18. Синергетика - в перекладі з грецької: спів-робітники, спільна, узгоджена дія; 3 латини: syn - разом, ergon - робота. Синергетика як «теорія динаміч­ного хаосу, кооперативних явищ, самоорганізації систем, утворення нових якостей і структур у віддаленні від рівноваги, гармонізації різноманітності»; як наука є основою нового світогляду, в основі якого - архетип цілісності, з притаманним йому власним (внутрішнім) часом.

19. Пригожин и., Стенгерс и. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с при­родой. - м., 1986.

20. Ионов И.Н. Теория цививизаций и эволюция научного знания \\ Обществен­ные науки и современность. - 1997. - № 3. - С. 120; Бородкин Л.И. Порядок из хаоса: Концепции синергетики в методологии исторических исследова­ний \\ Новая и новейшая история. - 2003. - № 2. - С. 109.

21. Точ£са біфуркації (від лат. Bifurcus - роздвоєний) - точка розгалуження мож­ливих шляхів еволюції системи у нестійкому стані.

22. Грицак ЯМ. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996; Його ж: Украинская историоірафия: 1991-2001. Деся­тилетие перемен \\ Ab imperio. — 2003. - Хе 2. - С. 445.

23. Касьянов Г. Сучасний стан української історіографії: методологічні та інстиіуційні аспекти \\ Генеза. — 2004. - Хе 1. - С. 82.

ЛІТЕРАТУРА

Актуальные проблемы теории истории. Круглый стол \\ Вопросы ис­

тории. 1994.-№ 6.

ІІирг М.А. Категории и методы исторической науки. - М., 1987. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. - М., 1983.

I омшонов С.А. От истории синергетики к синергетике истории \\ Об­щественные науки и современность. - 1994. -№ 2.

24. рицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української ниції ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.

25. рицак Я.Й. Украинская историография: 1991 -2001. Десятилетие пе­ремен \\ АЬ ішрегіо. - 2003. - № 2.

I уревич А.Я. Исторический синтез и школа «Анналов». - М., 1993. Ковальченко И.Д. Теоретико-методологические проблемы историчес­ких исследований. Заметки и размышления о новых подходах \\ Новая и новейшая история. - 1995. -№ 1.

Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К., 1996.

І Іавлснко Ю.В. Історія світової цивілізації. - К., 2001.

Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б.Павленко Ю.В. Пути и перепутья со­временной цивилизации. - К., 1998.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХУП-ХУШ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997.

Тоффлер О. Шок будущего. - М., 2002.

Хвостова К.В. Постмодернизм, синергетика и современная истори­ческая наука \\ Новая и новейшая история. - 2006. - № 2.

Франко І. Що таке поступ? \\ Хроніка-2000. Український культуроло­гічний альманах. Випуск 39-40. - К., 2000.

Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.

ЛЕКЦІЯ 4. СПЕЦИФІКА ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Об’єкт та предмет історичних досліджень. Суб’єктивні та об’єктив­ні фактори історичного процесу. Альтернативність та багатоваріант- ність останнього. Основні підходи до осмислення світового історично­го процесу та проблеми їх синтезу (стадійно-цивілізаційна концепція). «Постмодернізм» як прояв деметодологізацїї історії.

«Історію як сукупність свідчень минулого можна викласти досить значним числом рівноспроможних способів».

(X. Байт)

Розглянуте в попередній лекції коло питань з теорії та методології історії тісно пов’язані з реальною практикою історіографії та її запи­тами. Перш за все йдеться про визначення об 'єктата предмета істо­ричного дослідження. Саме вони зумовлюють специфіку історичної науки, дозволяють охарактеризувати її відмінні риси від інших соціо- гуманітарних наук.

Історіографія за об’єктом пізнання є комплексною, інтегральною наукою. Саме тому існує чимало визначень об’єкта історії («людське суспільство в його розвитку», «минуле .відображене в джерелах»; «структури повсякденності» Ф. Броделя, що охоплюють широкий спектр явищ матеріальної і духовної культури, менталітету окремої людини і суспільства, «окремі цивілізації у їх взаємодії» і т. ін.).

ІІемає жодної сфери в діяльності індивіда, окремої особистості й суспільства в цілому, яка б не входила, до кола інтересів історіографії.

І. Ковальченко пропонує найбільш узагальнююче всеохоплююче ви­значення об’єкта історичної науки - як «усієї сукупності явищ сус пільного життя, що знаходиться у постійному розвитку».

Це визначення охоплює всі аспекти історичної науки і такі «вічні» питання, як співвідношення минулого і сучасного, загального та ін­дивідуального.

Ча межами такого визначення залишається одна особливість істо­ричного пізнання - опосерєдкованість його через текст історичного бжерела, який в першу чергу є об’єктом вивчення.

'"Тїїзнання історичних явищ - складний процес. Під історичним И пищим ми розуміємо сукупність фактів реального життя, відображе­них у текстах.

Іс торизм явища визначається певним порядком, останній виступає у формі сюжету, в якому факти організовані і зв’язані за змістом. Ці фак­ти вже являють собою подію в певному історико-культурному аспекті.

Таким чином, в пізнанні історичного явища як об ’єкта досліджен­им обов’язковим компонентом виступає текст.

Проблемі аналізу тексту в сучасній науці надається великого зна­чення. Текстуальний аналіз в історичному пізнанні спирається на теоретичні засади, розроблені видатними вченими Ю. Лотманом, М. Ііахтіним.

Ча Ю. Лотманом, кожний текст має кілька ступенів кодування ре­альних фактів. Первинний код - безпосередня, автентична фіксація факту чи події історії. Але описувана в тексті подія може стати ре­зультатом вторинного «ідеологічного» кодування. Кількість кодувань теоретично безкінечна. Тому виникає нагальна потреба у процедурі, мки б підтвердила достеменність історичного знання про реалії життя людей у той чи інший період.

