Тема IV. Історія та охорона історико-культурної спадщини

ЛЕКЦІЯ 1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЯК СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

Поняття історико-культурної спадщини та теоретичні аспекти її вивчення. Пам’ятки історії та культури і їх роль в історичному до­слідженні.

«І значно цінніше, ніж природні ресурси, величезна культурна спадщина, багатолика першоматерія, що пронизує наше життя на кожному кроці».

(Габріель Гарсіа Марксе)

Історичне пізнання вимагає науково-художнього осмислення ми­нулого. Голландський історик Й. Хейзінга зазначав, що «історія - це духовна форма, в якій культура віддає собі звіт у своєму минулому». І в цьому аспекті роль культурної спадщини важко переоцінити. В куль­турі концентрується пам’ять народу, саме через культуру кожне нове покоління, вступаючи у життя, відчуває себе частинкою цього народу. Як природа необхідна людині для її біологічного життя, так культурне середовище необхідне для життя духовного, морального.

Культурна спадщина - це невичерпне джерело досвіду і пізнан­ня світу. Кожне прийдешнє покоління спирається на вже створене попередниками. Але процес успадкування культурних цінностей досить суперечливий, адже спадкоємці часто критично ставляться до ідей, смаків, поглядів діячів минулого. Культурні надбання кож­ної історичної доби мають свої неповторні риси. Йдеться, таким чином, про творче засвоєння історико-культурної спадщини. Це не механічний процес, а збереження того, що продовжує хвилювати прийдешні покоління і є безцінною скарбницею людства. Інтерес і повага до культурної розмаїтості минулого повністю відповідає духу історизму.

Поняття «культурна спадщина людства» належить до усталених у сфері культури й міжнародного права понять, що були прийняті Гаазь- кою конвенцією ЮНЕСКО (1954 р.). У науковій літературі під всесвіт­ньою культурною спадщиною маються на увазі об’єкти, що мають видатну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва чи науки. Україна у 1988 році ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної спадщини та природного середовища (від 1972 р.), під­твердивши не тільки внутрішні, а й міжнародні зобов’язання щодо збереження власної культурної спадщини.

Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції про охорону всесвіт­ньої культурної та природної спадщини поняття «культурна спадщи­на» охоплює «пам’ятки: архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи чи структури археологічного характеру, написи, печери і групи елементів, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва або науки»; «ансамблі: групи ізольованих або об’єднаних будівель, єдність чи зв’язок яких з краєвидом (ланд­шафтом) мають значну універсальну цінність»; «пам’ятні місця: тво­ріння людини чи спільні творіння людини й природи, а також зони, включаючи археологічні пам’ятні місця, що мають видатну універ­сальну цінність з погляду історії, естетики, етнології та антрополо­гії»; «природні пам’ятні місця чи твердо визначені природні зони, що мають універсальну цінність з погляду науки, збереження або при­родної краси»¹.

На практиці розрізняють матеріальну і нематеріальну спадщину - цю останню часто називають духовною. Якщо перша охоплює не тільки архітектурні пам’ятки й ансамблі, а й колекції (предмети мате­ріальної культури, художні твори, рукописи, архіви), що зберігаються в музеях або бібліотеках, то друга включає знаки й символи, що відо­бражають художні й літературні переживання, й передаються через усну традицію: мову, спосіб життя, систему цінностей, знання і нави­чки, міфи, вірування, звичаї.

Термін «нематеріальна культурна спадщина» можна визначити як «напрацьовані людьми процеси разом зі знаннями, навичками й твор­чістю, що їх вони успадковують і розвивають»; ці процеси форму­ють в існуючих громадах почуття спадкоємності стосовно попередніх поколінь і мають важливе значення для культурної самобутності, а також для збереження культурної різноманітності й творчості люд­ства». Отже, цим терміном охоплюються такі сфери: усна культурна спадщина, мови, виконавські види мистецтва і святкові заходи, об­ряди та громадські ритуали, космологія й системи знань, вірувань і звичаїв, що мають відношення до природи. У Стамбульській дсклнри ції ЮНЕСКО (2002 р.) зазначено, що «численні види нематеріальної культурної спадщини є одним з фундаментальних джерел культурної ідентичності народів і громад, а також спільним надбанням усього людства». Матеріальна культурна спадщина нерозривно пов’язана і нематеріальною і тільки разом вони становлять «всесвітню спадщину людства»².

Вивчення і збереження, всебічне використання багатогранної куль турної спадщини -- це усвідомлення всього кращого, що досягнуто людством впродовж всієї його історії. Особливо велика роль пам’я­ток історії та культури як чинника у взаємодії і збагаченні культур. Не випадково розвивається такий новий напрям наукового знання як пам’ятникознавство. На думку історика С.З. Зарємби «пам’ятники знавство поєднує в собі повідомлення історичні, мистецтвознавчі, ар­хітектурні, етнографічні, археологічні, книгознавства, науки і техніки та інА «Об’єднуючим у цьому є те, що всі ці повідомлення стосують­ся понять «пам’ятка» або «пам’ятник».

Поняття «пам’ятка історії» вміщує у собі практично невичерпну за змістом інформацію: відображає різноманітні події, явища та фак ­ти суспільного-історичного значення і в той же час може мати форму якого завгодно матеріального об’єкта.⁴ Термінологічне оформлення самого поняття «пам’ятка історії» у більш чіткому вигляді відбулося у XX ст. Питання про вживанім поняття «пам’ятка історії та культури» залишається дискусійним. Захисники терміна «пам’ятки культури» як загального для всіх видів, груп, категорій пам’яток (В. Акуленко, В. Іваненко та ін.), виходять передусім з тієї точки зору, що кожне з понять - «культура» й «історія» - «в широкому розумінні охоплює всі без винятку цінності матеріальної і духовної культури людства». А тому, щоб уникнути змістової тавтології, доцільно обмежитися од­ним із них. Дещо іншу позицію займає В. Єгоров, який вважає, що «формулювання «пам’ятки історії та культури» та «історико-культур- на спадщина» по суті стверджують, що кожен вид пам’яток (археоло­гії, архітектури, мистецтва) в хронологічному аспекті належить і до пам’яток історії, оскільки являє собою матеріальне свідчення більш чи менш віддаленого минулого». Таким чином, якщо всі пам’ятки культури в широкому розумінні слова є й пам’ятками історії (мають хронологічний аспект), то не всі пам’ятки історії є пам’ятками куль­тури. У цьому полягає перевага термінів «пам’ятки історії та культу­ри», «історико-культурна спадщина», оскільки вони набагато місткі­ші і вбирають у себе абсолютно всі різновиди пам’яток⁵. Пам’ятки Історії та культури - це цінні носії різноманітної інформації, яку вче­ні можуть широко використовувати у своїх дослідженнях для більш повного відтворення і реконструкції картини минулого.

Проблема використання культурних надбань різних народів і ци­вілізацій нині постає особливо гостро. Адже однією з головних тен­денцій нашого часу є усвідомлення глобалізації соціальних та куль­турних процесів у сучасному світі. «Нині ми суттєво відрізняємося один від одного як індивіди та як носії культури, але нас об’єднують спільні людські інтереси, що дають можливість кожній людині спіл­куватися з будь якою іншою людиною на планеті та вступати з нею в стосунки, регульовані законами моральності», - зазначає відомий вчений американського походження Френсіс Фукуяма, автор роботи «Кінець історії й Остання людина» (1992 р.). У просторі, що постійно змінюється, в процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важ­ливо сформувати умови, що забезпечують, за визначенням видатного російського культуролога Михайла Бахтіна, «діалог культур». Однією з цінностей, про яку багато говорять представники західної цивіліза­ції, є позитивне сприйняття інакшості (іншої культури). Адже цивілі- заційні відмінності зберігаються як присутність тисячолітнього мину­лого в історико-культурній спадщині. їх не можна ні звести нанівець, ні допустити, щоб вони перейшли у стан конфлікту.

Варто зазначити, що підходи істориків, філософів, культурологів до проблеми культурної спадщини були і будуть різними. Це зумов­лено тим, що горизонти історичної науки змінюються, а відтак змі­нюється і кут зору на сутність історичного процесу і історико-куль- турної спадщини. На першу половину XX ст. припадає пік популяр­ності теорій про особливості культурно-історичних утворень, які й складають структуру історії (до такого типу можна зарахувати теорії, що були розвинуті О. Шпенглером, А. Тойнбі, П. Сорокіним та ін.). Головною причиною виникнення цих теорій є подолання «європо­центризму», розпад європоцентристського бачення всесвітньої істо­рії, що було пов’язано з ознайомленням європейської громадськос­ті із новими історичними та етнографічними фактами, які свідчили про унікальність і розмаїтість культур, про неможливість підведення культур народів Азії й Африки під єдиний тип «первісної культури». Так само глибше знайомство з культурами Сходу виявляло істотні розбіжності між культурами Китаю, Індії, Японії, арабського світу. У певних галузях, наприклад, у царині міфотворчості, медицини, по­будови музичних форм, ці культури виявилися навіть багатшими, ніж європейська культура.⁶ Варто пригадати, іцо ще у другій половині XIX от. відомий росій ський дослідник М.Я. Данилевський у книзі «Росія і Європа» зазна­чав, що історія не є розвитком єдиного людства - це розвиток культур, ідо існують поруч у часі або просторі і кожна з них живе своїм са­мостійним життям, має власну долю, власну історію, власну систему цінностей. Культури уявлялися ним як самодостатні ут ворення, рівно­цінні у своїй історичній значущості. Кожний культурно-історичний тип виробляє цивілізацію для себе за більшого чи меншого впливу попередніх йому чи сучасних цивілізацій»⁷. М.Я. Данилевський кри­тикував європоцентризм, а його концепція по суті «віднімала у Євро­пи присвоєну нею самою роль носія культури на всі часи»⁸. Пізніше німецький вчений О. Шпенглер влучно назвав «оптичним обманом перебування тисячолітніх цивілізацій Сходу у тіні європейської»⁹.

Європоцентризм долається через визнання рівноцінності усіх культур. Культу р а, як її розумів О. Шпенглер, є не що інше, як модель пояснення світу, засіб опису структури життєвих зв’язків. Ретельно простежуючи історичні форми життя людей різних епох і географічних регіонів, за допомогою беззастережного залучен­ня до наукового обігу поняття «культура», вчений запропонував осно­ви аналізу культури як форми визначення життєдіяльності людини.

На підставі детального розмежування характерних ознак культур О. Шпенглер доводив, що людство не можна трактувати як єдине ці­ле. У кожній культурі можна побачити «власну ідею», «власну при­страсть», «власне життя», «власну смерть». У кожної культури відмін­ні пластика, живопис, математика, фізика тощо. Єдність стилю життя О. Шпенглер помічав в усьому, від наукових відкриттів до архітектур­них принципів будівництва й оздоблення глиняного посуду. Він зазна­чав, що «стиль в Єгипті і Китаї досяг стадії досконалості, пронизуючи всі зовнішні прояви внутрішньо незмінного життя від церемоніалу і виразу обличчя до зовнішньо прекрасних і одухотворених форм нави­чок у мистецтві». Відтак, глибокий сенс є лише у життєписах різних культур, наприклад, «індійці та китайці - дві різні душі, кожна з яких іде своєю дорогою» і осмислення їх культурної спадщини дасть мож­ливість виявити «душу» кожної з них.

З концепцією локальних культур не погоджувався відомий культу­ролог П. Сорокін, який відстоював взаємозв’язок і подальше погли­блення їх контактів. Він наголошував на тому, що людство продовжує розвивати і вдосконалювати соціальний і морально-духовний досвід попередніх поколінь. На його думку, світ - це єдність соціального і культурного, але саме культурний чинник є вирішальним у розвитку людства. Адже культура має інтегруючу якість і може характеризу­вати якісний стан суспільства на кожному етапі його розвитку. Куль­турний чинник є показником стану науки, філософії, релігії, етики, права, політики тощо. Він зазначав, що суспільство можна описати лише через систему притаманних йому духовних цінностей, а відтак через певний рівень культури. Культурні цінності виявляються в усі періоди цивілізації людства. П. Сорокін відзначав, що всяка велика культура пронизана основним принципом і виражає якусь головну цінність (середньовічна культура - принцип християнства, цінності християнства, що знайшло свій вираз в архітектурі, скульптурі, живо­пису, музиці і т. ін.). Лише суспільство (а не натовп) здатне зрозуміти значення культурних цінностей, які є фундаментом кожної спільноти, народу, країни.

Заперечення спрощеного, вертикального, однолінійного підходу до історичного процесу, ствердження полілінійності, розмаїтості куль­тур змінює і підходи до вивчення історико-культурної спадщини. Це вже не просте накопичення результатів з різних галузей знань, «не проста інвентаризація інтелектуальних багатств», а культура як вияв сенсу буття. Це не простий опис всіх складових культурної спадщи­ни, а глибокий аналіз того, як вони були створені у ході історичного розвитку думки. Це діалог між культурами як рівноправних суб’єктів. А розуміння і взаємопорозуміння культур можливе лише як пізнання ІНШОГО. Історична свідомість також повинна пізнавати минуле в йо­го інакшості. Адже пізнання історії - це діалог минулого і сучасності, а значить - пізнання іншого. Варто зазначити, що «інший» може роз­глядатися і як представник чужої культури. Він може бачити світ інак­ше і виражати його теж інакше, що засвідчує такий приклад. Майже в один і той самий час (XVI ст.) італійський митець Мікєланджело і японський художник Ейтоку отримали замовлення на монументальні роботи. Мікєланджело, розписуючи грандіозний плафон Сікстинської капели, рівну площу стелі розділив ілюзорними архітектурними дета­лями - карнизами, пілястрами, арками, цоколями. Єдиний реальний простір він перетворив на кілька окремих замкнутих композицій. При такому підході чітко виступає індивідуалізм ренесансного майстра. Біблійні персонажі відокремлені один від одного (навіть Адам, коли простягає руку до Саваофа).

Що стосується японського художника, то він на величезному про­сторі палацової стіни написав єдину композицію, з одним-єдиним мо­тивом - могутньою сосною, що розлого розкинула свої гілки. Веле­тенське дерево Ейтоку намалював на всю стіну, не зважаючи уваги на її конструктивні деталі, вертикальні стовпи, балки, що розділяли стіну японського замку на кілька окремих кліток. Цей необхідний кар кас ніби був набитий зверху на зображуване дерево, чий викривленні і стовбур і пишна крона тягнулися над перегородками від одного кут ка до іншого. Таке вирішення простору надавало йому внутрішньо! цілісності і виразної могутності. У такому поєднанні уособленого і єдиного криється глибока відповідність до традиційного японського способу мислення (все окреме, зв’язане з усім оточуючим, ЯК ЛИСТЯ І дерева, а могутній стовбур - це основа національного родового тіла, що виражає ідею консолідації суспільства).

Відтак, людина належить культурі так, як вона належить і суспіль­ству. Вона живе в атмосфері культури, говорить і мислить мовою т ієї чи іншої культури, користується її поняттями і образами, поділяє ко­рінні уявлення про оточуючий світ. Людина не може існувати «поза культурою». Сучасна культурна антропологія формує уявлення про те, що немає єдиної універсальної культури, а є розмаїтість культур. «Чужа» культура вивчається представниками «нової історичної на­уки» (Жак Лс Гофф, Ж. Дюбі, А.Я. Гуревич) не «ззовні», а «зсереди­ни», виходячи з критеріїв, притаманних саме цій культурі.

Необхідно зазначити, що діалог з «чужою» культурою залучає у процесі дослідження і систему цінностей історика, який її досліджує. На основі історичних пам’яток він теж моделює певний образ реаль­ності, який є продуктом свідомості людини. Як творець історичної пам’ятки, так і автор історичної праці залежать від культурної тра­диції, системи уявлень, пануючих у суспільстві. Такий підхід до ви­вчення культурної спадщини став імпульсом появи нових напрямків, тем, нетрадиційних методів дослідження. їхня мета - проникнути у свідомість людей різних епох, спробувати розкрити їхнє суб’єктивне сприйняття світу, що дозволить виявити як спільне, так і відмінне в культурах Сходу і Заходу.

Історико-культурна спадщина є невід’ємною складовою сучасної культури. Видатний культуролог, художник, мислитель XX століття М.К. Реріх завжди підкреслював, що людина, яка не вміє розуміти і відчувати минуле, не може мислити про майбутнє. «З давніх чудових каменів складіть щаблі Прийдешнього» - наголошував він. Культура - це те об’єднуюче поняття, що стоїть над національними, расовими, релігійними відмінностями. Культура - це єдина опора і противага хаосу і руйнації, що дозволяє утримати людство у стані рівноваги. Сучасна людина отримує через культурну спадщину певну частину досвіду людства: художньо організовану і відібрану, узагальнену і Концентровану, осмислену митцями минулого. Але у сьогоднішньому ^: світі ускладнюється процес пізнання і засвоєння культурної спадщи­ни. Прискорення історичного часу приводить до того, що практичні ■ норми життя і цінності не встигають сформуватися відповідно до його вимог. Небувалий потік інформації бере в полон людину, яка не завжди вибирає найцінніше. Стрімкість змін призводить інколи до кризи осо­бистості, має наслідком втрату орієнтирів у мистецтві, літературі, сус­пільній свідомості. Існує небезпека розриву часу, ланцюгу поколінь. І в цьому аспекті роль культурної спадщини у сучасному світі постійно буде зростати.

«Історія культури є не лише історія змін, але й історія накопичення цінностей, що залишаються живими і дієвими елементами культури у наступному розвитку,» - зазначав академік Д.С. Лихачов. При спіл­куванні людей з цінностями минулого культура людського роду ніби переливається у світ окремого індивіда, сприяючи його інтелектуаль­ному і моральному розвитку, духовній зрілості. Відбувається худож­нє освоєння світу, коли аналітично розщепленому світу повертається його цілісність. Великі творіння людського духу, долаючи історичну і національну обмеженість їхніх творців, зберігаючи свою цінність у віках, прориваються до свідомості людей нової епохи, які мають ін­ше світобачення. «Повторення пройденого», освоєння духовного ма­теріалу накопиченого попередніми поколіннями дозволить з’єднати в єдиний ланцюг пам’ять про минуле, події сучасні і передбачення майбутнього.

З глибин тисячоліть і до сьогодення бачимо бажання людини за­лишити пам’ять про себе. Свідками далеких подій постають нині і мегалітичні споруди (менгіри, дольмени, кромлехи), і приховані від сторонніх очей язичницькі святилища слов’ян з їхніми дерев’яними і кам’яними статуями ідолів, і будівлі стародавніх міст Сходу та анти­чних полісів, що прикрашені мармуровими і бронзовими скульптура­ми. Піраміди єгипетських фараонів, що здіймаються у долині Нілу, а в українських степах - кургани скіфських вождів, величні готичні собори Європи і багата спадщина Відродження, неповторні право­славні святині - це не лише кам’яний літопис людства, а й розпізна­вані символи народів і держав. Софія Київська і Вавельський замок, Вестмінстерське абатство і Вєрсальський палац... Як символи вони зрозумілі усім. Ці пам’ятки - матеріалізована пам’ять народу. Дуже влучно визначив значення архітектурних пам’яток В. Гюго: «Від са­мого початку світу і аж до XV ст. архітектура була великою книгою людства, основним засобом виразу людської суті на різних стадіях розвитку людини, її сил та її духу. Архітектура виникла так само, як усяка інша писемність. Спочатку була абетка. Камінь ставили сторч, і це була літера, кожна літера була знаком... Згодом люди почали скла дати слова: камінь ставили на камінь, поєднували ці гранітові склади, з їхніх комбінацій поставало дієслово. Кельтські дольмени, етруські кургани, іудейські надмогильні горби - це слова. Нарешті стали скла дати книги... ті чудові книги, котрі водночас є чудесними будівлями: мавзолей Рамзеса у Єгипті, храм Соломона... Греція увінчувала свої пагорби храмами, що милують зір, а Індія прорізала свої гори, щоб витесати в їхніх глибинах підземні пагоди, підтримані валкою вели чезних гранітних слонів¹⁰».

