об’єкту права державної власності здійснено не через поняття конкретної земельної ділянки, а через більш широку категорію «землі», що охоплює й ознаки відособленої земельної ділянки. З цього випливає що, об’єктами права державної власності є не тільки конкретні земельні ділянки, а всі землі відповідних категорій у просторових межах держави, які не віднесені до комунальної та приватної власності. Відокремлення земельних площ державної власності не за ознаками визначення місць розташування конкретних ділянок і встановлення їх меж на земній поверхні, а межами державного кордону, забезпечує їх зовнішнє розмежування від земель сусідніх держав і внутрішнє розмежування від земель комунальної та приватної власності.

По-друге, при такому широкому позначенні об’єктів державної власності вказівкою на «усі землі», складається ситуація, коли в межах держави не можуть залишатися земельні об’єкти, що не належали б на підставі права власності. Це означає що, якщо земельні площі в межах держави не належать на праві комунальної чи приватної власності, то вони відносяться до об’єктів права державної власності. Таким чином, право державної власності на землю, на відміну, наприклад, від приватної земельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні земельні ділянки, як би презюмірується на законодавчому рівні. Але з цього не випливає, що держава не може мати право власності на відокремлені земельні ділянки, наприклад, при викупу їх з комунальної чи приватної власності, наданні конкретні ділянки в користування державним підприємствам, установам і організаціям, конфіскації земельної ділянки у встановленому порядку та інших випадках, передбачених законом.

Важливою особливістю права державної земельної власності є і те, що в законодавчому порядку визначені землі, що не підлягають передачі в комунальну власність. Відповідно до ч. 3 ст. 84 Земельного кодексу, до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та обов’язкового відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зазначені землі призначені для здійснення державою своїх внутрішніх і зовнішніх функцій, використовуються для задоволення соціальних інтересів усього національного суспільства і забезпечують виконання загальнодержавних завдань. Тому вони не обмежені ні категоріями земель, ні розмірами площ, ні місцем розташування. Більш того, виходячи з функціонального призначення їх використання, наведений перелік державних земельних ресурсів, що не може передаватися в комунальну власність, не є вичерпним. У цьому зв’язку все більш актуальної стає проблема розмежування земель державної та комунальної власності на законодавчому рівні.

Не менш важливим є визначення в законі земель державної власності, які не підлягають передачі в приватну власність. Згідно ч. 4. ст. 84 Земельного кодексу, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених земельним законом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та обов’язкового відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Не важко вбачити, що перелік землі державної власності, що не підлягають передачі у приватну власність, є більш широким в порівнянні з земельними об’єктами, які не передаються в комунальну власність. Таке положення не впливає на реалізацію конституційного принципу рівності суб’єктів права власності перед законом, хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб’єктами зазначених земель. Крім того, слід мати на увазі, що комунальні землі, аналогічно використанню земельних ресурсів державної власності, призначені для задоволення публічних інтересів територіальних громад та регіональних спільнот населення країни.

Найбільш істотною стороною рівності права власності на землю є положення, яке закріплено ст. 14 Конституції про набуття і реалізацію цього права державою, нарівні з громадянами та юридичними особами, виключно відповідно до закону. Тепер цей конституційний принцип знайшов своє закріплення в земельному законі. Так, згідно із ч. 5 ст. 84 Земельного кодексу, держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Звертає на себе увага те, що в усіх випадках придбання державою права власності на землю вказується на земельні ділянки з ознаками відособленого об’єкту права. Саме набуття таких земельних ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. Що ж стосується права державної власності на «землі» у вище розглянутому розумінні їх правооб’єктності, то вони були і залишаються у власності держави, й в їх «повторному» придбанні немає необхідності. Вони належать державі на підставі привласнення усім державним співсуспільством і правонаступництва української держави від попередніх державних утворень, як форм політико-правової організації народу України.

Українській державі на праві власності можуть належати земельні ділянки і за його територіальними межами. Так, відповідно до ч. 3 ст. 18 Земельного кодексу, Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни. Незважаючи на не значні розміни закордонних землеволодінь української держави в порівнянні з внутрішньою державною власністю на землю, наведене положення земельного закону має принципове значення.

Суб’єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ділянки у їх складі, завжди залишається держава як політико-правова організації суспільства. При цьому законодавче покладання функцій щодо реалізації правомочностей власності державою на ті чи інші органи державної влади, не знижає власницької правосуб’єктності держави і не підмінює її як власника земельних ресурсів країни. Із зазначеного випливає, що землі державної власності належать самій державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, а не державним органам представницької або виконавчої влади, що здійснюють правомочності володіння, користування та розпорядження ними в законом встановлених межах від імені та в інтересах держави.