Необхідно встановити логічні зв’язки між текстами, передумов та конкретних історичних обставин його створення, як і самих подій чи ииигд. Інакше кажучи, історичне явище має бути розглянутим в по­няттях середовища та контекста. За М. Бахтіним, це вихід дослідника Ні межі даності конкретних текстів, яку він визначив як «вненаходи- мость субъекта».

Таким чином, ми виходимо на розуміння об’єкта історичного піз­нання такого як «історичне явище — текст».

З процесом розуміння тексту треба виокремити мовну проблему і проблему розуміння сенсу сказаного, виходячи з історико-культурно- го контексту.

Інтерпретація тексту - це завжди вихід за межі тексту як безпосе­редньої даності. Саме тому розрізняють первинні та вторинні (інтер- нретаційні) тексти.

Для дослідника-історика важливо розуміти, що обов’язковою має бути процедура «передрозуміння» тексту- визначення контекстів аналізу «історичного явища - текста», тобто визначення суб’єктивно­го культурно-змістовного контексту роботи з ним.

В сучасних підходах до історичного дослідження ми масмо дві тен­денції. Вони знайшли своє відображення в полеміці А. Маврика - ві­домого англійського історика, співредактора журналу «Journal of Con- temporari History», з американським дослідником Хейденом Байтом. У своїй полемічній статті «Два підходи до вивчення історії» вій виді­ляє так званий напрямок «метафізичний», до якого залучає і сучасний напрямок «постмодерну», та «історичний». Для першого - «метафі­зичного» притаманне нігілістичне ставлення до методології історії. А. Маврик вважає, що це практика, якою користуються непрофесійні історики, до яких він відносить і X. Байта.

На противагу цьому професійний підхід в дослідженні має вклю­чати: чітке формулювання теми та мети дослідження, постановку проблеми, розробку гіпотез загального проекту дослідження, загаль­них ТЄОрЄТИКО'МЄТОДОЛОГІЧНИХ принципів і, нарешті, - конкретних дослідницьких технологій, до яких належить і робота з текстом.

У визначенні предмета історії в дискусіях також було зламано чимало списів. Поширеною є думка, що метою історичних дослі­джень мають бути лише індивідуальні явища, до яких має застосову­ватися «монографічний та функціональний метод». На відміну від іс­торії, соціологія вивчає типові прояви суспільного життя і досліджує загальні закони історії. В такий спосіб предмети історії та соціології відокремлювалися один від одного. Проте, насправді, такс роз’єд­нання є штучним і на практиці не здійснюється навіть прибічниками цієї теорії.

На думку І. Ковальченка, предмет історії може бути визначений як «цілісна сукупність суспільних явищ і процесів» у їх «просторово- часовій специфіці, у прояві загальних законів, які притаманні як осо­бливому, так і одиничному». Таким чином, в історичному процесі ді­ють як соціологічні закони, так і суто історичні.

За своєю метою та завданнями історичне пізнання має розкрити зміст і сенс подій, що сталися в минулому, а також показати їх вплив на сьогодення.

Характеризуючи предмет пізнання історичної науки, слід виділити як найважливіший її компонент сферу людської діяльності, «зумовле­ної внутрішніми закономірностями процесу - в усій його різноманіт­ності, просторовій та часовій конкретності».

З цього узагальненого положення треба виокремити як найважли­віші проблеми альтернативності та багатоваріантності історично­го розвитку стосовно загальних соціологічних і специфічно історич­них закономірностей.

Виникнення суттєво відмінних шляхів історичного розвитку - іс- іоричних альтернатив - мають як об’єктивні, так і суб’єктивні перед­умови.

Загальновизнаного правила у їх визначенні немає, вони мають до­сі! іджуватися конкретно для кожного випадку. Тому в цьому питанні зустрічаємо багато розбіжностей; воно набуло в сучасній науці, мож- ііцію, й найбільшої дискусійності¹. Цс питання має розглядатися у контексті співвідношення загальних законів в їх дії та «свободи волі» особистості.

Крім того, альтернатива як проблема вибору є історичною реаль­ністю, бо ініціюється не тільки наявністю відмінних одна від одної тенденцій наступного розвитку, але й наявністю суспільних сил, здат­них вести боротьбу за реалізацію цих тенденцій. Одна й та сама істо­рична закономірність у реальному процесі розвитку може набути по­лі варіантних форм у різному етнокультурному середовищі, до цього ж вибір того чи іншого шляху розвитку є ланкою, що сполучає минуле і сучасне.

Окресленим колом проблем пояснюється і неминучість гострої по­леміки навколо них, бо в історичному пізнанні обов’язково є присут­нім суб’єктивне бачення предмета з боку дослідника, впливу на нього світоглядних установок, пануючої ідеології, політичних уподобань.

У зв’язку з цим утвердження історичного знання здійснюється у процесі дискусії, бо суперечливим є самий предмет, для дослідження якого розробляється та чи інша теоретична модель.

Як зазначалося вище, в старій історіографії проблеми детермінізму та індетермінізму протистояли і виключали одна одну. Це «протисто­яння» можна побачити в релігійному провіденціалізмі Біблії («на все божа воля»), пізніше за нового часу - у раціональному детермінізмі, взятому на озброєння не тільки природознавством, але і представни­ками соціально-гуманітарних наук - Г. Гегелем, О. Контом, К. Марк­сом, в працях яких, хоч у кожного на свій кшталт, уявлення про роль випадку, про все особливе, про роль «вольової» особи не розглядали­ся як впливові фактори історичного розвитку, їм відводилася підпо­рядкована роль: бо в історії панував Закон.

Протилежну позицію займали противники усяких теорій про де­термінованість та закономірність історичного розвитку. Особливої ак­туалізації ідеї про важливе значення в історії «вольової людини» та роль випадку набувають із виходом у світ у 1888 році роботи Ф. Ніц- іпе «Присмерки Богів». її автор вважав, що головним стимулом життя с «воля до влади», яку може здійснити тільки сильна людина².