Без історичних пам’яток жодне суспільство не може відтворити і зберегти свою самобутність. Неповторним і незрівнянним є світлий ансамбль Афінського Акрополя, який на фоні навколишніх гірських паем постає взірцем гармонійного поєднання творінь природи і лю­дини. Будівничі не вступали у конфлікт з природою, не порушили священну скелю, а прийнявши природу такою, якою вона є, облаго­родили і прикрасили своїм мистецтвом. Гармонійним поєднанням з природою відрізняється і найбільший у світі буддійський монастир Боробудур на о. Ява в Індонезії, що вінчає вершину гори Мера, яка за легендами підтримує у рівновазі всю світобудову. І сьогодні цей храм називають «храмом навчання», бо він наочно розкриває світо­гляд Будди. Так само природно розташований на березі річки Сени Собор Паризької Богоматері, який схожий на велетенський корабель, що стоїть на березі.

Наш час - час гігантських впливів людини на природу. І чим силь­ніше порушується рівновага в природі, тим гостріше постає питання про збереження ландшафтів, пам’яток природи, так само як і інших культурних цінностей. Сучасній людині потрібна різноманітність в оточуючому її середовищі, вона боляче реагує як на одноманітність архітектурних форм, так і на нищення парків, садів, скверів. «Людина є продуктом ландшафту і тісно пов’язана з його традиційними умова­ми. Людина відчуває себе незатишно при відсутності об’єктів живої природи, незважаючи на вишуканий комфорт цивілізації¹¹».

Паркове чи ландшафтне мистецтво має давні традиції. Сади парків, монастирів, палаців були витворами мистецтва, їх оспівували пости: «Старинные сады, монархов славных их Останки славные, почтенны ввек для них,

Вельмож, царей, цариц святяться именами,

И вкуса древнего им служат образцами». (А. Войейков) Варто зазначити, що в англійській традиції вважалося «краще спа­лити власний будинок, ніж зрубати старе благородне дерево, яке ви­ростити можна лише роками і десятиліттями», ¹² а заповідні парки живуть впродовж століть. На жаль, в умовах наступу механічно-спо­живацької цивілізації «запас» ландшафтного і культурного середо­вища зменшується з прогресуючою швидкістю у всьому світі.

На зламі 70-х років XX ст. розпочався процес поглибленого осмис­лення взаємозв’язків людини і природи, впливу культурного середо­вища на формування особистості. Академік Д.С. Лихачов у 1979 р. ввів термін «екологія культури», яким поставив знак рівності між культурним і природним середовищем. На його думку, виховуючись у певному, сформованому впродовж багатьох віків культурному середо­вищі, людина непомітно вбирас у себе не лише сучасне, а й минуле своїх предків. Пам’ятки, що повсякденно оточують людину, у комп­лексі із природним ландшафтом формують духовну культуру нації. Через віки вони несуть інформацію у часі і просторі. Відомий росій­ський культуролог, історик і теолог О. Мень у праці «Світова художня культура» писав: «Храм у місті - це пророк, який говорить нам про вічність, його поклик ми чуємо серед гуркоту сучасної цивілізації». Саме у сучасну епоху зростає роль історико-культурної спадщини як чинника, що помітно впливає на взаємовідносини народів. Пізнаючи інші культурні світи, ми краще пізнаємо і самих себе.

* * *

Пам’ятки історії та культури є невичерпним джерелом для історика і важливі не лише як свідчення діяльності людей. Вони розповідають і про важкий шлях становлення людського духу. Муза історії Кліо не­наситна у пошуку все нових і нових свідчень, а невичерпність самого минулого і кожної із пам’яток, що дійшли до нас, змушують істориків ставити їм все нові і нові запитання. З розширенням тематики історич­них досліджень, спрямованих на розкриття самосвідомості людей тієї чи іншої доби, зростає і роль пам’яток історії та культури у працях іс­ториків. Адже без всебічного вивчення культурної спадщини неможли­ве повне відтворення історичного процесу. І хоч процес формулювання нової парадигми історії нині дуже складний і суперечливий, на сьогод­ні обнадійливі перспективи відкриваються на тих напрямках, які чіль­не місце відводять категорії культури, На думку англійського історика Джоиа Тоша «відтворення епізодів і атмосфери минулого вима] ає нашої уваги такою ж мірою, як і відтворення думки, що знайшла свій вираз у творах мистецтва чи літератури. Історик, подібно до літературознав­ця і мистецтвознавця, стоїть на сторожі нашої культурної спадщини, а знайомство з цією спадщиною дозволяє проникати у глиби н у людської природи, пізнаючи себе та інших. У цьому розумінні історія - це культурний суб’єкт, який збагачується сам по собі¹³». Отже, використання культурних надбань в історичних дослід­женнях - це не просто любов до давнини. Роздуми про минулі епохи, що виступають сконцентровані у пам’ятках: слові написаному і сло­ві сказаному, характері ландшафтів, предметах матеріальної культури, творах мистецтва дозволяють історику більш повно реконструювати картину життя минулих поколінь.

Пам’ятки історії та культури відіграють особливу роль у галузі історичного пізнання, даючи можливість побачити у людстві як єд­ність так і багатобарвність, пробуджуючи історичну пам’ять народу. Наприклад, в Італії, де велике минуле не лише постійно нагадує про себе, а й впродовж віків органічно входило і входить в життя і сві­домість народу, чи не вперше у світі з’являються праці гуманістів, в яких детально описуються, аналізуються пам’ятки історії та культури як античної доби, так і епохи Відродження. Спадщина античності, що дійшла і в вигляді монументальних споруд римських міст (форумів, храмів, базилік, терм і т. ін.), й у вигляді теоретичної праці - трактату Марка Вітрувія «Про архітектуру» (І ст. до н.е.) спонукала гуманістів до більш глибокого вивчення досвіду давнини. Гуманісти заново від­крили історію. Італійський Ренесанс став часом переоцінки цінностей і пам’яток минулого: їх належало зберігати тому, що вони відобра­жали універсальні норми і цінності. Видатний діяч культури італій­ського Відродження Леон Баттіста Альберті писав: «...Я жалкую, що стільки загинуло прекрасних настанов письменників... Правда, зали­шилися ще самі пам’ятки давнини, такі як театри і храми; від них, як від кращих наставників, багато чому можна навчитися¹⁴».

Гуманісти провели велику роботу з інвентаризації пам’яток анти­чного Риму, детально записуючи, що збереглося і в якому стані. На цій хвилі Л.Б. Альберті створив свій «Опис Риму» (30-роки XVI ст.), додавши до нього першу топографічну карту міста. Світова слава ін­шого італійського гуманіста Джорджо Базарі (1511-1574) пов’язана із його ««Життєписом найелаветніших живописців, скульпторів та архітекторів». Це праця теоретична, історико-біографічна, практич­на, в якій уперше автор сказав про свою епоху як про епоху відрод­ження мистецтв. Його методи аналізу творів мистецтва, поєднання біографічного і художнього матеріалу були продовжені у наступних століттях голландським вченим Карелом Ван Манделом (поч. XVII ст.) та іншими.

У XVII ст. процес дослідження давніх архітектурних споруд роз­починається і в Україні. Праця Гійома Лсвассера Боплана «Опис України» (1651 р.) не випадково містить опис пам’яток Києва, який автор по праву називає «одним із найдавніших міст Європи», про що свідчать величні «залишки старовини, а саме: висота і ширина укріп­лень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться». З цих храмів, як зазначає Боплан, «ли­ше два збереглося у цілості: Святої Софії і Святого Михайла, а від решти лишилися тільки руїни...¹⁵». Г.Л. Боплан детально описуючи топоірафію Києва, звертає увагу на представництво різних конфесій у місті та їхні культові споруди, не обмежуючись лише православними святинями: «Римські католики мають у цьому місті чотири костьоли, а саме: кафедральний собор, храм домініканців... бернардинів... єзуї­тів; греко-русини мають близько десяти храмів...» Отже, Г.Л. Боплан відкрив, по суті, нову сторінку у справі вивчення України та озна­йомлення з її історією західноєвропейської громадськості, віддавши належне й пам’яткам історії та культури.

Інтерес до вітчизняного культурного спадку, зокрема до пам’яток часів Київської Русі, виявляли відомі історики XVII ст. А. Кальнофой- ський, І. Гізель, письменник і церковний діяч С. Косов.

Новий спалах зацікавленості старовиною спостерігався у другій половині XVIII ст. З цього часу стають відомими багато вітчизняних старожитностей, а знахідки таких літературних пам’яток, як «Остро- мирове Євангеліє», «Слово про Ігорів похід» посилили інтерес до давньоруської художньої культури.¹⁶ Про старовинні архітектурні та мистецькі пам’ятки йшлося у творах українського вченого-просвіти- теля І. Фальковського. Його багата спадщина, на думку відомого іс­торика С.З. Заремби, ще належно не досліджена. Адже саме завдяки невтомній праці І. Фальковського (1762-1843) до нас дійшло багато передруків, рукописних книг, літописів, хронік і хронографів; каталог книг Михайлівського монастиря; опис усіх церков Чигиринського по­віту тощо¹⁷.

Відомості про будівництво давньоруських міст, архітектуру окре­мих споруд та їх оздоблення містять також дослідження російських вчених В. Татищева, М. Ломоносова. Велике значення вивченню пам’яток старовини приділяв відомий історик, церковний діяч, архео­граф, бібліограф, академік Петербурзької Академії Наук Євген Болхо- вітінов (1767-1837). Він залишив детальні описи церков, монастирів, монастирських бібліотек, зокрема описи Софійського собору та Ки єво-Печсрської Лаври. На його кошти і під його керівництвом здій «повалися археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви і Золотих воріт.

Почесне місце серед дослідників київської старовини належим. Максиму Берлінському (1764-1848), автору «Історії міста Києва». Йо­го твір вирізняє використання літописів, хронік, мемуарів, архівних документів. Він зафіксував цілий ряд об’єктів, що пізніше зникли: «... Сожаления достойный остаток бывшей в древности огромной Деся­тинной церкви. Есть придел ее, составляющий ныне малую четверо- угольную, старинного калибера, называемую Десятинную Рождества Пресвятой Богородицы церковь, которая в нескольких саженях через дорогу к юго-западу отстоит от первой. В оной известны места погре­бенных в земле гробов Св. князя Владимира и супруги его греческой царевны Анны¹⁸». Ця ґрунтовна праця М. Берлінського не втратила свого значення і нині. Дослідження Є. Болховігінова і М. Берлінсько­го можна вважати першими науковими працями про українські старо­житності.

XIX століття ознаменувалося новим злетом художньої творчості, що далося взнаки і на зростанні інтересу до відкриття та вивчення мистецьких пам’яток минулого і старовини загалом. Разом з тим цьо­му сприяв бурхливий розвиток науки, зокрема її гуманітарних дисци­плін - історії, археології, етнографії, філософії. Розширюється пред­метне поле досліджень.

Все більшого значення набуває історико-культурний напрям в на­уці, який започаткував швейцарський вчений Якоб Буркхард (1818- 1897). Він досліджував історію культури та мистецтва Стародавньої Греції, доби Відродження, бароко і дійшов висновку, що саме невми­рущі культурні творіння і традиція є стрижнем історії. Від Я. Бурк- харда йде особлива лінія в історичній науці XIX ст. до німецького іс­торика Карла Лампрехта (1856-1915), метод якого був названий куль­турно-історичним. Історики, які поділяли такі підходи до вивчення історичного процесу, відрізнялися широтою філософсько-історично­го світогляду, тяжіли до вивчення історії як і с т о р і ї культури. Уява про цілісність тієї чи іншої епохи, про притаманну саме їй мову культури мала вплив і на істориків XX ст.

Варто зазначити, що з кінця XIX ст. спостерігається тісна вза­ємодія теорії і практики історичної науки. Переорієнтація теорії на вивчення духовною життя різних цивілізацій підкріплюється зростанням інтересу до ритуалів, звичаїв, поширенню культурних впливів. Відбувається перехід до принципово нового гину ні лиш­ня. Спостерігається становлення історії мистецтв як самостійної наукової дисципліни, в університетах створюються кафедри історії та теорії мистецтв. (Видатний візантолог М. Кондаков, який викла­дав у Новоросійському університеті у Одесі історію візантійсько­го мистецтва, розробив оригінальний метод вивчення цієї наукової дисципліни). М. Кондаков, а також історики Г. Котов, Є. Марков до­сліджували пам’ятки історії та культури Криму, починаючи з часів християнського Херсонесу до періоду Кримського ханства.

В Україні у XIX ст. розширюється поле історичних досліджень, ви­вчаються пам’ятки не лише періоду Київської Русі, а й інших історич­них епох. Відомості про мистецькі пам’ятки ХУТІ-ХУІІІ ст. та цінні архівні матеріали знаходимо в окремих працях істориків другої по­ловини XIX ст. М. Закревського «Описание Киева», М. Лазаревсько­го «Описание старой Малороссии», О. Шафонського «Черниговского наместничества топографическое описание», Д. Багалія «Украинская старина». Вони описували старовинні будівлі Києва, Чернігова, Нов- город-Сіверського, Полтави, Путивля та інших міст. М. Закревський та А. Лазаревський вивчали також монастирські комплекси Лівобе­режної України.

Заслуговує на увагу дослідження істориками замків та монастирів Поділля, Волині, Галичини. Значну цінність становлять праці істори­ка другої половини XIX ст. А. Чаловського, який здійснив глибокий історико-архітсктурний аналіз замків і фортець Галичини. Автор ши­роко використав архівні матеріали, зробив малюнки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринці, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. Цінною є також праця А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем, де описані замки, монастирі, церкви, костьоли та синагоги Тернопіль­ського воєводства. А. Чаловським та Б. Янушем грунтовно досліджу­валися культові споруди, а саме деякі католицькі монастирі, у яких зберсшись риси готики, ренесансу та бароко. Варто зазначити, що у Львівській бібліотеці АН України є рукописний фонд ім. А. Чалов­ського, у якому зберігається багато інвентарних описів ХУІІ-ХІХ ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та руйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тер­нопільській областях.

У 70-90-х роках XIX ст. видатний український історик В.Б. Анто­нович провів чимало археологічних обстежень і польових досліджень на Київщині, Волині й Поділлі, а також здійснив наукову подорож ми річці Дністер, в ході якої ознайомився з печерами Середнього Подт стров’я. Результатом цього стали його статті «Подорожні нариси Поді л ля», «Про скельні печери на березі Дністра» та «Бакотський скельний монастир». В.Б. Антонович провів розвідки і розкопки для вивченим минулого міст Луцька, Володимир-Волинського, Житомира, Києва та ін. Учень і послідовник В.Б. Антоновича Є. Сіцинський (1859-1937) приділив значну увагу пам’яткам історії та культури у своїх грунтов них працях «Місто Кам’янець-Подільський. Історичний опис» та «На рафії і церкви Подільської єпархії». У його історико-археологічному дослідженні описані фортифікаційні комплекси у Кам’янець-Поділь ському, Меджибожі, Сатанові, Зінькові, Жванці, Сутківцях, Ярмолин- цях, Озаринцях, Барі¹⁹.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. поступово формується поняття українсько го мистецтва як національної категорії, його історія вивчається як предмет наукових досліджень. Питанням історії української культу­ри, проблемам етнографії було присвячено роботи видатного фоль­клориста та літературознавця, члена Петербурзької АН М. Сумцова (1854-1922).

Подвижницькою була діяльність видатного українського вченого, академіка Д.І. Яворницького (1855-1940). Все своє життя він провів у пошуках матеріалів з української старовини, а особливо з історії за порозького козацтва. Його глибокі знання пам’яток історії та культури доби козаччини, що пронизують історичні дослідження з етнографії, фольклористики, історії, дозволили вченому всебічно реконструюва­ти ті часи. Праці Д.І. Яворницького надихали українських художни­ків С.І. Васильківського, М.С. Самокиша на створення полотен про життя, побут і походи козаків. Вчений надрукував багато розвідок про українське кобзарство, опублікував чимало історичних і побутових пісень та кобзарських дум.

З початку XX ст. помітними стають спроби узагальнення мате­ріалів про пам’ятки історії та культури, виявлення характерних рис самобутності українського мистецтва. У радянський період (дово­єнні роки) плідно працювали у цій галузі С. Таранушенко, Н. Хо- лостенко, П. Юрченко. В повоєнні роки дослідження пам’яток вели архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи, краєзнавці, ет­нографи, художники. У численних наукових працях відомих вчених Ю. Асєєва, Г. Логвина акцентується увага на історико-архітектурній цінності пам’яток, їх значенні у розвитку української національної культури. Важливе місце приділено пам’яткам історії та культури у моно­графічних дослідженнях академіка НАН України П.П. Холочка, зокре­ма таких як «Древній Київ» (1982), «Давньоруське феодальне місто» (1989) і «Київська Русь» (1996). Автор підкреслює, що «цілком по­повому визначився образ стародавнього Києва після сенсаційних роз­копок на Подолі, які відкрили квартали зрубних будівель Х-ХІІ1 ст.». Підсумовуючи відкритая археологів останніх десятиліть, академік П.П. Толочко вважає їх справді вражаючими²⁰. Адже відомими всьо­му світу стали такі унікальні витвори як срібна з позолотою чаша з Гайманової могили, знаменита золота пектораль з Товстої могили та багато інших пам’яток історії та культури.

Історії дослідження пам’яток Скіфії присвячена праця відомо­го вченого-археолога Б.М. Мозолевського «Скіфський степ» (1983), який через пам’ятки ґрунтовно висвітлив особливості скіфського сус­пільства, прослідкував історію дослідження курганів та знахідок у них. Автор зробив глибокий аналіз змісту зображень і композиції уні­кальної золотої пекторалі (космогонічного, етичного та естетичного), зазначивши, що «усі три плани композиції, зливаючись між собою і посилюючи один одного, підносять пектораль до рівня твору велич­ного симфонічного звучання і глибинного філософського змісту. Мов у краплі роси, в ній відбився не лише весь блиск, все сяйво скіфського золота, але й висока душа цілого народу²¹».

Роль пам’яток історії та культури в історичних дослідженнях з ча­сом набуває все більшого значення. Адже вони виступають передусім як матеріалізована пам’ять, уречевлені віхи розвитку народів і дер­жав, окремих етносів і людства у цілому, як об’єктивні історичні пер­шоджерела, ігнорування або руйнування яких веде до знищення істо­ричного досвіду попередніх поколінь. Дослідження вчених минулого і сучасності є різноманітними за напрямами, методологією, але в них чітко виступає глибоке розуміння неперехідного значення пам’яток старовини не лише з точки зору художньої, естетичної, а й як важли­вого засобу пізнання, засобу збереження історичної пам’яті і форму­вання історичної свідомості.

