Тема III. Робота історика з історичними джерелами (питання теорії, методики, етапів історичного дослідження)

ЛЕКЦІЯ І. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО В СИСТЕМІ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Значення джерел для процесу історичного пізнання. Теоретико- мстодологічні проблеми джерелознавства. Етапи становлення та роз­витку джерелознавства. Поняття історичного джерела. Основні види історичних джерел. Писемні джерела. Усна історія. Свідчення та їх вивчення. Етнографічні, лінгвістичні та інші джерела. Природничі об’єкти як джерела історичного пізнання.

«Потрібно вивчати історію, використовуючи всі наявні джерела, беручи з кожного ту інформацію, яку вони можуть дати, і встановлювати ієрархію цієї інформації залежно від системи цінностей епохи, а не уподобань історика...»

(Жак Ле Гофф)

Основою всякого історичного дослідження є історичні джерела

80. позивні історії. Інформація про минуле міститься саме в них. За­пас джерел невичерпний. Це може бути документ, чи залишок дії (на­приклад, загублена монета), рештки будівель тощо. Історичні джере­ла включають найрізноманітніші свідчення минулої діяльності людей

слово написане і слово промовлене, характер ландшафтів і предме­ти матеріальної культури, твори мистецтва, фотокінодокументи тощо. Історики приділяють велику увагу пошукам, вивченню, обробці дже­рел, коло яких постійно зростає. З джерел історик відбирає факти і всю інформацію, яку потім організує у певну картину. Але складність пізнання минулого полягає в тому, що воно у цілому не може бути об’єктом безпосереднього спостереження. Історик має справу з тим, що вже не існує, але за його рештками він повинен зробити спробу це минуле «воскресити». Інколи лише випадково доходять до нас доро­гоцінні свідчення далеких тисячоліть чи століть, які дають шанс істо­рику наблизитися до пізнання тих віддалених від нас епох.

Джерелознавство є особливим методом пізнання реального сві­ту. Об’єктом при цьому виступають твори, речі, документи, пам’ят­ки. Іноді скульптури, поеми, філософські праці можуть нам сказати значно більше, ніж тексти законів і договорів. Минуле не зникає без­слідно. Воно продовжує жити у свідомості людей, у традиціях, духо­вних цінностях і визначається наявністю глибоких внутрішніх зв’яз­ків між минулим і сучасним. На кожному кроці ми зустрічаємося з минулим, інколи не помічаючи цього. Ланцюг, що поєднує минуле з сучасним - нерозривний. Не випадково М.К. Реріх писав: «Всім хо­четься заглянути в глибину, туди, де морок віків осяяний мерехтінням істинних дорогоцінностей, то розкішних, то скромних і великих лише чистотою думки, що їх створила. Спробуємо вирішити, що б ми мо­гли побачити, якби ми перенеслися в різні далекі віки? Здивувалися б мудрості внутрішнього художнього інстинкту чи знайшли б лише геніальних дітей? Не дітей знайшли б ми, але мудреців».

Сліди минулого дозволяють історику здійснити спроби відтворити його. Історик єдиний, хто здійснює функцію посередника між ниніш­нім і минулим, «воскрешає минуле». Він намагається побачити і зро­зуміти віддалених у часі людей, чужу свідомість, проникнути у сферу їх замислів.

Так, через дослідження зображальних джерел, у яких міститься ін­формація, що закодована у певних зорових образах, історик може не лише доповнити певні історичні факти, а й поглянути на них у бук­вальному розумінні цього слова. З найдавніших часів рука художника створювала предмети, що дозволяють сучасній науці хоч би приблизно реконструювати свідомість пращурів. Адже ЗО 000 років тому людина вже була здатна відтворити образ людини. Більше того, не просто від­творити, а підкреслити те, що найважливіше (про це свідчить фігур­ка матері-прародительки, знайдена в Австрії (Венера з Віллендорфу). 15 000 років тому давній митець створив знамениті зображення тва­рин на стінах і стелі печери Альтаміра (Іспанія). Гігантська ж «кар­тинна галерея» на скелях у центрі Сахари дала можливість в деталях відтворити довгу історію нині пустельних місць. Отже, якщо давні культури не залишили текстів, то слід руки художника залишається основним джерелом для розуміння далекого минулого. Історик може захоплюватися мистецтвом давніх людей, але як професіонал він зо бов'язаний вбачати в ньому історичне джерело.

Постійно накопичуючи повсякденний досвід, люди передають йо­го наступним поколінням. Для цього вони кодують інформацію (в ма­люнках, спорудах, виробах, творах, а пізніше в документах), що ви­ступає як фіксоване джерело. Цей момент важливий для розуміння методу джерелознавства. Суть методу - у пізнанні оточуючого світу через фіксовані джерела інформації. Адже малюнок, споруда, доку­мент, фотографія, кіноплівка, звукозапис дає можливість людині «зу­пинити миттєвість». Ці фіксовані свідчення і є основним джерелом пізнання, без них історик не може обійтися, а значить, не може пізна­ти минуле.

Джерелознавство виступає як метод вивчення минулої реальності через посередництво людського сприйняття, зафіксованого в джере­лах. Слід пам’ятати, що кожне джерело має елемент суб’єктивності, який переходить і на факти, відображені в джерелі. Джерело завжди тією чи іншою мірою містить особистісне ставлення його автора. Твір належить певному автору, але в той же час він є і феноменом культури свого часу, явищем міжособистісного спілкування.

Джерелознавство досліджує пам’ятку як цілісний, внутрішньо вза­ємопов’язаний об’єкт з притаманними йому особливостями інформа­ційного поля. Вивчаючи властивості джерел, джерелознавство розро­бляє методи отримання інформації, її критичної перевірки, формулює критерії оцінки творів як явищ культури. Тому джерелознавство для історика не лише допоміжна дисципліна, як це представлялося тради­ційною методологією історії, але самодостатня область знання, наука про джерела.

Все створене і створюване людьми - від найдавніших часів до су­часності - може бути об’єктом дослідження як ціле. «Через джерело, як частину минулого, ми вживаємося в- єдність цього минулого і, піз­наючи частину, в ній вже пізнаємо і ціле», — підкреслював історик- медієвіст, знавець середньовічних джерел Л.П. Карсавін (1882-1952). Такий підхід орієнтує на системне вивчення джерел, на звернення до­слідника до всього обсягу творів культури. Адже історичне джерело, будучи продуктом культури, виступає як єдиний об’єкт різних гума­нітарних наук при різноманітності їх предметів вивчення. Тим самим він створює основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу.

Сучасні технологічні засоби відкривають для цього нові необ­межені можливості (мережа Інтернет), з’являються нові поняття: «комп’ютерне джерелознавство, історична інформатика. У визна­ченні останньої зазначається, що «історична інформатика вивчає за­кономірності процесу інформатизації історичної науки; в її основі лежить сукупність теоретичних і прикладних знань, необхідних для створення і використання у дослідницькій практиці машинопрочи- іуваних версій історичних джерел всіх видів». Англійський істо­рик П. Денлі, один із засновників Міжнародної Асоціації «Історія і комп’ютер», пророчить у XXI сг. історичній інформатиці стати «но­вою мовою історичних досліджень»: «... можливості історичної ін­форматики не зводяться до того, що ми можемо робити ті чи інші дослідження швидше чи ефективніше; ми можемо робити нове, і ми можемо робити старе по-іншому».

Використання аудіовізуальних джерел змінило співвідношення письмової та звукозаписуючої фіксації інформації, писемних та усних свідчень в інформаційному полі XX ст. Технічні засоби створюють нові види джерел, сприяють збільшенню загального обсягу інформа­ції. Історичне джерело стає різноманітнішим і невичерпним. «Історія посідає унікальне місце серед гуманітарних і соціальних наук за різ­номанітністю джерел, кожне з яких вимагає спеціальних знань,» - за­значає сучасний англійський історик Джон Тош.

Але уявлення про те, що історичні джерела негайно дадуть відпо­віді на всі запитання, хибне. Величезна кількість пам’яток (фрагмен­тів минулої реальності) різноманітного характеру - літописи, хроні­ки, збірники законів, листи, щоденники, зображення, залишки давніх поселень тощо - самі по собі ще не є історичними джерелами, доки до них не буде привернута увага дослідника. Лише думка вченого виді­ляє для вивчення ті чи інші рештки, пам’ятки і перетворює їх на дже­рело даних, необхідних для відтворення картини минулого. У цьому процесі історичного пізнання виключно велику роль має інтелекту­альна активність дослідника.

Французький історик Марк Блок звертав увагу на прірву, що від­діляє історика від «антиквара», адже останній є лише пасивним зби­рачем «давнини». Але і історику, який вміє поставити запитання минулому, налаштуватися на діалог з джерелом, примхлива богиня історії Кліо не поспішає розкривати свої секрети. Було б наївним вважати, що просте накопичення історичних джерел відкриє таєм­ниці минулого. Досліднику потрібно докласти великих зусиль, щоб оволодіти матеріалом, осмислити його, відновити як окремі деталі історії, так і загальні її риси, знайти ключ до тлумачення джерела, виробити метод їх інтерпретації. Не можна ототожнювати джерела з

історією, адже лише сила думки вченого-історика має перетворити їх на джерело інформації.

На думку Р. Коллінгвуда «історик-початківець повинен збагнути, що джерела - це ніякі не авторитети, а просто джерела; що ставлення історика до них повинне полягати не в прийманні чи відкиданні їх, а в їх інтерпретації»¹. Сучасна історична наука базується фактично на постійному переосмисленні джерел. Тому історики розглядають ори­гінальні матеріали як першоджерела, а все, що їх попередники на­писали, як вторинні джерела. Інколи первинні та вторинні матеріали присутні в одній і тій самій праці. (Середньовічні хроніки розпочи­налися з огляду світової історії від створення світу до Різдва Хрис­тового, заснованого на роботах відомих авторів; сучасні ж історики цінують у них перш за все щорічні записи про поточні події). Так, «История Англии» Маколея (1848-1855) є вторинним джерелом, але для спеціалістів з проблем менталітету вікторіанської еліти ця праця виступає першоджерелом, - вважає Дж.'Гош.

Довгий час побутувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні свідчення, а всі інші не заслуговують такої довіри. У XX ст. етнологи встановили, що усна традиція може мати більш стійкий ха­рактер, адже вона спирається на строгі канони. Відтак у сучасному історичному знанні історія створюється на основі писемних джерел, але якщо вони відсутні, тоді використовуються інші джерела, адже «все у світі є потенційне свідчення чогось». Але щоб їх використати, історик має поставити цим свідченням відповідні запитання. Один і той самий документ чи свідчення можна тлумачити по-різному, за­лежно від поставлених завдань. Остаточного ж прочитання джерела не існує. Але інтерпретація джерел та їх використання у історичних працях відбувається відповідно до певних правил і норм, що їх об­ґрунтовує така галузь історичних знань, як джерелознавство. Джере­лознавство відіграє спеціальну роль і займає провідне місце в струк­турі історичної науки, маючи свій предмет і об’єкт вивчення, систему специфічних дослідницьких методів.

Історичне джерелознавство вивчає походження історичних дже­рел, теорію і методику їхнього використання в історичних досліджен­нях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки.

«Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й викорис­тання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності», - наголошують шпори фундаментального посібника «Історичне джерелознавство»².

Джерелознавство містить теоретичний розділ і джерелознавчу практику. Теорія джерелознавства - це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, об’єкт, завдання, методоло­гічні принципи, структуру та місце в історичній науці. У джерелоз­навстві теорія джерела посідає центральне місце. Вона розкриває йо­го природу, суть, специфіку відображення у ньому дійсності, особ­ливості вміщуваної у ньому інформації, його пізнавальну функцію в історичних дослідженнях. Як спеціальна галузь історичної науки дже­релознавство спирається на її теоретико-методологічні засади. Дже­релознавча практика - це практичне використання джерел у конкрет­них історичних дослідженнях.

Історичне джерелознавство невіддільне від розвитку історичної науки. У різні історичні епохи існували різні критерії оцінки джерела. Спроби критичного використання джерел можна знайти уже в працях античних авторів (наприклад, Фукідіда). У добу Середньовіччя було чимало істориків, які стверджували, що вони використовували досто­вірні джерела: «.. .Записав, те, що я бачив у пергаменах чи в кодексах монастирів св. Марцила, св. Мартіна і св. Августина Лемовіценсько- го», або «.. .Деякі давні документи і пергамени я зібрав воєдино після довгих досліджень; я переглянув покажчики, запозичивши з них та інших достовірних свідчень, додав пропущене». Наприклад, один із авторів XIV ст. писав:

«... Мой рассказ упорядочен В соответствии с некоторыми хрониками,

То есть правдивими словами,

Которые я переписывал из мемуаров В Сен-Дени день и ночь»³.

Із зростанням престижу писемних джерел нарівні з надійними свід­ченнями вибудовувалася перша ієрархія джерел (на основі їх приро­ди) - істинність (автентичність) і схвалення авторитетом (наприклад, схвалено римською курією). Середньовічні історики не критикували свідчення, вони давали оцінку авторам свідчень. Але із розширенням історичної інформації все частіше історики критикують не свідків, а свідчення, готують основу для появи нової критики.

У добу Відродження спостерігається великий інтерес до праць ан­тичних авторів, але разом з тим має місце і залежність істориків від їх авторитету, традиційна довіра до авторитетних суджень. Гуманіс­ти проводять інтенсивні пошуки з виявлення нових джерел (текстів), вдаються до їх інтерпретації. З філологічним інтересом до минулого пов’язують вчені становлення традиції відбору, оцінки та критики іс­торичних літературних джерел. Широко відомий приклад аргумен­тованої критики достовірності історичного джерела - «Трактат о ио- дложности Константинова дара» італійського гуманіста Лоренцо Вал- ли (1407-1457). Автор піддав критиці один із головних документів, що обґрунтовував права папи на вищий авторитет у християнському світі, поставивши під сумнів саму концепцію світської влади папства. Це була перша спроба критичного аналізу історичного джерела, ви­користання лінгвістичного і літературного аналізу тексту. Але разом з тим, при всіх достоїнствах істориків доби Відродження «наукова кри­тика джерел була за межею їх можливостей».

Пошукам, колекціонуванню, систематичному опису і класифікації історичних документів і пам’яток приділяли велику увагу антиква­ри, представники такої інтелектуальної течії, як антикваріанізм (XVII ст.). Антиквари і знавці документів минулого, ерудити збирали най­різноманітніші свідчення минулих епох - монети, герби, надписи, документи тощо. Звертаючись до цих джерел, вони розробили нові методики їх критики. Варто зазначити, що в Англії основи антикварі- анізму були закладені ще у XVI ст. із заснуванням у 1585 р. в Лондоні Єлизаветинського товариства антикварів, члени якого збирали і пу­блікували дані про історичні пам’ятки. У XVII ст. вже стали друкува­ти великі серії середньовічних джерел.

Великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел досягай у Франції члени товариства мавристів (ченців конгрегації святого Мавра). Ними було знайдено і зібрано багато середньовіч­них манускриптів, які публікувалися після ретельної перевірки усіх списків документів. Особливо слід відмітити велику роботу з критики текстів бібліотекаря Сен-Жерменського монастиря, великого ученого монаха-бенедектинця Жана Мабільона (1632-1707), який вважається основоположником нової дисципліни - дипломатики, що вивчає акти, дипломи, отримані церквою і монастирями на пожалувані їм землі. Ж. Мабільон та історики-ерудити зробили внесок у розробку таких дисциплін, як палеографія і хронологія, що дозволило поглибити кри­тику джерел. У середині XVII ст. у Антверпені здійснювалося видан­ня середньовічних джерел єзуїтами-болландистами (названих так на честь їх голови Ж. Болланда). Завдяки діяльності болландистів вдо­сконалювалися правила критичного аналізу історичних джерел.

У добу Просвітництва вчені XVIII ст. не лише продовжили справу антикварів та ерудитів-публікаторів XVII ст., а й зробили помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства, розширивши саме поняття джерела (Дідро, Вольтер). Вони піддали критиці абсо­лютизацію авторитету писемних джерел, звернули увагу на склад­ність і багатоплановість такого поняття, як «факт».

Проблеми джерелознавства ґрунтовно розроблялися вченими-істо- риками першої половини XIX ст., які звернулися до вивчення серед­ньовічних джерел (французька школа Тьєрі, Гізо та ін.). Зокрема, Гізо розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Він вважав, що факти самі по собі ще не складають історію, адже в історика може виникнути спокуса і мотиви їх підтасування.

Для історичного знання XIX століття взагалі характерним був культ джерел та культ фактів. Історики-позитивісти XIX ст. надава­ли перевагу документам офіційного походження - законодавчим ак­там, дипломатичним матеріалам, правовим документам як таким, що найбільш точно відображають події. Інші ж види джерел - мемуари, нереписка приватних осіб, публікації у періодичних виданнях розгля­далися здебільшого як суб’єктивні, а відтак як не такі надійні і не такі достовірні. Історики все частіше звертаються до архівів і першість у їх вивченні належить представнику німецької історичної школи Леопольду фон Ранке (1795-1886), який втілив критичний підхід до джерел у арсенал історичної науки. Науковий семінар, який він вів у Берлінському університеті, сприяв появі нової когорти вчених-істори- ків з досвідом критичного аналізу першоджерел, особливо численних архівних джерел, які вперше широко були відкриті для дослідників у XIX ст. Л. Ранке добився загального визнання тієї ідеї, що аналіз дже­рел і написання історичних праць невіддільні одне від одного.

Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Моммзена, І. Дройзена, III. Ланглуа, III. Сеньобоса були спрямовані на поглиблення і розши­рення методів опрацювання джерел. Джерелознавство набуває сис­темного характеру. Значний внесок у його розвиток зробили відомі російські історики другої половини XIX ст. М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський. З іменем В. Ключевського пов’язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

В українській історіографії перші принципи наукової критики іс­торичних джерел мали місце у працях М. Максимовича (40-і рр. XIX ст.). Помітний внесок у розвиток теоретичних і методичних засад джерелознавства внесли М. Костомаров, О. Лазаревський, М. Івани- шев, В. Антонович, В. Іконников, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін. Варто зазначити, що особлива роль у дослідженні джерел на­лежить «Київській історичній школі» та її організатору і керівнику, видатному українському історику В.Б. Антоновичу (1834-1908), який дав обгрунтування класифікації джерел, поділивши їх на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників.

У XX столітті значний внесок у розвиток теорії історичної на­уки зробили представники французької школи «Анналів» (Л. Февр, М. Блок). Вони запропонували розширити розуміння історичного джерела, звернувшись до даних демографії, психології, лінгвістики, статистики, економічних наук тощо.

Великі зміни у підходах до історичного джерелознавства як сис­теми знань відбулися у другій половині XX ст. Критично переосмис­люючи можливості істориків розуміти та вивчати джерела, вчені про­понують розглядати джерело як явище культури, як єдину доступну для історика реальність минулого. Відтак залучаються лінг вістичні, літературознавчі та інші методи опрацювання джерел.

Розвиток історичної науки пострадянського періоду ставить пе­ред джерелознавством нові завдання. Серед них - не тільки уточ­нення, але й перегляд понять і категорій, які однобічно трактува­лися з позицій (догматичного) матеріалістичного розуміння історії. Нині вчені акцентують увагу на вивченні джерел з культурологічних позицій, а саме на особливостях менталітету, духовного життя лю­дей на різних ступенях цивілізації, що знайшло своє відображення у джерелах.

Варто зазначити, що у сучасних умовах визначився новий статус джерелознавства в системі гуманітарних наук. Суть його полягає у тому, що історичне джерело (продукт культури, об'єктивований ре­зультат діяльності людини) виступає як єдиний об’єкт різних гума­нітарних наук при різноманітності предметів їхнього вивчення. Тим самим він створює єдину основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу. Ни­ні акцент ставиться на розумінні психологічної і соціальної природи історичного джерела, яка й зумовлює його придатність «для вивчен­ня фактів з історичним значенням». Пріоритетна увага приділяється характеристиці автора джерела, обставинам створення історичного джерела, контексту, в якому воно з’явилося.

Нові підходи у сучасному джерелознавстві полягають у наступному: джерелознавство є методом реального пізнання світу, об’єктом, при цьому являються створені людьми речі, записи-документи, виро­би; вивчаючи їх, можна багато дізнатися про людей, які їх створили.

Отримана в такий спосіб інформація про людське суспільство орієн­тована на головну людську властивість - властивість творити, об’єк- тинізувати свої думки і уявлення в матеріальних образах. З виникнен­ням писемності інформаційне поле людської цивілізації значно роз­ширюється, якісно змінює її та продовжує змінювати;

81. пізнання оточуючого світу через фіксовані джерела інформації, а саме використання виробів, створених людьми, як джерела інформа­ції про них. Як саме людина (суб’єкт, який пізнає) знаходить і вивчає об’єкт, що служить йому джерелом пізнання, які запитання він при цьому ставить. Що відбувається при вивченні інформації історичних джерел при багаторазовому зверненні до минулої реальності, зафіксо­ваної в джерелах;

82. джерелознавство вивчає не просто історичне джерело. Воно ви­вчає систему відносин: людина - твір - людина. Ця тріада виражає загальнолюдський феномен: одна людина спілкується з іншою не без­посередньо, а опосередковано, з допомогою твору, що відображає особистість іншої людини;

83. у нових умовах сучасності стабільна, в основному європоцен- трична база джерел інформації, розроблена у минулі століття, виявляє нині свою неповноту. Глобальна історія повинна спиратися на значно ширшу базу джерел. У концепції джерелознавства активно прово­дяться ідеї загальнолюдського начала і історичного джерела як засобу не лише пізнання фактів, а й розширення можливостей спілкування особистості зі світовою культурою;

84. поняття про джерело як явище культури дає змогу розкрити систе­моутворююче значення джерелознавства у гуманітарному пізнанні⁴.

В останні десятиліття у істориків змінилося ставлення до проб­лем пізнання. Нове розуміння проблеми самодостатності історичного джерела - не лише як засобу для отримання інформації про факти, але і як реального об’єкта, починає змінювати менталітет дослідників: «У істориків з’явилося бажання вбачати в документі, свідченні, тексті, самостійну наукову цінність», з’явилося розуміння того, що саме дже­рело становить «єдино доступну їм реальність», - відмічає сучасний французький історик Жорж Дюбі.

Таким чином, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми джерелознавства продовжують бути в центрі уваги істориків, біль­шість яких схильні підходити до джерела як до продукту цілеспря­мованої людської діяльності, як явища культури. Таке визначення передбачає міждисциплінарний підхід до джерел, єдність погляду на всю різноманітність творів, пам’яток культури певної епохи, на їхній взаємозв’язок. Історичне джерело, будучи продуктом культури, ви­ступає як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманіт­ності предметів їхнього вивчення.

В історичній науці існують різні визначення історичного джерела. Наведемо деякі з них. Наприклад, російський історик М.Н. Тихоми- ров вважав, що «...історичним джерелом є така пам’ятка минулого, яка свідчить про історію людського суспільства. Історичними джере­лами служать рукописи, друковані книги, будівлі, предмети вжитку, давні звичаї, елементи давньої мови, що збереглися, і т. іи. - одним словом, всі рештки минулого історичного життя». Таким чином, дже­рело визначається не лише функціонально, а й за матеріалом. На дум­ку історика С.О. Шмідта: «Історичне джерело - це всяке явище, яке може бути використане для завдань історичного дослідження, чи на­віть простіше - для пізнання минулого».

У сучасному українському джерелознавстві існує таке визначен­ня історичного джерела: «Історичне джерело - це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відби­ває той чи інший бік людської діяльності». Варто зазначити двоякий зміст джерела: з одного боку, це носій історичної пам’яті, з іншого боку - це історичний факт, явище культури, що потребує вивчення.

Принципове значення має визнання об’єктивності природи джере­ла. Джерела спеціально як такі не створюються, вони з’являються в реальному житті в зв’язку з потребами людей, призначаються для ви­конання певних службових функцій. І лише потім, коли за ними почи­нають вивчати минуле, вони і стають історичними джерелами. Отже, джерело має два етапи існування - доджерельний і власне джерель­ний. На першому етапі існування всі джерела виконують свої безпо­середні функції (напр. знаряддя праці первісної людини), а на другому етапі існування пам’яток минулого — функцію історичного джерела. Воно є не лише свідченням про історичні факти, а й саме є історич­ним фактом, історичним явищем свого часу. Але ставши історичним джерелом, пам’ятка не втрачає своєї об’єктивної природи, чим і ство­рює ґрунт для об’єктивного відтворення реальної дійсності.

' Звичайно, те, що джерело має об’єктивну природу, відображає об’єктивну реальність, не означає, що створена ним картина завжди адекватна дійсності, співпадає з нею (не можна виключати можли­вості ненавмисного чи наміреного спотворення подій). Але і це не позбавляє джерела об’єктивності його природи, бо і в такому випад­ку воно відбиває умови свого створення, включаючи і наміри автора. Причому умови створення джерела, позиції авторів можуть становити основний науковий інтерес у вивченні джерела, - підкреслював укра­їнський вчений, спеціаліст з джерелознавства М.Я. Варшавчик.

Разом з тим, у сучасному джерелознавстві акцент ставиться на ор­ганічному поєднанні об’єктивно-суб’єктивних чинників у історично­му джерелі. У процесі свого первинного функціонування історичні джерела зазнають впливів, змін, втручань, які мають як об’єктивний, гак і суб’єктивний характер. Наприклад, підробки, фальсифікова­ні вставки до оригінальних документів, або вилучення їх частин. Це с тосується також підробок творів прикладного і образотворчого мис­тецтва, оповідних, історіографічних джерел тощо.

Історичне джерело містить різні різновиди інформації - відкриту, закриту, приховану, пряму і непряму, актуалізовану і потенційну. Іс­торик повинен критично ставитися як до достовірності джерельної інформації, так і до її інтерпретації.

З поступом цивілізації маса джерел невпинно зростає, виникають нові їхні типи і види. Це робить особливо актуальним завдання на­укової класифікації джерел. Однією з найстаріших класифікаційних схем є поділ джерел за ознакою їхньої близькості до відображуваної реальності на історичні залишки (рештки) та історичні традиції (опо­відні, наративні джерела).

Перші (історичні залишки) - це безпосередні результати подій; звичаї; установи; пам’ятки матеріальної і духовної культури; твори ремесел; мистецтв; наук; різноманітні законодавчі документи, акти, грамоти, універсали і т. ін.

Другі (історичні традиції) - це пам’ятки минулого, що склалися на основі вражень їх авторів від подій (спогади, щоденники, інформацій­ні жанри періодики). В дійсності ж історичне джерело виступає і як відбиття суб’єктом реальності і як продукт діяльності суб’єкта, буду­чи одночасно і «залишком», і «традицією». Так, конкретне знаряддя праці, створене людиною, ніє лише «залишок», але й носій інформації про рівень знань і вмінь його виробників («традиції»). Отже, поділ джерел на залишки і традиції має умовний характер.

Як зазначалося вище, у сучасному джерелознавстві склалося уяв­лення про історичні джерела як про пам’ятки минулого, що виникли в результаті людської діяльності у духовній, матеріальній, природничій сферах і несуть у собі інформацію про цю діяльність. Відповідно до цього визначення до історичних джерел можна віднести і природні об’єкти, що містять інформацію про діяльність людини. Відомий іс­торик С.О. Шмідт вважає, що людина вносить настільки великі зміни у природно-географічне середовище, що джерелами пізнання може (іу пі іич\ що допомагає досліджувати хід історичного процесу у всій його рпмоманітності.

І Іраісгично неозора кількість джерел і їхні невичерпні інформацій­ні можливості викликали потребу в їх систематизації та класифікації. Підходи до класифікації історичних джерел постійно уточнюються. Поширеною с класифікація джерел, у якій приймається до уваги зміст джерела, його походження, форма, практичне призначення. Врахову ­ючи сукупність цих ознак, вчені виділили сім основних типів джерел: 1) речові; 2) писемні; 3) усні; 4) етнографічні; 5) лінгвістичні; 6) фото- кінодокументи; 7) фонодокументи.

На думку ж російського історика І.Д. Ковальченка «...поділ всієї сукупності історичних джерел на речові, писемні, усні, етнографічні, лінгвістичні, фотокінодокументи та фонодокументи є непослідовним в силу неоднозначності принципів та критеріїв їх виділення». Вче­ний вважає більш доцільним «виділення із всієї сукупності джерел чотирьох категорій: речові, писемні, образотворчі і фонічні». Такої ж думки дотримуються й інші вчені, зазначаючи, що до недавнього ча­су в джерелознавстві існував поділ всіх джерел на сім типів: речові, писемні, етнографічні, усні, лінгвістичні, фонодокументи та кінофо- годокумети. Але гака класифікація є досить умовна. Більш правомір­ним є підрозділ історичних джерел на чотири типи: речові; писемні; зображувальні (зображувально-графічні і зображувально-художні); та фонічні.

У сучасному українському історичному джерелознавстві виді­ляють такі типи джерел: 1) речові; 2) словесні (вербальні); 3) зобра­жальні; 4) звукові (фонічні); 5) поведінкові; 6) конвенціональні (дже­рела умовних позначень). Окремим типом джерел вважають кіновіде- офотодокументи. Отже, класифікація джерельної інформації є досить умовною.

Речові джерела — тип історичних джерел, інформація в яких фік­сується у предметній формі (пам’ятки архітектури, житла, знаряддя праці тощо), Носієм інформації словесних джерел є пам’ятки мови (лінгвістичні джерела), усної творчості (міфи, фольклорні жанри), пи­семні пам’ятки (літописи, документи тощо), до них відносять і біль­шість різновидів фонодокуметів, комп’ютерні тексти. Зображувальні джерела - наскельні малюнки, орнаменти палеоліту, фрески, мозаї­ки, картини, графічні зображення. Звукові джерела - джерела, у яких інформація зафіксована переважно музичними звуками. Поведінкові - фіксують інформацію про звичаї, вчинки людей, обряди тощо. Кон­венціональні - джерела, де умовні знаки виступають символами.

Звернемося до словесних джерел (усні, писемні, лінгвістичні). Усні джерела виникають задовго до появи писемних і інформація в них зберігається у вигляді усної традиції і передається з поколіїшя в покоління із уст в уста. Лінгвістичні джерела - пам’ятки мови, що ви­никають у процесі її розвитку.

Писемні джерела, рукописні і друковані, є фундаментом історич­них досліджень. До них належать рукописи на папірусі, пергамен­ті, папері, друковані матеріали, а також надписи на камені, металі, кераміці, берестяні грамоти тощо. Не зважаючи на те, що діапазон джерел постійно розширюється, тим не менше, вивчення історії найчастіше базується на вивченні писемних джерел (документаль­них і оповідальних). Для більшості істориків дослідницька робота продовжує зосереджуватися в архівах та бібліотеках. Серед всіх іс­торичних джерел чільне місце належить саме пам’яткам писемнос­ті. Не випадково російський письменник і поет І. Бунін так осягнув їхню глибину:

«Молчат гробницы, мумии и кости,

Лиш слову жизнь дана.

Из древней тьмы, на мировом погосте

Звучат лишь Письмена».

Про те, що саме книга вміщає у собі і храм, і піраміду, щоб про­славити їх, писав К. Нєрош-Ноблекур: «...Книга краще, ніж міцний дім, ніж храм на Заході, краще ніж укріплений замок, ніж стела, спо­руджена у святилищі. .. .Вони пішли, учені і пророки, і їх імена були б забуті, якби їх творіння не стали вічною пам’яттю про них».

Звичайно, в жодному разі не йдеться про те, щоб дослідник ігно­рував інші види джерел, але залишається незаперечним, що з «.. .того часу, як історичні дослідження були поставлені на професійну основу (а цим ми зобов’язані Ранке), основна увага, за рідкісним виключен­ням, приділялася писемним джерелам».

Писемні джерела, здебільшого, відрізняються точністю стосовно часу, місця створення і авторства, розкриваючи думки і дії окремих людей, як це не можуть розкрити інші види джерел.

Для систематизації писемних джерел використовуються різні кла­сифікаційні ознаки. Перш за все їх поділяють на документальні та оповідні. На нашу думку досить струнку систему класифікації і сис­тематизації писемних джерел висуває Л.Н. Пушкарьов, вважаючи за необхідне поділити їх на джерела діловиробництва і оповідні. Перші включають у себе чотири види: картографічні, статистичні, актові і канцелярські; другі - особисті, художні, історичні, наукові.

Серед документальних джерел виділяють законодавчі акти, актові джерела, статистичні матеріали тощо. Деякі вчені приділяють особ­ливу увагу актовим джерелам, вважаючи саме їх «фундаментом на­уки» (І.Л. Шерман).

Актові джерела - вид документальних джерел, у яких в певній юридичній формі фіксуються угоди, договори, як економічні так і політичні, між приватними особами, особами та державою, дер­жавами, державою та церквою, церквами. Акти класифікуються за певними ознаками. За формальною ознакою акти поділяються на публічно-правові, акти органів державного управління та приват­ноправові. До актів у широкому розумінні слова відносяться всі тексти, що виконують функції документів. У вузькому розумінні, за визначенням С.М. Каштанова, «під актами розуміється не весь комплекс різнорідних документів, а лише ті з них, які встановлю­ють певні правовідносини». Всебічним вивченням актів займається дипломатика.

Оповідні джерела (наративні) - мають характерну особливість фік­сувати інформацію у вигляді розповіді про події та явища суспільно- політичного, суспільно-економічного, культурного життя. Ставлення автора до відтворюваних ним подій, його світогляд, вплив на нього тогочасної дійсності є важливою інформацією оповідних джерел. Це літописи, хроніки, історичні повісті, мемуари, записки і г. ін.

Оповідні джерела надзвичайно різноманітні за змістом та формою. В середньовіччі дуже поширеними були твори релігійно-повчально­го змісту (послання отців церкви, житія святих, проповіді, літургій­ні твори, полемічна література тощо). Для цього різновиду оповід­них джерел характерне дотримання певних канонів, що вироблялися впродовж століть і дійшли до нашого часу. їх вивченням займаються спеціальні богословські дисципліни - патристика, агіографія та ін. У Київській Русі були поширені такі форми оповідних джерел, як повість, літопис, повчання тощо. Поступово з розвитком писемнос­ті, книгодрукування, народжувалися нові великі та малі форми опо­відних джерел. Тривалий час навіть панувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні пам’ятки історичного змісту і вважалося, що історія починається лише з появою писемних джерел. Звичайно, що це не так. Французький історик Л. Февр критикував істориків- традиціоналістів за відмову вивчення ранніх періодів історії через відсутність письмових джерел. Він закликав не просто переписувати жерела, а відтворювати минуле, використовуючи всі джерела: «Істо­рики використовують тексти - це ясно як день, але не лише тексти, а всі джерела, яка б не була їхня природа»⁵.

Одним із таких видів джерел, яке мас глибоке коріння і водночас є новаторським, є усна історія, до якої впродовж останніх десятиліть все частіше звертаються історики. Усна історія, як тоненька нитка Аріадни, веде нас темними і заплутаними лабіринтами часу. При всій зазначеній вище цінності письмових джерел записана на папір подія позбавлена живого дихання, а саме це характерно для свідчень учасників подій. Далеко не всі історики сьогодні однозначно ставляться до можливос­тей усної історії. І все ж це далеко не другорядне джерело свідчень, до якого звертаються часто лише тоді, коли відсутні інші джерела.