Великий пласт радянської історіографії як в конкретно-історич­ному плані, так і в теорєтико-мстодологічному обминав дослідження ролі особи в історії, a priori приймаючи тезу про другорядність остан­ньої. В певному розумінні це було спрощенням або навіть вульгари­зацією цього питання, зокрема, К. Марксом, якому, між іншим, нале­жить і відоме визначення історії як діяльності людей, які пересліду­ють свої цілі.

За К. Марксом, роль особистості визначається втіленням нею пев­них закономірностей - саме в цьому він вбачав роль особистості в історії. . J; ;ї . 6 '

Слід зазначити, що навіть у пізнішій пострадянській літературі пи­тання альтернативності в історії не пов’язується зі значенням особи в історії. Проблема альтернативності в історичному розвитку за 1. Ко- вальченко розглядається таким чином: «Альтернативою є така істо­рична ситуація, яка характеризується боротьбою суспільних сил (ви­ділено автор.) за реалізацією суттєво відмінних можливостей суспіль­ного розвитку». Як бачимо, мова йде про зусилля мас, втягнутих у боротьбу за реалізацію тих чи інших можливостей. Автор не відки­дає ніби-то суб’єктивний фактор, але вбачає в ньому лише передумови здійснення розвитку у формаційному полі. «Воля особи» при цьому не враховується. Розглядається лише роль об’єктивних альтернатив.

Як історичний приклад наводиться боротьба суспільних сил Росії після реформи 60-х рр. з питання про «пруський» (збереження вели­ких земельних латифундій) чи «американський» (фермерські госпо­дарства) шляхи розвитку капіталізму.

На відміну від І. Ковальченко зовсім інший підхід до проблеми іс­торичної альтернативи розкриває Ю. Павленко. Як приклад альтерна­тивних шляхів в історії ним наводиться дві історичні постаті - Чин- гіз-хана та Магомета. На яку обставину звертає увагу автор? У ХШ ст. монголи мали такий самий рівень розвитку, як і їхні попередни­ки - номади євразійських степів за півтора-два тисячоліття до того. Та завдяки збігу історичних обставин («закон історичних обставин») та особистим якостям Чингіз-хана і його найближчого оточення об’єдна­ні племена Монголії стають фактично господарями Азії та половини Європи.

Магомет об’єднав у VII ст. номадів Аравії і разом з тим заснував нову релігійно-суспільну систему. Вона виявилася життєздатною і по­ширилася від Атлантики і до Інду. Проте, долі обох суспільств, на чєбто схожих за багатьма рисами і з огляду на вихідні передумови, виявились різними. Монгольські завоювання зазнали краху через два століття. Кочовики євразійського Великого Степу врешті-решт пере­йняли від своїх сусідів - на сході - буддизм, на заході - іслам. Від ім­перії Чині із-хана не залишилося таких помітних слідів, як від об’єд- Нйнчої діяльності пророка Аллаха. Арабський Схід і зараз об’єднує один релігія, і це заслуга Магомета.

Таким чином, особистість з її «свободою волі» та випадок виступа­нні- як найістотніші чинники історичного руху.

А як же загальні закономірності?

Закономірності історичного розвитку можуть бути з’ясовані за умов визначення якісно відмінних між собою стадій у розвитку люд- ілііа.

Історична думка XIX ст., відшукуючи критерії такого поділу істо­рії внаслідок загальнонаукових уявлень про прогрес, основним фак­тором вважала технологічні особливості того чи іншого етану, виді­ляючи стадії економічного поступу.

Як уже зазначалося, на таких позиціях стояв і К. Маркс. У III розді­лі «Капіталу» однозначно проводиться детермінаційний зв’язок типо- иих знарядь праці і суспільної організації. За Марксом, саме знаряддя праці мають ту саму вагу для визначення типу суспільно-економічних формацій, як будова скелета для визначення вимерлих видів тварин.

І Іроблема періодизації вирішувалася шляхом визначення суспіль­но-економічних формацій: кам’яна сокира - первісний лад; плуг - ра­бовласницький; водяний млин - феодалізм; паровий двигун — капіта­лізм. Таким чином, об’єктивні закони всесвітньо-історичного процесу полягали у зміні продуктивних сил і відповідно їм суспільно-еконо­мічних формацій.

Представники інших течій в історичній думці ХІХ-ХХ ст. - насам­перед позитивісти (також і неопозитивісти) теж не відступали від тех­нологічного критерію, згідно якого і виділялися основні стадії еконо­мічного розвитку. Останній ототожнюється з прогресом історії.

Упродовж всієї історії людства найбільш повна відповідність ви­робничих сил суспільним відносинам виступає на ранніх етапах.

Завдяки археології, яка дозволила досконало вивчити саме техно­логічну еволюцію знарядь праці і матеріальну культуру в цілому, зна­чення саме цього критерію стало більш очевидним. Завдяки цьому розвиток засобів виробництва визначив його типи упродовж кількох мільйонів років існування людства. Але в сучасній науці подібні по­гляди на історію піддаються критиці і в певному розумінні вже ро- глядаються як анахронізм. Суспільна практика також перекресль принцип єдиної причини (монізм) в поясненні історичного процесу.

Такі підходи, як відомо, в радянській науці породили прояви краіі нього догматизму, що зумовило кризу історичної науки. Накопичення величезного матеріалу, зокрема, доби раннього кам’яного віку - пер вісних мисливців і збирачів відкрили невідповідність «базису» над будовних явищ, які проявилися, наприклад, в печерному мистецтві (всесвітньо відомий живопис печер Альтаміра, Ласко, Капова). ІІ;і думку А. Леруа-Гурана, взірці живопису мисливців доби палеоліту за своєю естетикою і рівнем виконання можуть бути співставлені і мистецтвом Єгипту IV династії, Китаю часів династії Хань. Подібним парадокс, пов’язаний також з дослідженням мистецтва крито-мікеи ської цивілізації, технологічну основу якої складали переважно кам’я ні знаряддя праці, а естетична система, стиль життя можна порівняні з барочним мистецтвом Франції ХУІІ-ХУІІІ ст.