Для істориків, які проводять свої дослідження у руслі історичної антропології (культурної антропології) важливим є виявлення тих глибинних зв’язків, певного співвідношення, що існує «між історі­єю художніх пам’яток та іншою історією, історією сільськогосподар­ського виробництва, ярмарок, монет, політичною історією і т. ін.; до з’ясування цього співвідношення має прагнути гой, хто бажає пізна­ти смисл цих пам’яток», - підкреслює відомий французький історик Жорж Дюбі в одній з останніх своїх праць «Время соборов²²». Сам автор своє завдання формулює так: «...Я зробив спробу витягнути із пластів пам’яті і музейного середовища зразки мистецтва і помістити їх у життєвий контекст — не наш, але тих, у чиїй свідомості народили­ся ці твори, хто перший захоплювався ними²³». На нашу думку йому це вдалося, адже він зумів переконливо і яскраво показати, як вико­риставши пам’ятки історії та культури в історичному дослідженні, можна стати на один із важливих шляхів пізнання: «Те, що ми на­зиваємо мистецтвом, має лише одну мету - зробити гармонійною будову світу... Мистецтво відображає плоди споглядального життя і передає їх у простих формах, щоб зробити сприйняття для тих, хто знаходиться на перших ступенях залучення до знань. Мистецтво - це розмірковування про Бога, таке ж як літургія і музика. Воно також намагається прорубати, розчистити дорогу, пробитися до глибинних цінностей, захованих у чаші природи і священного Писання. Мис­тецтво показує нам внутрішню структуру тієї стрункої споруди, яка являє собою весь тварний світ»²⁴. Отже, пам’ятки історії та культури - це «підручник життя», який читають навіть ті, хто не дуже любить читати підручники.

Сучасні історики намагаються проникнути за ідеологічну сферу, що присутня в кожній історичній пам’ятці, проникнути в соціально-пси­хологічний світ її творців, що виражений часто ірраціонально. Фор­мується нова дослідницька свідомість в історичній науці, орієнтована на сприйняття історичних суспільств як соціокультурної спільноти. Від історика, над якою б проблемою він не працював, вимагається ерудиція, знання епохи, що неможливо без знайомства з пам’ятками історії та культури. Без цього неможливо створити цілісну «картину світу», яка притаманна кожній історичній добі. Пам’ятки історії та культури дозволяють історику під новим кутом зору подивитись на історичний процес, отримати стереоскопічне бачення історії.

ПРИМІТКИ

' Рашівський О. Державна система охорони пам’яток історії та кульї-ури. Передумови й доконечність її реорганізації. // Пам’ятки України. 1993.

№ 1-6.-С. 173.

115. Мельничук О. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Форму­вання в міжнародному праві. // Пам’ятки України: Історія та культура. - 2003. - № З,-С. 12-14.

116. Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство... - С. 5.

117. Піскова Е., Федорова Л. Нерухомі пам’ятки історії (теоретичні аспекти проблеми)А\ Київська старовина. - 1999. - № 5. - С. 141.

118. Там само. - С. 144-145.

119. .Я щук Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 276.

120. Тростников В. Православная цивилизация. Исторические корни и отличи­тельные черты. — М., 2004. - С. 85, 117.

⁸Так само.-С. 117.

49. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. В 2-х х Т.1. Образ и действительность. - Минск, 1998. - С. 21-22.

50. Гюго В. Мистецтво і народ. Збірник. - К., 1985. - С. 94,96.

51. Армад Д.Л. Географическая среда и рациональное использование ресур­сов. -М., 1983.-С. 150.

52. Лихачев Д.С. Избранные работы в 3-х томах. - М., 1986. - Т.З. - С. 497.

53. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. -- М., 2000. - С. 55.

54. Цих Данилова И.Е. Брунеллески в Риме.її Античное наследие в культуре Возрождения. -- М., 1984. - С. 211.

55. Боплан Г.Л. Опис України. - К., 1990. - С. 27-28.

56. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збере­ження. -К., 1998.-С. 321-322.

57. Заремба С.З.Українське пам’ятникознавство. Історія, теорія, сучасність. - К., 1995.- С. 45-46.

58. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. - С. 238.

59. Лесик О.В. Замки та монастирі України. - Львів, 1993. - С. 10-11.

60. Толочко П. Несповідимі путі України. - К., 2004. - С. 90.

61. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. - К., 1983. - С. 181.

62. Дюби Ж. Время соборов. - М., 2002. - С. 6.

63. Там само. С. 7.

64. Там само. С. 12.

ЛІТЕРАТУРА

65. Алексеев Ю.М., Кравченко Н.М. Пам’ятки історії та культури в су масному суспільстві: проблеми охорони, збереження, вивчення і ви користання \\ Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографи та джерелознавства. - К., 1993.

66. Дюби Ж. Время соборов. Искусство и общество. - М., 2002.

67. Зарсмба С.З. Українське пам’ятникознавство: Історія, теорія, сучас ність. - К., 1995.

68. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збс рсжсння.-К., 1998.

69. Мельничук О. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Фор мування у міжнародному праві \\ Пам’ятки України: Історія та куль­тура. - 2003. - № 3.

70. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. - К., 1983.

71. Памятник и современность. Вопросы освоения историко-культурного наследия. - М., 1987.

72. Піскова Є., Федорова Л. Нерухомі пам’ятки історії (теоретичні аспек­ти проблеми) \\ Київська старовина. - 1999. - № 5.

73. Рерих Н. К. Твердыня пламенная. - Ростов-на-Дону, 1999.

74. Реріх і Шевченко. Збірник. - К., 2004.

75. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. - К.,

76. 1997.

77. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М., 1991.

78. Толочко П.П. Несповідимі путі України. - К., 2004.

79. Толочко П.П. Древний Киев. - К., 1976.

ЛЕКЦІЯ 2. ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Охорона пам’яток - неодмінна ознака цивілізації. Громадські ор­ганізації охорони пам’яток історії та культури. Законодавство України про охорону культурної спадщини. Реституційний процес. Міжнарод­ні угоди і питання охорони культурної спадщини.

«.. .Будемо, перш за все, священно охороняти творчу спадщину людства... Знамено Миру може закликати людську свідомість до збереження того, що належить не лише нації, але всьому світу і є дійсною гордістю людства». (М.К. Рсріх)

Проблеми захисту та збереження історико-культурної спадщини постають перед усіма країнами світу в усі часи. Це розуміли уже в си­ву давнину. Навіть римські імператори Траян (97-117 рр.) і Костянтин (306-337 рр.) рішуче боролися проти варварського руйнування давніх споруд своїми підданими. А імператор Майоріан (457-461 рр.), який доклав багато зусиль, щоб відбудувати місто, навіть вимушений був видати обов’язковий для всіх грізний едикт, за яким жорстоко карали­ся ті, хто пошкоджує старі споруди: «... Ми встановлюємо як загаль­нообов’язковий для всіх закон, що всі споруди, що були збудовані в давнину для загального блага і прикрашають місто, будуть це храми чи інші пам’ятники, не повинні ніким руйнуватися, і ніхто не повинен до них доторкатися. Суддя, який потурає порушенню цього закону, має бути оштрафований на 50 фунтів золота (20 кг). Якщо ж посадов­ці погодяться виконати протизаконний наказ судді про зруйнування споруди і не будуть чинити опір, то за це вони мають бути покарані різками і їм буде відрубано руки, бо вони замість того, щоб оберігати пам’ятки, паплюжать їх¹».

Кожне нове століття приносить нам все глибше розуміння необхід­ності збереження культурної спадщини, що матеріалізована у пам’ят­ках. Кожна країна має свої традиції у цій справі. Мистецтвознавець І. Грабар писав: «... у Франції, Англії, Німеччині, а потім і в Росії взя­лися так палко відбудовувати древні собори, замки, мури і башти, що невдовзі нічого було реставрувати і довелося звернутися до руїн, від яких залишилися тільки підвалини, щоб під виглядом реставрації на них відродити нові споруди. За 40 років, від ЗО до 70 років ХТХ ст, під час цих реставрацій було безповоротно загублено стільки дорогоцім них залишків старовини, скільки їх не загинуло за всі війни, які про неслися над Європою від епохи Середніх віків²». Більшість вчених вважає, що відтворити первісну подобу пам’ятки практично не можна тому, що «кожний відтворював відтворюватиме її по-своєму: скільки відтворювачів, стільки ж і розв’язків». Пам’ятка - це історичний до­кумент, який слід вивчати і охороняти.

Невід’ємною складовою захисту пам’яток історії та культури є за­конодавство. Впродовж 70-80-х років XIX ст. у різних країнах поча­ли з’являтися закони на захист історичних пам’яток: Італія ухвали­ла такий законодавчий акт у 1872, Іспанія - у 1873, Англія - у 1882. Франція - у 1887 році (тут уже існувала традиція опису, каталогізації і власне охорони старовини, а почесним президентом товариства дру­зів паризьких пам’яток був Віктор Гюго). Проте кожна країна йшла до цього своїм шляхом.

Перші спроби поставити пам’ятки старовини під державну охоро­ну в Росії були здійснені при Петрі І. В Україні XVII-XVIII ст. охоро­ною і відбудовою пам’яток опікувалися видатні культурні діячі, які розуміли їх значення. Великий внесок у збереження старожитнос- тей зробив київський митрополит Петро Могила, який відновив ба­гато пам’яток, що були зруйновані ординською навалою. У 1635 р. під його керівництвом проводилися розкопки руїн Десятинної церкви у Києві і практично було здійснено консервацію її залишків. Пере­важно власним коштом П. Могили проводилися роботи з відбудови церкви Спаса на Берестові, Василівської (Трьохсвятительської церк­ви), Михайлівської церкви Видубицького монастиря, Успенського со­бору Києво-Печерської Лаври та ін. На місці одного уцілілого вівтаря Десятинної церкви у XVII ст було зведено дерев’яну церкву на честь Святого Миколая. На повну відбудову храму митрополит заповів 1000 злотих.³ Варто підкреслити, що у заповіті П. Могили передбачалося, «...щоб усе, що буде діставатися від прибутків... віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалю­гідні руйновища...»

Широко відома меценатська діяльність гетьмана І. Мазепи (1687- 1709). Його коштом було реставровано Софійський собор, Михайлів­ський Золотоверхий монастир, Іллінська церква на Подолі, церква Успіння Богородиці в Києво-Печерській Лаврі, а також побудовано багато культових споруд. «Меценатство Мазепи - це внутрішня по­треба культурної людини» - писав історик, мистецтвознавець, архі­тектор В. Сочинський (1894-1962).

У 30-40-х роках XVIII ст. завдяки діяльності київського митропо­лита Р. Заборовського було реконструйовано старий академічний кор­пус Києво-Могилянської академії на території Братського Богоявлен- ського монастиря, відновлено дзвіницю, мури на території Софіїв- ського монастиря. Отже, подвижницька діяльність окремих діячів, які виявили шанобливе ставлення до створеного попередніми покоління­ми, порятувала від руйнації справжні скарби нашого народу.

Як зазначає С.З. Заремба, наукова систематизація пам’яток почи­нається у першій половині XIX ст., коли розгорнули свою діяльність наукові товариства, гуртки, комісії. їхні члени обстежували кургани, печери, вали, церковні споруди, збирали історичні документи. Пер­ша установа на громадських засадах з’явилася у Одесі - Наукове то­вариство історії та старожитностей (1839-1922 рр.). Засновниками його були історики, археологи, мистецтвознавці, краєзнавці-аматори Д.М. Княжевич, М.М. Кир’яков, М.Н. Мурзакевич, А.Я. Фарб. Чле­нами товариства у різні періоди були відомі вчені та громадські ді­ячі - А. Скальковський, О. Маркевич, О. Мартос, 3. Аркас, А. Лебе- динцев, В. Ястребов, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін. Значну увагу вони приділяли виявленню, збиранню, вивченню та публікації документальних пам’яток з історії запорозького козацтва, досліджува­ли історію спорудження православних церков на Півдні України, зби­рали стародруки, картографічні матеріали тощо. Про науковий і гро­мадський авторитет Одеського товариства історії та старожитностей можна судити з того, що з ним встановили і підтримували зв’язки всі університети тодішньої Російської імперії, в тому числі Академія На­ук, Московський археологічний інститут, зарубіжні наукові установи.

Варто зазначити, що у Росії безпосередньо займалися проблемами охорони пам’яток імператорська Археологічна комісія в Петербурзі (1859) і Московське археологічне товариство (1864). В Україні на той час не було державної охорони пам’яток, але існувала створена у 1843 році Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка містилася в бу­динку Київського університету Святого Володимира (Археографічна комісія). З 1845 року на комісію було покладено обов’язки виявляти і досліджувати пам’ятки археології та архітектури. В її роботі бра­ло участь більше 40 чоловік -М.І. Костомаров, О.М. Лазаревський, М.О. Максимович, Ф.Г. Лебединцев, П.О. Куліш, В.С. Іконніков та ін­ші. В 1845-1847 рр. у комісії працював Т.Г. Шевченко (як художник, збирач фольклорних та етнографічних матеріалів), який здійснив три науково-пошукові подорожі по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю та Волині. П. Куліш у листі до О. Бодянського від 23.V. 1846 р. писав: «... комісія посилає його (Шевченка) безперестанно... у різні місця Південної Росії для зняття старовинних пам ’ятників, а цс повин­но з часом дати йому шекспірівське знання людей і звичаїв». (Цит. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, докумен­тах. - К., 1964. - С. 201). Малюнки архітектурних пам’яток Переясла­ва, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави та ін., зроблені Т.Г. Шевчен­ком, і до нашого часу зберігають не лише мистецьку, а й наукову вар­тість. В них домінує науково-документальний підхід. У своїх працях і щоденнику Т.Г. Шевченко протестував проти варварського знищення і перебудови архітектурних пам’яток, а в його поетичних творах чітко проступає філософське осмислення минущості величі давніх міст, зо­крема знаменитого Чигирина:

«Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина лине За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили - Твоя слава... і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить...».

Низка замальовок, акварелей, сепій Т.Г. Шевченка «Чигиринський дівочий монастир», «Богданова церква у Суботові», «Китаївська пус- тинь».та ін. увійшли до альбому «Живописна Україна», де відтворені визначні пам’ятки української минувшини, які далеко не всі дійшли до нашого часу.

На початку 70-х років XIX ст. в Україні виникли ще два наукові то­вариства, які опікувалися вивченням і охороною культурної спадщи­ни - це історичне товариство Нестора Літописця у Києві (1873 р.), за­сновниками якого були В.Б. Анотонович, П.Г. Лебединцев, В.С. Ікон- ников та ін., а також наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) у а 1.3

Львові (1873 р.). У роботі НТШ в різні часи брали участь відомі діячі науки, культури, духовенства, серед них Б. Грінченко, І. Нечуй-Ле- вицький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Антонович, М. Грушевський, митро­полит А. Шептицький та ін. Найважливішим у діяльності товариства було вивчення пам’яток української писемності, мистецтва, історії, археології. На сторінках наукових збірників висвітлювалися і різно­бічні питання охорони пам’яток.⁴

З 1887 до 1918 р. активно діяло наукове історико-філологічне то­вариство при Харківському університеті. Його членами були відомі вчені Д.І. Багалій, М.Ф. Сумцов, О.О. Потебня та ін. Товариство за­ймалося вивченням питань історії, археології, етнографії Слобідської та Лівобережної України, проводило роботу зі збору, вивчення та охо­рони пам’яток краю. У 1896 р. було створено товариство дослідників Волині. Одним із важливих його завдань було «встановлення охоро­ни пам’яток старовини, рідкісних екземплярів фауни і флори, а також місць, де рельєфно виражена будова землі, визначені пам’ятки приро­ди»⁵. Плідну роботу проводили Катеринославське наукове товариство (одним із фундаторів якого був Д.І. Яворницький), Ніжинське істори­ко-філологічне товариство та ін.

Найбільш масовим науковим товариством у Києві на поч. XX ст. стало Українське наукове товариство. Його статут, підписаний В.Б. Ан­тоновичем, І.В. Лучицьким, П.1. Житецьким, В.П. Науменком, було затверджено у кінці 1906 р. Основна робота цієї організації зосеред­жувалася на вивченні історичних документів, рукописів та їх видан­ні. Безпосередньо ж розшуком пам’яток, складанням їх каталогів та охороною стало займатися Київське товариство охорони пам’яток, старовини і мистецтв, яке розпочало свою діяльність у 1910 році. До нього входили представники інтелігенції, державних структур, при­ватні особи, вчені. Засновниками товариства стали: єпископ Чигирин­ський Павло, генерал-ад’ютант Ф. Трепов, професор В.С. Іконніков, А.Ф. Прахов, М. Біляшівський та ін. У пункті 1 статуту зазначало­ся, що «товариство має мсту розшукувати і оберігати всякого роду пам’ятки старовини і мистецтва». М.Ф. Біляшівський підкреслював: «Наш обов’язок, перш за все, зробити відомими ці дорогоцінні за­лишки, убезпечити їх від загибелі шляхом детального дослідження, виробити на основі історичних підвалин форми самостійної націо­нальної культури у різних галузях народного і державного життя». Поряд із практичними заходами щодо дослідження і збереження усіх видів пам’яток члени Товариства приділяли увагу розробці теоретич­них питань. У справі вивчення та охорони культурної спадщини велику ролі, відіграли також церковно-історичні товариства у Кам’янці-Поділь­ському, Полтаві, Києві. У 1872 р. Церковно-археологічна комісія була започаткована при Київській духовній Академії (КДА). З часом її пе­рейменували в Церковно-археологічне товариство, а у 1901 р. - Цер­ковно-історичне та археологічне товариство, яке припинило свою ді­яльність у 1919 р. З 1882 року і до кінця існування незмінним його секретарем був відомий вчений, професор КДА, член-кореспондент Петроградської Академії наук (з 1918 р.) М.І. Петров, який викладав у КДА і брав участь у роботі Українського наукового товариства у Києві. Його праці з археології, етнографії, музеєзнавства, бібліогра­фії, мистецтва і до сьогодні не втратили наукового значення. Серед почесних членів Церковно-археологічного та історичного товариства можна назвати професора Київського університету Т.Д. Флоринсько- го, академіка, голову товариства старожитностей при Московському університеті В.О. Ключевського, академіка, директора Публічної бі­бліотеки у Москві А.Ф. Бичкова та інших відомих вчених. Свої звіти, результати науково-пошукової роботи, повідомлення, доповіді това­риство публікувало в журналі «Трудьі Киевской духовной академии». Діяльність товариства нерозривно пов’язана зі створеним ним музеєм церковних старожитностей, який постійно поповнювався цікавими археологічними пам’ятками, унікальними колекціями ікон тощо.

Окрім наукових товариств, значний внесок у виявлення, вивчення збереження пам’яток зробили місцеві музейні заклади, Московський і Санкт-Петербурзький археологічні інститути, археологічні з’їзди. Підготовка і проведення 15 з’їздів, 6 з яких відбулися в Україні, стали могутнім стимулом для систематизації та збереження пам’яток старо­вини і мистецтва. Історик І. Амартоло, аналізуючи стан історичної на­уки в Російській імперії і місце в ній археологічних з’їздів, ще у 1884 р. наголосив, що завдання з’їздів полягає у переосмисленні стану іс­торичної науки загалом, а не тільки археології. Кожен з’їзд був етапом у розвитку історичної науки, сприяв вивченню пам’яток, створенню нових музеїв.

Суттєві зміни у пам’яткоохоронній сфері відбулися у роки Україн­ської революції, коли була започаткована державна система охорони пам’яток. Восени 1917 року в структурі Генерального секретаріату народної освіти Української Центральної Ради було створено відділ охорони пам’яток старовини і музеїв - перший державний орган з чітко визначеними адміністративними повноваженнями. Центральна Рада порушувала питання про повернення з Росії не тільки козацьких

255

клейнодів, пам’яток мистецтва, а й архівних документів. Па помаз­ку квітня 1918 р. при Міністерстві народної освіти України утворе­но Культурну комісію з питань повернення пам’яток. До неї входили М. Грушевський, І. Каманін, М. Василенко, О. Левицький та ін.

Відомим археологом, етнографом, мистецтвознавцем і музеєзнав­цем М.Ф. Біляшівським (1867-1926) було розроблено проект першого Закону «Про охорону пам’яток старовини і мистецтва» (1918 р.). Охо­рону історико-культурної спадщини намагалися забезпечити також Гетьманат і Директорія.