«Усна історія» (oral history) в сучасному розумінні отримала акаде­мічне визнання у США, коли в 1948 р. в Колумбійському університеті було створено Дослідницький Центр з вивчення усної історії, на чолі якого став Аялан Невінс, який вперше використав термін «усна істо­рія», розуміючи під ним збір і використання спогадів учасників істо­ричних подій, викладений у словесній формі⁶.

Подібний центр було створено у 1958 р. у Каліфорнійському уні­верситеті. Перші проекти з усної історії в США були орієнтовані на опитування видатних людей сучасності і збереження їх інтерв’ю для нащадків. У 1966 р. була створена «Асоціація усної історії США», члени якої розширили коло досліджуваних проблем і перейшли до вивчення різних соціальних верств («історії знизу»).

В 1971 році в Ессексі П. Томпсоном - одним із основоположників усної історії у Великобританії - було створено журнал «Усна історія», а через два роки - Товариство усної історії⁷. Активно розвивався цей напрямок з 1960-х років і в Італії.

Як відомо, «усна історія» має свою традицію і в нашій країні. В 30-ті роки нею займалися історики, працюючи над «Історією фабрик та заводів».

Після закінчення Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. було зі­брано усні розповіді учасників Сталінградської битви, жителів, які пережили блокаду Ленінграда, робітників евакуйованих заводів і т. ін. Записи солдатських розповідей С. Смирнова і К. Симонова, книги О. Адамовича і Д. Граніна, С. Алексієвич дали змогу під іншим кутом зору подивитися на ті трагічні події і на долі людей.

В Україні збір свідчень про Голодомор 1932-33 рр., про чорнобиль­ську трагедію засвідчують, що усні розповіді очевидців тих подій до­помагають відтворити живий образ минулого.

Відомий британський історик Джон Тош підкреслює, що лили зовсім недавно професійні історики набули певного досвіду збору усних свідчень, хоч почасти представники академічної науки ще від носяться досить скептично до можливостей усної історії. І все ж са ме з усних джерел черпали більшість свідчень Геродот і Фукідід чи середньовічні літописці, які теж залежали і від усних свідчень. Лише в XIX ст. послідовники Л. Ранке зосередили всю увагу на вивченні писемних джерел. Але в силу того, що представники соціальних ни зів майже не залишили документів (архівні матеріали - це матеріали про них, а не такі, що виходять від них), тому для «істориків повсяк денності» головним джерелом, як вони вважають, є інтерв’ю, запи­си «усних розповідей» тих, хто представляє «безмовну більшість». Наприклад, у Британії прихильниками усної історії є в основному спеціалісти з соціальної історії, про що засвідчує зміст їхнього жур­налу «Усна історія»).

Ще одна сфера, де усна історія має велике значення, - це історія суспільств, що не мають суцільної грамотності, і де майже відсутні власні писемні джерела. Свідчення про них містяться в документах, складених на основі свідчень сторонніх спостерігачів. Якщо говорити про Африку, то не лише повсякденне життя самих африканців немож­ливо досліджувати іншими засобами, а й розвиток торгівлі, підприєм­ництва чи еволюція політичних інститутів вимагають зібрання усних даних. Свідчення і спогади колоніальних підданих «дозволяють ско- ригувати дані писемних джерел, які часто виявляються поглядом з ве­ранди районного чиновника чи з вікна релігійної місії», - підкреслює історик Джон Тош.

Слід зазначити, що «відтворення» подій і накопичення знань з до­помогою усної історії пов’язане з немалими труднощами. Адже в ході інтерв’ю кожна з сторін впливає на іншу. Історик обирає, в кого зби­рати свідчення і визначає ту галузь, яка його цікавить. Отже, відпові­дальність історика при участі в створенні нового джерела велика.

Але якщо навіть вважати, що усні свідчення мають достовірний характер, їх буде недостатньо для відтворення минулого. «Історичн;і реальність - це більше, ніж сума індивідуальних досвідів... Одне з завдань історика - якомога повніше зрозуміти реальність минулого; доступ до широкого кола джерел порівняно з кожним сучасником по­дій, що вивчаються, і дисципліноване наукове мислення дозволяючі, історику розкрити вплив глибинних структур і процесів на житія лю­дей», - підкреслює Дж. Тош. Історик повинен бути на сторожі, щоб не потрапити під вплив тих осіб, від яких він отримує свідчення. Не мапотреби відмовлятися від усної історії, але усні свідчення, як і інші, вимагають критичного аналізу. Вони мають пізнавальне значення, але не замінюють наукового аналізу.

У 70-ті роки XX ст. в багатьох країнах усна історія ствердила се­бе як самостійна галузь історичної науки. У Англії, США, Франції, Канаді, Італії виникли товариства усної історії, члени яких плідно працюють над теоретичними і практичними проблемами усної іс­торії.

Дослідник в галузі усної історії, російський історик Д.П. Урсу за­пропонував таку класифікацію усної історії, виділивши чотири її та­їш на основі аналізу досліджень зарубіжної історіографії; 1) історич­ні традиції старописемних народів Європи та Азії, що були колись усними, а потім згасли і збереглися лише в записах (до них можна віднести билини, саги північних народів, епічні сказання народів За­хідної Європи, хадіси арабів); 2) живі історичні традиції неписемних і малописемних народів Тропічної Африки, деяких районів Азії; 3) усна історія як історія сучасного чи недавнього минулого. Вона пред­ставлена свідченнями очевидців та учасників історичних подій, фік­сується різними засобами звукозапису; 4) усна історія як спонтанна народна історія, що відображає масову історичну свідомість на рівні громадської думки⁸.

Усна історія у формі епосу, сказань, легенд, генеалогій була най­більш ранньою формою історичної свідомості давніх народів. Піс­ля виникнення історіописання, наприклад, на Русі, усна історія не зникає: існує дві форми історичної думки - усна, народна і писана, офіційна. Перехід до писемної фіксації подій і витіснення усної іс­торичної традиції відбувається у різних народів по-різному. Згодом, в силу глибоких соціальних і культурно-психологічних факторів усна історія поступово втрачає свою інформативну роль, але інтер­ес до цього джерела знань не зменшується. Досить пригадати, як високо цінував «думки народні» О.С. Пушкін, який для збору свід­чень про події Пугачовщини здійснив подорож на Поволжя та Пів­денний Урал. Він так сформулював мету своєї поїздки: «Я відвідав місця, де відбулися головні події епохи мною описаної, перевіря­ючи мертві документи словами ще живих, але вже престарілих очевидців, і знову перевіряючи їх дряхліючу пам’ять історичною критикою».

О.С. Пушкін основну увагу звернув не тільки на історичну тради­цію, а й на свідчення (як пугачовців, так і їх противників) і, що дуже важливо, перевіряв і порівнював усні та письмові джерела.

У XIX ст. ставлення до усних джерел в російській історичній на­уці змінюється. У міру того, як все більше публікується старовинних легенд, сказань, билин і оформляється фольклористика як самостій­на галузь, інтерес до усних джерел зменшується. Як уже зазначалося вище, у світовій історичній науці встановлюється культ факту і аб­солютизується роль документів. «Немає документів - немає історії»

85. таким було правило джерелознавства.

У радянській історіографії вивченню «застиглої» усної традиції приділялася велика роль. Зокрема, зразком комплексного джерелоз­навчого підходу стали дослідження Б.О. Рибакова, де дані билин та сказань перевіряються записами літописів, а літописні свідчення по­рівнюються з народними думками та оцінками.

Усну історію інколи звинувачують у суб’єктивності, що не мож­на заперечувати, і все ж це не зменшує значення усних свідчень, що звісно вимагають перевірки і критичного ставлення. Ступінь досто­вірності усного джерела має визначатися в кожному конкретному ви­падку. Можна погодитися з російським істориком Л.Н. Пушкарьовим, який підкреслював, що «не слід віддавати перевагу одному джерелу перед іншим у смислі його достовірності лише тому, що одне джерело

86. це акт, а інше - розповідь сучасника... Всі види джерел мають певну джерелознавчу цінність».

І нині відсутність чи недоступність писемних джерел змушують істориків, які вивчають події недавнього минулого, звертатися до свідчень очевидців.

Найчастіше усні джерела використовують при підготовці жит­тєписів (уперше в 1951 р. було зібрано 400 свідчень з записом на магнітофон для створення біографії Генрі Форда). Систематично збиралися усні спогади про президентів Рузвельта, Трумена, Ейзен- хауера, Кеннеді та ін. В Індії, починаючи з 1966 р., меморіальний музей Дж. Неру опитав більше 600 чоловік, щоб підготувати до­кументальні біографії лідерів національно-визвольного руху Гаиді, Неру та ін.

.Приділяється увага і життєписам простих людей. Усно-історичні біографії можуть бути трьох типів: життя окремої людини, про яке вона розповіла сама або люди, які її знали; зібрання автобіографій багатьох людей, об’єднаних однією справою; нарешті, життєписи індивідуальні чи групові, де усні джерела аналізуються в комплексі з письмовими. Поряд з цим можливості усної історії широко вико­ристовуються при написанні історії різних громадських організацій і груп населення.

Які ж достоїнства знаходять вчені в усних джерелах? Відповівши па це питання, можна визначити і характерні риси усної історії. В пер­шу чергу це - демократизм. Це історія «знизу», це перш за все історія окремих подій, це минуле, побачене очима учасника подій, а також автентичність, унікальність, масовість.

Отже, усні джерела - це не джерела «другого сорту», вони вимага­ють до себе такої ж уваги, строго наукового ставлення, як і інші дже­рела. Прикладом може бути згадувана вище «Блокадна книга» О, Ада- мовича і Д. Граніна, що вражає документальністю фактологічного ма­теріалу, почерпнутого з розповідей кількасот чоловік, які пережили блокаду Ленінграда. Ця робота, за словами авторів, включила в себе тисячі сторінок щоденників і записів блокадників, тисячі записів на магнітофонну плівку. Вони знайшли і відтворили конкретних людей, їхні долі.

Нам видається, що корисним було б записати також біографічні розповіді відомих істориків, їх побажання молодому поколінню до­слідників; створити звукову колекцію з історії вітчизняної історичної науки.

Таким чином, різноманітні усні джерела уже не можна обійти ува­гою, а їх систематичне використання у наукових працях стало необ­хідним. Для цього слід ширше збирати свідчення і розповіді очевид­ців. Усна історія - це живий зв’язок між минулим і сучасним, між індивідуальними спогадами і народною традицією.

Усні свідчення очевидців подій, що не знайшли відображення в ар­хівах, документах, у пресі розширяють горизонти історичної науки. Що ж стосується надійності та достовірності усних свідчень, то зви­нувачення у їх пристрасності можуть бути певного мірою адресовані і до документальних джерел.

Велике значення для історика має знайомство з тими джерелами, що є предметом глибокого вивчення спеціальних галузей історичної науки, зокрема, етнографії, лінгвістики та інших.

Етнографія (від грец. еШов - народ, цгайо - пишу, букв, народо- опис) - наука, яка описує чи вивчає народи. Вперше термін «етно­графія» вжив в 1607 р. в Магдебурзі письменник Й. Зоммер, хоч у науковий обіг він увійшов з кінця XVIII ст. Нині терміном «етногра­фія» у західноєвропейських та американських країнах позначають описову народознавчу науку, яка функціонує переважно в системі музеїв. Варто зазначити, що визначення етнографії як народоопису правомірне лише до початкової її стадії розвитку, коли основна ува­га приділялася збиранню, фіксації та опису фактичного матеріалу Коли ж вона почала формуватися як наука, необхідним стало теоре­тичне осмислення, що визначається грецьким словом логос (поняття, вчення), з’явилася назва етнологія. На початку XX ст. визначилася понятійна відмінність між ними. Назвою етнографія охоплювалися здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклору; поняттям етнологія ви­значалися праці про народ і його культуру дослідницького теоретич­ного характеру.

Етнографічна наука в англомовному світі має свої особливості. Тут вона іменується соціальна антропологія (Англія) чи культурна антро­пологія (СІЛА).

Основним об’єктом етнографічного дослідження є етноси (народи, нації), та їхні частки - етнічні й етнографічні групи. Кожний етнос ха­рактеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, культурою. Спільність етносу грунтується і на родинній близькості.

Для етнографії дуже важливими є писемні свідчення минулого, оскільки у них є відомості про народи, їх назви (етноніми), місце розселення, особливості життя, культури, звичаїв, вірувань. Найбіль­ший інтерес викликають найдавніші писемні свідчення - клинопис, папіруси, в яких немало матеріалів етнографічного характеру. Також дуже уважно досліджуються різного роду літописи, хроніки. Зі зрос­танням ролі писемності зростає і кількість етнографічних свідчень: різні описи майна, судові звіти, посольські донесення та ін. мають багато цінної етнографічної інформації. Практично в етнографії ви­користовуються всі види писемних джерел, причому питома вага їх постійно зростає.

Особливу категорію джерел для етнографа становлять образотвор­чі матеріали: малюнки, барельєфи, скульптура, дрібна пластика. Так, графічні джерела дозволяють уявити, який вигляд мали знаряддя пра­ці, одяг, жителі, як виконувалися обряди. У багатьох випадках малюн­ки давніші за писемність і дозволяють заглянути у далеке минуле. На­приклад, наскальний живопис верхнього палеоліту дозволяє зробити припущення про мисливську магію давніх племен. Подібні ритуали етнографи спостерігали в окремих народів і у XIX ст.

Особливий розділ джерел - це народні орнаменти, в яких відбиті сюжети давньої міфології, давніх релігійних уявлень. Дуже важливі для етнографа спеціальні етнографічні замальовки, фотографії, кіио- документи, отримані в ході польових досліджень, а також різні плани, креслення, схеми, карти. Особлива категорія етнографічних джерел - музейні зібрання, де зібрані предмети побуту, одягу, житла, господар­ства, прикраси і т. ін. Етнографи широко використовують фольклор у всій його різноманітності: пісні, казки, перекази, загадки, танці, на­родна музика. Широко враховуються в етнографії і результати мово­знавства, лінгвістики.

Мова - одна з важливих етнічних ознак. Джерельні дані мовознав­ства дозволяють встановити спорідненість мов, сліди процесів асимі­ляції, час і умови життя мовних спільнот.

На сучасному етапі розвитку історичного джерелознавства в умо­вах впливу постмодернізму (його відмітною рисою є визнання прі­оритету мови над досвідом, що веде до відкритого скептицизму стосовно здатностей людини до спостереження і тлумачення зовніш­нього світу) лінгвістичні джерела набувають особливого значення.

У писемних джерелах історичний процес відображається засобами мови і в мові. Мова з плином часу змінюється і має свою історію. Ви­вченням закономірностей розвитку мови займається лінгвістика.

Мова - явище складне і різностороннє. Еволюція мови пов’язана прямо і опосередковано з матеріальним життям суспільства. При цьо­му, однак, не слід забувати, що мова як засіб спілкування є первісною і має певну стійкість та самостійність щодо історичного процесу. Ко­жен з елементів мови - лексика, фонетика, граматика - підкоряється своїм закономірностям і має свій час розвитку.

Сучасні теорії мови лежать в руслі традиції, що вперше була сфор­мульована Ф. де Соссюром на поч. XX ст., який наполягав, що мова не є нейтральним і пасивним засобом виразу, а управляється своєю внутрішньою структурою. Зв’язок між словом і об’єктом чи ідеєю, які воно позначає, є довільним. «Мова - не вікно у світ, а структура, що визначає наше уявлення про нього», - вважав він. Твердження, що автор точно може передати свій «смисл» читачу, не здійснюєть­ся⁹. А значить мова і письмо не відображають реальність. Отже, таке розуміння мови призводить до того, що статус автора тексту прини­жується і його наміри не можуть розкриватися як такі, які автор може передати читачеві. Історичне пояснення відкидається як пуста химе­ра. Максимум, що вони визнають - це те, що минуле можна система­тизувати як сукупність розповідей, подібно до того, як окремий текст відкритий для багатьох прочитань.

Англійський історик Дж. Тош, детально аналізуючи всі аргументи прибічників «лінгвістичного повороту в історії», цілком слушно за­значає: «Можливо, наші розповіді про минуле і не зовсім пов’язані між собою і не завжди переконливі, але корені їх криються у тому, що люди не просто довіряють їм, але і втілюють їх, виходячи з пере­думови, що соціальна дія - це безперервна лінія, що проходить через минуле, нинішнє і майбутнє. Завдання історичного пояснення не мож на так просто відкинути. Воно являє собою не втечу з реального сні ту, як стверджують найбільш похмурі варіанти постмодернізму, але необхідний раціональний підхід... Суть постмодерністської критики в тому, що історизм мертвий і не є більше серйозним інтелектуальним напрямком... Якщо ми відмовимся від спроби пізнати минуле, ми ні­коли не зрозуміємо, як виникло сучасне»¹⁰.

Варто зазначити, що історична наука все більше відчуває прямий вплив лінгвістичної тенденції у розвитку гуманітарних дисциплін Кожен текст локалізований у певному історичному контексті, існує «соціальна логіка тексту», яку можна розкрити в ході історичного дослідження. Історики постійно будуть звертатися до лінгвістичних джерел як таких, що містять важливі відомості про розвиток суспіль­но-економічних відносин, політичного життя, формування народних уявлень тощо.

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Цс перш за все різноманітні назви предметів, природних, географічних об’єк­тів, також власні імена, прізвища та ін. Дослідженням цього комплексу історичних джерел займається історична та філологічна ономастика. У свою чергу ономастика поділяється на топоніміку - науку про по­ходження географічних назв, і антропоніміку - науку про походження імен та прізвищ. Вивченім історії і власних імен, і географічних назв дуже важливе для історії. Географічні назви утримуються впродовж тисячоліть, не зважаючи на окремі зміни (уже в XX ст. трагічного смислу набули ономастичні значення географічних назв: Хатииь, Хиросима, Чорнобиль).