Як приклади невідповідності базису надбудові можна навести сус­пільство аборигенів Австралії і африканських бушменів. Перебуваю чи на однаковій стадії у розвитку знарядь праці і засобів виробництв.!, перші мають надзвичайно ускладнену систему соціальних відносин, чим різко відрізняються від нерозвинутих і дуже простих суспільних відносин бушменів. Приклади можна продовжувати: цс і система раб­ства у СІЛА, яке було скасоване лише у XIX ст.; це і кріпосне право в Росії, яке дожило до другої половини XIX ст.

Ці приклади не суперечать наявності певної кореляції між станом розвитку продуктивних сил, показником яких є знаряддя праці, еко­номіки, і типом соціальної системи, політичною організацією, світо глядом, релігією та мистецтвом.

Але відома теза К. Маркса про те, що певний рівень розвитку про дуктивних сил відповідає певному суспільному ладу, в сучасних до­слідженнях переосмислена.

Про це свідчить, зокрема, полеміка про шляхи переходу слов’ян від первісності до феодалізму.

В історичній науці другої половини XX ст. поширеною стала точка зору, що феодалізм в Давній Русі охоплює більш пізній період, ніж було прийнято думати раніше (І.Я. Фроянов). По-друге, для поперед нього періоду допускається можливість в історичній перспективі різ них тенденцій соціально-економічного розвитку. Передфеодальний період у слов’ян іноді співставляється за типом з азійським способом виробництва. Є різні пояснення «особливого» розвитку слов’ян, на­приклад, позасинтезна теорія В. Королюка чи Ю. Кобищанова, який бачить феодалізм на протязі значно більшого відрізку часу, ніж це вва­жалося традиційно.

і’ігіом з тим, останнім часом з’являються роботи, в яких декла­рується пізнавальна цінність формаційної концепції. На жаль, їхні ИІітори не намагаються пояснити з точки зору формаційної теорії фе­номен ранньокласових суспільств, відкритий, до речі, не вчора. Про особливості передфеодального періоду у східних слов’ян зазначав ще на початку XX ст. М. Павлов-Сільванський. Після нього про цс ж писав М. Рожков у своїй багатотомній праці «Російська історія у но­рі ппяльно-історичному висвітленні». У 30-40-х рр. XX ст. цю саму думку розвивав С. Юшков, визнаючи такі риси цього суспільства: обмеження влади правителя дофеодальної держави радою з пред­ставників родоплемінної знаті; основні джерела прибутків - прино­шення, які робило населення (вільні общинники), військова здобич ти данина.

Крім того, з точки зору формаційної теорії ледве чи можна пояс­нити відповідність однакових виробничих сил різним відносинам в суспільствах капіталістичних з ринковою економікою і так званих со­ціалістичних з державним управлінням економічним життям.

Так, доведено, що певному ступеню розвитку виробничих сил від­повідає не одна, а певна множина можливих типів суспільних відно­син і культур. Але поліваріантність складалася по-різному відносно від стадії розвитку - меншою на ранніх етапах, більшою - на більш розвинутих.

Не завжди (як цс стверджувалося в марксизмі) однозначно можна визначити рушійні сили історичних зрушень, прогресу. Для кожного етапу притаманний власний фактор, що впливав на стійкість і зміни в системі.

Якщо за К. Марксом кореляція економічних і суспільних відносин з культурно-світоглядними відбувалася за єдиною ознакою, то новий підхід в історіософії і методології історії корелює певні спектри ста­дійно співможливих варіантів соціокультурних форм. Кожний з них має відповідати певним стадіям цивілізаційного процесу. При цьому спостерігається органічна єдність інтеграційних та диференційних процесів, що взаємно зумовлюють один одного.

Історична практика, сучасність доводять, що відбувається плане­тарна (вселюдська) інтеграція, створення єдиної макроцивілізації. Але разом з тим, саме для новітнього часу історії притаманні тенден­ції збереження локальних культур, потяг до національної ідентичнос­ті - поглиблення диференціації людства.

Г. Померанц вважає саме диференціацію людства «лейтмотивом історичного процесу».

Проте, розвиток знарядь праці як індикатора певної стадії прогре­су не втрачає свого значення, як про це вже йшлося вище - особливо для давніх епох (відомих за археологічними джерелами). Але ж все таки суть стадіальних змін -у трансформації системи в цілому, яка може статися під впливом і при взаємодії декількох факторів.

Отже, цей погляд відповідає розглянутій раніше синергетичній те­орії.

Вихідним пунктом цивілізаційного процесу була так звана «неолі­тична революція». Уся історія насамперед може бути розділена на два великі періоди: до і після «неолітичної революції».

На другому етапі починається поступ соціокультурної еволюції ре­гіональних (етнічних) спільнот, що привів до ранніх цивілізацій (Єги­петська, Шумерська, Аркадська), на ґрунті останніх утворюються традиційні регіональні цивілізації (Антична, Китайська, Мусульман­ська тощо), впродовж ХУІІІ-ХІХ ст. відбувається об’єднавчий процес останніх в єдину макроцивілізацію, яку можна визначити як західно­європейсько-північноамериканську. Це і є макроцивілізаційні систе­ми сьогодення.

За Г. Чайлдом, «неолітична революція» - цс перехід від привлас­нюючих форм економіки і господарства до відтворюючих (від загон- иого мисливства і збиральництва до землеробства та скотарства).

Доба первісності (від виникнення людини сучасного типу близько 200-150 тисяч років тому і до «неолітичної революції» - 12-10 тис. років тому) може розглядатися як передісторія цивілізації.