І все ж війни і економічний розлад, що настав за ним, часта змі­на політичної влади в Україні згубно відбилися на стані збереження пам’яток мистецтва і старовини. Історик-мистецтвознавець Ф. Ернст відзначав: «Революція і війна викрали у нас стільки скарбів світового мистецтва, що найвідчайдушніші волання про загибель пам’яток ста­ровини вже більше нікого не дивують і не чіпають». У травні 1919 р. РНК УСРР затвердила декрет «Про знесення з площ та вулиць пам’ят­ників, споруджених на честь царів та їх слуг». Зокрема, у Києві бу­ли знесені пам’ятники царям Миколі І, Олександру І, а також графам Бобринському і Столипіну та ін. Разом з тим було збережено пам’ят­ники князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський і П.К. Клодт), гетьману Богдану Хмельницькому (скульптор М.Й. Ми- кешин) у Києві.

У лютому 1919 р. в Харкові при Народному комісаріаті освіти УСРР було створено Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мис­тецтв і старовини (ВУКОПМІС). Згідно із розробленим статутом на комітет покладалися завдання здійснювати облік, реєстрацію, вивчен­ня і популяризацію пам’яток, націоналізацію найвидатніших з них. У його віданні були всі музеї, архіви, книжкові палати, він розробляв законопроекти, інструкції, організовував губернські, повітові, волос­ні, сільські комітети. Активно діяли Київський, Полтавський, Чер­нігівський, Волинський, Харківський губернські комітети охорони пам’яток. Серед членів комітету найбільш плідну роботу проводили професор Ф.І. Шміт, архівіст В.О. Барвінський, відомий історик мис­тецтва О.Н. Новицький та інші діячі науки та культури. У квітні-трав- ні 1919 р. комітет мав чотири відділи: архітектурний (голова Г.К. Лу- комський), археологічний (голова Н.Д. Полонська), архівний (голова В.Л. Модзалевський) і музейний (голова М.Ф. Біляшівський). В різ­ний час у роботі ВУКОПМІСу брали участь також Д. Баталій, С. Гі- ляров, Ф. Ернст, М. Макаренко, В. Модзалевський, І. Моргілевський, М. Сумцов, С. Таранушенко, О. Федоровський. У неспокійній, суперечливій атмосфері перших десятиліт ь XX СТ, незважаючи на всі труднощі тих буремних років, плідною була твор чість вчених, які опікувалися питаннями культурної спадщини. Так Ф.І. ІІІміт, який з 1922 р. став ректором Археологічного інституту, продовжував займатися історією давньоруського мистецтва. У 1923 р. він добився створення музею на території Софійського собору, роз робив план комплексного дослідження цієї унікальної пам’ятки істо ­рії та культури. Ф.Л. Ернст, Д.М. Щербаківський, С.А. Таранушенко проводили велику роботу по вивченню пам’яток української архітек­тури та мистецтва ХУИ-ХУПІ ст. Однак в складних політичних та економічних умовах того часу уникнути руйнації пам’яток (особливо культових) було неможливо.

16 червня 1926 р. РНК УСРР затвердила «Положення про пам’ят­ки природи і культури», яке стало важливим етапом у становленні і розвитку законодавства України про охорону і використання істори- ко-культурних цінностей. В.І. Акуленко підкреслює, що «Положення 1926 р. - це перший в республіці законодавчий акт загальнонорматив- ного значення, в якому кодифіковано всі попередні чинні декрети і постанови, використано набутий досвід державних і громадських ор­ганів у цій галузі, а також розроблено нові правила і порядок охорони, утримання, обліку, дослідження і пропаганди музейних і позамузей- них (нерухомих) пам’яток»⁶. Згідно з Положенням всі пам’ятки куль­тури і природи, що мали наукове, історичне або мистецьке значення перебували у віданні Наркомосу УСРР, якому у здійсненні покладе­них на них завдань допомагали Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) та Український комітет охорони пам’яток природи (УКОПП). Важливе значення для збереження пам’яток мала організа­ція у 1926-1929 рр. державних історико-культурних заповідників. У 20-30-х роках діяли також історико-краєзнавчі осередки, які займали­ся вивченням пам’яток історії, архітектури, етнографії.

Але одночасно із певними досягненнями все відчутнішими ста­вали нігілістичні тенденції у ставленні до пам’яток культури, руйну­валися історико-архітсктурні об’єкти, особливо під час проведення антирелігійних кампаній. Головний удар прийняли на себе пам’ятки церковного зодчества. Тільки протягом року (жовтень 1929 - жов­тень 1930 рр.) в Україні було закрито 533 культові споруди. Настав час, коли пам’ятки історії та культури оголошувалися «старим мот­лохом». Лише у Києві було знищено у ці роки щонайменше ЗО цер­ков і монастирів (у тому числі Михайлівський Золотоверхий монас­тир XII ст. та ін.). Загинули майже всі дерев’яні храми XVII ст. на Харківщині та Дніпропетровщині⁷. Безліч пам’яток культури було знищено і самовільно перебудовано у 30-і роки. Закриття і знесен­ня храмів-пам’яток поєднувалися з жорстокими репресіями проти духовенства, віруючих, вчених. Саме в кінці 20-х - на поч. 30-х рр. на підставі сфабрикованих звинувачень було репресовано більшість провідних пам’ятникознавців України, у тому числі В. Дубровський, Ф. Ернст, П. Козар, Ю.Сіцінський, С. Таранушенко та інші, а ака­демік Д. Щербаківський вимушений був піти з життя. Розстріляно було професора М.О. Макаренка, страчено в катівнях НКВС голову УКОПК поета І. Кулика та інших членів комітету, який через репре­сії припинив свою діяльність.

Для того щоб змінити ситуацію на краще, під тиском громадськос­ті 31 серпня 1940 року при РНК України було створено Комітет охоро­ни та збереження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам’яток УРСР. До його складу увійшли відомі діячі науки та культу­ри - П. Панч, М. Бажан, О. Богомолець, О. Довженко, А. Кримський, П. Тичина, Ф. Кричевський, Л. Славін та інші. Як і його попередники, комітет був напівгромадською організацією і не мав низових струк­тур. У 1941 році комітет було передано у відання Наркомату освіти, але війна, розв’язана нацистською Німеччиною проти СРСР, припи­нила діяльність цього органу.

В умовах війни навколо пам’яток історії та культури формується нова суспільна атмосфера. Пам’ятки стають символами непохитності народного духу в години випробувань, важливим фактором суспіль­но-політичного життя. Окупанти, руйнуючи пам’ятки, намагалися знищити пам’ять про минуле і сучасне. Недаремно фашистські ідео­логи твердили, що «достатньо у народу знищити пам’ятки культури, він уже у другому поколінні перестає існувати як самостійна нація».

У 1943-1945 рр. ЦК КП(б)У і РНК УРСР прийняли ряд важливих постанов, спрямованих на охорону та використання історико-культур­ної спадщини. Облік збитків, завданий у цій сфері окупантами, роз­глядався як найважливіше завдання. Адже під час окупації в Україні було зруйновано і пошкоджено близько 2 тисяч пам’яток архітектури, з яких 347 були втрачені повністю, пограбовано 151 музей, знищено 18 млн. архівних справ, 51 млн. книг. У березні 1944 р. почав діяти відділ охорони пам’яток архітектури (у складі Управління в справах архітектури при РНК УРСР), а у 1945 р. охорону культурно-історич­них пам’яток було покладено на Комітет у справах культурно-освіт­ніх установ. Протягом 1943-1945 рр. зі Сходу в Україну було реева­куйовано історико-художні цінності, відкрито музеї Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Львова та інших міст. Але далеко не всі пам’ятки історії та культури вдалося повернути на Батьківщину.

Відбудова пам’яток культури розпочалася ще в часи війни, але значно ширше вона проводилася після її завершення. Для цього було прийнято документи, які відновлювали систему державних і громад­ських органів у цій галузі (постанова «Про заходи впорядкування ста­ну пам’яток культури, старовини і природи на території Української PCP» від 6 грудня 1945 р.), яка вплинула на затвердження «Положен­ня про пам’ятки культури і старовини». Прийняті правові акти спри­яли пожвавленню там’яткоохоронної роботи. З цього часу було вияв­лено значну кількість пам’яток: у 1946 р. - 11.360, у 1947 р. - 19.678, у 1948 р. - 25 000. На історичних об’єктах встановлювалися охорон­ні дошки. Розпочалися масштабні реставраційні роботи. Ними було охоплено понад 600 пам’яток архітектури*.

На початку 50-х років до державних реєстрів було внесено 47 тисяч пам’яток історії, археології, мистецтва. 90% усіх пам’яток були пов’я­зані з воєнними подіями Другої світової війни⁹. На 1956 рік список архітектурних об'єктів, що підлягали охороні, налічував 2070 витворів зодчества від VI до XX століття. Нова паспортизація пам’яток, розпо­чата в 1963-3964 рр., дала можливість взяти на державний облік 22.359 об’єктів, проте жодна з розпочатих паспортизацій за часів радянської влади, а саме: 1919, 1926-1928, 1946-1948, 1953-1955, 1963-1969, 1972-1973 рр. не була завершена (див. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. - К., 1998. - С. 54).

Варто зазначити, що у радянські часи давалася взнаки надмірна ідеологізація у відборі й оцінці пам’яток історії. Більше того, у 60-х роках знову починає набирати силу руйнівний процес щодо пам’яток історії та культури. Розгортається атеїстична пропаганда. Закрива­ються храми (близько 10 тисяч) і монастирі. Знімаються з державного обліку понад 740 (36%) витворів старовинного зодчества, переважно церкви XVI-XVIII ст. Ці пам’ятки розбиралися або невпізнанно пе­рероблялися. Все це спонукало відомих діячів культури та істориків О.М. Апанович, К.І. Стецюк, О.С. Компан, М.Ю. Брайчевського го­стро Поставити питання про руйнування пам’яток старовини.

Наслідком цих виступів стало створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) на чолі з академіком П.Т. Троньком (1966 р., затвердження Статуту від 12.VI.1967 р.).

У Статуті УТОПІК був зафіксований поділ пам’яток на історич­ні, археологічні, пам’ятки архітектури, історії техніки і військової справи, мистецтва, етнографічні, письменства. До початку 90-х років Товариство було єдиною недержавною структурою, що опікувалася охороною історико-культурної спадщини.

13 липня 1978 р. з’являється важливий закон, прийнятий Верхов­ною Радою УРСР «Про охорону і використання пам’ятників історії та культури», який визначав принципи законодавства України з охорони та використання пам’яток, державний облік, відповідальність за по­рушення законодавства. Пам’ятки історії та культури поділялися на 5 видів - історії, археології, архітектури та містобудування, монумен­тального мистецтва і документальні. Велику роботу зі збереження іс­торико-культурної спадщини проводило УТОПІК (було створено Му­зей народної архітектури та побуту України, відкрито меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та ін.). На кошти Товариства у першій половині 80-х р. було відреставровано у Чернігові Борисоглібський і Спасо-Пре- ображенський собори та П’ятницьку церкву. УТОПІК послідовно здій­снює комплексні програми «Часи козацькі» та «Шевченківські місця в Україні», ініціює створення різноманітних проектів, програм, акцій (наприклад, програма «Некрополі України», акція «Забуті могили» та ін.). Важливу роль у охороні і збережені культурної спадщини віді­грає підготовка енциклопедичного видання - «Зводу пам’яток історії та культури України», який зафіксує всі нерухомі пам’ятки археологи, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва.

121. червня 2000 р. було прийнято Закон України «Про охорону куль­турної спадщини» і усунуто розбіжності в культурологічній сфері, а понятійний апарат узгоджено з міжнародними стандартами. Прий­няття цього Закону дало можливість Україні увійти у світове співто­вариство, вирішити ряд питань, пов’язаних з охороною і збереженням пам’яток, поверненням та реституцією (відновленням) культурних цінностей. Реституція культурних цінностей посідає особливе місце у системі міжнародної і національної охорони культурної спадщини. Це зафіксовано у статті 54 Конституції України: «Держава вживає за­ходів до повернення в Україну культурних цінностей народу, що зна­ходяться за її межами».

Питання про повернення культурних цінностей, незаконно вилуче­них однією державою з окупованої нею території, набуло особливого значення під час Другої світової війни і у повоєнний час. З України було вивезено колекцію малюнків Альбрехта Дюрера (Львівська кар­тинна галерея), яка нині розпорошена по музеях Нью-Йорка, Чикаго, Лондона, з музею Житомира - 2000 художніх полотен, з Харкова - 300 картин, з Києва - колекцію археологічних розкопок Ольвії, пам’яток Київської Русі. З Центральної наукової бібліотеки АН УРСР окупанти вивезли 719 тисяч творів друку, 510 рукописних книг та документі в, а також багато інших культурних цінностей. «Такі величезні втрати пам’яток, документів, що засвідчують історію народу, знищує по­чуття традиції, робить суспільство піддатливим до національного ви­родження», -підкреслював відомий польський архітектор і мистецтво­знавець А. Цибаровський.

У 1943 р. СРСР, США, Великобританія та 15 інших країн оголосили за собою право вважати незаконною пограбовану власність. Принци­пи цієї декларації відбиті у міжнародних договорах у Парижі у 1947 р. У цих договорах реституції були присвячені положення принципів Декларації 00Н від 5.1.1943 р., але проблема розшуку і повернення культурних цінностей в Україну, як і в інші країни, далека від сво­го завершення. Знайти і повернути викрадені цінності складно. Адже окупанти не тільки вивозили пам’ятки, але й знищували інвентарні записи, фотографії з пам’яток, щоб стати їх повними власниками. 1 все ж на основі архівних бібліографічних даних інформація про час­тину втрачених цінностей відновлена. У 1991-1992 рр. при Міністер­стві культури УРСР діяла Комісію з розшуку та повернення в Україну історичних та культурних цінностей, які знаходяться за її межами.

На початку 1993 р. при Кабінеті міністрів України була створена Національна комісія з питань повернення на Україну культурних цін­ностей, яка зібрала значний фактичний матеріал про факти пограбу­вання музеїв України і вивезення до Німеччини рухомих пам’яток. У листопаді 1994 р. у Мюнхені було успішно проведено переговори між Україною та ФРН про повернення вивезених під час війни пам’яток. Урядові делегації обмінялися списками цінностей, загублених під час Другої світової війни (за матеріалами Надзвичайної державної комісії, що працювала після війни, з Київського історичного музею окупанти вивезли 136.235 пам’яток, з Київського музею російсько­го мистецтва - 4.629, з Київського музею українського мистецтва - 41.104, з Київського музею західного і східного мистецтва - 25.390, з Київського музею театрального мистецтва - 1.572, з Кам’янець-По- дільського краєзнавчого музею -12.819, з Харківської картинної гале­реї - 11.325, із Центрального музею Криму (Сімферополь) - 39.849 та багато ін. Всього із музеїв України було вивезено 283.782 експона­ти¹⁰. Національною комісією з питань повернення в Україну культур­них цінностей станом на 1.1.1994 р. виявлено 43 тисячі предметів, в різний час незаконно вивезених із України, встановлено їх місцезна­ходження. Доля історико-культурної спадщини після 1991 року заслуговує на особливу увагу і проблеми її охорони в Україні є надзвичайно акту­альними сьогодні. За десять років незалежності лише пам’яток архі­тектури у нашій країні втрачено більше, ніж у роки Першої світової війни і лише трохи менше, ніж у роки Другої світової війни. (Див. такі дані у графіках і діаграмах, що дають порівняльну інформацію про кількість втрачених об’єктів архітектурної спадщини по регіонах України за 1914-1918 рр., 1919-1940 рр, 1941-1945 рр., 1946-1991 рр., 1992-2001 рр. у журналі «Пам’ятки України: Історія та культура» за 2001 р., № 4. - С. 7-9). Вони не можуть не вражати. Адже мова йде про небезпеку втрати історичної пам’яті народу.

В умовах ринкових відносин зростає «наступ» на історичні цен­три міст Києва, Львова, Чернігова та ін. В результаті цього «насту­пу» змінюється їхній архітектурний образ, що формувався століття­ми, спотворюється культурне середовище. Значна кількість пам’яток руйнується від невблаганного часу, природної стихії, а також і від ді­яльності людей, що загрожує стану культурного розвитку суспільства. О.П. Довженко пророче писав: «Одне слово, двадцятий вік помстився, погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив - биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи і мо­ральний занепад, і душевна сліпота - разючі і незрівнянні ні з чим. Ме­ні здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду у багатьох смислах»¹¹. Враховуючи актуальність ска­заного великим діячем культури, а також те, що і нині продовжують руйнуватися унікальні пам’ятки, будемо покладати надію на високий рівень освіченості як фахівців з гуманітарних дисциплін, так і всього загалу, що унеможливить нсцивілізоване ставлення до минувшини.

Проблеми охорони культурної спадщини людства постала у всій своїй складності у XX ст. Ідея створення організованої охорони куль­турних цінностей у всесвітньому масштабі належала М.К. Реріху (1874-1947). Розглядаючи культуру як найбільшу духовну цінність людства, він виступив за те, щоб поставити на правову основу спра­ву охорони історичних пам’яток (Пакт Реріха). Ця ідея знайшла під­тримку у прогресивних колах світової громадськості - Рабіндраната Тагора, Бернарда Шоу, Томаса Манна, Альберта Ейнштейна, Герберта Усльса та багатьох інших діячів науки і культури. В 1931 р. у Брюгге був організований Міжнародний Союз Пакту Реріха. До 1933 р. від­бувалися міжнародні конференції представників різних країн, які під­готували рекомендації урядам про прийняття Пакту. 15 квітня 1935 р. у Вашингтоні Пакт Реріха було підписано СІІІД і країнами Латинської Америки («Про захист художніх і наукових за кладів та історичних пам’яток»). Цей договір заклав основу міжна­родно-правової охорони культурних цінностей народів - як під час збройних конфліктів так і в мирний час (СРСР деякий час залишався поза цією угодою).

У 1954 р. в Гаазі на основі Пакту Реріха було підписано заключний акт Міжнародної конвенції про захист культурних цінностей у випад­ку збройного конфлікту. Ця конвенція була ратифікована 39 країнами, у тому числі і СРСР, а потім до неї приєдналися ще 70 країн світу. Ії значення полягає у тому, що проблеми культури стали приналежніс­тю міжнародних відносин, а у юридичний обіг було введено поняття «культурна спадщина людства». Згідно з положеннями Гаазької кон­венції та спеціальними актами, прийнятими державами антигітлерів­ської коаліції, всі історико-художні цінності, насильно вивезені за часів другої світової війни, підлягають поверненню законним власникам.

У 1954 р. Генеральною асамблеєю було прийнято Статут ЮНЕС- КО, в якому ставилися завдання «співпраці народів у царині освіти, науки і культури...» Генеральна конференція ЮНЕСКО (1966 р.) про­голосила Декларацію принципів міжнародного культурного співро­бітництва, а саме: кожній культурі властиві достоїнства і цінності, які належить поважати і зберігати; розвиток власної культури є правом і обов’язком кожного народу; у їхній великій різноманітності і вза­ємному впливі всі культури є частиною загальної спадщини людства; культурне співробітництво є правом і обов’язком усіх країн, тому во­ни мають обмінюватися один з одним знаннями і досвідом; культурне співробітництво має виявляти ідеї і цінності, що сприяють створенню обстановки дружби і миру...¹² «Така запропонована ЮНЕСКО прог­рама ідей у культурній сфері визначила на тривалий період система­тизацію міжнародно-правових норм.

Розвиткові міжнародно-правових норм щодо збереження культур­ної спадщини відчутно посприяла Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнята ЮНЕСКО у 1972 р. (Пре­зидія Верховної Ради УРСР ратифікувала її у 1988 р.).

26 липня - 6 серпня 1982 р. Всесвітня конференція у Мехіко ухвали­ла Декларацію - важливий документ, щодо політики у галузі культури. У ній наголошувалося, що «міжнародна спільнота вважає своїм обов’яз­ком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу».

