5. Право комунальної власності на землю

Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем у нашій країні. Комунальна власність, що виникла на підставі ст. 31 Закону «Про власність» як різновид державної власності, із прийняттям діючої Конституції, набула самостійного характеру. Стосовно земельної власності це відзначено в ст. 142 Основного закону, яка одержала подальший розвиток у новому Земельному кодексу. Комунальна власність на землю означає їхню належність на праві власності територіальним громадам. Тому в сучасний період комунальна земельна власність є альтернативою державній власності на землю. Зберігаючи свій публічний характер, вона являє собою найбільш оптимальний рівень узагальненої належності земельних ресурсів та їх багатств територіальним громадам.

Основним джерелом набуття комунальної власності на землю були і залишаються державні земельні ресурси. Це мало місце, наприклад, при передачі в комунальну власність підприємств агропромислового комплексу згідно із постановою Кабінету Міністрів України № 1060 від 5 вересня 1996 року¹ разом із займаними ними земельними ділянками, що знаходилися в колективній власності². Така передача земельних ділянок державної власності в комунальну власність передбачена в ст. 117 діючого Земельного кодексу. Право комунальної земельної власності у даний час може поширюватися шляхом викупу земельних ділянок фізичних та юридичних осіб для суспільних потреб і придбання на інших засадах, передбаченим законом.

За ст. 83 Земельного кодексу, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. Таким чином, землі комунальної власності в загальному виді визначаються на засадах їх виключення зі складу земельних ресурсів державної власності та відокремлення від земельних ділянок права приватної власності фізичних та юридичних осіб.

Разом с цим діючий земельний закон визначає землі, що можуть знаходитися тільки у комунальній власності й не можуть передаватися в приватну власність. Так, відповідно до ч. 3 ст. ст. 83 Земельного кодексу, до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Не менш важливими є положення земельного закону про підстави придбання права комунальної власності на землю. Територіальні громади набувають землю в комунальну власність у випадках: передачі їм земель державної власності (ст. 117); викупу земельних ділянок для суспільних потреб та їх примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності (ст. 146 і 147); прийняття спадщини, умовою якого є передача земельної ділянки територіальній громаді за законом чи заповітом (ст. 111); придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами (ст. 131); виникнення інших підстав, передбачених законом. До останніх можна віднести, наприклад, випадки добровільної відмови фізичної або юридичної особи від права власника на земельну ділянку на користь територіальної громади, вилучення земельної ділянки за позовами органів місцевого самоврядування в законом передбачених випадках тощо. Таким чином, наведений перелік підстав придбання права комунальної власності на землю не є вичерпним.

Суб’єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, згідно із ст. 83 Земельного кодексу, комунальною власністю є землі, що належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. При цьому визначення територіальної громади, її правосуб’єктність, основні функції та повноваження, у т. ч. правомочності власності, а також умови і порядок їх здійснення, закріплені в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»¹.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону, територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища чи міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. А адміністративно-територіальна одиниця являє собою область, район, місто, район у місті, селище або село. Із цього випливає, що територіальна громада – це не адміністративно - територіальна одиниця, і не створені нею органи місцевого самоврядування, а об’єднання жителів у межах відповідної адміністративно - територіальної одиниці.

Територіальні громади одночасно виступають первинними носіями прав місцевого самоврядування і суб’єктами повноважень щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами, розташованими на їх території. У цьому зв’язку, вказана норма Закону про місцеве самоврядування визначає право комунальної власності як невід’ємне право територіальної громади володіти, доцільно, економно та ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Невід’ємне право територіальних громад на володіння, користування і розпорядження майновими об’єктами, не применшує їх прав на використання земельних ресурсів на основі права власності, яке їм належить. У цьому відношенні правомочності територіальних громад, закріплені в Законі про місцеве самоврядування, істотно заповнюються положеннями ст. 12 і іншими нормами Земельного кодексу. Найбільш важливими серед них є правомочності щодо володінню, користуванню і розпорядженню землями комунальної власності. Самі ж умови та порядок здійснення правомочностей власності територіальними громадами через створені ними органи місцевого самоврядування, не призводить до втрати ними якості відособлених і самостійних суб’єктів права власності на комунальні землі.