46

Лекція 5. Тема: право власності на землю

Постановка питань: Основні ознаки та поняття права власності на землю. Земля як об'єкт права власності. Суб'єкти права власності на землю. Право приватної власності на землю. Право комунальної власності на землю. Право державної власності на землю. Право власності на землю іноземних громадян, іноземних юридичних осіб і іноземних держав. Право спільної власності на землю. Зміст права власності на землю, права й обов'язки власників земельних ділянок. Зміст права власності на землю, права й обов'язки власників земельних ділянок.

1. Основні ознаки та поняття права власності на землю

Відносини власності складають основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожної людини. Належність власності завжди було пов’язано з матеріальним буттям і наявністю влади. Категорія власності займає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного і суспільного устрою. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми в процесі привласнення ними матеріальних благ, встановлення стану їх привласненої належності, здійснення обміну ними, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому, саме в соціальному характері власності полягає її сутність, бо поза суспільством немає і відносин власності.

Особливе місце в системі відносин власності займає проблема власності на землю як споконвічна умова життєдіяльності, засобу існування та місця проживання людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на землю здійснюють наступні фактори: земля є утвором природи, тобто створена без трудової участі людини і суспільних витрат; кількісно і якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі не відтворені і не можуть бути поширені шляхом виробництва; земля фізично нерухома і просторово не переміщувана; у строго економічному змісті земля не є товаром тому що немає реальну вартість; вона є засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві; при правильному використанні землі як засобу виробництва її продуктивні сили не убувають, а зростають; відмова від використання земельних ресурсів не приводить їх до зносу, деградації та інший стан непридатності; в результаті використання землі в якості просторово - територіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним об’єктом життєзабезпечення, життєдіяльності та місцеперебування людини і суспільства; на земельних просторах розміщається й облаштовується держава і т. д.

Оптимальне врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об’єкту, а також її соціального, політичного, економічного й екологічного значення в законодавстві, впливає на правове оформлення відносин власності на земельні ресурси, забезпечує їхнє раціональне використання та ефективну охорону. У цьому зв’язку вивчання питань права власності на землю вимагають глибокого осмислення природних закономірностей функціонування цієї унікальної матерії, пізнання сталих соціальних традицій користування нею та усвідомлення широкого кола суспільних відносин, пов’язаних з використанням земельних ресурсів.

У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі проблеми власності є досить дослідженою, але дотепер найбільш активно обговорюваною. При цьому, як наукова категорія власність розглядається в економічному і юридичному смислі розумінні, хоча вона має і свій філософський, психологічний, морально-етичний та інші аспекти. Тому її реальний зміст не може бути вичерпано дослідженням тільки економічних і юридичних сторін суспільних відносин власності.

В економічному смислі визначення власності як привласнення (присвоєння) індивідом предметів природи, і, преш за все, освоєння землі за допомогою визначеній суспільної форми¹, у вітчизняній літературі є широко визнаним. Розповсюдженим у нашій літературі є також вказівка основоположника марксизму на те, що «ні про яке виробництво, а стало бути, ні про яке суспільство, не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності…»¹. При всій непопулярності марксистського вчення про відносини власності в сучасному суспільстві, наведені визначення задовольняють умовам приналежності та використання земельних ресурсів.

Економічне вчення про власність пов’язано з динамікою або процесом привласнення і статикою або станом привласнення об’єктів природи чи освоєння земельних ресурсів, що є необхідною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися, і будуть здійснюватися у певній суспільній формі в залежності від сформованих економічних умов, які існують в суспільстві. Економічні відносини власності являють собою визначену суспільну форму, у межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх об’єднань та суспільства в цілому, і, преш за все, за допомогою використання природних земельних багатств.