Проблеми охорони культурних надбань були в центрі уваги Кра­ківського симпозіуму держав-учасниць ОБСЄ (1991 р.), у документі якого йшлося про важливість забезпечення найширшого доступу до культурної спадщини.

Але на жаль, норми міжнародних документів на практиці не ви­конуються, зазначає відомий вчений В.1. Акуленко. «Під час збройних конфліктів у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Югославії, Чечні та Іраку, незважаючи на серйозні руйнування історико-архітектурних пам’яток, ушкодження культурної спадщини народів цих країн, жодних санкцій до винних у злочинах проти культури не застосовано¹³».

У 2001 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО на своїй 31 сесії у Па­рижі ухвалила Загальну декларацію про культурну різноманітність. Вперше міжнародна спільнота прийняла такий документ, піднісши культурну різноманітність до рангу «спільної спадщини людства... яка так само потрібна людству, як біорізноманітність живій природі.» Вперше в історії жодна культура не вважається надто віддаленою чи надто «примітивною», щоб не звернути на себе уваїу істориків.

Багатий міжнародний досвід щодо вивчення і збереження культур­ної спадщини має позитивно вплинути на процес духовного відрод­ження в Україні.

ПРИМІТКИ

122. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979. -■ С. 252-253.

123. Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.-С. 13.

124. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’я­ток історії та культури в Україні \\ Український історичний журнал. - 2003. -№3.-С. 143-144.

125. Заремба С.З. Українське нам’ятникознавство... С. 83, 86.

126. Там само. - С. 94.

127. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... — С. 71.

128. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збережен­ня....-С. 33-34.

129. Там само... - С. 38, 39-40.

130. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ УІЖ. - 2004. - № 2. - С. 133.

131. Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство... - С. 431-432.

132. Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... - С. 201.

133. Акуленко В.І. Культурні права людини, громадянина, народу\\ Пам’ятки України: Історія та культура. - 2003. - С. 3.

Там само... - С. 4.

ЛІТЕРАТУРА

Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.

Алексеев Ю.М., Кравченко Н.М. Пам’ятки історії і культури в сучас йому суспільстві: проблеми охорони, збереження, вивчення і вико­ристання \\ Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства.-К., 1993.

Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. -М., 1979.

Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Киева. - Нью-Йорк, 1987. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ Український історичний жур­нал. -2003. -№ 3.

Заремба С.З. Українське пам’ятникознавегво. Історія, теорія, сучас­ність. -К., 1995.

Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збе­реження. -К., 1998.

Курило Т. Правова охорона культурної спадщини України. - Львів,

2005.

Мельничук О. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Фор­мування у міжнародному праві \\ Пам’ятки України: Історія та куль­тура. - 2003.-№ 3.

Охрана памятников истории и культуры: Сб. документов. - М., 1973. Памятник и современность. Вопросы освоения историко-культурного наследия. - М., 1987.

Тронько П.Т., Войналовська В.А. Увічнена історія України. - К., 1992. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. - К, 1994

ЛЕКЦІЯ 3. МУЗЕЇ, БІБЛІОТЕКИ, АРХІВИ - ІНСТИТУТИ СУСПІЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ (УСТАНОВИ ІСТОРИЧНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ)

Музейні зібрання - джерельна база для вивчення пам’яток історії та культури. Музеї історичного профілю. Краєзнавчі музеї. Музеї ху­дожні, літературно-меморіальні та інших профілів. Бібліотеки: ЦНБ ім. В. Вернадського, Парламентська, Історична, Львівська бібліотека ім. В. Стефаника. Бібліотеки Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Ар­хіви. Одержання інформації через Інтернет.

«...В музеї, в бібліотеці...

наукова думка стала вільною...»

(Акад. В.І. Вернадський)

Суттєву частину національної спадщини кожної країни становить культурно-історична інформація, що зберігається в музеях, бібліо­теках, архівах, які виконують спільну місію - є охоронцями різних проявів і видів суспільної пам’яті, що зафіксована в матеріальній формі.

У галузі освіти, науки, культури, виховання велика роль належить музейним установам, що вирішують специфічні завдання, які ставить перед ними суспільство. Вони призначені для наукового документу­вання явищ, процесів; охорони історико-культурних цінностей в ін­тересах національної і світової культури; є специфічними центрами наукових досліджень, а також проводять велику освітньо-виховну ро­боту.

Одним із основних завдань музеїв є збір і збереження рухомих пам’яток історії та культури. Музейні предмети - основа діяльності музею. Важливе значення має саме поняття «музей», його походжен­ня. Термін «Музей» (храм Муз) належить до європейсько-середзем­номорської культурно-історичної традиції, але у широкому розумін­ні «музей» як зібрання предметів, як скарбниця накопиченого світу речей є одним із найдавніших у світі утворень, характерних для всіх культур і цивілізацій. (Проте музейні установи могли позначатися різ­ними термінами. Наприклад, в’єтнамські музеї позначаються термі­ном «бао та», де «бао» - реліквія, а «та» - скарбниця, що теж передає сутність музею).

Створення музеїв пов’язане із колекціонуванням. Витоки і еле­менти колекціонування сягають дуже давніх часів. Адже предмет­ний світ речей має тенденцію до динамічного зростання, що і ство­рює об’єктивну і необхідну основу музеєфікації цього світу. З іншо­го боку, у процесі розвитку людина накопичує досвід і запас знань, пізнаючи оточуючий світ, вона класифікує явища і предмети. Однак музей як установа, як соціальний інститут міг виникнути лише у міській цивілізації. Історія великих міських цивілізацій Близького Сходу, Середземномор’я, Китаю та Індії вражає кількістю і роз­маїттям бібліотек, архівів, музеїв. Причому колекціонування по­ширювалося не лише на писемні тексти (наприклад, у Ниневії бу­ла знайдена колекція із 200 відбитків з єгипетських, ассирійських, вавилонських, гем¹ і т. ін.). І все ж, як вважає російський вчений 1.1. Ілізаров, музей виник у античній культурно-історичній традиції. Храм Муз став науковим музеєм у Лікєї - афінській школі Аристо- теля² і знаходився біля храму Аполлона Лікейського. Саме у Лікеї «цілеспрямовано і систематично стали збирати колекції речей, що були предметом природознавчого пізнання чи допоміжним засобом пізнання.» Досвід і традиції Лікея послужили основою і зразком для культурних і наукових центрів елліністичного світу. Перший музей з такою назвою (Мусейон) з’явився в Олександрії (Єгипет) у III ст. до н.е. як зібрання пам’яток мистецтва і старовини у спеціальній споруді, присвяченій Музам. Згодом Мусейони виникають і в ін­ших великих містах. Наприклад, у місті Пергамі, яке було головним суперником Олександрії, колекціонувалися і копіювалися видатні твори мистецтва.

Римська держава стала «спадкоємицею» культурних надбань Се­редземномор’я. Але у самому Римі не виникло нічого подібного до Мусейону. В римській культурі існувала традиція накопичення музей­них колекцій і зібрань, створювалися умови іа основи музею кунстка- мерного типу. Повідомлення Светонія (70-122 рр.) про те, що Август свої вілли прикрашав не статуями і картинами, а терасами і садами, і «збирав там давні і рідкісні речі: наприклад - обладунок героїв і величезні кістки викопних звірів і чудовиськ, які вважають кістками гігантів», схоже на характеристику кунсткамери. А вілла імператора Адріана (76-138 рр.), де були зібрані численні колекції, мала музейний характер³. Зібрання антиків багатьох сучасних музеїв беруть початок саме з неї. Отже, давні цивілізації, східні, а потім і античність, знали достатньо розвинуті колекції музейного типу: колекції Ура (держава шумерів), античні музейони. У часи Середньовіччя прамузейні колекції з’являлися у монас­тирях, замках, храмах. З доби Відродження музейні зібрання все більше починають розглядатися як першоджерела науки, предметні історичні докази, що використовувалися для освіти і задоволення естетичних потреб. Виникнення сучасних музеїв Європи як спеці­альних установ відноситься до XVI -XVII ст. Зокрема, наймену­вання «музей» присвоїв своєму зібранню старовинних рукописів, давніх предметів та шедеврів мистецтва ще у ХУ ст. знаменитий флорентієць Лоренцо Пишний (1449-1492), звідки воно поширило­ся по всьому світу. Першим містом у Європі, де з’явився музей для загального огляду, став Рим. За ініціативою папи Сікста IV (1471- 1484) було засновано Капітолійський музей, зібрання якого у мо­мент його заснування включало знамениту етруську «Вовчицю», бюст Доміціана, статую Геркулеса (всі твори були виконані у брон­зі) та ін. Сікст IV великодушно подарував місту папську колекцію, яку виставили для публічного огляду у палаці на Капітолійському пагорбі. Згодом папа Юлій II (1503-1513) заснував інший музей - у Бельведері. За час понтифікату цього папи було знайдено багато ан­тичних статуй («Лакоон», «Венера» та ін.), що викликало заздрість у римських аристократів, які теж виявили бажання збирати колек­ції. Наприклад, родина Фарнезе володіла трьома колекціями творів мистецтва давнини: одна зберігалася у їхньому величезному палаці на лівому березі Тібра, інша - у палаці на правому березі, третя - у саду на Палатинському пагорбі⁴.

Колекції давніх творів мистецтва в Римі, хоч і залишалися приват­ними і не були відкриті для широкої публіки, все ж таки були доступ­ні для верхів суспільства. Розширення приватних колекцій зумовило необхідність складання каталогів, які б допомогли зорієнтувати від­відувачів.

У наступні століття поступово формується розуміння значення му­зейних зібрань для предметної фіксації історичного досвіду, що пе­редається від покоління до покоління, а м у з е ю як хранителя цього досвіду, установи, що скорочує шлях і розширяє межі пізнання.

Влучно визначив художнє значення музею видатний французький художник XVIII ст. Жак Луї Давид: «Музей - це зовсім не просте зі­брання предметів розкошу і суєтності, що лише задовольняє ціка­вість. Необхідно, щоб музей став школою великого значення: викла­дачі приведуть туди своїх юних учнів, батько приведе туди сина. Мо­лода людина споглядаючи твори генія відчує, до якого виду мистецтва чи науки кличе його природа». У міру зростання наукових і суспільних потреб формувалися різ ні колекції - «раритетів», «натураліїв», колекції окремих учених та інші, що відбивали різні історичні аспекти. З часом у систематизації цих колекцій все більше виявлялися елементи історичного підходу. Одночасно почалося формування зібрань історичних та культурних цінностей: колекцій військових трофеїв при арсеналах, яким надава­лося документального значення, колекцій творів мистецтва, що від­бивали розвиток культури. Так, Петро І, який захоплювався військо­вою справою, розпочав з колекціонування зброї різних часів і народів. Потім він став купувати під час закордонних подорожей анатомічні препарати, станки, прилади, інструменти, а також раритети - карти­ни, гравюри і інші твори мистецтва. Накази царя передбачали також збирання і копіювання давніх руських літописів, стародруків, «кур­йозних листів», рукописних актів. Особисті зібрання царя, а також ко­лекції з анатомії і зоології, що зберігалися у Аптекарському приказі, стали основою майбутньої Кунсткамери. Саме Кунсткамера (1719 р.) стала першим російським природничим і історичним музеєм, який із приватного зібрання перетворився на музей для широкої публіки. До нього надходили археологічні та етнографічні колекції тощо. На Кун­сткамеру цар дивився не лише як на зібрання раритетів, а як на уста­нову, «від якої буде користь державі в майбутньому». Розпорядження Петра І про те, щоб «кожного бажаючого безплатно пускали, водили і пояснювали речі» доповнилося положенням про «обов’язкове час­тування відвідувачів» (на це із казни з 1724 року щорічно виділялося 400 крб.). Згодом Кунсткамера стала одним із найбільших музейних зібрань світу.

Варто зазначити, що (саме на основі колекцій) ще у 1560 р. була за­снована Кунсткамера в Дрезденському замку курфюрстом Августом І, яка упродовж XVII ст. найчастіше поповнювалася зібраннями картин, а в середині XVIII ст. стала найбільшою скарбницею європейського живопису (Дрезденська картинна галерея, 1772 р.). Приватні наукові колекції стали основою одного із найстаріших і найбагатших музе­їв світу — знаменитого Британського музею, створеного за рішенням парламенту у 1753 р., а також численних музеїв Ватикану, Ермітажу (1764 р.), Лувру (1793 р.) та ін.

Наступний важливий крок у формуванні музеїв було зроблено у другій половині XVIII сх, коли їх діяльність стала набувати наукового характеру. Музейні колекції дали новий імпульс науковим досліджен­ням і стали розглядатися як скарбниці технічного досвіду, наукових цінностей, культурно-історичної спадщини. Аж до XIX сг. вивчення сторії не лише класичної античності, але і раннього середньовіччя було зосереджено в основному в музеях, тому що саме там знаходи­лася значна частина необхідних для цього джерел.

Варто підкреслити, що музейні предмети виступають і першодже­релом знань, і культурно-історичними цінностями. Предметно пред­ставляючи певне середовище, вони є водночас специфічним засобом прямої комунікації і звідси - засобом освітнього, у тому числі емо­ційного, естетичного впливу. Речові пам’ятки у експозиціях музеїв слугували і слугують не лише найбільш різнобічним, але і доказовим джерелом інформації. Відомий чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) зазначав: «Якщо ти хочеш укорінити в учнях повну віру у те чи інше твердження, то залучи таких свідків, яких не можна по­ставити під сумнів. Перш за все і, головним чином, залучити, якщо можливо, саму річ (пам’ятку), представивши її почуттям учнів⁵».

У XIX ст. зростає і ускладнюється мережа музеїв історичного про­філю, з’являються спеціалізовані археологічні музеї, що відображали інтерес до античної археології (у Феодосії - у 1811 р., в Одесі - у 1825 р., в Керчі - у 1826 р. та ін. Із зарубіжних музеїв варто згада­ти Музей класичної давнини (Тарту, 1803 р.), Датський національний музей давнини у Копенгагені (1819 р.), а також знамениті ватиканські музеї Етруський (1837), Єгипетський (1839 р.) та ін. Продовжують розвиватися військово-морські музеї, основи яких були закладені ще у XVIII ст. (Морський музей - в 1805 р., Інтендантський музей - в 1811 р. в Санкт-Петербурзі та ін.).

Уже на початку XIX ст. з’являється необхідність створення і від­критої музеїв широкого історичного профілю та художніх музеїв для широкої публіки. Так у постанові про відкриття музею Прадо в Мад­риді (1819 р.) було сказано: «Мета музею - давати знання, виховува­ти художній смак як в учнів, так і в професорів художніх академій, а також і в іноземців, щоб створити Іспанії славу, на яку вона заслуго­вує». Разом з тим, засновники нових музеїв у різних країнах виявляли турботу і про освітні та наукові функції цих закладів. У декларації іні­ціаторів заснування Музею Метрополітен у Нью-Йорку (1870 р.) ого­лошувалося: «Музей повинен включати не лише колекції живопису і скульптури, але і малюнків, гравюр, фотографій, архітектурних моде­лей, портретів історичних осіб, а також зразки прикладного мистецтва і ремесел». Ще чіткіше були поставлені завдання Історичному музею, що відкривася в Москві (1883 р.,), а саме: «...Збирати і зберігати в ори­гіналах, моделях, зліпках, малюнках, фотографіях різнорідні пам’ят­ники давнини і старовини, які у своїй сукупності представили б наочну картину і по можливості у всіх деталях повну картину минулого життя як російського народу, так і народів, що коли-небудь проживали в межах Російської імперії». А в кінці XIX - на поч. XX ст. з’являють ся музеї, що стали не лише скарбницею національних багатств, а були орієнтовані на поширення знань наукового і технічного характеру: По­літехнічний музей у Москві (1872 р.), Мюнхенський музей природо знавства і техніки (1903 р.) та ін. Так, унікальність Мюнхенського му зею полягає в тому, що у ньому послідовно простежується увесь той шлях, який довелося пройти людству, щоб створити технічні пристрої, засоби пересування (всі вони у музеї діючі), хімічні технології тощо. В таких музеях зберігаються майже всі основні види пам’яток історії виробництва, науки та техніки, знайомство з якими має пробуджувати потяг до пізнання, до знайомства з першоджерелами, як і в інших му­зеях, про які йшлося вище.

Таким чином, музей можна визначити як наукову установу, що здійснює комплектування, зберігання, вивчення, експонування та популяризацію пам’яток матеріальної і духовної культури людства. Більш точне і повне визначення поняття «музей» є таким: «Музей - історично зумовлений багатофункціональний інститут соціальної інформації, що має зберігати культурно-історичні і природничо-на­укові цінності, накопичувати і поширювати інформацію засобами музейних предметів. Документуючи процеси і явища природи і сус­пільства, музей комплектує, зберігає, досліджує колекції музейних предметів, а також використовує їх у навчальних, освітньо-виховних цілях⁶».

На початку розвитку музейної справи, як вище зазначалося, чіткої класифікації музеїв не існувало. Музеї зберігали здебільшого неве­ликі різнорідні колекції і мали загальну назву, наприклад «музей ста- рожитностей». Згодом, ці заклади спеціалізуються - виникають істо­ричні, художні, природничо-наукові та музеї інших профілів. Під про­філем мається на увазі належність музею до профільної дисципліни чи комплексу наук, виду мистецтва, галузі суспільного виробництва. Профілем визначається основний зміст роботи музею. Тип музею ви­значається його суспільним призначенням. Виділяють три типи му­зеїв: науково-дослідницькі, освітні (масові); науково-дослідні, акаде­мічні (мають вузькоспеціалізований характер); навчальні - призначе­ні для учнів та студентів.

134. Профільна класифікація поділяє музеї на групи, кожна з яких ви­рішує свої завдання. Можна виділити такі основні профільні групи музеїв: Історичні музеї - всі музеї, що базуються на системі історичних наук: широкого історичного профілю, археологічні, етнографічні, ну­мізматичні, історико-революційні, воєнно-історичні, історико-еконо- мічні, історії освіти, спеціальні історичні (наприклад, історії спорту та ін.).

135. Художні музеї - всі музеї, що характеризуються приналежніс­тю до історії мистецтв і мистецтвознавства. Наприклад, музеї обра­зотворчого мистецтва, картинні галереї, музеї скульптури, музеї при­кладного мистецтва, художніх ремесел, граверні кабінети, а також му­зеї театральні, музичні, музеї кіномистецтва та ін.

136. Природничо-історичні музеї - музеї, що спираються у своїй ді­яльності на природничі науки. До цього профілю відносяться музеї біологічні, ботанічні, зоологічні, геологічні, мінералогічні, палеонто­логічні, антропологічні, екологічні та ін.

137. Технічні музеї - музеї, пов’язані з технічними науками, виробни­цтвом: політехнічні, технічні, авіації, автотранспорту, зв’язку, судно­будування, гірничої справи, залізничного транспорту, музеї окремих підприємств, пам’ятники техніки та ін.

138. Літературні музеї - всі музеї, присвячені розвитку літератури, життя і діяльності письменників.

139. Музеї комплексні - музеї, що поєднують у собі два чи більше основних профілі, що відображається на їхніх фондах і змісті діяль­ності, організаційній структурі: історико-художні, історико-архітек- турні та ін. Найбільш поширений комплексний профіль - краєзнавчий музей, що включає історичну і природничо-наукову спеціалізацію.

Музеї кожного із цих профілів можуть мати ще вужчу спеціаліза­цію. Всі вони - важливі центри збереження історичної пам’яті і дже­рело інформації про культурну спадщину.