Для цього етапу притаманний інший, ніж на наступному етапі, характер розвитку. За цієї доби людство ще не знало саморозвит­ку на базі власних сил. Людство не перетворювало довкілля. Куль­турне середовище створювалося шляхом пристосування до природ­них умов. В цих умовах форми адаптації нерідко вели до деградації суспільства та його культури. Так, фіксується піднесення і занепад культури мисливців прильодовикової зони Євразії та доби верхнього палеоліту.

Відомі приклади «зворотного» процесу і у африканських бушменів (чи аборигенів Австралії), які мали кілька тисяч років тому більш роз­винену культуру, ніж на час зустрічі з європейцями.

Кожний з етапів може бути поділений на підетапи і фази (наприк­лад, перший - первісність - на стадії родового і племінного ладу). Другий - (історію цивілізацій) - на стадії окремих локальних та ре­гіональних цивілізацій і всесвітньої макроцивілізації (поч. XVI - кін. ХІХ-ХХ ст.).

Гоним чином, можемо вивести і відповідності доби локальних ци- ЦІЧІїацій стадії до індустріальних суспільств і доби всесвітньої циві- ч Нації— індустріальним та постіндустріальним суспільствам.

Дуже важливі зміни фіксують окремі періоди, пов’язані з форму- Нііііпям нової духовної культури людства, коли зазнали рішучої зміни основи світогляду і вся система соціально-економічного і політичного життя. К. Ясперс пов’язує це з серединою 1 тисячоліття до н.с. і визна­чне як «осьовий час», який розділяє ранні цивілізації від традиційних. Якщо для перших були характерними державна система, заснована на напуванні влади-власності, (що охоплювали суспільні ресурси і над­івшая), то для других виникнення приватновласницьких інституцій, підносно автономних щодо держави, як наприклад, в античних держа­них. Саме в античному суспільстві і античній культурі підвищується самоцінність і гідність окремої особи (суб’єкт стає самоцінною оди­ницею економічного та суспільно-політичного життя), з цього часу формуються і підвалини нових світових релігій, філософські вчення, и к і закладаються основи світових імперій наступних століть).

В XIX ст. починається час об’єднання людства навколо і під егідою західної (буржуазно-індустріальної) цивілізації, що привело у XX ст. вже до згуртування навколо неї різних цивілізацій і народів.

Повертаючись до теорії «осьового часу» К. Ясперса, відзначимо, що саме з цього моменту може вестися мова про вплив свідомої во­лі окремих людей на хід розвитку, підвищується роль «суб’єктивного фактора» (як наприклад, релігійні реформи Мойсея та Заратуштри, що мали величезні наслідки для подальшої історії людства).

З часом ідейно-ціннісний потенціал релігій зростає, стає визна­чним фактором поведінки великих груп людей (Заратуштра, Гаута- ма Будда, Конфуцій, Сократ, Ісус Христос, Апостол Павло, Магомет... виступають як великі вчителі людства).

Отже, починаючи з «неолітичної революції» людство стає на шлях кількох основних типів соціокультурного розвитку, які визна­чили і подальший розвиток та історію світової цивілізації аж до XX століття.

Ще за неоліту відбувається розходження двох ліній еволюції: земле­робської (тваринницької) та скотарської. Остання досягає своєї кульмі­нації у кочових суспільствах з кінця II тис. до н.с. Але кочові суспільства власними силами до подальших змін свого соціуму були не здатні.

Ранньополітичні об’єднання кочівників («кочові імперії») створю­валися в умовах взаємодії з сусідніми цивілізаціями, були нестійкі, і їх розвиток мав зворотній характер.

Скотарські кочові суспільства, що дожили до наших днів в окремих районах (Сахара, Аравія, Монголія, Казахстан, Афганістан), у норін нянні з І тис. до н.с. не зазнали якогось розвитку (за винятком вплину деяких вищих форм релігії, зокрема, буддизму, ламаїзму тощо та іс­ламу). Свої продуктивні можливості скотарський, кочівницький ииія\ розвитку вичерпав себе вже в давнину. Цей шлях виглядає тупиковим

Зовсім інакше відбувалася еволюція землеробських суспільств. Але не для всіх шлях був однаковий. Тропічні, засновані на клубне- во-корнеплідному городництві суспільства швидко вичерпали свої можливості розвитку (папуаси) і не вийшли на ранньоцивілізаційний рівень.

Проте суспільства, господарство яких було пов’язане з виробки цтвом зернових культур, досягай цивілізаційного рівня. Але й тут відрізняються принаймі два шляхи: східний і західний. Для східного (характерною ознакою якого була іригаційно-меліоративна система обробітку землі) притаманним було централізоване управління в усіх сферах життя: економіці, суспільно-політичній та релігійно-культур­ній сферах. Складається система, за якої при переході до цивілізації держава домінує над суспільством і особою. Така ситуація зберігаєть­ся, і навіть маючи свої прояви у XX ст., стає основою тоталітарних суспільств сьогодення.

Західний шлях має ті самі вихідні (неолітичні) позиції, але до ста­дії цивілізації підійшов дещо пізніше. Принципом соціокультурної системи стає тут приватна власність, автономія сімейного домогоспо- дарства. Економічно самостійні суб’єкти складають основу суспіль­ства, яке можна розглядати як суспільство громадянське, відносно якого держава відіграє роль надбудови, що задовольняє потреби своїх громадян.

Зрозуміло, що історично такий тип суспільства розвивався там, де можливо було ведення господарства силами окремої сім’ї (Європа). Але відповідні приклади можна знайти і на теренах Північної Амери­ки, на Кавказі, в Японії тощо.

Цивілізаційний процес в Європі починався (і до кінця Середньо­віччя) проходив під впливом Сходу. Егейська цивілізація II тис. до н.е. за типом належала до передньоазійських суспільств, як і цивілізації етрусків.

