2. Земля як об'єкт права власності

У повсякденному і науковому обігу поняття «земля» вживається в різних значеннях. Терміном «земля» користуються для позначення космічної матерії і складової частини планетарної системи, земної кулі і відособленої планети, частини земної кори¹ і природного ландшафту, поверхню площі і рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, визначеної місцевості і місця проживання, опорного ґрунту і ґрунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об’єкту і складової частини навколишнього природного середовища і т. д. Наведені позначення землі із різноманітним змістом зустрічаються в і нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту¹ , земля – це найважливіша складова частина навколишньої природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля позначалася як інтегрований природний об’єкт, що складається з безліччю природних компонентів.

Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші житнєзабезпечуючи и функції людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення країни за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару, як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об’єктів народного господарства і національної економіки, взведення будинків і споруджень соціально-культурного і комунально-побутового призначення, закладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає в забезпеченні взаємозв’язку органічної і неорганічної матерії, їхньої переробки, поглинанні утвореної вуглекислоти і т. п.

У діючому земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання також вживається в декількох значеннях. Так, відповідно до ч. 3 ст. 2 Земельного кодексу, об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території країни є об’єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок і визначення прав на них. В свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні ділянки є самостійними об’єктами земельних відносин. Разом з цим, згідно із ч. 1 вказаної статті закону, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоча суспільні земельні відносини¹ не вичерпуються відносинами володіння, користування та розпорядження землями.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об’єкту права власності. Так, відповідно до ст. 79 Земельного кодексу, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У наведеному законодавчому визначенні землі як об’єкту права власності має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної ділянки як об’єкту права власності є її позначення за місцем розташування та розміру площі в складі однієї з численних категорій земельного фонду країни, тому що без такого відокремлення не можливо встановити право власності на земельну ділянку. Таке відокремлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відводу в порядку землевпорядження. Границі земельної ділянки фіксуються в планах відводу і виносяться в натуру з їхнім позначенням на місцевості, після чого визначається розмір її площі.

Немало важливу роль у відокремленні земельної ділянки грає юридична ознака, тобто законодавче закріплення прав щодо неї. Визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення її прав щодо неї, виступають як критерії відокремлення земельної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливим у сучасних умовах практичної не розмежованості земель комунальної та державної власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 79 Земельного кодексу, право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Щодо земельної правооб’єктності ґрунтового шару земної поверхні, розташованого над надрами землі, не виникає особливих складностей. Однак деякі складності виникають при визначенні правооб’єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикоростучого і культурного походження, розташованих на земельній ділянці, але відносяться відповідно до об’єктів водного, лісового, флороохоранного та аграрного законодавства. Тут має місце певна комплексність, яка природно властива земельній ділянці й в такому складі визнана законом як об’єкт права власності. У зв’язку цим слід мати на увазі ознаки водних, лісових та інших природних ресурсів як об’єктів відповідних галузей природноресурсового законодавства, і на цій основі здійснення їх реального відокремлення від земельної ділянки як об’єкта права земельної власності.

Дещо інше положення може складатися при визначенні правооб’єктності над поверхнею і під поверхнею межі земельної ділянки. Так, згідно ч. 3 ст. 79 Земельного кодексу, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоча закон у цих випадках обмежує правооб’єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, усе-таки може мати місце поширення прав на земельну ділянку, що охоплюють підземні межі і повітряний простір.

Варто відзначити також деяку пріоритетність сучасного земельного законодавства стосовно інших галузей природноресурсового права, у т. ч. відносно закріплення права власності на об’єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. 3 нового закону, відповідно до якої земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене положення у певній мірі змінює раніше закріплену самостійну правооб’єктність інших природних багатств навіть на рівні конкретної земельної ділянки, як об’єкту права власності.