Найчастіше в історичних та джерелознавчих дослідженнях ви­користовують як часову ознаку лексику джерела. Поява нових слів та їх розвиток, відмирання слів старих безпосередньо викликаються умовами життя народу. Динаміка словарного складу найбільш повно відображає динаміку суспільного життя. Час побутування слів може слугувати вірною ознакою для датування історичних фактів. При ви­користанні лексики джерела для датування історичного матеріалу іс­торик спирається на дані лексикології. Розвиток лексичної системи мови виражається в кількісному зростанні словникового складу, а та­кож у зміні значення вже відомих слів, перетворень в області слово­творення. Ці сторони розвитку словникового складу вивчають семасіо­логія і ономастика.

Семасіологія вивчає природу розвиток зміни вживання слова, вста­новлює, яке воно мало значення. Семасіологія може допомогти істо­рику хоч би приблизно встановити, коли було створено текст, в якому дане слово вживалося в тому чи іншому значенні. Наприклад, джере­ло, у якому зустрічається слово «перекладач», могло бути написане не раніше XVI ст., коли воно змінює старе «тлумач». Час появи нового слова чи нового значення вже відомого слова може розглядатися як верхня дата виникнення явища, яке вона визначає. Відмирання слова може слугувати непрямою ознакою (нижньою межею) дати відповід­ного етапу в історії створення тексту.

Мова постійно перебуває у розвитку. Відомий вчений Л. Косеріу підкреслює: «Мова твориться, але її формування є історичним, а не повсякденним формуванням у рамках стійкості і безперервності». Мовотворчість - це колективна праця поколінь, а тісний зв’язок іс­торії мови з історією її носія очевидний. Отже, лінгвістичні джерела заслуговують дедалі ширшого залучення до історичних досліджень.

Серед спеціальних галузей історичної науки не можна обійти ува­гою історичну географію, одним з аспектів вивчення якої є взаємодія і взаюємовплив природного та географічного середовища і людини в історичному контексті. Ми ж звернемося лише до проблеми взаємодії суспільства і природи та можливості виділення природничо-геогра­фічних джерел штучного походження.

Як зазначалося вище, в історичній науці існують різні визначення історичного джерела. Відомий вчений С.О. Шмідт вважає, що немож­ливо обійти увагою такий вид людської діяльності, як внесення змін в природничо-географічне середовище, яке оточує людину. Це і штучно створені водойми, канали, лісосмуги, міські ландшафти; це і штучно виведені чи перенесені в інший географічний регіон сорти рослин і види тварин, що не може не впливати на життя і діяльність людини, а відтак може давати про неї свідчення.

Ще одним видом джерел для пізнання історії людства С.О. Шмідт вважає саме природно-географічне ссредовшце в найширшому розу­мінні слова (те, що існує незалежно від людини, але допомагає піз­нанню її історії). Тому вчений наполягає на можливості виділення такої категорії, як «потенційне історичне джерело», а також назвати ці природничо-географічні джерела штучного походження, підрозді­ливши на історико-географічні та історико-біологічні.

Нині вивчаються різні аспекти і впливи природи на людину, і впливи людини на природу (антропогенні та техногенні чинники), характерні риси і особливості пристосування людини до природного середовища. Це і визначає розширення традиційної джерелознавчої бази іс торичних досліджень.

Людина не мислила і не мислить себе поза оточуючим середови­щем - як соціальним, так і природним. Уявлення про оточуючу при­роду, про взаємодію природи і суспільства - важлива частина культур­них традицій людства.

При вивченні характеру і наслідків впливу природничо-географіч­них факторів на історію людського суспільства доводиться користу­ватися часто лише непрямими вказівками, враховувати своєрідність відбиття цього явища в історичних джерелах. Безумовно, особливе значення має вивчення даних про стихійні лиха, епідемії тощо. Істо- рики-джерелознавці успішно розробляють методику вивчення різно­видностей традиційних історичних джерел - історичних пам’яток з метою отримання з них інформації про взаємодію суспільства і при­роди, а також прийоми використання даних природничих наук для реалізації мети історичних досліджень. Розширення джерельної бази допоможе історикам отримати нові дані для історичної науки.

ПРИМІТКИ

87. Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К., 1996. - С. 471.

88. Калакура Я.С., Войцехівська І.Н., Павленко С.Ф. Історичне джерелознав­ство. -К., 2003.-С. 4.

89. Гене Б. История и историческая культура средневекового Запада. - М., 2002. - С. 136.

90. Див. Данилевский И.И., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники Российской исто­рии. - М., 1998. - С. 21-22, 25-26, 32-33.

91. Февр Л. Суд совести истории и историка \\ Февр Л. Бои за историю. - М., 1991. - С. 20.

92. Хрестоматия по устной истории \\ Пер. М.В. Лоскутовой. - М., 2003. - С. 6.

93. Там само. - С. 5.

94. Урсу Д.П. Методологические проблемы устной истории \\ Источниковеде­ние отечественной истории. 1989. - М., 1989. - С. 5.

95. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.-С. 170.

¹⁽¹ Там само. - С. 180.

ЛІТЕРАТУРА

Вансина Я. Устная традиция как история // Хрестоматия по устной истории. - СПб., 2003.

Данилевський И.М., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. История. Теория. Метод. Источники Рос­сийской истории. -М., 1998.

Історичне джерелознавство // Авт. кол. Я.С. Калакура, І.Н. Войцехів­ська, С.Ф. Павленко. - К., 2003.

Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследова­нию). -М.. 2001.

Нові перспективи історіооисання / За ред. Пітера Берка. К., 2004. Пушкарев Л.Н. Классификация исторических источников. - М., 1975.

Толочко П.П. Літописи Київської Русі. - К., 1994.

Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.

Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.

Хрестоматия по устной истории. - СПб., 2003.

Шмидт С.О. Проблема взаимодействия общества и природы и некото­рые вопросы источниковедения \\ Общество и природа. Исторические этапы и формы взаимодействия. -М., 1981.

Шмидт С.О. Путь историка: Избранные труды по источниковедению и историографии. - М., 1997.

ЛЕКЦІЯ 2. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ІСТОРИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ ТА ЇХ РОЛЬ В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Необхідність спеціальних досліджень в джерелознавстві. Джерело як засіб пізнання для історика. Інтерпретація джерел. Роль історичної хронології, палеографії, генеалогії, геральдики, нумізматики та ін. її установленні ідентичності історичних джерел.

«Потрібно не просто переписувати джерела, а відтворювати минуле, використовуючи дані всіх допоміжних дисциплін, що підкріплюють і допомагають одна одній».

(Л. Февр)

Сучасне джерелознавство вивчає історичне джерело як явище культури, як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманіт­ності їх предметів вивчення. Тим самим створюється єдина основа для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу.

Одна з найскладніших проблем сучасної науки про людину поля­гає в тому, щоб подолати традиційний поділ різних аспектів вивчення її діяльності різними науками. У цьому зв’язку значний інтерес пред­ставляє дослідницький досвід історичних дисциплін, які традиційно називаються спеціальними - хронології, метрології, дипломатики, ге­неалогії, палеографії, сфрагістики, нумізматики та ін., а також досвід спеціальних галузей історичної науки (історичної географії). Всі вони тісно пов’язані з джерелознавством.

Джерелознавство ширше за будь-яку з названих дисциплін, адже кожна з них обмежена «своїм об’єктом» дослідження і «працює» своїми методами. Висновки кожної із спеціальних історичних дис­циплін у сукупності використовуються у джерелознавчому аналізі для визначення як походження, так і змісту джерел. «Цими дисци­плінами досліджуються складні взаємозв’язки - речові і духовні (па­леографія), біологічні, соціально-психологічні і духовні (генеалогія), взаємозв’язок людини з оточуючим середовищем (історична геогра­фія) тощо. Підходячи до цих дисциплін з такої точки зору, можна краще зрозуміти, чому вони виділилися з інструментарія історика, набули особливої функції»¹.

Завдання спеціальних історичних дисциплін певного мірою схожі із завданнями джерелознавства, Так, для нумізматики основним дже­релом слугують монети, для сфрагістики - печатки, для геральдики - герби і т.ін. Але разом з тим можливості спеціальних дисциплін по­лягають у тому, що вони можуть відігравати інтегруючу роль в істо­ричному дослідженні, систематизуючи дані, отримані із джерел різ­ного роду.

Так, сучасна палеографія дозволяє сприймати єдність тексту і ма­теріалу, на якому він написаний, охопити технічну, емоційну, худож­ню сторони твору, що є продуктом діяльності людини. У центрі уваги палеографії при цьому виявляється історія письма, мистецтво графіки і орнаменту, історія техніки створення матеріалу для письма, історія рукопису в інформаційному полі епохи, історія грамотності, навчан­ня, освіти. Річ і текст існують нероздільно, вони взаємодіють: матері­альна і духовна сторони джерела як продукту людської цілеспрямова­ної діяльності посилюють одна іншу. Графіка рукописних пам’яток і система письма - предмет палеографії - виступають як частина більш широкого, багатоаспектного дослідження, у якому окремі сторони джерела вивчаються у контексті історії культури, соціальних відно­син свого часу.

Багатоаспектний підхід до історичних дисциплін характерний для сучасного розвитку науки. По суті, всі ці дисципліни - це галузі між­дисциплінарних досліджень, що мають на меті отримання найрізно­манітнішої соціальної інформації. Наприклад, нумізматика не лише сприяє розшифруванню, «прочитанню» монет, а й дає змогу просте­жити економічні зв’язки між регіонами і країнами, економічні відно­сини в ширшому плані. Монети і медалі як історичне джерело мають значення при вивченні кожної епохи. Характер монет і медалей, що випускалися, матеріал, з якого вони виготовлялися, їхня форма, малю­нок - все це проливає світло на різні сторони політичного, економіч­ного і соціального життя.

При вивченні історичних джерел завжди виникає необхідність ви­користовувати дані такої спеціальної історичної дисципліни, як хро­нологія, яка вивчає різні прийоми обрахунку часу. Хронологія дає можливість історику встановити часову послідовність подій, що від­бувалися. Без цього не може бути наукового вивчення історичного процесу як її межах однієї країни, на різних територіях якої могли існувати різні хронологічні системи, так і при співставленні подій, що нідбувалися у різних країнах. Без знання систем виміру часу на різних етапах розвитку суспільства виклад історичних подій перство рився б у хаотичне нагромадження фактів. Необхідність такої науко­вої дисципліни, як хронологія для джерелознавства полягає у тому, щоб визначити усі хронологічні критерії у системах різних календа­рів, встановити почасовий зв’язок подій, перевести дати, що зустрі­чаються у джерелах, на сучасне літочислення і иа сучасний календар­ний стиль.

При вивченні джерел велику допомогу може надати гака дис­ципліна, як історична метрологія, яка вивчає різні міри - довжини, площі, об’єму, ваги - у їх історичному розвитку. Важко переоцінити значення метрології для аналізу історичних джерел, особливо з соці­ально-економічної історії. З допомогою метрології можна визначити час і місце створення джерела (у тому випадку, звичайно, якщо в ньо­му фігурують міри), а також вирішувати деякі інші питання критики джерела.

Історія систем вимірювання відображає і основні етапи розвитку людського суспільства. В основу найдавніших вимірювань було по­кладено частини людського тіла: палець, лікоть, стопа, про що свід­чать назви багатьох одиниць вимірювань у різних народів. Для ви­мірювання ваги використовували вагу зерна, плоду і т. ін. (Одиниця аптекарської ваги - гран у перекладі з латини означає зерно). З роз­витком суспільства намічалася тенденція до уніфікації мір і розвитку їх системи. І все ж метрологічне різноманіття продовжувалося досить довго (гривна була і мірою ваги і одиницею грошового розрахунку; чверть - і мірою об’єму і мірою площі землі). Отже, без знання оди­ниць вимірювання, а значить без знання метрології, неможливо пізна­ти і правильно тлумачити ті джерела, у яких згадуються старовинні міри, що вже вийшли з ужитку. Вони певною мірою відображають розвиток землеробства, промислів, торгівлі, фінансів, побуту і т. ін.

У сучасних умовах однією зі спеціальних дисциплін, що активно розробляється, є геральдика, що встановлює атрибуцію (визначення належності) гербів. Герб дає свідчення з історії мистецтва, культур­них зв’язків, соціальної психології. Символіка, знаки, зображення - важливе джерело і суспільних настроїв епохи. Звичайно, не кожен історик, працюючи над джерелами, зможе вміти «читати» всі герби чи знати назви їх елементів, але знання з геральдики можуть багато по­відати досліднику різних історичних проблем.

Знання геральдики служить історикам немалою підмогою, до­помагаючи датувати зображення і предмети, встановлювати їхню географічну приналежність. Та навіть знайомство з типологією гербів, що включає герби державні, міські, церковні, корпоративні, фамільні, шлюбні, почесні, символічні і т ін. - дає змогу вченим повніше і точніше відобразити предмет дослідження. Адже і форма герба, і кольори використані на ньому, і емалі - несли строго ви­значене смислове навантаження (так, наприклад, хутра використо­вувалися лише на королівських гербах та гербах аристократичних сімейств на знак їх виключності; герб неодруженої жінки чи вдови завжди мав ромбовидну форму; незаконнонароджені діти дворян та аристократів на своїх гербах мали відмітний знак - брусок «пе­рев’язаний направо» тощо). Отже, герб дає можливість визначити статус його власника, прослідкувати історію речей. Герб допомагає у визначенні економічних, культурних, родинних зв’язків, динас­тичних шлюбів.

Дані геральдики використовуються в джерелознавчих досліджен­нях у тісному зв’язку з даними генеалогії, що переживає зараз справ­жній підйом. До генеалогічних даних виявляють інтерес демографи, соціологи, що вивчають соціальний склад суспільства та зміни в ньо­му, які пов’язані зі шлюбними союзами; до них звертаються спеціа­лісти з регіональної історії, історії міст, сіл, фабрик і заводів. Різно­манітні перспективи використання генеалогії у міждисциплінарних дослідженнях істориків, географів, психологів, етнографів, представ­ників природничих наук.

Генеалогія вивчає родинні зв’язки людей, послідовність поколінь. Вона звернена до загальнолюдських цінностей родства, старшинства, закономірного зв’язку поколінь і відповідних до них правових і етич­них норм, що були вироблені у глибоку давнину і зараз набувають якісно нового змісту. Генеалогічні дослідження пов’язані з гумані­зацією науки і освіти, духовним і культурним відродженням, пере­осмисленням минулого.

Останнім часом друкуються фундаментальні серії про походжен­ня і генеалогію правлячих династій, довідники з історії родів та сі­мей переселенців, історії родів дворянства, бюргерства, купецтва, діячів політики, мистецтва, науки, культури; публікуються матеріа­ли переписки членів відомих родів впродовж кількох поколінь, спо­гади з історії сім’ї - все це стимулює звернення до минулого, його соціальної пам’яті і безперечно поглиблює джерелознавчі аспекти генеалогії.

Піші ішяііііяіот ься нові, дуже перспективні напрямки використан­ня генеалогічних даних в міждисциплінарних дослідженнях, перш і,і все свідчення з історії дворянства, купецтва, міських середніх прошарків, інтелігенції. Використання генеалогічної інформації від­криває нові можливості для історичних та соціально-психологічних досліджень.

Тісні зв’язки з джерелознавством має і спеціальна галузь історич­ного знання - історична географія. Однією з важливих проблем на­уки про людину є взаємовідносини людини і природи у її глобальних просторових та часових межах. Вивченням цих проблем займаєть­ся історична географія. Вплив географічних умов на історичні долі народів досліджували С.М. Соловйов, В.О. Ключевський, М.К. Лю- бавський. Однак згодом вивчення цієї сторони людської діяльності відійшло на другий план, натомість стали домінувати власне соціо­логічні закономірності історичного процесу. Про необхідність ви­вчення історії людини у її природному оточенні у різні часи писа­ли С.М. Середонін, В.К. Яцунський, Л. Февр, Ф. Бродель. Зокрема, Ф. Бродель неодноразово підкреслював, що «історія - це діалог лю­дини з природою».

Історична географія на основі вивчення широкого кола джерел ана­лізує зміни природної картини світу під впливом людини. Ця галузь знання тісно пов’язана з джерелознавством, з розробкою таких видів джерел, які висвітлюють історію колонізації народів, географічних відкриттів, освоєння нових територій та просторів, відображають цей процес в письмовій та картографічній формі. Існує особливий напря­мок в науці - картографічне джерелознавство. Вивчення картографіч­них джерел - один з перспективних напрямків міждисциплінарних досліджень джерелознавства. Особливо слід зазначити, що інтеграція наук в інформаційному полі джерелознавства охоплює не лише гума­нітарні, але й інші області знання.

Отже, інтеграція наук стає можливою, коли вивчаються реально існуючі твори, об’єкти культури, джерела, створені в процесі ціле­спрямованої діяльності людини. Різні науки застосовують свої ме­тоди до єдиного об’єкта - джерела, вивчаючи його матеріал, форму, його текст, мову, символіку графічного зображення, символіку тексту, особливості змісту. Використання методів соціології, соціальної пси­хології суттєво збагачує метод джерелознавчого аналізу, культуроло­гічного синтезу.

Всі спеціальні історичні дисципліни (їх комплекс, охоплюючи різ­номанітні напрями вивчення історичних джерел, налічує уже майже 80 назв) та спеціальні галузі історичного знання, вирішують питання джерелознавчого характеру. Вони спрямовані на всебічне вивчення джерела і є необхідними для історика.