Роль історичних музеїв як науково-дослідницьких і освітньо-ви­ховних установ визначається перш за все їх нерозривним зв’язком з історичною наукою, а їх діяльність невіддільна від загальних завдань і наукових результатів історичних дисциплін. Перші наукові музеї цього профілю (як зазначалося вище) були засновані в Україні на по­чатку XIX ст. і пов’язані вони із відкриттям археологами античних міст у Північному Причорномор’ї (Ольвії, Херсонесу, Пантікапею). На основі колекції знахідок античних пам’яток було засновано пер­ший науковий музей у Миколаєві (1806 р.). Згодом були засновані му­зеї старожитностей у м. Феодосії (1811 р.), Одесі (1825 р.). У ство­ренні Одеського музею брали участь відомі археологи І. Бларамберг, П. Дюбрюкс, І. Стемпковський. На кінець XIX ст. Одеський музей старожитностей мав 8 відділів: доісторичний, єгипетський, еллін­ський (давньогрецький), римський, візантійський, генуезький, мон- голо-татарський, російський та запорозький. У музеї були багаті ко­лекції античного посуду, скульптури античних міст-колоній, пам’ятки трипільської культури, нумізматичні зібрання і т. ін.⁷

На базі приватної збірки одного з перших дослідників Криму П. Дюбрюкса, а також зібрання І. Стемиковського, у 1826 р. було за­сновано Керченський музей старожитностей. Основу музею стано­вила колекція пам’яток Пантікапею - столиці Боспорського царства, який існував на місці Керчі 2500 років тому, а також знахідки з кур­ганів боспорських царів. В музеї зберігалися цінні збірки античного посуду, мармурової і вапнякової скульптури, зокрема цікаві рельєфи із зображенням Геракла, архітектурні деталі стародавніх храмів тощо.

З початком діяльності університетів в Україні у першій половині XIX ст. при них виникають університетські музеї. В 1807 р. при Хар­ківському університеті відкрито - Археологічний, Зоологічний, Мі­нералогічний музеї, Музей образотворчих мистецтв; при Київському університеті в період 1834-1837 рр. - Археологічний, Музей старо­житностей, Нумізматичний музей, Музей образотворчих мистецтв, Зоологічний музей. Варто зазначити, що дуже багаті колекції мав Нумізматичний музей (у його збірках налічувалося понад 34 тисячі давніх монет і медалей). З 1872 до 1906 рр. його очолював відомий історик В.Б. Антонович, який завідував також Археологічним музе­єм Київського університету і був деканом історико-філософського фа­культету. Музей старожитностей зберігав унікальні пам’ятки періоду Київської Русі - мечі, списи, побутові речі, фрагменти фресок і мо­заїк, виявлених під час розкопок Десятинної церкви, Золотих воріт, території Михайлівського і Кирилівського монастирів. Особливістю університетських музеїв був професіональний відбір пам’яток і ство­рення надійної джерельної бази досліджень. Над їх колекціями пра­цювали вчені Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а також багатьох за­рубіжних країн.

Серед музеїв широкого історичного профілю важливе місце нале­жить Дніпропетровському історичному музею (музей старожитнос­тей у Катеринославі було відкрито ще у 1849 р.). Протягом 1906-1912 рр. новоутвореному закладу було передано колекції приватного музею О. Поля (античні пам’ятки Північного Причорномор’я, нумізматика, етнографічні збірки, давні рукописи тощо - близько 5 тисяч пред­метів). У 1940 р. закладу присвоєно ім’я академіка Д.І. Яворницько- го, його засновника і незмінного директора впродовж 1902-1933 рр. У Дніпропетровському історичному музеї (одному з найбагатших в Україні) зберігаються унікальні колекції з історії запорозького коза­цтва (75 тисяч одиниць), стародруки ХУІ-ХУІІ ст., значні геральдичні і нумізматичні збірки, побутові речі, зброя та ін. Дуже цінні різпома пітні писемні матеріали - грамоти, накази, донесення, ордери, рапор ти, розпорядження, атестати, чолобитні, реєстри, спогади, щоденнії ки, приватне та ділове листування, карти, плани та ін., що походят ь з офіційних установ царської адміністрації, полкових і сотенних кан­целярій Коша Запорізької Січі, фамільних архівів нащадків відомих козацьких родин. В їх числі - оригінали автографів та інші документи гетьманів І. Мазепи, І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовсько- го, полковників В. Кочубея та ін., відомих діячів церкви.

Чимало оригінальних писемних документів зберігається у Черні­гівському історичному музеї (в основу зібрання Чернігівського му­зею українських старожитностей було покладено колекцію В.В. Тар- новського-молодгаого). У 1896 р. було відкрито музей Чернігівської архівної комісії, що була власником цінних колекцій писемних пам’яток, ікон, картин, гравюр тощо, а у 1902 р. - музей старожит­ностей. У 1909 р. обидва музеї були об’єднані в один - історичний. Надзвичайну наукову та джерелознавчу цінність мають, зокрема, до­кументи, пов’язані із гетьманством Б. Хмельницького, І. Брюховець- кого, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського та діяльністю малоросійської колегії; окремих установ, а також відо­мих на Чернігівщині родин, що ведуть свій початок з козацької доби; ряду вчених, композиторів, художників, письменників. Не випадко­во у заповіті В.В. Тарновського зазначалося: «...Коллекцию мою ма­лороссийских древностей, состоящую из оригинальных портретов и копий, древних картин, оружия, старопечатных книг, относящих­ся к Малороссии, и прочих старинных вещей, а также собрание ве­щей, бумаг и всего, касающегося памяти поэта Т.Г. Шевченко, я заве­щаю в собственность Черниговскому губернскому земству без права отчуждения и перемещения из города Чернигова, с тем, чтобы музей назывался моим именем».

Варто зазначити, що родина Тарновських (усі три покоління) зали­шила помітний слід у розвитку української культури, а вирішальний вплив на колекціонерську діяльність В. Тарновського мав видатний історик України О.М. Лазаревський (саме він редагував каталог шев­ченківської колекції, йому ж належала думка передати музейні скарби Чернігівському земству). Своєрідними науковими і освітніми центрами серед установ цьо го профілю виступають історико-культурні та історико-архітектурш заповідники - Києво-Печерський державний історико-культурний за­повідник, Державний історико-архітектурний заповідник Софійський музей, музей-заповідник «Стародавній Київ», історико-революційш та архітектурна пам’ятка-музей «Косий капонір», Музей-заповідник «Одеський замок» (Львівська область), Державний історико-культур­ний заповідник в с. Качанівці (Чернігівська область) та ін. У переваж­ній своїй більшості вони функціонують на основі нерухомих об’єк­тів історико-культурної спадщини. Варто зазначити, що знаменитий маєток українських колекціонерів і меценатів Тарновських у селі Ка­чанівці мав велику бібліотеку, картинну галерею з портретами укра­їнських полководців та громадських діячів різних епох. Цей унікаль­ний садово-парковий комплекс із зимовим садом, розкішними альтан­ками, парковою скульптурою відвідували у різні часи М.В. Гоголь, М.І. Глінка, М.А. Маркевич, С.С. Гулак-Артемовський, Т.Г. Шевчен­ко. У 70-х р. XIX ст. тут працювали художники К.Є. Маковський, у 1880 р. - ПО. Рєпін та інші відомі художники. Неодноразово відвіду­вав Качанівку В.Б. Антонович. Тут збиралися відомі українські вчені (О. Лазаревський, М. Біляшівський, М. Грушевський, Д. Лворниць- кий) з метою ознайомлення з історичними пам’ятками, які вони плід­но використовували у своїх наукових розвідках.

До загальноісторичних музеїв належить Національний музей іс­торії України (у 1899 р. в Києві було засновано Міський музей старо- житностей і мистецтва, а 30.ХІ1.1904 року відбулося його офіційне відкриття і освячення під назвою - Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександрови­ча). Значні колекції пам’яток для музею зібрали вчені В.В. Хвойко, Д.М. Щербаківський (понад ЗО тисяч творів українського мистецтва), М.Ф. Біляшівський, який понад 20 років був директором музею, а та­кож українські колекціонери і меценати Б.І. Ханенко, М.А. Терещсн- ко, О.О. Бобринський. За 100 років свого існування Київський музей неодноразово змінював і свою назву, і своє місцезнаходження. На основі його багатих матеріалів нині існують три музейні установи: Національний музей історії України, Національний художній музей України, Державний музей українського народного декоративного мистецтва. Національний музей історії України (НМІУ) за кількістю експонатів та за своїм значенням є одним із провідних музеїв України. В музеї постійно розгортають свої експозиції тематичні виставки, які є важливим джерелом для наукових досліджень істориків⁸.

Варто звернути увагу на те, що матеріали історичних музеїв мо­жуть бути розглянуті як джерела, використання яких має певну спе­цифіку. Зв’язок рухомих пам’яток (речового і образотворчого харак­теру) з тією чи іншою історичною подією, персоналіями, пам’ятними місцями і об’єктами не завжди є очевидним. Пошуки цього зв’язку, проникнення у глибинний зміст музейного предмета, розкопування матеріалізованої у ньому соціальної інформації (атрибуції) - одне з основних завдань наукової роботи музеїв. Наслідки цієї наукової роботи фіксуються у різноманітних видах наукових досліджень і публікацій, що викликають великий інтерес істориків (наприклад, «Український Музей. Збірка наукових праць» (К., 2003). Ця назва за­позичена від схожої збірки, виданої у 1927 р., яка була першою спро­бою реалізувати давню мрію українських музейних працівників про періодичне наукове видання). Різновидом наукової діяльності музеїв є також підготовка і видання монографій, збірників наукових праць, каталогів, альбомів, путівників, буклетів тощо. Метою їх, крім нау­кових розвідок, може бути популяризація музею, його різноманітних колекцій. І все ж музеї — перш за все наукові установи, історія за­снування яких, накопичення джерельної бази, методи дослідження, діяльність свідчать, що формувалися вони у тісному зв’язку з істо­ричною наукою.

До музеїв, що тісно пов’язані з історичною наукою, відносяться музеї просто неба (Скансени). Зразком для багатьох з них у всьому світі є Стокгольмський Скансен («Живий музей»), що існує з 1891 р. з його старими будівлями і фермами, з домашніми і дикими тваринами, з майстернями, пекарнями тощо. Ідея Артура Хазеліуса (1833-1901) про взаємодію природи і культури була блискуче ним втілена у Скан- сені і сьогодні залишається його концептуальною основою. Минуле в таких музеях владно входить в життя сучасне, скорочуючи відстань між поколіннями.

Мережа музеїв, що носять назву Музеї народної архітектури та по­буту, діє в Україні - у Львові, Ужгороді, Чернівцях, Переяславі-Хмель- ницькому, Києві. Вони експонують давні архітектурні об’єкти, багаті етнографічні колекції, зібрані у різних регіонах нашої країни. Один із найбільших таких музеїв - Державний музей народної архітектури і побуту на мальовничій околиці Києва, у селі Пирогове (засновано 1969 р.). На території в 150 га створено експозицію різних куточків нашої країни - Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини, Слобожан­щини, Полісся, Поділля, Карпат та Півдня України. Відтворене давнє українське село з житловими, виробничими, громадськими будівлями, знаряддями праці, ремесла, побутовим начинням, меблями, посудом, творами народно-ужиткового мистецтва. Усі ці пам’ятки мають вели­ку історичну, наукову й мистецьку цінність. Вони відтворюють етнічні особливості кожного регіону України. Головне завдання таких музеїв - збереження культурної самобутності, різноманітності, традицій на­роду в умовах зростаючого тиску урбанізаційних процесів.

Одним з найбільш відомих в Україні є також Національний істори- ко-етнографічний заповідник просто неба з унікальними пам’ятками історії та культури у місті ГІереяславі-Хмельницькому. Все своє життя присвятив його створенню, а також заснуванню інших музеїв видат­ний діяч музейної справи М. Сікорський. Йому вдалося відкрити у місті уже 26 (!) музей - музей трипільської культури⁹. Такі музеї, як і великі національні музейні установи стають осередками культури і духовного життя, сприяють обміну культурними цінностями.

Серед музеїв комплексного профілю найбільш поширені краєзнав­чі музеї. Вони збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріа­ли, що розповідають про природу, економіку, історію і культуру пев­ного краю. їхні фонди включають геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, а також знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періо­дів, твори мистецтва, літератури, народної творчості тощо. Специфіка музеїв краєзнавчого профілю полягає у тому, що вони мають широкий діапазон експозицій, поєднують риси музеїв історичного і природни­чо-наукового профілів, а іноді мають ще й художні, літературні чи ме­моріальні відділи. Через це їх називають ще музеями комплексного профілю.

Основи сучасних музеїв краєзнавчого профілю були закладені у 20-х роках XX ст. Саме в цей період були розроблені наукові, мето­дичні та організаційні основи краєзнавчої роботи. Було створено чи­мало краєзнавчих музеїв, розпочалася робота з вивчення історії міст, сіл, фабрик і заводів. Дослідження витоків історії рідного краю з опо­рою на природознавчий, мовознавчий, мистецтвознавчий, літерату­рознавчий фундамент поступово стали синтетичним знанням.

До провідних музеїв цього профілю належать Полтавський, Крим­ський, Закарпатський, Білгород-Дністровський, Фастівський, Нов- шрод-Сіверський краєзнавчі музеї та ін. Варто зазначити, що історія Новгород-Сіверського краєзнавчого музею на Чернігівщині - це не ли­ше те, що зберігається у фондах, чи експонується в залах. Його складо­вими є всі відомі культурні скарби цієї землі: це знамениті археологіч­ні пам’ятки загальноєвропейського значення (Пушкарівська стоянка, Юхнівські городища та ін.), і неоціненні клади мшим; прикрас, і ру копией, стародруки (першої на Лівобережжі стаціонарної друкарні Лазаря Барановича (1674 р.), і архітектурні перлини - комплекс Сна- со-Преображенського монастиря (один із найкращих в Україні зразків архітектури доби класицизму, збудований у 1791-1806 рр. за проектом Джакомо Кваренгі), Микільська церква, Успенський собор та ін.

Новгород-Сіверський краєзнавчий музей було засновано у 1920 р. з ініціативи повітового відділу Наросвіти. Розміщувався він тоді на квартирі місцевих краєзнавців Абрамових і мав понад 1000 експона­тів. Через деякий час музею виділили окреме приміщення у будинку Файнберга, а згодом перемістили до колишньої чоловічої гімназії. Музей успадкував частину зібрання старожитностей відомого меце­ната і колекціонера XIX ст. М. Судієнка і складався з 3-х відділів: ар­хеологічного, художнього і церковної спадщини. Уявлення про речі, що знаходилися у музеї, дає звіт про його перевірку: «... Гравюри, здебільшого французькі і англійські, ХУІІІ-ХІХ ст.; фарфорові ви­роби - тарілки, блюда і кришки супових ваз. Більше половини - фар­фор імператорського заводу катерининських часів. Решта - вироби різних фабрик: Миклашевського, Межигірської (фаянс), Одеської (з краєвидами Бахчисарая), англійських фабрик і т. ін.» Нині у му­зеї зберігається цінна колекція археологічних знахідок періоду Ки­ївської Русі Х-ХИІ ст., колекція книг, художніх творів, присвячених «Слову о полку Ігоревім». У 1985 році за рішенням ЮНЕСКО в усьо­му світі святкувалось 800-річчя цієї пам’ятки, а у 1989 р. у Новго- род-Сіверському, що відзначало 1000-літній ювілей, на батьківщині князя Ігоря було відкрито меморіальний комплекс на честь «Слова о полку Ігоревім.» З 1990 р. у місті почав функціонувати історико- культурний заповідник «Слово о полку Ігоревім», створений на честь невмирущого шедевра давньоруської літератури. На правах відділу до його складу увійшов і краєзнавчий музей, що широко репрезентує історію та культуру свого краю.

Кожний такий музей - це унікальна скарбниця людського духу і промовисте свідчення невтомної роботи істориків, ентузіастів-кра- єзнавців, яких багато в Україні. Непересічним джерелом історичної інформації служить також Фастівський державний краєзнавчий му­зей, що був відкритий у 1995 році на основі матеріалів археологічної експедиції НПУ ім. М.П. Драгоманова, яку протягом 20 років очо­лювала Н.М. Кравченко, колекцій народного історико-стнографічно- го музею, започаткованого з ініціативи професора Ю.М. Алексеева, архівних документів, зібраних науковцями Києва та працівниками музею. Завдяки їх зусиллям «Фастівщина виступила з пітьми істо­рії». У музеї представлені різні періоди: і найдавніша історія краю, і скіфська доба, і черняхівська культура; експонуються цінні докумен­ти ХУІІ-ХУІІІ ст. (універсали, листи С. Палія до польського коро­ля тощо); історія Фастівщини у ХІХ-ХХ ст. тощо. Музей видає свій часопис («Прес-музей»), де висвітлюються найважливіші проблеми музейної справи¹⁰.

До відомих музеїв цього профілю належать Полтавський краєз­навчий музей, Закарпатський музей, що розташований у стародав­ньому замку міста Ужгорода, Білгород-Дністровський, Чернівецький та інші.

Таким чином, у музеях загальноісторичного та краєзнавчого про­філів зосереджено значну за обсягом інформацію як про рухомі, так і про нерухомі пам’ятки, що дозволяє історикам широко використову­вати ці джерела у своїх наукових дослідженнях.

Важливе місце серед музейних установ посідають музеї художньо­го профілю. Вони зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народ­ної творчості. Експозиції цих музеїв висвітлюють історію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній послідовності, експону­ють художні твори. Відповідно до своїх колекцій музеї цього профілю поділяються на музеї російського, українського, західноєвропейсько­го, східного (чи інших народів) мистецтва.

Мистецтво - засіб і пізнання світу, і самопізнання особистості. Воно виступає як «підручник життя», який читають навіть ті, хто не любить підручників, про що ми уже зазначали у попередніх лекціях. Інформація, закладена у мистецтві, неосяжна. Гегель у праці «Есте­тика» писав: «У твори мистецтва народи вклали свої найзмістовніші внутрішні споглядання і уявлення, мистецтво часто служить ключем, а в деяких народів єдиним ключем для розуміння їхньої мудрості і релігії¹¹». Інформація, що передана мовою, живопису, скульптури, ар­хітектури, декоративного прикладного мистецтва, легше засвоюється, ніж словесна. Ця інформація емоційно забарвлена, естетично багата. Через засоби мистецтва, через культурну спадщину чіткіше просту­пають історичні епохи. Так з музеїв західноєвропейського мистецтва один з найбільших у світі - Ермітаж (заснований у 1764 р., а відкри­тий для «широкої публіки» у 1852 р.). За його експозицією можна прослідкувати розвиток культури і мистецтва багатьох країн і народів світу впродовж кількох тисячоліть. Серед пам’яток - вироби із каме­ню і глини, кісток і дерева, із шкіри і тканини, бронзи і дорогоцінних ме талів. Створені різними племенами і народами в різні історичні пе­ріоди, вони демонструють різноманітність видів, стилів і напрямків у мистецтві давнини, допомагаючи хоча б наблизитися до внутрішнього світу наших попередників. Показані у своєму історичному контексті, вони відбивають віхи довгого шляху естетичного освоєння людиною оточуючого її світу. Всі ці скарби дають можливість історику прилу­читися до досвіду світової культури.

Серед музеїв російського мистецтва вирізняється Третьяковська галерея (1856 р.), що стверджує почесне місце російської художньої школи в ряду інших національних шкіл мистецтва. Галерея має най­більше у світі зібрання творів давньоруського мистецтва: серед них світові шедеври - «Трійця» (1420 р.) Андрія Рубльова, ікони школи Діонісія, цінна колекція живопису XVIII - першої половини XIX ст. (твори О. Іванова, К. Брюллова, І. Аргунова, Д. Левицького, В. Боро- виковського, І. Крамського, І. Рєпіна та ін.).