Лише коли зазнала краху крито-мікенська цивілізація, виникає античне антропоцентричне суспільство, закладаються основи захід­но-європейської цивілізації (у формі полісів, які об’єднували вільних членів полісів - власників).

Антична цивілізація на пізніх етанах (еллінізм та римський час) за­знала впливу Сходу, проникнення його релігій, культурних надбань.

ІЗ той же час варварський кельто-германський світ північно-західної ('кропи (за Марксом - «германський спосіб виробництва») зберігає за- хідні приватновласницькі індивідуальні риси. Оновлення західної ци­вілізації за доби Середньовіччя зумовлене було завдяки германському компоненту у поєднанні і збереженні спадщини античної цивілізації, і через деякий час привело до формування і перемоги на цих теренах буржуазних відносин, промислового виробництва та парламентської демократії. Найбільш повно цей шлях розвитку демонструють С1І1А, утворені вихідцями з північно-західних регіонів Європи.

Отже, об ’єктивпі закони розвитку виразніше виступають на біль­шому відтинку часу. Вони пов ’язані з більш глобальними зрушеннями, такими як перехід людства до від вагонного мисливства та збираль­ництва до відтворюючих систем господарства — землеробства та скотарства («неолітична революція»), формування найдавніших ци­вілізацій, як і цивілізацій подальших епох, зокрема і сучасної.

У попередніх лекціях було розглянуто питання про системний під­хід до аналізу історичних явищ, особливо такого масштабу (синерге­тична теорія).

Згідно з цим, суспільство є відкритою соціальною системою і здат­не до зрушень в той чи інший бік. Воно здатне до самоорганізації, самовдосконалення і розвитку. Але потрапляє час від часу у смугу нестабільності та кризи. Саме тоді відбувається «вибір у полі мож­ливостей» - шляхів подальшого розвитку. І тут можливий перехід на вищий щабель, але можлива і деградація (за І. Пригожиним -1. Стен- гсрсом - точка біфуркації).

Після того, як обрано один з можливих шляхів, вступають у силу певні закономірності. Тому історія людства може з позицій синерге­тики пояснюватись як факторами суб’єктивними (випадковості), так і об’єктивності (детермінованості). Стадія розвитку зумовлює певний спектр можливих станів. Але яка можливість і якою мірою буде реалі­зована? Заздалегідь передбачити неможливо, бо майбутнє, залежатиме від взаємодії випадковостей.

З цієї точки зору історія являє собою не потік подій, «однозначно детермінованих розвитком способу виробництва, а рух, заданий імо­вірною логікою становлення суспільного життя, що містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні», - зазначає Ю. Павленко.

Цей висновок зумовлює інакше, ніж це було прийнято в традицій­ній і марксистській історіографії, застосування категорій, термінів і понять: замість категорій необхідності, причини, наслідку для сис­темного мислення сучасних досліджень є притаманним застосування категорій необхідності, випадковості, ймовірності, можливості.

Поступово такі позиції стають загальноприйнятими і визначаль­ними в працях сучасних істориків. Приклади цього ми наводили в по­передній лекції.

Теорії, засновані на моністичному погляді на історичний процес, ідеях суспільного прогресу і детермінованості цього поступу техно­логічним розвитком і економічним фактором виявилися неспромож­ними пояснити бічні й безвихідні, тупикові (як наприклад, кочівни- цтво), лінії розвитку; а також такі зупинки у розвитку, що сталися з середини І тисячоліття н,е. і до XIX ст. у східних суспільствах; не­реалізовані можливості цивілізацій поливного землеробства; випа­дання з «магістрального» розвитку історії Греції та Риму з їх класич­ним рабством; СРСР - з державним соціалізмом; нарешті - наскрізні лінії «східного» (азійського) та «західного» (європейського) шляхів розвитку.

В своїх пізніх роботах К. Маркс відходить від схеми «п’яти форма­цій», вбачаючи в «азійському», «античному» та «германському» спо­собах виробництва поліваріантність у подальшому розвитку людства. Ідея поліваріантності, або полілінійності утвердилася у сучасних по­глядах на історичний процес.

Проте, жодна з теоретико-мстодологічних систем пояснення і ба­чення історичного процесу, створених у XIX та XX ст., повністю не спроможна цс зробити. В пострадянській історіографії відмова від марксизму привела до «деметодологізації» історичних досліджень, коли переваги надаються археографічним дослідженням, або прихо­ваному сповідуванню моністичного погляду і детермінованості істо­ричного процесу сферою матеріального виробництва. Або ж - пере­ходом до однієї з нових методологій історії релятивістського напрям­ку («постмодернізму»).

Натомість є й інші позиції. До них слід віднести роботи вітчизня- них'вчених, які не відмовляються від стадійного бачення історичного розвитку, але сполучають її з полілінійністю світової історії.

Важливим є і введення в науку етносоціального чинника в історії, який тісно пов’язаний з полілінійністю розвитку людства та цивіліза- цінним підходом.

Як на одну з перших спроб синтетичного підходу до світового іс­торичного процесу, в якій стадійність доповнюється цивілізаційним підходом, є праці Ю.В. Павленка, на які ми вже посилалися.

Критика теорії стадійності та прогресу, яка не переривалася в єв­ропейській історіософії з часів Ф. Ніцшс³, а у сучасній вітчизняній історіографії позначилася певного відмовою від марксистської форма­ційної схеми, зовсім не зійшла зі сторінок історичних досліджень. Це пояснюється тим, що світове співтовариство йде по шляху модерніза­ції. Цс породжує і модернізаційні теорії історичного процесу, і вони обов’язково є стадійними. Вище ми вже наводили приклади таких пе­рі одизацій. Якщо узагальнити, то і поділ всієї історії обіймає такі ста­дії суспільства: первісне, передчасне (або передкапіталістичне чи пе- рсдіндустріальне), (сучасне) капіталістичне, індустріальне, «західне» (ностсучасне) постіндустріальне, інформаційне посткапіталістичнс.