Варто зазначити, що представники різних наук часто сперечають­ся, чи не краще, наприклад, віднести ономастику (дисципліна, що ви­вчає власні імена) до лінгвістики, а історичну географію до географії? Дійсно, ономастика користується методами і матеріалом мовознав­ства, історична ж географія, вивчаючи зміни в фізико-географічному середовищі, крім історичних може використовувати дані і методику дендрохронології, гляціології, палеоботаніки. Але історична геогра­фія виділяється у специфічну галузь знання особливістю свого пред­мета і набором притаманних їй методів.

Варто зазначити, що дослідники екології, історії медицини, психо­логії, географії і т.д., поглиблюють свої знання, також звертаючись до історичних джерел. У результаті такого комплексного підходу до істо­ричного аналізу формується міждисциплінарний підхід до вивчення історичного процесу.

Таким чином, необхідність спеціальних досліджень у джерелоз­навстві очевидна. При вивченні міждисциплінарних галузей знання історик вже не може обмежуватися лише своїми «традиційними» за­пасами писемних джерел. І хоч вони продовжують відігравати у до­слідженнях найчастіше домінуючу роль, але і на них можна подиви­тися під іншим кутом зору чи вдатися до «комбінування» різноманіт­них джерел.

Позитивістська методика розглядала джерело не як цілісний фено­мен, а лише як засіб отримання фактів. Взявши їх з джерела, дослід­ник міг більше до нього і не звертатися. При такому підході методика зовнішньої та внутрішньої критики залишалася обмеженим процесом і питання про більш глибоку інтерпретацію джерела не ставилось, як і питання про саме поняття «джерело». Такий підхід не дає можливості вивчати історичне джерело концептуально і цілісно.

Головна ж проблема епістемології новітнього гуманітарного знання - феномен людського спілкування і як особистого спілкування, і як діалогу культур. Людина виражає себе через твір, а він у свою чергу розширяє просторові і хронологічні рамки людського спілкування.

Методологія джерелознавства представлена системою методів, що відтворюють твір (джерело) як явище культури певного часу. У ході дослідження джерело вивчається, аналізується, інтерпретується та­ким, яким задумав його автор, а далі більш широко таким, яким йо­го, можливо, і не усвідомлювали автор та його сучасники - як явище культури даного часу. Методологія «історичної побудови» складаєть­ся з системи методів, які дозволяють, виходячи з джерела як частини культури, відновити її саму. Провівши твір через «горнило джерелоз­навства», гуманітарій відкриває нові можливості вивчення культури в цілому².

Проблема співвідношення «джерело - історик» давно є предме­том роздумів учених. Представники французької історичної школи «Анналів» запропонували відмовитися від історії оповідальної на ко­ристь історії інтерпретації. Якщо раніше багато істориків покладали­ся на «красномовність» джерела, то анналісти рішуче стали підкрес­лювати домінуючу роль в історичному пізнанні самого дослідника. Не заперечуючи правомірності такого підходу, слід зазначити разом з тим, що його не слід абсолютизувати.

Сучасна методологія гуманітарного дослідження висунула на пер­ший план проблему герменевтики (тлумачення) як головного методу роботи з джерелом. Сама робота з інтерпретації історичного джерела виявляє глибокий замисел - подолати культурну віддаленість, дистан­цію, що відділяє читача від чужого йому тексту, щоб поставити його на один з ним рівень і таким чином включити смисл цього тексту в нинішнє розуміння, яким володіє дослідник. Від тлумачення (смислу, який вкладав у свій твір автор) дослідник переходить до розгляду і розуміння джерела як явища культури.

Таким чином, одне й те саме джерело може розглядатися для ви­рішення двох різних дослідницьких завдань. На етапі інтерпретації джерела дослідник рухається у потоці свідомості автора твору: на­магається краще зрозуміти ситуацію, в якій знаходився автор, за­мисел твору, засіб, прийнятий автором для втілення цього замислу. Відтак дослідник виступає зацікавленим слухачем, інтерпретато­ром. Але потім позиція дослідника змінюється. Від інтерпретації джерела вчений переходить до аналізу його змісту. Для нього стає необхідним поглянути на джерело та його свідчення очима людини іншого часу. Джерелознавець спочатку розглядає джерело як части­ну .реальності минулого, а потім як частину реальності, в якій зна­ходиться він сам.

Англійський історик Джон Тош зазначає, що «процес інтерпрета­ції і створення наукової праці передбачає наявності у вченого таких якостей, як вміння прослідкувати взаємозв’язок подій і виділяти з ма­си деталей схеми, що дозволяють краще зрозуміти минуле: причинно- наслідкові схеми, схеми періодизації, поняття про соціальні групи, а також здатність до узагальнення і концептуалізації³».

І все ж відносність наших знань про минуле виявляється при транс­формації наших уявлень, які ми помічаємо в інтерпретації фактів, змі­ні оцінок історичних подій. Минуле не змінюється, а змінюються на­ші знання про нього. Адже кожна епоха ставить перед минулим свої запитання, на які шукає відповіді. Наступні покоління відзначать у нашій сучасності, але в минулому для них, такі риси, які ми не за­уважуємо тепер у нашому нинішньому часі. Історики будуть знову і знову відкривати минуле.

Якщо у XIX ст. в історичній науці домінували «культ джерел» і «культ фактів», описовість та емпіризм, то у XX ст. історики ста­ли відходити від фетишизму фактів, що містяться у джерелах, при­діляючи більшу увагу їхньому тлумаченню, що підтверджує слова англійського історика Е. Карра: «історія - це завжди інтерпрета­ція».

Але щоб забезпечити об’єктивний аналіз джерел, існують певні правила. Насамперед джерело досліджується в історичному контексті (адже на всіх джерелах лежить відбиток епохи, коли вони створюва­лися); потрібно знати історію походження джерела; ознайомитися з критичною літературою щодо джерел; потрібно враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. Одне й те саме джерело може бути прочитане по-різному залежно від постанов­ки дослідницьких завдань, воно завпеди може бути предметом повтор­ного, додаткового вивчення.

Так, наприклад, відомий російський історик М.М. Тихомиров (1893-1965), напівжартома зазначивши, що про «Руську Правду» на­писано біля тисячі робіт, а він знайшов можливість написати ще одну, підкреслив: «Все, що було видано до цього часу, було мною врахова­но, я ж переконався, що все-таки цілий ряд питань можна поставити заново»⁴.1 він їх не лише поставив, але і вирішив принципово інакше, використовуючи дані спеціальних історичних дисциплін. Вперше йо­му вдалося порівняти всі редакції і списки джерела, яке є основною актовою пам’яткою Київської Русі. Опрацьовуючи джерела (академік здійснив опис 650 рукописів і близько 100 стародруків), він ніколи не відступав від правила вивчати всі його зовнішні ознаки: особливості почерку, прикрас, водяні знаки, цифрові позначки тощо⁵. Його неда­ремно вважають засновником радянської школи кодикології (кодико- логія комплексно вивчає рукописні книги).

Складність джерел вимагає застосування для їх вивчення методів критичного аналізу, що були розроблені наукою. Джерелознавча кри­тика традиційно поділяється на зовнішню та внутрішню.

Першим етапом аналізу документа є перевірка його справжнос­ті (зовнішня критика джерела). Якщо вчений працює з рукописними джерелами, він має вивчити його зовнішні особливості, переконатися у тому, що дійсно автор, місце і дата створення документу такі, якими здаються, встановити мету його створення. Необхідно з’ясувати, чи не закралися помилки при багаторазовому переписуванні тексту (особ ливо до виникнення книгодрукування у XV ст.). Ретельне порівняння текстів дозволить відновити оригінал, а якщо ж трапляється «історич­на підробка», то виявити її. На цьому етапі роботи з джерелами дослід­нику необхідні знання з палеографії, сфрагістики, текстології тощо.

Але це лише перший етап дослідження. Другий, значно складні­ший, це внутрішня критика джерела (герменевтика). Її сутність поля­гає у вивченні свідчень джерела, його змісту і має на меті встановлення його достовірності, а саме з’ясування ступеня відповідності життєвих явищ та їх відображення у джерелі. У процесі внутрішньої критики встановлюється повнота інформації та наукової цінності джерела.

Завдання внутрішньої критики письмових джерел вимагають вра­хування соціальної позиції, національної та культурної належності їх авторів. Визначається повнота і точність інформації, що містить дже­рело. Має значення з’ясування репрезентативності джерела, щодо іс­торичної дійсності.

Правомірно розглядати зовнішню та внутрішню критику джерела як послідовність джерелознавчих процедур, і як такі, що взаємопов’я­зані між собою. Джерелознавча критика охоплює дві стадії: аналітич­ну, об’єктом якої є окремі джерела, і синтетичну - вивчення комплек­су джерел. У ході джерелознавчої критики не можна зупинятися на етапі критики аналітичної, слід переходити до синтетичної критики, яка дає змогу оцінити весь комплекс джерел з певної теми в їх зв’язку, взаємозумовленості, відтворити цілісність комплексу джерел як своє­рідного феномену свого часу.

Для гуманітарія історичне джерело у конкретному пізнавально­му процесі стає основою розуміння його як реального залишку своєї епохи. Л. Карсавін точно підмітив: «Історик має проробити «чорну роботу» над джерелами,... щоб в процесі її уловити саму сутність іс­торичного. Вона краще і легше уловлюється в обмеженій сфері дже­релознавства, де немає спокуси віддатися на волю легковажних і шаб­лонних схем».

Визначення джерела як явища культури передбачає єдиний інте­грований підхід до матеріальної і духовної, знакової та речової сто­ронам джерела.

Такий підхід знайшов свій відбиток і в роботах І. Гревса. Одна з головних його ідей - комплексне сприйняття двох граней культури - зовнішньої (матеріальної) і внутрішньої (духовної) в єдиній психо­логічній інтерпретації. В 20-х рр. XX ст. Гревс виклав свої погляди у праці «Екскурсії в культуру»: «Одночасно сприймаються дві лінії розвитку: одна йде вшир, захоплюючи весь простір, інша проникає назад, вглиб віків, для оволодіння часом». Дійсно, тоді одночасно охо­плюються минуле і сучасність, простір і час.

Дослідник, проводячи джерелознавчий аналіз і синтез, має ви­значити доступну йому міру реального знання. Структура джере­лознавчого дослідження включає такі елементи: 1) історичні умови виникнення джерела; 2) проблема авторства джерела; 3) обстави­ни створення джерела; 4) критичне прочитання авторського тексту (текстологічний аналіз) та визначення функціонування джерела в соціокультурній спільноті; 5) функціонування твору в культу­рі; 6) інтерпретація джерела (з метою встановити той смисл, який вкладав у нього автор; 7) від інтерпретації джерела до аналізу йо­го змісту (поглянути на джерело очима його сучасника), вирішен­ня проблеми достовірності джерела; 8) джерелознавчий синтез, як завершальний етап, узагальнення результатів аналізу (джерело як явище культури).

Велику роль в установленні ідентичності історичних джерел ві­діграють спеціальні історичні дисципліни. Адже в процесі роботи з комплексом джерел розкриваються нові інформативні можливості кожного джерела.

Прослідкуємо роль історичної хронології в установленні ідентич­ності джерел. Мета історичної хронології - у визначенні часу (дат) іс­торичних подій і документів. Вона уточнює та перевіряє дати джерел, приводить їх у відповідність з сучасною системою обрахунку часу. На ранніх стадіях розвитку історичної науки цьому питанню не на­давали великого значення. Без перевірки за істинні дані приймали ті, які значилися в джерелах, а якщо вони вказувалися в старих системах літочислення, то їх дуже приблизно переводили на сучасні.

Поступово з’ясувалося, що точне датування подій - справа дуже непроста, як це могло здаватися. Майже у кожного народу була не тільки своя календарна система, але і своя вихідна точка обрахунку часу. Для того, щоб точно перевести дати, виражені в джерелах, на сучасну систему обрахунку часу, потрібна велика попередня робота. Для вирішення цього складного завдання і виникла допоміжна науко­ва історична дисципліна – хронологія Вивчаючи писемні джерела, історик перш за все повинен переві­рити їхню достовірність і встановити по можливості найбільш повну і точну їхню дату. Правильне датування джерела в цілому, його окре­мих частин чи окремих повідомлень, свідчень, фактів неможливі без знання історичної хронології. Хронологія включає в себе не тільки вивчення систем літочислення, а й розкриття принципів створення іс­торичних та біографічних хронік, хронологічних покажчиків, синхро­ністичних таблиць, довідників і т ін.

Робота над історичними джерелами вимагає врахування всіх чис­ленних особливостей різних систем датування документів. Перш за все історик має перевести дати, що містяться у джерелі, на сучасний стиль. Він має знати, наприклад, особливості юліанського та іриго- ріанського календарів, а також звернути увагу на причини існування неоднакових систем датувань.

У історичних джерелах нерідко замість точної дати є вказівка на цер­ковне свято, що приходиться на ту чи іншу подію, що може допомогти встановити її точну дату. В джерелах досить часто відмічаються різні астрономічні явища: сонячні і місячні затемнення, комети, падаючі зорі і т. ін. Астрономами складені спеціальні таблиці, за якими можна з точ­ністю до доби встановити час сонячних і місячних затемнень. Наприк­лад, саме вказівка «Слова о полку Ігоревім» на сонячне затемнення до­зволила точно встановити дату походу князя Ігоря на половців. Таблиці сонячних та місячних затемнень показують, що сонячне затемнення від­булося 1 травня 1185 р. (Важливу роль для перевірки чи уточнення дат відіграють літописні свідчення про різні комети, наприклад про комету Галлея, яка періодично повертається в середньому через 76 років).

Дані хронології дозволяють в окремих випадках вирішити пи­тання про достовірність джерела. Наприклад, ставилася під сумнів достовірність Никонівського літописного зводу. Однак згодом було встановлено, що зафіїссовані у літопису під 1146 р. сонячні і місячні затемнення підтверджуються астрономічними даними. Це дозволило висловити припущення, що у пізньому за своїм походженням Нико- нівському літописі «відбилося джерело XII ст.» і, що ми ххе можемо відкидати дані цього зводу в тих випадках, коли вони не знаходять паралелей в інших джерелах.

Відомий історик, спеціаліст із джерелознавства О.Д. Люблінська зазначала, що «історична хронологія поділяється на хронологію політичних подій (до найдрібніших), хронологію генеалогічну (до найскромніших за своїм соціальним становищем сімейств) і хроно­логію різноманітних тривалих процесів - соціально-економічних, географічних, біологічних тощо. Наприклад, хронологія кліматич­них змін, хронологія пандемій чуми і т. ін.». Вона звернула увагу на те, що значно розширилось поле досліджень генеалогічної хронології... Якщо донедавна історику потрібна була генеалогія правлячих динас­тій, дворянських родів, то нині, використовуючи архівні дані можна прослідкувати «генеалогічне дерево» багатьох міських та селянських сімейств за різні відтинки часу. Отримані дані значно збагачують хро­нологічний ряд політичного та економічного характеру. Генеалогічна хронологія набуває нині й дуже важливого генетичного аспекту⁶.

Інформація джерела про час неоднорідна. За формою вона може бути пряма і непряма. Пряма - визначає реальний історичний час че­рез призму тієї системи обрахунку років, якою користувався автор джерела. Непряма - це свідчення про події, що пов’язані з тими, що вивчаються, дата здійснення яких відома чи може бути встановлена. Такий поділ часової інформації дуже важливий для вирішення питан­ня про достовірність свідчень, отриманих істориком в результаті дже­релознавчого аналізу. Перед істориком постає також проблема відне­сення інформації до того чи іншого факту - проблема ідентифікації інформації джерел. Для того, щоб мати право використати якусь часо­ву вказівку для датування історичного факту, історик повинен довес­ти, що воно відображає реальний час існування саме датованої події, явища чи процесу.

Таким чином, з допомогою прийомів та методів історичної хроно­логії дослідник може вирішити питання, що пов’язані з датуванням іс­торичних джерел і згадуваних у них фактів; встановити достовірність джерел і фактів; уточнити послідовність подій, вказаних у джерелах; з’ясувати питання про походження і склад джерел; прослідкувати ви­рішення проблем політичної, економічної, соціальної та культурної історії.

Уточнити час виникнення деяких джерел допомагає палеографія, яка тісно пов’язана з хронологією. Палеографічний метод заснований на тому, що знаки писемності не залишаються незмінними, так само як змінюються з часом матеріали і знаряддя письма, сама форма кни­ги, засоби і стилі художнього оформлення тощо. Знання палеографії допомагає прочитати літерні зображення цифр, а палеографічні спо­стереження над матеріалом для письма, знаками графіки, прикраса­ми можуть служити непрямими доказами точності датування джере­ла. Без палеографічних навичок складно прочитати надпис на камені, старовинній монеті чи печатці, а особливості графіки букв можуть приблизно вказувати на час їх появи. Кожному історичному періоду відповідала певна сукупність певних палеографічних ознак. Невідповідність окремих ознак «своїй добі» є свідченням того, що перед вами копія, список, чи підробка рукопису. Наприклад, фіолетовими чорнилами і сталевим пером не можуть бути написані оригінальні документи кінця XVIII ст., навіть якщо інші озна­ки (тип письма, водяні знаки паперу) будуть відповідати цьому періоду. Джерело не може вважатися справжнім (оригінальним), якщо воно да­товане XVI ст., але при цьому написане на гербовому папері XVIII ст. і сталевим пером, яке з’явилося в Росії лише в 30-х роках XIX ст.

Палеографічний метод заснований на тому, що знаки писемності не залишаються незмінними, як змінюються і матеріали письма, дає можливість досліднику установлювати час і місце створення джерел, справжність чи їх фальшивість. Матеріал, на якому написане джере­ло, може дати прикмети створення документа. В одних країнах у якос­ті матеріалу для письма використовувалися глиняні таблички, в інших - папірус, пергамен, папір. Назва книжкового листа походить від сло­ва folium - лист рослини. Крім листя і кори дерев для письма з давніх часів використовували дерево, глину, камінь, мармур. Деякі докумен­ти писали на дерев’яних дошках, відбілених гіпсом. Римський лірик Проперцій Секст у «Елегіях», оспівуючи любов до поетеси Кінфії, жалкує, іцо зникли таблички, на яких він міг писати вірші своїй коха­ній. Поет Овідій у «Любовних елегіях» змальовує горе юнака, якому повернула таблички його кохана:

«Плачьте о горе моем:

Возвратились печально таблички...