Україна також багата музеями художнього профілю, у яких зібра­ні багаті і різноманітні колекції вітчизняних і зарубіжних митців. Це Державний музей українського образотворчого мистецтва, Музей ро­сійського мистецтва, Музей західноєвропейського і східного мисте­цтва ім. Богдана і Варвари Ханенків, Дніпропетровський, Одеський, Полтавський, Харківський художні музеї, Львівська художня галерея та ін. Найбільшою музейною установою країни є Львівська картинна галерея (заснована у 1907 р.), площа якої разом із філіалами становить 16 тис кв. м., а кількість експонатів перевищує 40 тисяч. Серед них по­лотна П. Рубенса, Я. Тінторетто, Ф. Клуе, Ф. Гойі, Ж. Де Латура та ін. Але найбагатшою у музеї є колекція польського живопису ХУІ-ХХ ст. Не менш відомий Львівський музей українського мистецтва (засно­ваний у 1905 р.). Ентузіастами його створення були І. Франко, В. Гна- тюк, М. Павлик, І. Свєнцицький, І. Труш. Музей володіє, унікальною щодо характеру збірки і цінності колекцією ікон ХІУ-ХУІІІ ст. У ньо­му широко представлене українське мистецтво XIX - поч. XX ст. (тво­ри Т. Шевченка, К. Трутовського, О. Мурашка, І. Труша та ін.).

Варто зазначити, що особливості напрямків діяльності музеїв ху­дожнього профілю визначаються специфікою кожного музею, його експозиційними матеріалами тощо. Художні музеї як науково-до­слідні та освітні інституції володіють широким інформаційним потен­ціалом.

Музейні зібрання допомагали і допомагають не просто відчути у со­бі плин часу, згадати історію, познайомитися зі скарбами світової куль­тури, а й використати матеріали, що у них зберігаються, як аргумент, доказ, свідчення тієї чи іншої історичної доби, як джерело для істо­ричних досліджень. На це вказує відомий французький історик Жорл Дюбі, досліджуючи проблеми взаємозв’язку розвитку мистецтва і суспільства Франції у Х-ХУ ст.: «... Рухатися по шляху, що відміче­ний шедеврами, це не такий вже й поганий маршрут. Але необхідно дотримуватися однієї умови: не втрачати з поля зору все, що оточує ці твори, так само як і те загадкове, плідне різноманіття, вінцем якого вони були».

Звернемося до музеїв ще одного профілю - меморіальних, при­свячених видатним історичним особам, представникам науки та культури, поетам та письменникам. Зокрема, звернемо увагу на особливостях літературно-меморіальних музеїв. Специфіка їх по­лягає у тому, що вони не лише зберігають меморіальний комплекс, пов’язаний із життям та діяльністю тієї чи іншої видатної людини, а й створюють додаткові експозиції, які показують роль і значення цієї людини в історії, у розвитку науки і культури, розповідають про вшанування її пам’яті. Смисл музеїв цього профілю - не стільки в тому, щоб розповісти про тс, що жив такий-то поет, письменник, але в тому, щоб запропонувати людині через життя митця осмислити го­ловні гуманістичні цінності буття. Отже, літературно-меморіальний музей (чи заповідник) зберігає і охороняє не лише пам’ятні речі, природу, землю, а й образ місцевості, таким, який його сприймав сам герой музею.

В Україні близько 100 меморіальних музеїв видатних осіб, у яких зберігаються цілісні комплекси музейних предметів, що становлять надзвичайно цінну, різноманітну за видами, науково оброблену та систематизовану джерельну базу для дослідження рухомих і нерухо­мих пам’яток, пов’язаних з багатьма відомими діячами науки, культу­ри, мистецтва, освіти, громадсько-політичного життя.

Значна частина музеїв подібного типу розміщується в меморіаль­них садибах, будинках, квартирах, тобто безпосередньо в нерухомих пам’ятках історії та культури. Наприклад, музеї-будинки Т.Г. Шев­ченка, М. Лисенка, М. Старицького, М. Булгакова (м. Київ), М. Воло­шина, О. Гріна, А. Чехова (Крим); музеї-квартири П. Саксаганського, П. Тичини (м. Київ); музеї-садиби Л. Курбаса (Тернопільська обл.), М. ІПашкевича (Львівська обл.). Ці музеї зберігають значну кількість джерел (рукописи, епістолярії, щоденники тощо), а меморіальні ре­чі, меблі допомагають відтворенню таких об’єктів історико-культур- ної спадщини. Так, у Чернігівському літературно-меморіальному музеї ім. М. Коцюбинського, розташованому у садибі письменника (придбаній у 1898 р.), де він провів 15 останніх років свого життя, внаслідок багаторічної роботи науковців відтворено внутрішній ви­гляд усіх кімнат. Інтер’єр збережено у такому ж вигляді, яким він був за життя письменника. Особливу меморіальну цінність має ка- бінет-вітальня, де М. Коцюбинський написав свої кращі твори. В музеї експонуються стародруки, фотокопії літописів, житійних ска­зань, зразків ораторської прози, полемічної, богословської, віршової та драматичної літератури різних століть; першодруки твору «Фата Моргана», картини, ілюстрації відомих художників. Ці та інші мемо­ріальні предмети (портативна друкарська машинка, письмове при­ладдя тощо) дає змогу відтворити неповторний колорит епохи й осо­бистості видатного діяча української культури.

Багаті історичними пам’ятками меморіальні музеї Полтавщини, яка подарувала світу видатних письменників І.П. Котляревського (1769-1838), М.В. Гоголя (1809-1852) та ін. Літературно-меморіаль­ні музеї М.В. Гоголя відкрито у селах Великі Сорочинці, Гоголе- вому. На території батьківської садиби у с. Гоголевому з 1984 ро­ку працює загіовідник-музей. У 1969 році в Полтаві було створено меморіальний комплекс «Садиба І. П. Котляревського», до якого увійшли пам’ятки, які допомогли відтворити побут класика укра­їнської літератури. У експозиції музею представлене творче життя письменника, який підтримував зв’язки з багатьма діячами вітчиз­няної культури. Отже, літературно-меморіальні музеї передають суспільству не лише знання. Вони самим фактом свого існування нагадують про суспільну значимість історії життя письменника. Лі­тературні музеї - це арена зустрічі з іншим, більш високим, соці­ально схваленим досвідом життя і підсвідомим порівнянням із ним своїх життєвих позицій. Музей стверджує вищі моральні цінності як норму життя.

Постійний інтерес викликають музеї природничо-історичного про­філю, які збирають, зберігають, вивчають і експонують різноманітні природничі матеріали: геологічні, мінералогічні, ботанічні, біологічні, палеонтологічні, зоологічні та інші. Такі музеї тісно пов’язані з ака­демічними науково-дослідними інститутами і вищими навчальними закладами. їхня діяльність має наукові і навчальні цілі. Одним з най­більших природничо-історичних музеїв нашої країни є Центральний науково-природознавчий музей АН України (відкритий 1973 р.). Він складається з кількох музеїв: Геологічного, Ботанічного, Палеонтоло­гічного, Зоологічного і Археологічного. Наприклад, у фондах Геоло­гічного музею зберігаються більше 50 тисяч зразків гірських порід, мінералів, викопної фауни і флори тощо. Біля входу до музею можна побачити валуни із четвертинних відкладів околиць Києва, штуфи за­лізної руди із Криворізького залізорудного родовища тощо.

З наступом технічного прогресу стає все більше музеїв нових про­філів (технічних музеїв): авіації, автотранспорту, суднобудування, за­лізничного транспорту, пам’яток техніки, космонавтики та ін., які теж відіграють велику роль у історичному пізнанні. Великим є внесок на­уково-технічних музеїв у збереження культурної спадщини та її осво­єння. Наука і техніка не лише органічно входять у поняття «культу­ра», але певною мірою визначають її зміст. Наукові знання створюють основу для розвитку суспільства. Історія їх розвитку через технічні винаходи, пристрої широко представлена в музеях. Початок широкої музеєфікації техніки припадає на другу половину XIX ст. (відкриття музеїв у Лондоні - 1857 р., Відні - 1863 р., Кракові - 1868 р., Москві - 1872 р. тощо). В основі різноманітності цих музеїв покладено різні підходи: історичний, краєзнавчий, меморіальний. Інколи кілька під­ходів поєднуються або один з них домінує. Наприклад, Московський меморіальний музей космонавтики (заснований 1981 р.), що має спе­цифічне художнє оформлення інтер’єрів, дає змогу відвідувачам від­чути себе людиною космічної ери. Більше 100 унікальних пам’яток історії космонавтики пов’язані з тим чи іншим моментом в історії космічних досліджень (космічна техніка, спорядження космонавтів тощо), понад 40 тисяч раритетних музейних експонатів створюють уявлення не лише про нову професію космонавта, а й про історію кос­мічної галузі взагалі. Нині музейне зібрання нараховує біля 80 тисяч експонатів (архівні документи, матеріали із архіву С.П. Корольова, сторінки бортжурналів, листи Ю.О. Гагаріна, реліквії, кіно- і фотома­теріали, образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва і т. ін.). Музей має цінну колекцію образотворчого мистецтва, яка доповнює уявлення про художню культуру XX століття.

Специфіка різних музейних закладів полягає в тому, що вони ма­ють поліфункціональний характер, виконуючи завдання не лише зби­рання, охорони, вивчення, а й популяризації пам’яток; дозволяють розгледіти події минулого, поєднуючи інформацію документальних історичних матеріалів і художніх засобів. Художній образ і худож­нє слово можуть виразити суть епохи чи події більш точно, глибоко, привабливо, доступно і коротко, ніж історичне поняття, але картину реального ходу подій вони не можуть відновити. І все ж, музейні екс­позиції розвивають і образне мислення. (У сучасній історичній науці дискусійним є питання про те, наскільки художній образ є засобом отримання наукового знання). На думку доктора філософських наук, автора праці «Бхтетика історії» А. В. Гули ги «Образне мислення має для науки і самостійне значення, і служить імпульсом для народжен­ня (а також освоєння) поняття. Для історичної науки образ особливо важливий: він служить засобом проникнення у структури, важко до­ступні для абстрактної думки, а також засобом популяризації¹².» Звер­нення до минулого, ретроспективний погляд на розвиток історичного процесу неможливий без образного мислення, тим більше, якщо куль­турний досвід людства є визначальним в історичній еволюції.

Виходячи з того, що одне із специфічних завдань музеїв - фор­мування історичної свідомості, можна стверджувати, що музеї здій­снюють зв’язок часів, поєднуючи минуле і сучасне. Музеї дають уні­кальну можливість використати досвід попередніх поколінь у різних галузях діяльності людини. Минуле не зникає безслідно. Воно про­ростає в сучасне, залишаючи тисячі свідчень свого розвитку у вигляді пам’яток матеріальної і духовної культури, що їх зберігають і пропа­гують музеї.

♦ * *

Одну спільну справу роблять музеї і бібліотеки - зберігають куль­турну спадщину і дають можливість ознайомитися з нею широким верствам суспільства. В наш час перед цими закладами стоїть глобаль­не завдання - ствердження культури як моральної основи політики і економіки, участь в освітньому процесі. Адже сучасне інформаційне суспільство випробовує на адаптивність традиційні моделі поведін­ки людини, її спосіб життя, цінності, веде до скорочення культурної різноманітності. Усі галузі життєдіяльності людини нині пронизані потоками інформації: розширюється інформаційне поле, посилюєть­ся інформаційний тиск. Бібліотека теж є елементом інформаційного простору. Потреба в інформації робить необхідною участь бібліотек у навчальному процесі всіх систем освіти, адже саме вони відкривають дорогу до знань. Російський вчений проф. М.Ю. Опенков порівняв бібліотеку з машиною часу, яка «здатна задати хід годиннику з будь- якою швидкістю». На його думку «бібліотека втілює собою культурні ресурси взагалі і водночас є моделлю культури».

Бібліотеки - це справжній фундамент культури, скарбниця колек­тивного досвіду людства і всіх багатств людського духу. «Зафіксоване на папері чи на якомусь іншому писемному матеріалі слово лежить в основі культури - сукупності матеріальних, духовних, моральних досягнень суспільства» - підкреслює відомий історик Є.Л. Немиров- ський. Уже в давнину людина зрозуміла, що досвід, знання у «словах» можна передати нащадкам (слова, відтворені на глиняних табличках; написані на папірусі і на пергамені, а потім - на папері), щоб вони могли отримати «послання» про минуле. Книги у вигляді сувоїв, ко­дексів, друкованої книги були хранителями інформації, хоч доступ до них був обмеженим. З винайденням книгодрукування книга стає до­ступнішою, а думка «увічненою, крилатою, незнищенною».

Витоки бібліотечних зібрань сягають часів ассирійського царя Ащ- шурбаніпала (668-629 рр. до н.е.), на руїнах палацу якого було знайде­но бібліотеку глиняних табличок, а також Стародавньої Греції (відомі книжкові колекції Еврипіда, Евкліда, Аристотеля). Частину великої бібліотеки Аристотеля купив Птолемей II (285-246 рр. до н.е.) для зна­менитої Олександрійської бібліотеки, яка нараховувала 700 тисяч су­воїв. Відомі бібліотеки Риму, де була заснована перша публічна біблі­отека. Бібліотека Ватикану є однією з найбагатших у світі за підбором давніх манускриптів і книг, а за красою свого приміщення, можливо, це найпрекрасніша з бібліотек. Славилися бібліотечними зібраннями також середньовічні монастирі, університети, королівські двори. У Франції саме королівське зібрання книг стало основою Національної бібліотеки Франції. У Росії основу фондів бібліотеки Академії наук у Санкт-Петербурзі склали колекції особистої бібліотеки Петра І та зі­брання книг його оточення.

На території України найдавнішою вважають бібліотеку Ярослава Мудрого - першу бібліотеку Київської Русі, засновану в 1037 р. при Софіївському соборі у Києві. У ХУІ-ХУП ет. бібліотеки створювалися при братствах (Львівському, Луцькому та ін.). Багатими були бібліо­теки українських гетьманів І. Мазепи, ГІ. Орлика, К. Розумовського, а також визначних духовних осіб - І. Гізєля, Ф. Прокоповича, С. Явор- ського та фонди бібліотек навчальних закладів - Острозької і Києво- Могиляиської академій. Із виникненням університетів в Україні кіль­кість бібліотек, що містять цінні збірки рідкісних книг, зростає. До фонду бібліотеки Львівського університету заснованої одночасно з цим навчальним закладом (1661 р.), увійшли колекції угорського біб­ліофіла Гареллі, книги і рукописи галицьких і буковинських монас­тирів, рукописи XII - XVIII ст., інкунабули тощо. Наукова бібліотека Одеського університету (1817 р.) має цінні колекції С.М. Воронцова, А.Г. Строганова, славіста В.І. Григоровича та ін. Свої бібліотеки мали наукові товариства, архівні комісії, музеї. У XIX ст. з’являються пу­блічні бібліотеки-вОдесі (1829), Києві (1866), Харкові (1886), фонди яких були доступні для широкого кола читачів. Отже, здавна бібліо­теки були основними сховищами книг, осередками культури і осві­ти, єдиними установами, що надавали вільний доступ до інформації. Вони і сьогодні залишаються важливою складовою інформаційного простору. Багаті фонди в Україні мають бібліотеки Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська.

Найбільша національна наукова і публічна бібліотека України - бі­бліотека імені В.І. Вернадського (НБУВ) була заснована у 1918 р. (гетьман П. Скоропадський підписав закон «Про утворення фонду На­ціональної бібліотеки Української держави», де «мають бути зібрані пам’ятки духовного життя українського народу і України «). Біля ви­токів її організації стояли видатні вчені та діячі культури - В.І. Вер- надський, С. Єфремов, Г. Житецький, А. Кримський, В. Кордт, М. Ва- силенко, Д. Баталій, В. Міяковський та ін. Академік В. Вернадський у модель бібліотеки заклав організаційні принципи установ загально­національного і світового значення. Бібліотека мала бути триєдиним комплексом: бібліотечним, інформаційним, освітнім. В.І. Вернадський вважав важливими усі деталі бібліотечної справи: від обміну літера­турою, організації роботи читальних залів і каталогів до наукової бі­бліотечної роботи. Особисто займався комплектуванням, закупівлею бібліотечних колекцій, передачею бібліотек закритих установ, видачею охоронних грамот для бібліотек. У концепції Національної бібліоте­ки зазначалося: «Завдання цієї бібліотеки те, щоб закласти на Вкраїні велику книгозбірню всесвітнього типу, яка гуртувала б у со­бі все, що витворено людською думкою по всім наукам, таку книго­збірню, щоб давала спромогу, не виїздивши з країни, познайомитися зі світовою літературою... писаною геть усіма мовами». Спеціальним за­вданням було заснування українського відділу, у якому мало збиратися все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою, а також літературу, писану всіма мовами про історію і культуру українського народу, про народи, які живуть на території України. Нині фонд НБУВ (майже 14 млн. одиниць зберігання) універсальний як за змістом, так і за видами документів. Тут є інформація на різних носіях - від клино­писних табличок і єгипетських папірусів (III тис. до н.е.) до електрон­них баз і банків даних¹³. Серед унікальних пам’яток писемності у біблі­отеці зберігаються глаголичні листки (X ст.), Пересопницьке Євангеліє (1556-61 рр.), першодруки і стародруки з Московської, Львівської, Ост­розької та ін. друкарень. У фонді бібліотечних та історичних колекцій зберігаються бібліотеки Київської Духовної Академії, університету Св. Володимира, Острозької академії тощо. Газетні фонди НБУВ – єдиний спеціалізований архів цього виду друку в Україні. Фонди відділу об­разотворчих мистецтв містять багаті колекції майстрів різних регіонів світу. Зібрання відділу юдаїки складається з багатьох колекцій єврей­ської літератури та рукописів (тут зберігаються архіви єврейських това­риств, приватні архіви, пам’ятки друку тощо. У бібліотечних колекціях й архівних фондах зберігаються книги та рукописи видатних україн­ських істориків: Д. Багалія, М. Грушевського, І. Гуржія, К. Гуслистого, В. Іконникова, Д. Яворницького та ін.

Упродовж 1918-1996 рр. бібліотека була складовою частиною Ака­демії наук. 5.IV. 1996 р. їй надано статус національної та перейменова­но у Національну бібліотеку України ім. В.І. Вернадського. Водночас вона залишилася у підпорядкуванні НАН України, входить до її Від­ділення історії, філософії й права. Для розвитку національних та на­укових функцій НБУВ в її структурі створено також такі підрозділи: Фонд президентів України, де збираються, зберігаються і впроваджу­ються до наукового обігу матеріали про політичне і державне життя України. Бібліотека здійснює книгообмін із 1105 установами у 66 кра­їнах світу¹⁴. НБУВ формує власні електронні ресурси та забезпечує доступ до світових інформаційних мереж.

Друга за обсягом фондів після Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського є Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка (заснована 1886 р.) Першим головою правління був Б. Філонов, а від 1893 до 1905 року-Д. Багалій (1857-1932). Рукопис­ний фонд бібліотеки містить 1,5 тис. одиниць зберігання, у тому чис­лі пам’ятки ХІУ-ХУ ст., автографи, особисті архіви. Значна колекція стародруків та рідкісних видань, серед яких видання XVI - XVII ст., книги особистих зібрань С. Яворського, М. Гнєдича, М. Старицького та ін. За останні роки у її складі виникли українсько-канадська, ав­стрійська, німецька бібліотеки.

До Державного реєстру національно-культурних надбань країни включена Національна парламентська бібліотека України, заснована у 1866 р. Її фонди містять стародруки, видання ХУІ-ХХ ст., книжкові колекції з історії, філософії, літературознавства; картографічні, обра­зотворчі та ін. матеріали. Друковані каталоги: зведений української книги у фондах державних бібліотек та музеїв України (1574-1917), зведений зарубіжних книг та видань. Електронні каталоги: нових над­ходжень, підсобного фонду, тощо.