В юридичному смислі власність на земельні ресурси являє собою результат закріплення суспільних відносин власності в правових нормах. При цьому характер і зміст юридичних норм про право власності на землю визначається економічними відносинами власності в суспільстві. За своїй сутності право власності на землю є право на привласнення її багатств. При цьому мається на увазі не відносини індивіда до конкретної земельної ділянки, а визначені суспільні відносини, що складаються в процесі привласнення природних багатств землі.

За своїм юридичним змістом право власності на землю є надання можливостей володіння, користування та розпорядження земельними ресурсами фізичними та юридичними особами для задоволення своїх інтересів і територіальними громадами та державою в особі їх органів від імені й в інтересах місцевих і регіональних спільнот та усього суспільства, у межах, визначених законом. У такім розумінні право власності стосовно майнових відносин випливає з ч. 1 ст. 2 Закону «Про власність», відповідно до якої право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном¹.

Проте земля та інші об’єкти природного походження в строго економічному та правовому змісті не є майном, у зв’язку із чим вони в законодавчому порядку виділені із системи майнових відносин. Адже на відміну від товарно-матеріальних цінностей, землю ні хто не створював, а тому вона не має реальної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі є ні чим іншим, як капіталізованою рентою. Так, продаючи земельну ділянку, його власник продає право на ренту, а покупець здобуває право на одержання доходів від використання земельної ділянки.

У зв’язку з цими та іншими особливостями земельної власності в правовій літературі склався широкий спектр думок про обґрунтованість її законодавчого закріплення в традиційно цивілістичному змісті. Полярність таких думок охоплює ствердження від необхідності закріплення права власності на землю у «виключний» формі до заперечення права земельної власності та визнання землі та інших природних об’єктів суспільним надбанням². Думається, що найбільш прийнятним є віднесення земельних ресурсів та інших природних об’єктів до категорії народного надбання³, тому що вони є основним багатством народу, успадкованим від попередніх поколінь.

В даний час у вітчизняному законодавстві склалася та діє велика сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на землю й інші природні ресурси. У цих нормах об’єктивно закріплена належність землі на праві власності, умови і порядок надання земельних ділянок у власність, засоби охорони і захисту права власності на землю і т. д. Вони одержали своє закріплення в конституційних нормах, Земельному кодексу, Законі «Про власність» та деяких інших законодавчих актах. Так, у відповідно до ст. 13 Конституції, земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності українського народу. Від імені народу права власника на природні об’єкти здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Згідно із ч. 2 ст. 78 Земельного кодексу, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, Земельного кодексу, а також інших законів, що приймаються відповідно до них. Такі норми утворять комплексний інститут права власності на землю в його об’єктивному змісті. З цього випливає, що право власності на землю в об’єктивному розумінні являє собою сукупність чи систему правових норм, які закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на земельні об’єкти та їх ресурси в державі¹.

На підставі норм об’єктивного права власності закріплюються конкретні правові можливості та визначаються межі юридичні влади власників земельних ділянок стосовно інших суб’єктів права, які не є їхніми власниками. Вони представлені у виді правомочностей, які дозволяють власнику використовувати земельні ресурси вільно за своїм розсудом та своєю владою для задоволення своїх інтересів, які складають суб’єктивне право власності. Так, згідно із ст. 4 Закону «Про власність», власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Визначення змісту права земельної власності через правомочності його суб’єкта передбачено й в Земельному кодексу. Так, відповідно до ч. 1 ст. 78 земельного закону, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Таким чином, право власності на землю в суб'єктивному смислі є сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками та їх використання власниками за своїм розсудом для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.

Виходячи з економічного трактування земельної власності як освоєння природного об’єкту та привласнення його природних багатств, і приймаючи до уваги наведені формулювання права власності в об’єктивному і суб’єктивному змісті, можна сформулювати загальне поняття права земельної власності. Отже, право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі, являє собою систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками за своїм розсудом для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Запропоноване загальне визначення права земельної власності охоплює його основні ознаки і найбільш характерні риси, закріплені в діючому земельному законодавстві.