Буква одна лиш на них,

Значит несчастное нет!»

Античні вази та рельєфи зберігають численні зображення школя­рів, що тримають у руках таблички для письма. Але на чому не було б зроблено написи, чи то на табличках, чи на папірусі, чи на пергамені (пергаменті), чи на папері - історія письма здатна повідати дослідни­ку унікальні речі.

Роль палеографії в установленні ідентичності історичних джерел дуже велика. Палеографічні дослідження дають змогу здійснити атри­буцію тексту (встановлення авторства), його правильне прочитання, доведення його справжності, розкрити його зміст, виявити підробки. Графіка рукописних пам’яток і система письма - виступають також як частина більш широкого, багатоаспектного дослідження, у якому окремі сторони джерела вивчаються в контексті історії культури, со­ціальних відносин свого часу.

Рівень економічного та культурного розвитку в кожну епоху на­кладає свій відбиток на стан писемності, визначає її особливості і не­мовби поєднує між собою зовнішні ознаки рукописів. Так, періоду Київської Русі відповідали документи, написані уставом і на пергаме­ні, а пізніше потреби політичного та культурного розвитку середини XIV - кінця XI ст. приводять до заміни повільного уставного письма в діловодстві більш прискореним типом письма напівуставом, а пер­гамен поступово витісняється папером. У XI-XVII ст. провідним ти­ном ділового письма стає скоропис, а у XVII!-X1X ст. графіка письма спрощується (поширюються кілька варіантів скорописного письма). У цей час палеографічними прикметами паперу, крім водяних зна­ків, стають гербове клеймо, колір, а також різні свідчення машинно­го виробництва паперу: машинний зріз, штамповка водяних знаків, штемпелі. У плані комплексного використання всіх палеографічних прикмет для XIX ст. особливого значення набувають спостереження за чорнилами та знаряддями письма.

Слід підкреслити, що при ідентифікації джерел палеографічний аналіз джерела повинен поєднуватися з вивченням тексту, тлумачен­ням його смислу, а також з матеріалом, який дають інші спеціальні дисципліни.

Варто нагадати, що метод власне палеографії як самостійної дис­ципліни був розроблений ченцем Сен-Жерменського абатства Берна- ром Монкофоном на початку XVIII ст.

Вище ми вже згадували про значення для історичних досліджень такої спеціальної дисципліни, як генеалогія, і зараз акцентуємо увагу лише на деяких аспектах. Для вивчення джерел, особливо феодальної доби, та їх ідентифікації генеалогічні дані мають особливе значення. Адже в ту епоху походження людини міцно прикріплювало її до пев­ної соціальної групи, і значно більшою мірою, ніж у пізніші епохи, визначало її вчинки і думки. Генеалогічні методи дослідження дають змогу вивчати історико-культурне середовище, яке породжувало ді­ячів того чи іншого напрямку суспільного життя.

Генеалогічні свідчення дозволяють виявити і встановити належ­ність різнорідних документів до одного сімейного фонду джерел, впо­рядкувати дані історичного минулого того чи іншого роду. Таку ін­формацію можна знайти і в середньовічному епосі.

Так, наприклад, ірландські барди, скандинавські скальди часто вплітали в тканину своїх епічних пісень родоводи варварських вождів і королів. Особливе місце належить родовим сагам, на основі яких бу ли створені унікальні генеалогічні зведення «Книга про ісландців» Арі Торгільссона (XII ст.) і «Ланднамабок» (XIII ст.) про нащадків перших поселенців Ісландії.

З часом індивідуальний попит на складання сімейних родоводів неухильно зростав, їхня кількість множилася. Родоводи зафіксовані герольдами стали набувати характеру документа, що мав юридичну силу. Запис родоводів вівся в наративній формі.

У добу Відродження з’являється ряд цінних довідкових публікацій з історії правлячих династій. Складаються перші генеалогічні колек­ції, таблиці.

«Золотий вік» генеалогії припадає на XVI - XVII ст., коли заклада­ються основи наукової генеалогії. Достовірність родоводів перевіря­ється, порівнюється з церковними книгами, грамотами, надписами на саркофагах і родових гробницях. Родоводи, що витримали перевірку, заносилися в «Книгу візітації» і мали юридичну силу. Імена тих, хто незаконно присвоїв собі родовід, вивішувалися на хрестах, наприк­лад, в містах Англії.

Прямими джерелами генеалогії є родовідні записи, таблиці, складе­ні з практичною метою, записи і документи колегій герольдів, а також пам’ятки, що містять різні свідчення про особу чи її біографію. Це стосується і усної традиції, і речових пам’яток, і писемних джерел. Непрямі джерела: метричні свідчення, шлюбні договори, заповіти, до­кументи з сімейних архівів, помітки у фамільних Бібліях тощо.

Важливу роль відіграють також документи, що характеризують майновий стан різних категорій населення: грамоти земельних пожа- лувань, списки оподаткування, приватні акти, розписки, бухгалтер­ська документація.

Цінні генеалогічні свідчення є і в таких наративних джерелах: хро­ніках, житіях, панегіриках, некрологах, мемуарах, щоденниках, публі­цистиці, пам’ятках епістолярного жанру. Але разом з тим, є джерела, що носять специфічний генеалогічний характер, зокрема в Росії, цс родословні книги, розрядні книги, списки служилих людей.

Генеалогія активно використовує також дані геральдики. Як уже зазначалося вище, геральдика дає багатий матеріал з політичної істо­рії, фіксуючи союзи, територіальні притягання, династичні шлюби, дає свідчення з демографічних процесів і т.д. Але роль геральдики велика і в галузі історії суспільної свідомості, соціальної психоло­гії. Описи гербів несуть велике і смислове і художнє навантаження. Для історика дуже важливим є включення геральдичної інформації в контекст історичного дослідження, а відповідно і в контекст епохи, яка вивчається.

Так, наприклад, закликаючи сучасників до точного опрацювання джерел, О.С. Пушкін звертався до К.Ф. Рилєєва, розбираючи його «Думи»: «Ты напрасно не поправил в Олеге Герба России. Древний герб, Св. Георгий, не мог находиться на щите язычника Олега; новей­ший двухглавый орел, есть Герб Византийский и принят у нас во вре­мена Иоанна III, не прежде. Летописец просто говорит: «Тоже повеси щит свой на вратах на показание победы»⁷.

Крім писемних і образотворчих пам’яток велику роль для іденти­фікації джерел відіграють гербовники - рукописи із зображенням гер­бів, найчастіше кольоровими (гербовники повинні були мати повне зображення герба - щит, шолом, шоломові емблему, намет тощо). У Англії збереглося більше двох десятків джерел такого роду (гербові свитки 1300 р. містять зображення 486 гербових щитів). У цілому до кінця XV ст. відомо близько 350 гербових комплексів типу гербовни­ків - 1 ЗО англійських, 80 французьких, 60 германських, ЗО фламанд­ських, 20 іспанських та італійських.

Джерельне значення має оздоблення стародруків гербовими зо­браженнями. Це і лицарські особисті герби, герби титулованих осіб, дамські герби; міська геральдика, корпоративні герби (цехових реміс­ників, військових орденів), конфесійні (окремих монастирів, братств), герби університетів. Щодо дамських гербів, то вони мали таку особ­ливість: до заміжжя дівчини (наприклад, у Бургундії) щит поділявся на дві половини (в лівій - родовий герб батька, а права залишалася пустою, для того, щоб там помістити герб чоловіка дівчини). Інколи шлюбні герби поєднувалися і таким чином: зв’язувалися чи змикали­ся. Жінка, яка виходила заміж двічі, могла мати зображення батьків­ського герба між гербами чоловіків.

Отже, при ідентифікації джерел всі ці деталі можуть мати велике значення і допоможуть дослідникові у вирішенні його наукової проб­леми. Знання геральдики слугує історикам також у датуванні зобра­жень та предметів, у встановленні їх географічної приналежності.

Джерелознавча критика джерела передбачає використання прийо­мів і такої спеціальної історичної дисципліни, як історична нумізма­тика, яка вивчає грошово-вагові системи, монети, надписи на них і грошовий обіг. Спеціальні функції нумізматика виконує щодо історії, археології, етнографії, політичної економіки, історії мистецтва, істо­ричної географії, топоніміки, ономастики. Нумізматика та такі дисцип­ліни, як метрологія, хронологія, геральдика, генеалогія, сфрагістика, епіграфіка, фалеристика розробляють деякі проблеми спільно чи з до помогою одна одної. У предмет нумізматики включається також ви вчення паперових грошей (боністика), орденів, медалей, жетонів, знач ків (фалеристика).

У науковому відношенні монети є цінним джерелом. Вони висту­пають і як засіб грошового обігу, державного документу, твору мис­тецтва. Нумізматичний матеріал може характеризувати різні сторо­ни життя суспільства. Так, у Чехії початок чеканки грошей був тіс­но пов’язаний з успіхами гірничої справи. У 1300 р. чеський король Вацлав випустив крупну монету зі срібла, добутого на кутногорських рудниках - «Празький грош», який мав 938 пробу і важив 3,7 г. Празь­кий грош, як і всі срібні монети того часу, піддавався псуванню. За 100 років його вага зменшилася на І г, а вміст срібла на 40%. У 1547 р. чеканку празького гроша припинили. І все ж упродовж 250 років ці монети були визнаною валютою в Центральній і Східній Європі, вони були законними в германських землях, Угорщині, Австрії, Поль­щі, Великому князівстві Литовському. До початку XVI ст. в Україні панував празький грош, а також польські і литовські монети, що ба­зувалися на ньому. Писемні джерела називають їх «доброю чеською монетою» або просто «чехами».

Нумізматика дуже важлива для джерелознавства і тому, що анах­ронічні вживання назв монет чи інших грошових термінів в різних документах чи інших писемних джерелах змушують засумніватися у їх справжності. Монети можуть слугувати джерелом для вирішення ряду проблем історичної хронології.

Нумізматика нерозривно пов’язана з метрологією, адже на ранніх етапах розвитку грошових одиниць вони співпадали чи в крайньому разі являлися чітко фіксованою частиною одиниць ваги. Зображення на монетах державних та особистих гербів, а також різних гераль­дичних фігур визначають зв’язок нумізматики зі сфрагістикою і ге­ральдикою.

Монети є пам’ятками мистецтва дрібної пластики і разом з тим да­ють-чудовий матеріал для історії мистецтва. Тільки завдяки монетам ми можемо створити певну уяву про втрачені скульптури геніального Фідія - Афіни Промахос, що прикрашали афінський акрополь, та Зсв- са в храмі Олімпії. У цілому ряді випадків лише на монетах зберегли­ся назви міст чи держав, що зникли, імена їхніх правителів.

Монети є важливим джерелом з історії товарно-грошових відносин і торгівельних зв’язків. Так, основну масу західноєвропейських монет, що поступали на Русь, становили німецькі пфеннінги, англо-саксонські псині, дснарії Угорщини та ін. країн. На них поміщалися найрізноманіт­ніші зображення: хрести і зірки, люди, пам’ятки архітектури, предмети побуту тощо. Надписи, виконані латинською мовою, містять імена пра­вителів, від імені яких чеканилися монети, рідше - імена монетників чи осіб, що відали чеканкою. Дані нумізматики допомагають при вивченні джерел більш точно і повно встановити справжність документальних матеріалів того чи іншого історичного періоду. Отже, самі види монет можуть виступати також і своєрідним джерелом у вивченні історії ідео­логії, релігії, техніки, мистецтва.

Нумізматичне дослідження передбачає не лише аналіз зображень, надписів, зважування, обмір, а й більш складні методи: визначення проби, статистичні підрахунки, спектральний аналіз. Комп’ютерна техніка відкриває нові можливості для обробки нумізматичного ма­теріалу.

Таким чином, використання даних спеціальних історичних дис­циплін є необхідним для сприйняття всіх аспектів джерелознавства і отримання навичок критики історичних джерел. Кожна із вище зга­дуваних дисциплін має свої прийоми і свій об’єкт дослідження. Але мета у них одна - допомогти дослідникові всебічно вивчати історичне джерело, дати максимум інформації про його походження.

ПРИМІТКИ

96. Данилевский Н.И., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники Российской исто­рии.-М., 1998.-С. 152.

97. Там само. С. 74-75.

98. Тош Дж. Изложение и интеріїретация \\ Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. -- С. 147.

99. Чистякова Е.В. Михаил Николаевич Тихомиров (1893-1965). - М., 1987. - С. 80.

100. Варто зазначити, що М.М. Тихомиров як палеограф ніколи не обмежувався вивченням окремих елементів рукопису, а обов’язково пов’язував його з вирішенням питань історії, джерелознавства, археографії.

101. Люблинская А.Д. Источники в смежных с историей науках (по материалам зарубежной медиевистики) \\ Проблемы источниковедения западноевропей­ского средневековья. - М., 1979. - С. 37-38.

102. Пронштейн А.П. Источниковедение в России. Епоха феодализма. \\ Отв. ред. И.Д. Ковальченко. - Изд. Ростовского университета. 1989. - С. 346.

ЛІТЕРАТУРА

103. Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. -М., 1998.

104. Історичне джерелознавство. Авт. кол. Я.С. Калакура, І.Н. Войцсхін ська, С.Ф. Павленко. ~ К., 2003.

105. Историческая антропология: место в системе социальных наук, ис­точники и методы интерпретации: тезисы докладов. - М., 1998. Курносов А. А. О месте источниковедения в системе исторических на­ук // Мир источниковедения: Сборник в честь С.О. Шмидта. - М.; Пенза, 1994.

106. Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б.. Вспомогательные исто­рические дисциплины. Под ред. профессора Г.А. Леонтьевой. - М., 2000.

107. Лихачев Д.С. О «Слове о полку Егореве» // Лихачев Д.С. Избранные работы: В 3-х т. - Т. 3. - Л., 1987.

108. Медушевская О.М. Источниковедение: теория, история и метод. ~М.,

109. І996.

110. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.

111. Пронштсйн А.П. Источниковедение в России. Епоха феодализма. \\ Отв. ред. И.Д. Ковальченко. - Изд. Ростовского университета. 1989.. Специальные исторические дисциплины. - СПб., 2003.

112. Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.

ЛЕКЦІЯ 3. РОБОТА ІСТОРИКА: ЕТАПИ, МЕТОДИ, ТЕХНІКА

Етапи історичного дослідження. Вибір теми та проблематики. Ви­вчення стану дослідження проблеми. Евристика (пошук і виявлення джерел). Джерелознавча критика. Інтерпретація джерел. Відтворення (реконструкція) історичних процесів. Публікації. Типи бібліографу­вання. Науковий апарат. Довідковий апарат.

«Життєва праця вченого полягає у тому, щоб додати свій глечик води у велику ріку пізнання, яка безперервно поповнюється...»

(А. Дж. Тойнбі)

Кожне нове покоління істориків дивиться на світ і на минуле ін­шими очима, ніж їхні попередники та вчителі. В кожний даний мо­мент історія - це уява про минуле, що відповідає досягнутому рівню знань. Історія - це постійні сумніви. Історик робить спробу відтвори­ти не лише якусь частину минулого, а й себе, горизонти свого бачен­ня, засобом вираження побаченого, свого часу. Англійський історик Р. Коллінгвуд зазначав: «Кожне нове покоління повинно переписува­ти історію по-своєму, кожний же новий історик не задовольняється тим, що дає нові відповіді на старі запитання: він повинен перегля­дати і самі запитання. А оскільки історія - потік, у який не можна ступити двічі, то навіть окремий історик, працюючи якийсь час над певним предметом, виявляє, що коли він намагається повернутися до старої проблеми, то сама проблема уже змінилася¹». Відтак слід звернути увагу на відносний характер власного світосприйняття і відносність історичного знання. Пізнавальні можливості історика визначаються не лише його особистими якостями, але й рівнем роз­витку суспільства, яке він представляє. Органічний зв’язок історич­ної науки і сучасності неоднозначно впливає на об’єктивність ви­вчення минулого.

Сучасна наука так формулює оновлену концепцію діяльності істо­рика: «він має бути не просто колекціонером фактів, не рабом джерел, а пізнаючи історію, у певному розумінні бути її творцем». Пізнаю­чи історію як процес, історик допомагає повернути минулим подіям життям людей минулого їх смисл. Це МОЖЛИВО ЗДІЙСНИТИ, КОЛИ ШІ користовується системний підхід, заснований на єдності одиничною, особливого і загального у суспільно-історичному розвитку.

У XX ст. ствердилося положення, іцо предмет історії - Людина. Ро сійський історик М.А. Юсим вважає за необхідне зробити такс уточ­нення: «...Елементарною і емпірично існуючою частинкою історії є людська особистість, у свідомості якої ця історія і розгортається, тому мені видається неправомірним той пріоритет, який віддається вивченню загального перед окремим і в культурній антропології, і в соціальній історії, і, очевидно, у герменевтиці, і у мікроісторії...»². Відтак, серед сучасних істориків виявляється інтерес до унікальних випадків, у яких вони намагаються віднайти приховані процеси і так збагатити наші уявлення про минуле. У зв’язку з цим зазначимо, що предмет історії - не лише особисте, а й загальне, тому досліднику по­грібно звертати увагу і на загальне, подібне, а не лише індивідуальне, несхоже. Самоцінність історії полягає у тому, щоб осягнути смисл ми­нулих подій, який зберігає їхнє значення для людства.