Книгосховищем історичної книги є Державна історична бібліоте­ка України, що була заснована у 1939 р. У її фондах зберігаються па- леотини (стародавні книги), колекції книг кириличного друку (XVI-XVII ст.), література ХУНІ-ХІХ ст., видання XX ст., сучасні нлдход ження. Є зведена картотека матеріалів з історії міст і сіл (ч XIX ст.).

На землях Західної України одна із найбільших бібліотек знаходить­ся у Львові - наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Варто зазначити, що першою іромадською бібліотекою міста була книгозбірня Ставропігій­ського братства (1586-1788), яка зберегла для наступних поколінь цін­ні пам’ятки літератури та історії. А у 1894 р. у Львові було засновано першу наукову українознавчу книгозбірню при науковому товаристві ім. Т.Г. Шевченка. Одним із її засновників був письменник О. Конись- кий. У 1940 р. бібліотека була передана у підпорядкування АН (нині Львівська бібліотека ім. В. Стефаника). Впродовж 1946-1955 рр. до її фондів була передана книгозбірня Оссолінеум (бібліотека, музей, чис­ленні архіви польських магнатів, що збиралися з 1817 р. польським просвітителем, істориком, літературознавцем, бібліографом Ю. Оссо- лінським). У 1955-56 рр. ці скарби були повернуті у місто Вроцлав (Польща). Львівська наукова бібліотека має цінні надбання - оригінали листів Б. Хмельницького, І. Франка, Л. Українки, В. Гюго, М. Горько­го, В. Стефаника та ін. і є одним із найбільших книгосховищ держави.

Важливим науковим осередком є Одеська державна наукова бібліо­тека (заснована в 1830 р.). Фонд історичної літератури містить багату збірку давніх авторів з історії та географії Північного Причорномор’я, зібрання «писцевих та межових книг», «Збірники імператорського іс­торичного товариства», «Відомості Одеського міського громадського управління», рукописи про край А. Скальковського, джерела краєз­навчого характеру та ін.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека (засно­вана у 1834 р.) має значні збірки рідкісних видань: стародруки, кни­ги петровської доби, прижиттєві видання М.В. Ломоносова, М. Но­викова; книги із власних збірок Д.І. Яворницького, М.В. Брачкевича, В.М. Флоринського, М.П. Чехової та ін. Цінними джерелами є також видання газет і журналів Катеринославщини за 1838-1916 роки.

Таким чином, бібліотеки як соціальний інститут посідають важли­ве місце у формуванні духовної культури нації. Бібліотеки України є основними накопичувачами, збирачами і розповсюджувачами знань, зафіксованих у друкованих джерелах і на інших носіях інформації. Національні інформаційні ресурси України - цс більш ніж 1 мільярд одиниць бібліотечних фондів. Для їх розкриття вже існує понад 150 електронних баз даних. Вони певною мірою задовольняють теперіш­ні потреби суспільства, але головним чином є носіями «історичної пам’яті». Програма ЮНЕСКО «Пам’ять світу», яка існує вже майже 12 років, передбачає збереження і сприяння поширенню також документальної спадщини, що зберігається в архівах. Ця спадщина така ж важлива для культурної різноманітності людства, як і об’єкти і пам’ятки, що входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Анджей Барпат (Генеральний директор державних архівів Польщі) підкреслює, що «спільна місія об’єднує бібліотеки, музеї і архіви: вони є установами - хранителями різних проявів і видів суспільної пам’яті, зафіксова­ної у матеріальній формі¹⁵».

Важливими центрами науково-дослідницької роботи істориків (поряд з бібліотеками і музеями) є архіви. В Україні архіви ведуть свій початок від давніх часів, коли в монастирях, церквах і приват­них збірках зберігалися різного роду документи. Як організоване структурне ціле архівна система виникла у XVI ст., коли були запо­чатковані архіви при земських, громадських та підкоморних судах і магістратах. Акти земські та гродські - це збірки розрізнених чи оформлених у книги актів та документів земських та гродських судів міст та містечок українських земель, що входили до складу Речі По­сполитої. Ці документи писалися староукраїнською мовою - у Брац- лавському, Волинському, Київському та Чернігівському воєводствах, латиною - у Волзькому, Руському і Подільському воєводствах (пізні­ше дозволялося вживати для цих воєводств польську мову). Протя­гом XVII -XX ст. багато Актів гродських та земських було втрачено. В Україні налічується 8270 книг і фасцикул (в’язок розрізнених ді­ловодних копій, рідше оригінальних документів). У Львові їх збері­гається 6541, у Києві - 1729.

У XVII ст. архіви як спеціальні форми організації зберігання до­кументів існували на Правобережній Україні - при воєнних і адміні­стративно-судових установах, на Лівобережній Україні - при гетьман­ських і російських урядових установах, у тому числі при Генеральній військовій канцелярії, генеральному військовому суді, сотенних, пол­кових судах, воєводствах. Наприкінці XVIII ст., після впровадження нового адміністративного поділу, архіви були передані намісницьким правлінням, а після їх ліквідації — губернським та повітовим устано­вам. У середині XIX ст. у Російській імперії, в тому числі на терито­рії України, було створено губернські вчені архівні комісії, які сво­єю діяльністю щодо збирання й упорядкування архівних документів заклали початок історичним архівам, зокрема Київському централь­ному архіву давніх актів при Київському університеті (1852 р.) та Харківського історичного архіву (1880 р.). У західних районах України продовжували існувати крайові та гродські архіви гродських і земських актів (Крайовий архів гродських і земських актів у Льво­ві, а після злиття з колишнім архівом Галицького намісництва - зем­ський архів у Львові).

Нинішня організація архівної системи України бере свій початок з 1919 р. У 1920 - 1925 рр. створені центральні архіви: в Харкові - Цен­тральний архів революції, Центральний історичний архів, Централь­ний архів праці; У Києві - Центральний історичний архів і Централь­ний архів давніх актів. Сучасна мережа державних архівів України складається з 7 центральних - Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО), Центральний державний архів громадських об’єднань України (ІДДАГО), Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦЦІАК), Центральний держав­ний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ), Центральний дер­жавний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного (Ц ДКФФА), Центральний державний науково-технічний архів України (ЦДНТА), Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ); Державного архіву при Раді Міністрів АР Крим, 24 дер­жавних архівів областей, 153 міських архівів, 487 архівів райдержад- міністрацій. У них зосереджено понад 55 млн. справ.¹⁶

Нова роль інститутів історичної П а м’ я т і (бібліотек, музеїв, архівів) виявляється у інформаційному суспільстві, суспільстві, що базується на знаннях і в якому доступ до джерел інформації набуває особливого значення. Недаремно кажуть «хто володіє інформацією, той володіє світом». Саме «вибух знань» лежить в основі модерні­зації світу і глобалізаційних процесів. Гігантський інформаційний простір стає дедалі складніше ефективно використовувати тради­ційними методами. Тому на базі бібліотек, а також музеїв і архівів створюються сучасні інформаційні системи, які не відміняють фун­даментальні завдання цих закладів, а дозволяють реалізовувати їх більш ефективно.

За останні 20 років відбувся перехід від традиційного обміну ін­формацією до комп’ютерного. Поняття «віртуальна культура», «всес­вітня павутина» закріпилися у нашій свідомості, а сам феномен Інтер- нет (як сукупності світових інформаційних ресурсів), стрімко проник у професійну діяльність, руйнуючи територіальні і часові кордони, зробивши наше життя більш інформативним. Охоплюючи все нові і нові сторони буття, Інтернет сприяє створенню колективного загально­людського знання. В останні роки переосмислюється роль бібліотек, розширюються їхні можливості за рахунок доступу до Інтернст-ресурсів. У їх струк­турі заявляються особливі відділи - медіатеки, що інтегрують мож­ливості нових носіїв інформації. Це й електронний каталог видань, і доступ через Інтернет до електронних каталогів найбільших бібліо­тек світу. Використання багатообіцяючих можливостей Інтернету знаменує собою новий етап у розвитку бібліотек, які сьогодні стають частиною Всесвітньої мережі. Ця глобальна мереж що створює но­вий інформаційний клімат на планеті, дає можлиь.. обміну між народами і окремими людьми і є важливим освітнім засобом. Доступ до Інтернету розширює кількість інформаційних джерел. Деякі вчені вважають, що Інтернет - етап у розвитку самої людини: після того, як вона навчилася пересуватися у фізичному просторі і сприймати видимий світ, сьогодні вона відчуває цей світ об’ємно, хоч і вірту­ально, не рушаючи з місця. Для бібліотек Інтернет створив і продов­жує розширювати умови для використання їхнього довідкового й ен­циклопедичного потенціалу. У повсякденне життя бібліотек входить прилучення до світового банку даних джерел інформації і посилює їхню соціальну роль у суспільстві.

Разом з тим на основі практики спеціалісти відзначають, що Ін­тернет не зможе замінити бібліотеки. Він приховує у собі загрозу надлишку неупорядкованої інформації, в якій немало хаотичного; відсутні обмеження її складу, у тому числі морального і політичного характеру. Але це не означає, що бібліотека має відмовитися від Інтер­нету. Російський вчений, спеціаліст у галузі інформатизації бібліотек Я. Шрайберг вважає, що «Інтернет - це бурхливий потік. Потрібно спочатку знайти свій брід, а потім свій острівець, щоб закріпитися, встояти, а потім попливши разом з усіма, не потонути, і не бути ви­кинутим на берег¹⁷». Отже, ніхто не піддає сумніву можливості Ін­тернету - цієї світової мережі комп’ютерів, що об’єднані загальним стандартом обміну даних. Але полеміка навколо проблеми викорис­тання нових технологій триває. Академік К. Кедров підкреслює, що все рівно, найдоступнішим і найбільш якісним носієм інформації за­лишається на довгі часи великий винахід Гутенберга - книга: «Якщо люди відмовляються від книги, винен зовсім не Інтернет... Лише не­віглас буде читати «Божественну комедію» Дайте з екрана... Ніякий Інтернет не замінить альбом із літографіями Г. Дорь. Немає царсько­го шляху у царство світової інформації». Інші застереження вислов­лює американський професор К. Бергман: «Слід пам’ятати, що са­мі по собі нові технології лише забезпечують можливості створення глобальної електронної бібліотеки, але не створюють її автоматично. Ця система ставить найскладніші системи пошуку, які тільки можна собі уявити. Бібліотекарям належить найважливіша роль у цих струк­турах, а саме - роль інтелектуальних посередників, які відбирають, організують, зберігають інформацію і забезпечують до неї доступ». Отже, головні зауваження стосуються надлишку і неструктурованос- ті інформації, яка породжує інформаційний хаос, що може привести до втрати бачення істинних цінностей. Але філософія Інтернету: ін­тегрувати й уможливити пошук величезної кількості даних, що збе­рігаються в різних системах, безперечно, робить його важливим нау­ковим ресурсом в сучасних умовах.

Інтернет забезпечує доступ і до інформації, що зберігається в му­зеях. З появою «віртуальних» (художніх) комп’ютерних музеїв, що представляють різні колекції у мережі Інтернет, здавалося б, може зідпасти потреба знайомитися з оригіналами. Але тим не менше, чим сильнішим буде тиск масової культури, чим більш технологіч­ною буде ставати індустрія повторень, відтворень і копій, тим все більше буде зростати цінність оригіналу як еталону. Що ж стосу­ється створення віртуальної реальності з допомогою відеоматеріа- лів і стереофонічного звуку (наприклад, у музеях науки і техніки, природничого профілю тощо), то вона доповнює традиційні методи пізнання.

У сучасних умовах розширюється використання і архівних елект­ронних ресурсів. Створені в архівах електронні версії довідників та інших матеріалів користуються сталою популярністю. В хар­тії ЮНЕСКО «Збереження електронної інформаційної спадщини» (2002 р.) підкреслюється, що вирішення проблеми збереження куль­турно-історичної інформації потрібно шукати на шляху використан­ня сучасних інформаційних технологій і створення єдиного інфор­маційного простору, який би охоплював як друковану, так і електрон­ну інформацію.

ПРИМІТКИ

140. Илизаров С.С. Памятники науки и техники в коллекциях и музеях древнего мира \\ Памятниковедение науки и техники: теория, ме тодика, практика. Сб. научных трудов. - М., 1988. - С. 190-191.

141. Жмудь Л.Я. Зарождение истории науки в античности. - СПб, 2002. - С. 238.

142. Там само. - С. 202.

143. Делюмо Ж. Цивилизация Возрождения. — Екатеринбург, 2006. - С. 108-109.

144. Музееведение / Под ред. К.Г. Левыкина и проф. В. Хербста. - М., 1988. -С. 112.

145. Там само. - С. 18.

146. Заремба С.З. Українське нам’ятникознавство: Історія, теорія, сучасність. -К., 1995. - С. 386-387.

147. Стрельник М.О. Історичний досвід експозиційної роботи Національного музею історії України \\ Український музей. Збірка наукових праць. - К., 2003.-С. 34-35.

148. Тронько П.Т. Краєзнавчий рух в Україні: Шляхи подальшого розвитку \\ Український історичний журнал. — 2004. - С. 90.

149. Кравченко Н. Музей в інтер’єрі районного міста // Пам’ятки України. - К.,

80. -С. 27-28.

" Гегель. Эстетика. - М., 1968. - С. 13-14.

17. Гулыга А.В. Эстетика истории. - М., 1974. - С. 127.

18. Онищенко О.С. НБУВ \\ Енциклопедія історії України. - К., 2003. - Т. І. -С. 262-263.

19. Там само. - С. 263-264.

20. Бернах Анджей. Архіви, бібліотеки, музеї - інститути соціальної пам’яті \\ Архіви України. - 2004. - № 4-6. - С. 41.

21. Пиріг Р.Я. Архіви України \\ Енциклопедія історії України. - К., 2003. - Т. І. -С. 140-141.

22. Фонотов Г.П. И явится всемирная библиотечная система \\ Библиотека. -2003.-№2.-С. 11-12.

ЛІТЕРАТУРА

150. Бернат А. Архіви, бібліотеки і музеї - інститути суспільної пам’яті \\ Архіви України. - 2004. - № 4-6. - С. 37-39.

151. Володин Б.Ф. Всемирная история библиотек. - СПб., 2002.

152. Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство: Історія, теорія, сучас­ність. - К., 1995.

153. Інформаційний сервіс в Інтернеті: Навчальний посібник / В.М. Шей- ко, Б.М. Смолянський, Л.Я. Філіпова та ін. - Харків, 1998.

154. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. - К., 1998.

155. Курило Т. Правова охорона культурної спадщини України. - Львів, 2005.

156. Памятниковедние науки и техники: Теория, методика, практика. Сборник научных трудов. - М., 1988.

157. Піскова Е., Федорова Л. Нерухомі пам’ятки історії (Теоретичні аспекти проблеми) \\ Київська старовина. - 1999. - № 5. - С. 140- 154.

158. Кравченко Н .М., Литовська Л .Г., Нсліна Т.В. Фастівщина: Сторінки історії (від давнини до 20-х років XX століття): Навчальний посіб­ник. - Фастів: Фастівський державний краєзнавчий музей, 2004.

159. Куріло О.Ю. Вклад наукових товариств та комітетів у створення музеїв та археологічних колекцій в Україні \\ Український музей. Збірка наукових праць. - К., 2003. - С. 37-43.

160. Колин К.К. Глобализация и культура \\ Вестник Библиотечной Ас­самблеи Евразии. - 2004. - № 4.

161. Толочко П.П. Несповідимі путі України. - К., 2004.

162. Тронько П.Т. Краєзнавчий рух в Україні. Шляхи подальшого роз­витку \\ Український історичний журнал. - 2004. - № 2.

163. Фонотов Г.П. И явится всемирная библиотечная система.\\ Библио­тека. - 2003. - № 2.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО КУРСУ

164. Барг М.А. Епохи и идеи. Становление историзма. - М., 1987.

165. Барг М.А. Категории и методы исторической науки. - М., 1984.

166. Барг М.А. Проблема человеческой субъективности в истории (методоло­гический аспект) // Цивилизации. - Вып.1. - М., 1992.

167. Барг М.А., Авдеева К.Д. От Макиавелли до Юма: Становление историз­ма. -М., 1998.

168. Бердяев Н.А. Смысл истории. Новое Средневековье. - М., 2002. Воеводина Л.Н. Мифология и культура. - М., 2002.

169. Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М., 1986. Болингброк. Письма об изучении и пользе истории. - М., 1978. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. - К., 1995.

170. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. - М., 1989.

171. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление,- М.,1991. Гене Б. История и историческая культура на средневековом Западе. - М., 2002. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХст.-К., 1996.

172. Грицак Я. Украинская историография: 1991 - 2001. Десятилетие перемен // АЬ ішрегіо. - 2003. № 2.

173. Гумилев Л.Н. Эгносфера: История людей и история природы. - СПб., 2003. Гумилев Л.Н. Етногенез и биосфера Земли. - СПб,. 2002.

174. Гуревич А.Я. Исторический синтез и школа «Анналов». - М., 1993. Гуревич А.Я История историка. -М., 2004.

175. Данилевский Н.Я. Россия и Европа,- СПб., 1995.

176. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука // Україна крізь віки. - К., 2000.

177. Доусон К. Прогресс и религия. - Брюссель, 1991.

178. Доусон К. Боги революции. / Предисловие А.Тойнби. - СПб., 2002. Жмудь Л.Я. Зарождение истории науки в античности. - СПб., 2002. История ментальностей, историческая антропология / Под ред. А.Я.Гу­ревича. -М., 1998.

179. Ионов Й.Н. Хачатурян В.М. Теория цивилизаций. От античности до кон­ца XIX века. - М., 2002.

180. Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збере­ження. -К, 1998.

181. Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство: Історія. Теорія. Сучасність. -К ,1995.

182. Казус: Индивидуальное и уникальное в истории. - 1996 - 2003. Вып. 1-5. Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. 2-е изд. ~М., 2003.

183. Колінгвуд Р. Ідея історії. / Пер. з англ. О.Мокровльського. - К., 1996. Кроче Б. Теория и история историографии. - М., 1998.

184. Кроче Б. Антология сочинений по философии. История. Экономика. Пра­во. Этика. Поэзия. - СПб., 1999.

185. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. - М., 1991.

186. Лотман Ю.В. Внутри мысленных миров: Человек. - Текст. - Семиосфера. - История. -- М., 1996.

187. Лукиан. Как следует писать историю // Лукиан. Избранное. - М., 1962. Маршалл Мак-Люен. Галактика Гутенберга. - К., 2001.

188. Мень А. Мировая духовная культура. - М., 2002.

189. Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни. Соч. в 2 т. - М., 1991. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. - К., 2003.

190. Невлева И.М. История русской философии. - Харьков. 2003. Немировский А.И. Рождение Клио. У истоков исторической мысли. -Во­ронеж. 1986.

191. Нові перспективи історіописання. За редакцією Пітера Берка. - К., 2004. Одиссей: Человек в истории. М., 1989-2006.

192. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К., 1996.

193. Попер Р. Злиденність історицизму. К., 1994.

194. Потульницький В.Ф. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII- XX ст. - К., 2002.

195. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. - М., 2004.

196. Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. - М., 1998. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992.

197. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХУН-ХУШ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997.

198. Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (XIX- початку XX ст.). - К., 2005.

199. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. - М., 2003.

200. Тоффлер О. Шок будущего. - М., 2002.

201. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.

202. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. - 1992. - Ха 4. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии истории. В 2 т. - Минск. 1998. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського націо­нального міфу в історіографії // Дух і Літера. - К., 1998. - № 3-4. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей ХУІ-ХУІІ ст. - К., 2002.

203. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1994.

Ящук Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004. Серія «Вища освіта в Україні» Заснована 1999 р.

Навчальне видання