Стадійні характеристики віддзеркалюють, наскільки розвинутим є суспільство, знаходження його на певній стадії розвитку людства. Всі стадії, у тому числі і сучасна стадія зберігають в собі поліваріантність подальшого розвитку. Разом з тим, вона зберігає і первинні цінності, такі як: мова, культурна специфіка, локальні особливості (прикладом може слугувати Японія, Таїланд, що переходять на посткапіталістич- пу стадію розвитку, зберігаючи свою національну специфіку).

Отже, можна розглядати історію людства як єдиний процес, що розгортається в єдиному часі (зміна етапів), чи розглядати у її про­сторовому прояві, в цілісності її системного буття в формі культури та цивілізації.

Ми вже відмічали вище, що новий стадіальний підхід сьогодні вже доповнюється цивілізаційним. Ідея цивілізаційного розвитку людства розроблялася впродовж ХІХ-ХХ ст. відомими вченими - М. Данилев- еьким⁴, О. Шпенглером⁵, А.Дж. Тойнбі⁶, К. Ясперсом⁷ та ін.

Загальною рисою їх досліджень є відмова від лінійного бачення іс­торії; динамікою позначалися лише відокремлені одна від одної циві­лізації, які проходять такі стадії: зародження - розквіту і занепаду. За кількістю і принципами виділення цивілізацій ці автори розходилися у поглядах.

В основі цивілізацій лежать духовно-релігійні цінності. Різні тра­диційні вчення та віросповідання по-різному орієнтують людей у сві­ті. Для тих, хто їх сповідує, притаманні різні «господарчі етики», «по­літичні етики», «етики культурного спілкування».

Німецький вчений Макс Вебер (1864- 1920) у праці «Господар­ська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», яка хоч і за­лишилася незавершеною, тим не менше «встиг обґрунтувати нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку». М. Вебер вбачав принципову різницю між господарською етикою представників різних релігійно-світоглядних систем, виді­ливши основні: релігії індійського походження, китайського кореня, західно-азійсько-європейські: іудаїзм, зороастризм, християнство та іслам (в різних модифікаціях).

Кордони окремих релігій змінювалися, як, наприклад, буддизм з часом отримав визнання у всій Східній, Південно-Східній та Цен­тральній Азії, інтегрувавши місцеві релігії Китаю та Японії. В той же час зороастризм після арабського завоювання Ірану втратив свої позиції.

В узагальненому вигляді всі світові релігії можуть бути розподіле­ні на релігії індійського та іудейського коренів. Перші - представлено буддизмом та його різними течіями. В цих релігіях заперечується ідея Бога як особистості і творця матеріального світу та визнається пере­втілення душ. Світ уявляється як місце страждань, подолати які мож­на лише через самозаглиблення для досягнення злиття з Абсолютом (Нірвана, Брахма, Дао).

Другі - це так звані релігії «авраамітського» кореня, до яких нале­жать християнство, іудаїзм та іслам. Традиційно вони предст авлені в Європі, Західній Азії, Північній Африці, звідки вони розповсюдились по всьому світу. У цих релігіях Бог є особистість і Творець світу, а життя кожного індивіда є унікальним. Обов’язки людини - виконува­ти заповіти Бога; по волі Бога людина є господар землі, має обробляти і перетворювати її. Звідси - активне ставлення до зовнішнього світу, що найбільше виступає у західному християнстві, протестантських течіях, особливо в кальвінізмі. Яким чином протестантська етика спо­лучена з капіталізмом як господарською системою, показав Макс Ве­бер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму».

У світлі сказаного вище увесь світ поділяється на «азійський» Схід та «європейський» Захід. Як же складаються відносини між представ­никами різних світоглядних систем (або цивілізаціями)?

В середині 90-х рр. XX ст. з певними узагальненнями цивілізацій- ної теорії виступив професор Гарвардського університету, відомий американський вчений С. Гантінгтон. За С. Гантінгтоном, цивілізації визначаються як «група культурно споріднених народів», і він виділяє за цим принципом дванадцять основних, сім з яких (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамерикан­ська, андська) вже зникли, а п’ять існують досі (китайська, індуїст­ська, японська, ісламська та західна). Автор вважає за необхідне до­лучити до них такі цивілізації, як російська православна, латиноаме­риканська та африканська.

Аналізуючи суперечності сьогодення, автор стверджує, іцо без по­няття цивілізацій та без урахування цивілізацій вказаного масштабу, годі й відтворити історію і, тим більше, - зрозуміти події сучасності.

Зазначимо, що важливу роль у визначенні обличчя сучасного сві­ту відіграє фундаменталізм (суворе дотримання архаїчних норм, по­вернення до старих порядків), перш за все у вигляді релігійних рухів. І Іовсрнення до традиційних культурних цінностей С. Гантінггон роз- ціїноє як реакцію на експансію Заходу («бунт проти Заходу»), Його концепція «зіткнення цивілізацій» є одним із варіантів осмислення цієї проблеми.

Цивілізації, зближуючи народи, одночасно сприяють локальній за­мкненості, породжують конфлікти. Про це свідчать сучасні конфлік­ти, які можна визначити як міжцивілізаційні (їх географія: від Боснії на Балканах і уздовж південних кордонів колишнього СРСР - до Ки­таю).

Варто зробити таку ремарку: поза тим, що криза марксистської формаційної теорії в історичному пізнанні є очевидною, але не слід забувати, що прибічники марксизму чимало зробили в галузі конкрет­но-історичних досліджень, без яких в усій повноті не розкрилися б суперечності між теорією «всесвітньо-історичного процесу» через п’ять формацій та «історією окремих суспільств і цивілізацій». Слід ще раз згадав, що в радянській історичній науці 80-90-х рр. XX ст. і в пострадянський період оновлений погляд на історичний процес роз­вивається в роботах А. Гуревича, М. Барга, В. Іллюшечкіна, Л. Васи­льєва, Ю. Павленка та інших вчених.