Неминучий процес еволюції підходів і шкіл до вивчення історич­ного процесу є цілком закономірним (детально про це йшлося у попе­редніх лекціях). Ідея багатошаровості минулого дозволяє допустити, що єдиної історії не існує, а є лише множина окремих «історій», яка породжується не лише складністю минулого, а й специфікою істо­ричного знання. «Теза про те, що історичне знання єдине і має уні­версальний набір методів і інструментів пізнання, була відкинута значною частиною наукового співтовариства. За істориком визнається право на особистий вибір як предмета дослідження, так і інтелекту­ального інструментарію»³.

Дослідження істориком тієї чи іншої теми - процес творчий та ін­дивідуальний, однак існують перевірені практикою прийоми та ме­тоди його роботи. Обрана тема визначає напрям наукового пошуку. Наукове ж дослідження зажди починається з постановки проблеми та її обмеження. Французький історик Л. Февр вважав принцип про­блемності головною якістю дослідження, підкреслюючи, що там, де відсутня проблема - там немає і історії, а є лише порожні компіляції.

Вище зазначалося, що історична наука органічно пов’язана із су­часністю. Відтак це не може не впливати і на формування темати­ки досліджень, що характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому що деякі проб­леми згасають внаслідок втрати суспільного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до розширення. З другої половини XX ст. історичні дослідження поповнилися новими темами, у тому числі й такими як: людина і природа, засоби впливу людей на неї; ставлення у суспільстві до власності; усвідомлення племінної, дер­жавної, національної ідентифікації; жінка, шлюб, сім’я; сприйняття історичного часу та простору тощо. У полі зору істориків постали такі теми, що стягуються до особистості людини, її поведінки, яка зумовлюється і умовами матеріального життя, і культурною тради­цією, і засобами світосприймання. Включення в історичні дослід­ження поняття «ментальність» (спосіб мислення, що успадкований від попередників) стало важливим науковим завоюванням, адже іс­торик ближче може підійти до розуміння тих мотивів людини, які спонукають її поступати так, а не інакше. Зокрема, французькі істо­рики вважають, що картина минулого завжди буде неповною, якщо не звернути увагу на особливості способу мислення людей тієї чи іншої епохи.

Значне розширення спектра історичних досліджень відзначилося також підвищеним інтересом до повсякденного житія людей (історії харчування, побуту, традицій виховання, а також ставлення різних со­ціальних груп до багатства, бідності і т. ін.).

Хоч теми історичних досліджень практично невичерпні, тим не менше на кожному етапі історичного розвитку до окремих проблем виявляється особлива увага. Так, тематика історичних досліджень останнім часом поповнюється працями з тендерної (родової) історії та історії жінок, що дає можливість під новим кутом зору перегля­нути картину європейського минулого, детальніше визначити статус чоловіка та жінки в історії. Дослідження таких аспектів як «сім’я», «право», «політика», «релігія», «культура», «освіта» тощо дозволять прослідкувати еволюцію тендерних уявлень у суспільному житті.

Великий дослідницький простір нині займає інтелектуальна істо­рія. Однією з цікавих її сфер є історія історичної свідомості.

Отже, історик, приступаючи до наукової роботи, має можливість широкого вибору тем, який буде залежати від його інтересів, здібнос­тей, рівня підготовки.

При виборі теми велике значення має зацікавленість дослідника у певній тематиці. Одні успішно розробляють проблеми політичної іс­торії, невід'ємною частиною яких є інтерес до видатних державних діячів, життя яких представлене у документальних свідченнях значно повніше, яскравіше, ніж будь-якої іншої категорії людей минулого. Другим більше до вподоби розробка проблем економічної, соціаль­ної, інтелектуальної історії чи питань історії культури. І все ж, вибираючи тему, не досить керуватися лише такими кри­теріями, як її недостатня вивченість чи наявність джерел, до яких не доторкалася рука вченого. «Є невивчені питання, що можуть не при­вертати особливої уваги. З іншого боку, тема може бути певною мі­рою вже досліджена попередниками, однак у ній можна знайти щось нове, що необхідно розкрити і пояснити, нарешті і в питаннях, що вивчалися, можна виявити фальсифікації, перекручення, які спотво­рюють дійсний стан речей», - підкреслював відомий український іс­торик В.І. Стрельський.

Звісно, що найрізноманітніші аспекти людської діяльності в різні історичні епохи можуть претендувати на увагу історика, але вивчи­ти їх можливо лише обмеживши масштаб досліджень хронологічни­ми і географічними рамками (у просторі і в часі). Це дає можливість глибшого опрацювання джерельної бази. Вибір теми для дослідження пов’язаний часто як з особистими уподобаннями, так і з впливом су­часності на історика, який обирає, до якого саме аспекту минулого варто звернутися, який напрямок обрати (політичний, економічний, соціальний, культурної антропології тощо).

Отже, постановка наукової проблеми виступає як комплекс питань, що мають практичне чи науково-пізнавальне значення. Істориком ви­значаються конкретні дослідницькі завдання, визначається мета та ас­пекти їх вивчення. Проблема і завдання мають бути актуальними для історичної науки.

У чому ж полягає актуальність історичного дослідження? Росій­ський історик Н.А. Єрофеєв так відповідає на це запитання: «Помил­ка у розумінні актуальності - ототожнення її з хронологічною близь­кістю до наших днів. В дійсності актуальним історичним досліджен­ням може бути робота, присвячена кожному явищу минулого, навіть найвіддаленішому, актуальність тієї чи іншої проблеми визначається у першу чергу тим, якою мірою вона сприяє кращому розумінню су­часного суспільства і людини, показуючи їх у минулому, а значить і в них самих якісь невідомі раніше сторони». Ще раз підкреслимо, що саме історик - єдиний, хто здійснює функцію посередника між нинішнім і минулим, «воскрешаючи» те, що уже відійшло у минуле. Він не просто нерозбірливий збирач фактів, а мислитель, який «по­рівнює» власну картину світу і, відповідно, картину світу, притаман­ну його середовищу, зі світобаченням людей, які є предметом його вивчення.

Приступаючи до опрацювання теми, дослідник звертається перш за все до публікацій своїх попередників, а також до узагальнюючих праць. Спеціальне вивчення літератури допоможе визначити ступінь вивченості проблеми, отримати уявлення про коло джерел, що його цікавлять.

Розробляючи обрану тему історик не повинен жалкувати витра­чати час на вивчення досягнень попередників. «Не можна ігнору­вати ніякої спадщини минулого», - підкреслював український іс­торик А.В. Санцевич. Адже лише добре розібравшись у тому, що зробили попередники, можна у процесі роботи виявити і щось но­ве. Так, загальне уявлення про проблему можна почерпнути із лі­тератури, де характеризується епоха в цілому, а потім вивчати спе­ціальні праці.

У процесі вивчення праць попередників дослідник уточнює свою проблему, з'ясовує, які її сторони висвітлені достатньою мірою, а які зовсім не відображені в літературі. При вивченні історичної літерату­ри необхідно також уважно вивчати її науковий апарат (коментарі, по­силання), адже вони можуть містити важливі праці з суміжних наук, що проливають світло на обрану тему.

На основі попереднього вивчення теми розробляється план дослід­ження, який в процесі роботи може змінюватися, вдосконалюватися залежно від того матеріалу, який буде зібраний істориком.

Найважливішим моментом у роботі кожного історика є знайомство з історичними джерелами, які є основою всього дослідження. Опу­бліковані джерела можна виявити на основі бібліографічного пошу­ку, роботи з каталогами, а також з поточними і ретроспективними бі­бліографічними покажчиками про опубліковані видання. Після того як такий пошук здійснено, дослідник переходить до пошуку джерел неопублікованих, які зберігаються в архівах чи інших установах. Пи­таннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична дисципліна - архівна евристика (від грец. heureka - знаходити, від­кривати). Виявлення і відбір джерел тісно між собою пов’язані, від­різняючись черговістю.

Зазначимо, що безперервно зростаючий обсяг джерел, усклад­нення їх структури звертають на себе все більшу увагу спеціалістів. Створюються сучасні інформаційні системи пошуку. Так, у 1991 р. в Україні почалося створення Національної зведеної архівної комп’ю­терної системи. До неї будуть включені матеріали не лише Національ­ного архівного фонду України, а й ті архівні документи, що зберіга­ються в інших країнах, але мають відношення до історії України.

На етапі пошуку і виявлення джерел історику слід добре ознайо­митися з путівниками, описами, архівними довідниками, каталогами, які можуть дати ключ до джерельної інформації. Провідна роль у по туковій роботі в архівах належить описам фондів, де здійснено облік усіх матеріалів того чи іншого фонду архіву.

Історик може взяти одне джерело чи групу джерел, пов’язаних зі сферою його інтересів і добути звідти все цінне для роботи, причо­му зміст джерела може визначати і характер дослідження. Тому ду­же важливо, щоб відносини між дослідником і джерелом формува­лися за принципом взаємних поступок, зазначає англійський історик Джон Тош. Він наводить приклад з дослідницької практики відомою французького вченого Е. Леруа Ладюрі, який спочатку звернувся до реєстрів земельних податків сільських районів Лангедоку (Південна Франція), маючи на меті прослідкувати за документами процес заро­дження капіталізму в регіоні, але замість цього прийшов до вивчення його соціальної структури у найширшому плані. Е.Л. Ладюрі змуше­ний був визнати, що оволодіти джерелом хотів він, але в кінці кінців «джерело оволоділо мною, нав’язавши мені свій власний ритм, свою власну хронологію, і свою власну конкретну істину». У цьому ви­падку досвідчений дослідник знайшов вихід. Історику ж, який тільки починає наукову діяльність, не варто «плинути за течією», куди його виведуть документи. Потрібно чітко сформулювати ті питання, що ці­кавлять дослідника. Такий підхід дозволить виявити свідчення, про існування яких ніхто не підозрював. Звичайно, ніхто не може наперед сказати, чи виявляться матеріали, відібрані істориком, найбільш необ­хідними і значимими. Лише використання їх для пояснення конкрет­них подій покаже їхню цінність.

Таким чином, важливим кроком у програмі історичних досліджень є встановлення кола доступних джерел у всій повноті. Навіть на цій ранній стадії роботи від історика вимагається неабияка винахідли­вість та впертість. Тим більше, що джерела можуть бути численними і їх відбір стає необхідним.

Процес історичного дослідження полягає не в тому, щоб виявити одне авторитетне джерело і взяти з нього все цінне, а збір максималь­ної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел, що мають відношення до обраної теми. Такий метод дасть більше мож­ливостей для з’ясування неточностей і спотворень, дозволить більш аргументовано сформулювати висновки досліднику.

Історик не просто має переписувати джерела, а відтворювати ми­нуле, використовуючи при цьому суміжні дисципліни, що підкрі­плюють і доповнюють одна одну. Дослідник не колекціонує факти, «не розклеює цитати в історичному наративі», а використовує дані джерел і генерує нові знання про людину, як цього вимагає сучасна історична наука.

Реальну цінність кожного джерела можна встановити, використо­вуючи загальні правила і критерії джерелознавчої критики, які стосу­ються всіх джерел. Основні методи науковця у джерелознавчій кри­тиці - джерелознавчий аналіз та синтез. Академік М.М. Тихомиров зазначав: «...критика і перевірка історичних джерел є першочерговою справою. Слабким місцем багатьох досліджень є некритичне, невміле чи пристрасне використання джерел. Від критичного аналізу джерел, від вміння їх правильно оцінити і використати залежить успіх дослід­ження». Цікаво, що він ніколи не протиставляв спостереження над зовнішніми даними джерела його внутрішній критиці, вважаючи, що джерело необхідно сприймати цілісно.

Першим етапом аналізу документа є перевірка його справжності. У цій роботі велике значення має встановлення часу і місця виникнення документу, визначення особистості його автора, відновлення історич­них умов появи джерела, виділення з первісного тексту пізніших на­шарувань (вставок, змін, правок), а також розшифровка незрозумілих термінів. Якщо ж історик працює з рукописними джерелами, він має оволодіти знаннями палеографа, щоб вирішити, чи відповідає графіч­на форма письма заявленому в документі місцю і часу. Слід глибоко проаналізувати географічні, топографічні свідчення, використання метрологічних, нумізматичних даних. З допомогою зовнішньої кри­тики визначається ступінь правомірності використання джерела у на­уковому дослідженні. (Детальніше на цьому ми вже зупинялися у по­передній лекції).

Важливим етапом джерелознавчої критики є тлумачення (інтер­претація) тексту. Його називають ще герменевтикою (від грец. Ііегте- пеибке - тлумачити, пояснювати), що вбирає в себе як мовне тлу­мачення, психологічне, так і пошуки прихованого змісту. Зрозуміти задум автора - одне із найскладніших завдань дослідника, адже не­обхідно подолати дистанцію між істориком і джерелом. Для цього обов’язково варто враховувати соціальну позицію, національну та культурну приналежність автора документа. Сукупність цих факто­рів має вирішальний вплив на виявлення змісту і повноти такого дже­рела. Адже автор міг проігнорувати одні події, а виділити ті з них, у детальному висвітленні яких він був зацікавлений. Відтак у джерелі мають бути відображені індивідуальні особливості автора (зазвичай, ніхто не може повністю абстрагуватися від власних переконань чи побічних впливів). Здатність до критичного аналізу передбачає вміння оволодіти ме­тодом інтерпретації джерела. Слід підкреслити, що інтерпретація необхідна на всіх етапах дослідницької діяльності. Для цього істо­рик повинен вміти простежити взаємозв’язок подій і вміти виділяти з маси деталей головне, що дозволить краще зрозуміти минуле. Іс­нують різні підходи щодо інтерпретації джерел. На думку Дж. То- ша «...інтерпретація історії - питання ціннісних пріоритетів, що в тій чи іншій мірі формуються під впливом моральних і політич­них поглядів... Інтерпретація історії формується соціальним, а не особистим досвідом. А раз суспільні цінності змінюються, то, від­повідно, інтерпретація історії піддається постійній переоцінці. Ті аспекти минулого, які в дану епоху вважаються достойними уваги, цілком можуть відрізнятися від того, що заслуговувало на увагу в попередні періоди»⁴. З цим твердженням важко не погодитися. Адже історичний образ минулого за своєю природою ніколи не є заверше­ним, остаточним. Кожна епоха додає до нього щось нове. Сучасність задає відповідний кут зору на досліджуваний матеріал, впливає на систематизацію фактів та їх оцінку.

Слід зазначити також, що джерела нічого не говорять прямо, що факти відбираються, а наукове пояснення пов’язане також із тим, що кожен автор має свої і політичні, естетичні та інші уподобання. Істо­ричне знання - це завжди змагання минулого і сьогодення, коли су­часність має великий вплив на вивчення минулого. Але в жодному разі тут не йдеться про інтерпретаційне свавілля. Йому може стати на заваді чітке визначення місця і ролі джерела у тому середовищі, де воно виникло (у строго історичному контексті). Адже джерела ні­коли не передають минуле у всій його повноті (вони лише фрагмент минулого), відтак почуття історичного контексту пов’язане також із даром уяви та проникливості кожного історика. Природа історично­го дослідження така, що неоднозначність тлумачень завжди буде за­лишатися, а зіткнення протилежних інтерпретацій буде породжувати наукові дискусії і наближати пошук істини. Минуле завжди буде пред­метом суперечок.

Зазначимо, що російські історики (Л. Рєпіна, В. Звєрєва, М. Пара- монова) наголошують, що слід розрізняти реалістичну та конструк­тивістську інтерпретації. Згідно з більш поширеною реалістичною інтерпретацією все, що трапилося у минулому, неминуче має свою структуру і зафіксоване у джерелах. Прихильники конструктивіст­ської інтерпретації стверджують, що події не існують незалежно від дослідника. Історик, працюючи над різноманітними джерелами, робить умовивід про те, що відбулося, створює інтелектуальну кон­струкцію події. Отже, подію можна розглядати певного мірою як ви­твір праці історика⁵.

Разом з тим не можна не відмітити і того, що наявність багатьох інтерпретацій не означає, що всі вони рівноцінні, хоч і правомірні. Перевірка вірогідності того чи іншого факту здійснюється їх комп­лексним дослідженням і поглибленою роботою над джерелом. Є вче­ні, які вважають, що «віра у тверді, непорушні факти науки - помилка, бо інтерпретація стосується кожного факту». Відтак факт не може іс­нувати окремо від інтерпретації.

З документальних джерел історики «добувають» факти (історич­ний факт ніколи не може бути абсолютно тотожним джерелу) і на­магаються встановити якомога більшу кількість достовірних фактів, що мають відношення до обраної проблеми. Академік М. Нечкіна підкреслювала, що «факт невичерпний, як атом, бо він має безкінеч­ну кількість властивостей, сторін, взаємовідносин». Жоден історик не може узагальнити всіх фактів, що торкаються теми його дослідження і тоді він притримується двох принципів: здійснює відбір фактів і на­магається показати факти і події в розвитку. Але між фактом-джере- лом і фактом-знанням є відмінності, головна з яких полягає в тому, що джерела відображають реальні явища безпосередньо, а наукова літе­ратура - опосередковано, на основі джерел.

Аналітична критика переростає органічно у синтетичну крити­ку, мета якої полягає у формуванні сукупності науково перевіреної інформації. Важливим етапом в роботі історика є синтез свідчень, розкиданих у різних джерелах інформації. Співставлення, синтез віді­браних фактів дозволяють встановити логіку розвитку історичних по­дій, при цьому стають більш зрозумілими не лише окремі факти, але і їх взаємодія. Синтез розрізнених даних відкриває можливості для широких історичних узагальнень («факт без узагальнення залишаєть­ся німим»). У найпростішому вигляді синтез джерел проводиться у межах групи матеріалів одного виду (наприклад, писемних), але може охоплювати і різні види джерел (писемні, речові, зображальні і т. ін.). Важливим є синтез писемних та зображальних джерел, таких як фо- токінодокументи. У них можна почерпнути деталі, що не відображені в інших джерелах, але важливі для уточнення вже відомих фактів та їх узагальнення.

