3. Суб'єкти права власності на землю

Термінами «суб’єкт права» в загальнотеоретичному правознавстві та «суб’єкт права власності» у галузевому розумінні, прийнято позначати учасників суспільних відносин. Проблеми суб’єктів права, так само як і суб’єктів права власності, є досить дослідженими в юридичній літературі, зокрема в цивілістичних наукових працях. Не відкидаючи значення цивільно-правових досліджень в області суб’єктів права власності, все ж варто відзначити, що земельна правосуб’єктність не одержала належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Не достатня дослідженість земельної правосуб’єктності пояснюється, принаймні, двома обставинами. По-перше, дослідження суб’єктів права власності на землю обмежувалися викладенням тільки правосуб’єктності держави, тому що радянське законодавство тривалий час у коло суб’єктів права власності на землю не допускало інших учасників права. По-друге, як вже відзначалося, земельні ресурси мають специфічні особливості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб’єктність.

У більш загальному прояві земельна правосуб’єктність являє собою здатність бути учасником суспільних земельних відносин. Звідси власницька земельна правосуб’єктність – це здатність бути учасником відносин власності на земельні об’єкти. Безумовно, поняття суб’єкту права власності як учасника відповідних відносин на землю тісно пов’язано з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права і приймати на себе обов’язки щодо землі. Земельна дієздатність – це здатність своїми діями здобувати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог, якими повинні володіти суб’єкти земельних відносин, наприклад, для придбання конкретної земельної ділянки. Вони передбачені в цивільному законодавстві й заключні в таких цивільно-правових поняттях, як правоздатність, дієздатність і правосуб’єктність. Земельне законодавство сприймає ці правові категорії і поширює їх, наприклад, фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб’єктами права власності на землю. Так, право власності на землю мають фізичні та юридичні особи, які володіють правоздатністю за українським законодавством.

Здійснення передбачених правомочностей щодо реалізації права власності на конкретну земельну ділянку вони можуть на підставі загальноцивільної дієздатності. Правомочності суб’єктів права власності на землю, у передбачених законом випадках, можуть здійснюватися їх законними представникам або уповноваженими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

У цьому зв’язку виникає питання про можливості застосування цивілістичної категорії правосуб’єктності до земельних відносин, зокрема наскільки загальноцивілістична правосуб’єктність придатна для визначення земельно-власницької правосуб’єктності. Безумовно, її юридична сторона полягає в законодавчому визнанні можливостей суб’єктів права брати участь у суспільних відносинах власності на земельні багатства країни. Інакше кажучи, це узаконення їхньої участі у відносинах власності на земельні ресурси, що звільняє таку участь від індивідуальної, групової чи класової сваволі та доведення її до рівня загальновизнаного в законодавчому порядку на всій території держави.

Крім виробничо-господарського використання землі як засобу виробництва, вона являє собою житнєзабезпечуюче просторове середовище і є умовою підтримки життєдіяльності людини і суспільства. Тому її використання ґрунтується не тільки на власницькій правосуб’єктності, а й на природних потребах людини і публічних інтересів суспільства, незалежно від їхнього законодавчого визнання та юридичного закріплення державою, у прийнятих ним законодавчих актах. Саме в нормативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси оформляються у виді вольових проявів. Тому здатності суб’єктів права власності на землю, які не повною мірою охоплені юридичною стороною земельної правосуб’єктності, субсидіарно доповнюються загальноцивілістичною правосуб’єктністю у відносинах власності, як найбільш урегульованою правовою категорією.

Разом з цим, земельне законодавство передбачає деякі спеціальні вимоги щодо суб’єктів права власності на землю. Так, відповідно до ст. 130 Земельного кодексу, покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують праводієздатність громадян або підприємств як суб’єктів права земельної власності, а відносяться до фактичного складу земельних правовідносин щодо придбання земельних ділянок для їх використання в спеціальних цілях.

Відповідно до ст. 80 Земельного кодексу, суб’єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. У наведеній земельно-правовій нормі передбачено не тільки коло суб’єктів права земельної власності, а й визначені його об’єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов’язано з тим, що держава, а в переважній більшості випадків і територіальні громади, не можуть безпосередньо здійснювати свої правомочності власності на землю. Однак наведений перелік суб’єктів права земельної власності в нашій країні не є вичерпним. Діюче земельне законодавство не рідко вказує і на інших суб’єктів права власності на землю, наприклад, на іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави і міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчизняних суб’єктів права земельної власності, пов’язувало з ними існування відповідних форм власності на землю. Нині діючий Земельний кодекс, так само як і Основний закон нашої країни, ні де не згадують про форми земельної власності. Відповідно до ч. 3 ст. 78 Земельного кодексу, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Сама послідовність їх перерахування і законодавча регламентація, дозволяє говорити про деяку пріоритетність приватної власності на землю над комунальною і державною земельною власністю. Цим визначається і виправдується послідовність їх подальше розгляду.