Систематизація джерельної інформації дозволяє також порівняти одні джерела з іншими та вибудувати їх ієрархію. «Одні документи збагачують, підсилюють значення інших: значні набувають більшої онкретності, менш значні вплітаються у тканину значних і т. ін. Син ­тез джерел веде дослідника від інтуїції до смутної здогадки, від здо­гадки до серйозного припущення і, нарешті, до науково обгрунтова­ного висновку», - зазначав професор В.І. Стрельський.

Джерело не дає прямого і безпосереднього відображення минулого (за винятком решток матеріальної культури). Тому в історичній на­уці йде мова про реконструкцію (відтворення) історичних процесів. Цей етап роботи історика являє собою ретроспективний процес по­вернення до минулої історичної реальності через джерело. Всі зазна­чені вище етапи роботи історика (пошуки і виявлення джерел; збір матеріалів; джерелознавча критика; відбір фактів та їх систематизація і узагальнення; синтез, що дозволяє встановити зв’язки між окреми­ми фактами; оцінка зображуваних подій завершуються вирішенням головного завдання, а саме - реконструкцією минулого. Адже дослід­ник має справу з розрізненими частинами минулого, які за допомогою уяви історика можуть утворити цілісну картину: «Тим самим картина предмету дослідження, створювана істориком..., являє собою нібито сітку, сконструйовану в уяві, сітку, натягнуту між певними зафіксо­ваними точками, представленими у його розпорядження свідченнями джерел, і якщо цих точок достатньо багато, а нитки, що їх зв’язують, протягнуті з належною обережністю..., то вся ця картина буде постій­но підтверджуватися наявними даними, а ризик втрати контакту з ре­альністю, яку вона відображає, буде найменший», - вважав Р.Дж. Ко- лінгвуд. Дійсно, минуле у своїй цілісності, те, що давно вже зникло, існує лише таким, яким його відтворює уява і розуміння історика, і то лише та частина минулого, що піддається аргументованій рекон­струкції на основі джерел.

Для подібної реконструкції використовуються всі матеріали, що знаходяться у розпорядженні історика і розташовуються за ступенем своєї важливості. Строго перевірені факти і висновки містять поси­лання на науковий апарат, поглянувши на який, можна відразу визна­чити доказовість кожного твердження.

Минуле, яке реконструює дослідник, звісно, не є ні повного, і вже аж ніяк не точною копією минулої дійсності. У якомусь відношенні воно буде можливо і біднішим, і вже напевне іншим. Слід враховува­ти, що джерела, які знаходяться у розпорядженні історика, завжди у чомусь обмежені і дійшли вони до нас далеко не в повному обсязі. До того ж, у нас немає ніяких гарантій, що те, що дійшло до нас, є якраз найважливіше, найцінніше, найбільш типове чи найбільш довговічне з минулого. Всі джерела містять елементи ідеології, що визначають їх смислові акценти. Російський історик А.Я. Гуревич підкреслює, іцо «історик знаходиться у постійному протиборстві з джерелом, бо останнє являє собою одночасно і єдиний засіб пізнання, і ту пере­пону, природу якої необхідно по можливості глибоко дослідити... Він за необхідністю занурюється у царину уявлень авторів історичних джерел, у ту систему культурних стереотипів і ходу думок, яка була невід ’ємною частиною їх творчості»⁶.

Сучасні підходи до реконструкції минулого включають також не­обхідність діалогу свідомості дослідника із свідомістю тих людей, що жили у досліджувану епоху. Діалог має розпочинатися із розуміння «іншого» (людини минулого), а об’єктивною основою діалогу є істо­ричне джерело. До людей минулого історик формулює запитання, що його найбільше хвилюють. У ході цього діалогу дослідник бачить, у чому людина досліджуваного періоду відрізняється від сучасної, ви­значає, які цінності були притаманні тому часу. Але разом з тим, су­часність «залишається ідеальною моделлю, від якої історик відштов­хується у тлумаченні минулого».

Для досягнення творчих завдань історик використовує різні мето­ди дослідження, які можна поділити на три підгрупи: загальнонау- кові, специфічно-історичні та міждисциплінарні. До загальнонауко- вих належать історичний, логічний і метод класифікації (системати­зації). Особливо велике значення в історичному дослідженні мають власне історичні методи: хронологічний, хронологічно-проблемний, проблемно-хронологічний, діахронний (метод періодизації), синхро­нічний, порівняльно-історичний, ретроспективний. Історик-дослід- ник використовує також міждисциплінарні (статистичний, систем­но-структурний, математичний) методи. Коли доводиться вивчати на­строї людей у здійсненні певних подій, історик використовує методи соціальної психології.

Історичне дослідження може виконуватися у різних формах. Від форми залежить структура і побудова праці. Але забезпечити успішне вирішення поставленої проблеми може лише плідна робота з першо­джерелами (архівними чи документальними).

Сучасний італійський вчений Умберто Еко, акцентуючи увагу на обов’язковій оригінальності дослідження, підкреслює, що «не може виступати першоджерелом текст, який уже вивчався у перекладі, як не може вважатися першоджерелом текст, взятий із антології. їх мож­на використати як вторинні джерела⁷». Якщо ж за обраною дослід­ником проблемою роботи написані іноземною мовою, недоступною для автора, і він не може читати їх в оригіналі, то така тема не може бути якісно виконана: «Не намагайтеся досліджувати ірецьку філо­софію, якщо ви не знаєте німецької мови, тому що німці розорюють це поле уже кілька століть»⁸. Тож незнання іноземної мови змушує дослідника обмежитися темами з вітчизняної історії, якщо вони не вивчені ґрунтовно у зарубіжній історіографії. Це зовсім не означає, що можна обійтися і без вивчення іноземних мов. Йдеться лише про звуження ареалу дослідження і пізнавальних можливостей дослідни­ка. Вибираючи тему, яка є більш доступною для вивчення, він разом з тим отримує можливість використати ширшу джерельну базу і мож­ливість більш повно опанувати здобутки попередників. Враховуючи це, ми зупинимося на публікаціях значного корпусу джерел, які є до­ступними для історичних досліджень.

Велике значення у науковій роботі історика має знайомство з уже опублікованими джерелами (документальними збірниками, публіка­ціями джерел в періодичних виданнях, статистичними збірниками то­що). У них вже здійснено певний відбір найважливіших матеріалів, що мають узагальнюючий характер.

Зазначимо, що історик-початківець не завжди має можливість пра­цювати в архівах та рукописних відділах наукових бібліотек, а тому йому на допомогу можуть прийти публікації оригінальних джерел. Звернемося до найбільш важливих з них, які є предметом вивчення багатьох поколінь вчених.

Уже впродовж XVIII - XIX ст. здійснювалася публікація такого різ­новиду наративних джерел, як літописи (найдавніші з них «Повість временних літ», «Київський літопис» (XII ст.) та «Галицько-Волин­ський літопис» (XIII ст.). Завдяки зусиллям російських та україн­ських вчених більшість літописів, вміщених у багатотомному виданні «Полное собрание русских летописей». Т.1-38. - СПб.; М., 1841-1989, доступні для вивчення.

Варто зазначити, що «Літопис Руський» за Іпатіївським спис­ком переклав українською мовою і підготував до друку з цінними коментарями відомий учений Л. Махновець. Він звертається до до­слідників з такими словами, які не можуть залишити байдужими тих, хто намагається осягнути історію і розумом і серцем: «Кни­гу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити... Книга ця - першоджерело ві­домостей про тисячі і тисячі подій, історій, людей. В ній усе важ­ливе...Про неї написано безліч праць. 1 ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає (курсив наш)»⁹.

Важливим документальним джерелом є видання і перевидан­ня козацьких літописів (Самовидця, Г. Грабянки, С. Всличка). Най- монументальнішим твором української історично-мемуарної прози ХУП-ХУІІІ ст. невипадково називають Літопис Самійла Величка (виданий у 1991 р.).

Найчисленніші і дуже різноманітні документи вміщені у ґрунтов­ному багатотомному виданні, такому як «Полное собрание законов Российской империи» (далі - ПСЗ), заснованому в 1830 році. До ньо­го увійшли і акти стосовно України (ПСЗ. Т. 16, Т.20-23 та ін.). Пошук і використання зазначених документів полегшує покажчик указів та урядових розпоряджень по українських губерніях з 1652 по 1892 рр., складений С. Рубинштейном.

Багато джерел у Росії (до 1917 р.) публікувалося в спеціальних ви­даннях Петербурзької археографічної комісії (Акти археографічної експедиції, Акти юридичні, Акти історичні, Руська історична бібліо­тека, Повне зібрання руських літописів і т. ін., а також у таких збірках як «Сборник Русского исторического общества», «Русский истори­ческий сборник Общества истории и древностей Российских» та ін.

Систематичне видання джерел започатковано в Україні у другій по­ловині XIX ст. Серед видань дорадянського часу визначне місце посі­дає «Архив Юго-Западной России» (далі - АЮЗР). Київська археогра­фічна комісія опублікувала впродовж 1859-1914 рр. 8 частин, 35 томів АЮЗР, що являє собою унікальне зібрання історичних документів і літературних пам’яток України ХІУ-ХІХ ст. Концепція «Архива...» бу­ла розроблена професором Київського університету М. Іванишевим, а потім доповнена професором В.Б. Антоновичем. СамеВ.Б. Антонович заснував джерелознавчу школу істориків-документалістів («Київська історична школа»). За його ініціативою і участю видавалися докумен­тальні збірники, в основу яких лягли унікальні документальні матеріа­ли. Багато з використаних ним джерел не збереглися і сучасний історик може скористатися ними лише завдяки працям видатного джерелоз­навця. Зусиллями В.Б. Антоновича та його колег і учнів було введено у науковий обіг величезні систематизовані документальні матеріали, що супроводжувалися глибокими вступними статтями і коментарями.

Велику роль у справі публікації документів мала діяльність Архео­графічної комісії Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, що була заснована у 1934р. (її впродовж 1924-31 рр. очолював М.С. Гру- шевський). Нині головним центром публікації історичних документів є ІНСТІІ тут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевсько го НАН України (створений 1990-1991 р.). За останні роки вченими цього закладу було здійснено публікацію цілого ряду джерел, зокрема, таких як «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.» - К., 1992 (Сі­рія «Пам’ятки політично-правової культури України»). Основу публі кації становлять джерела з Відділу рукописів Центральної наукової бі бліотєки ім. В.А. Вернадського НАН України, а також документальні матеріали з 17 фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. У цій же серії вийшов «Корпус законодавчих ак­тів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР» (1917-1921рр.). -К.,1996таін.

Інформація про опубліковані джерела, наукові дослідження є го­ловною справою бібліографії. Історику необхідно бути обізнаним з бібліографічними покажчиками, у яких міститься опис літератури, здійснено її відбір та систематизацію, щоб реалізувати бібліографіч­ний пошук по обраній проблемі.

Бібліографія буває універсальна (по всім галузям знання) і спеці­альна (присвячена окремим галузям). Спеціальна історична бібліогра­фія включає в себе літературу з всесвітньої історії чи з історії однієї країни в цілому, а також спеціальні історичні бібліографії з окремих періодів історії.

Історична бібліографія поділяється на кілька типів: поточну, пер­спективну, та ретроспективну. Найпоширеніший тип історичної бі­бліографії - ретроспективна (інформація про видання, здійснені за минулі роки). Для історика, який досліджує конкретну тему, велике значення має знайомство з ретроспективними бібліографічними по­кажчиками, що представляють у систематизованому вигляді праці, видані у минулому.

Типологія ретроспективних бібліографічних видань надзвичайно різноманітна і включає книги, статі, опубліковані джерела з всесвіт­ньої історії загалом, з окремих галузей історичних знань, з історії іс­торичної науки, бібліографію праць наукових установ, навчальних закладів, окремих вчених, покажчики змісту історичних журналів, джерел. Найважливішими для дослідників є тематичні ретроспектив­ні покажчики, оскільки вони містять вичерпну бібліографічну інфор­мацію з певної проблеми.

Великі успіхи в галузі розвитку історичної бібліографії були до­сягнуті в Росії вже у XVIII ст., коли було розпочато бібліографування літератури, в тому числі і видань джерел. В Україні ретроспективна історична бібліографія заснована в 40-х роках XIX ст., а перші праці з історичної бібліографії належали М. Костомарову.

У XX ст. в Україні створено чітку систему випуску ретроспектив­них покажчиків. З 1971 р. видається фундаментальний бібліографічний покажчик літератури з історії України, який фіксує всю літературу з вітчизняної історії. Книжкова палата України з 1997 р. видає, наприк­лад, таку бібліографічну серію як «Етноси України. Загальні питання». Упродовж останнього десятиліття в Україні створено змістовні покаж­чики, присвячені проблемам, які раніше не порушувалися в бібліогра­фії: «Українська Центральна Рада. Сторінки історії: Бібліографічний покажчик». - Харків, 1999 та ін.

Після вивчення ретроспективної бібліографії необхідно ознайоми­тися з поточною науково-допоміжною бібліографією, що періодично інформує дослідників про нову історичну літературу. Поточна істо­рична бібліографія здійснюється в Україні Книжковою палатою, яка регулярно випускає в світ державні бібліографічні покажчики праць, які щойно вийшли з друку: «Літопис книг», «Літопис журнальних статей», «Літопис авторефератів дисертацій». Один розділ у кожному з покажчиків присвячено історії.

Перспективну бібліографію репрезентують тематичні плани ви­давництв, рекламні буклети, повідомлення в журналах та газетах про подальші видання праць. Бібліографічні покажчики допоможуть отримати інформацію про найновіші публікації з конкретної дослі­джуваної проблеми.

Праці, опубліковані з історії, як і з інших дисциплін, мають певний допоміжний науковий апарат. Зокрема, велике значення мають поси­лання на використані автором джерела та літературу. У наукових ви­даннях (монографіях, статтях), як правило, посилання даються на всі використані матеріали. В інших виданнях, розрахованих на широке коло читачів, коло посилань скорочується.

Найпоширенішим видом посилань є підстрочні посилання (вмі­щуються під основним текстом на кожній сторінці і позначаються по тексту і в посиланнях цифрами в межах кожної сторінки). Це дає мож­ливість бачити одночасно і текст, і використані джерела та літературу. Бувають посилання, винесені в кінець розділу чи книги (це залежить від кожного окремого видавництва). Але мета оформлення наукового апарату полягає у тому, щоб було очевидним, наскільки повно охопле­но коло наукової літератури з проблеми, що досліджується.

Для успішної дослідницької діяльності історику слід користувати­ся довідковим апаратом (допоміжними покажчиками). Вони можуть значно полегшити користування необхідною в роботі літературою. Найпоширенішими є іменні та географічні покажчики, що допома­гають швидше розшукати потрібні матеріали. В окремих виданнях зустрічаються предметно-тематичні покажчики, а також покажчики, що безпосередньо пов’язані з тематикою конкретного видання. На­приклад, у третьому томі колективної праці «История крестьянства в Европе» (М., 1986) цінним є термінологічний покажчик. У фун­даментальних працях, а також у дослідженнях біографічного жанру вміщуються також покажчики подій, чи хронологічні таблиці, де ві­дображено головні дати з життя персоналій. В окремих монографіях (напр. Н.М. Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993) вміщені генеало­гічні схеми, які становлять великий інтерес для дослідників. У інших роботах можуть бути представлені генеалогії королівських династій (напр. у дослідженні І.І. Бурової «Дві тисячі років історії Англії».-сгіб.,2001).Таким чином, дослідження кожної проблеми вимагає від історика дуже сумлінного вивчення не лише джерел, наукової літератури, а й довідкового апарату, різного роду покажчиків, що, безперечно, дозво­лить успішніше вирішити поставлені завдання.

Саме ж історичне дослідження ніколи не можна вважати завер­шеним. В історії істина - завжди відносна величина хоч би тому, що джерела практично невичерпні, а дослідник ніколи не може подолати суб’єктивний підхід. Тому в кінці кожного історичного дослідження можна поставити знак запитання, а не крапку. Переконливо про це ви­словився А.Я. Гуревич: «... погрібно бути готовим переглянути свої власні висновки у світлі досягнень науки, зауважень колег чи при зі­ткненні з суперечливими свідченнями джерел. Адже «твоя істина» не абсолют, а тому може змінюватися»¹⁰.

ПРИМІТКИ

113. Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К, 1996. - С. 326-327.

114. Юсим М.А. Несколько штрихов к портрету истории \\ Средние века. Вын. 64. - М., 2003. - С. 346.

* Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния. - М., 2004. - С. 10.

42. Тош Дж. Границы исторического знания V Тош Дж. (Трем л єни е к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. - С. 164-165.

43. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния ... С. 37.

44. Там само. С. 36.

45. Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки. - СПб., 2004. - С. 90.

46. Там само. С. 52.

47. Літопис руський / Пер. з давиьорус. Л.Є. Махновця. - К., 1989. - С. У.

48. Гуревич А.Я. История историка. - М., 2004. - С. 118.

ЛІТЕРАТУРА

Боряк Г.В. Національна архівна спадщина України та державний ре­єстр «Археографічна Україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995.

Джерелознавство історії України: Довідник. - Київ, 1998. Документальные памятники: выявление, учет, использование. - М., 1988.

Данилевський И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. -М., 1998. Дьяконов И.М. Пути истории. - М., 1994.

Древняя Русь в свете зарубежных источников V Под ред. Е.А. Мель­никовой. - М., 1999.

Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследова­нию). - М., 2000.

Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. - М., 1998.

Санцевич А.В. Методика исторического исследования. - К., 1984. Стрельский В.И. Основы научно-исследовательской работы студен­тов. - К., 1981.

Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. -М., 2000.

Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные нау­ки. - СПб., 2004.