Зокрема, Ю.В. Павленко виділяє цивілізації як прояви особливого в соціокультурній системі світового суспільства. Йому належить ори­гінальна і єдина в своєму роді, заснована на системному підході до історичного процесу, періодизація всесвітньої історії.

Таким чином, виокремлення окремих вузлових моментів всесвіт­ньої історії, як цілісного процесу, так і її періодизації, мають виходи­ти з тих моментів, в яких спостерігаються зміни або трансформації в основних сферах життєдіяльності людей - економічній, соціально- політичній, культурній.

Системний підхід з урахуванням вищезазначеного принципу було покладено в основу періодизації всесвітньої історії, яку можна роз­глядати як синтезуючу. Вона має такий вигляд:

І. Доба розвинених суспільств привласнюючого господарства (ран­ня первісність). Вузлова точка — неолітична революція - становлення відтворюючого господарства.

II. Доба суспільств відтворюючого господарства (пізня первісність, початок цивілізаційного процесу).

Ступінь становлення основ цивілізації (пізня первісність); а) стадія родового ладу. Вузлова точка - становлення племінних орга­нів влади та управління (чіфдоми - вождівства); б) стадія племінного ладу (чіфдомів - вождівств). Вузлова точка - виникнення ранньоциві- лізаційних систем.

Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій: а) стадія ран­ніх (локальних) цивілізацій (ранньокласових суспільств). Вузлова точ­ка - «осьовий час»; б) стадія зрілих традиційних (регіональних) цивілі­зацій. Вузлова точка — перемога буржуазних відносин на Заході, інду­стріалізація, утворення всесвітньої макроцивілізаційної системи XX ст.; в) ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи тисячоліття.

З часів античної традиції пошуку правди історії (І еродот, Лукіан) питання про те, як слід писати історію, не втрачало свого значення. Але як свідчить наведений вище огляд концепцій та теорій, і в сучас­ній історичній науці це питання залишається відкритим.

У сучасному дискурсі* гуманітарних наук існує чимала кількість теорій і концепцій. їх взаємовиюпочність можна звести до неминучих в таких ситуаціях пошуку вибору між поглибленням протистояння або спробами синтезу.

Якщо стадійно-цивілізаційна концепція репрезентує синтетичний підхід в осмисленні всесвітньої історії, то протистояння на сучасному етапі представлено постмодернізмом.

Постмодернізм по суті, своєю недовірою до пізнавальних (епісте- мологічних) можливостей історії, не є чимось зовсім новим для історі­ографії останніх двох століть. Якщо читач цих нарисів буде уважним, то пам’ятає релятивізм у поглядах модерністів рубежу ХІХ-ХХ ст.⁸ та разом з тим - неподоланність традиційної історіографії. Постмодер­нізм був викликаний активною ревізією основ позитивної історичної науки, про що вже йшлося вище.

Отже, нові течії у розумінні історичного процесу виступають під загальною назвою постмодернізму. Характерною ознакою останньо­го є дискретність історичного знання, що знаменувалося виникнен­ням безлічі напрямків у історичній науці.

Сприйняття сучасності як «схилку історії», починаючи з О. Шпенгле­ра («Присмерки Європи») і пізнішими одкровеннями Ф. Фукуями («Кі­нець історії?») не могли не породити метафори - «осінь західної історіо­графії» (Ф. Анкерсміт)⁹, що спричинилося появою постмодернізму.

Для розуміння історичних процесів вже стало недостатньо тради­ційних підходів.

Сутність постмодернізму складає критика, насамперед, принципів тримання інформації про історичну реальність і, перш за все, - нара- тннної основи цієї інформації. Постмодерністи притримуються дум­ки, що між подією та розповіддю про неї знаходиться величезна дис­танція, і про адекватне відображення її годі й казати. На висвітлення події в джерелі впливає суб’єктивність та тенденційність автора, його ерудиція, не виключаються можливість його щирого самообману чи навмисної неправдивості.

Віддалення від правди про подію зростають у викладі її автором — інтерпретатором. Недостатнє, неповне розуміння тексту пов’язано та­кож з віддаленістю у часі епохи, іншим культурним та етнічним се­редовищем тощо.

Постмодерністи стверджують, що минулого в такому розумінні буцім-то й не існує. Теоретик постмодернізму Хейден Вайт вважає, що історія - це лише «операція вербальних вимислів». Автор (також і читач) самі створюють собі об’єкт свого вивчення і стають ніби-то «володарями історії», її «деміургами».

Таким чином, постмодернізм наносить удар не тільки по історії як науці, а взагалі по гуманістиці, що викликало критику постмодернізму перш за все з боку філософів. Зокрема, вказано було на небезпеку руй­нування постмодерністами зв ’язку між речами матеріального світу і словами, що 'їх позначають, тобто мовою й позамовною реальністю. Останнє обґрунтовує непізнаванність картини світу та його історії.

Та все ж таки навіть історики-медієвісти, у середовище яких постмо­дернізм проникнув якнайбільше, дійшли до позитивної думки «про мож­ливість наближеного знання через опанування загальнокультурного (мов­ного) смислу тексту, бо ніякої іншої реальності, крім джерела, немає».

26. Як виявилося, на засадах постмодернізму важко створити монографіч­не дослідження, на противагу аналогічним позиціям позитивістів. А до­свід такого дослідження на практиці приводить авгора-постмодерніста на позитивістські позиції. Докладніше про це можна дізнатися з дискусії, що розгорнулася в українській історичній періодиці (див. «Український гума­нітарний огляд». - К., 2000. - Вип. 3; «Критика». - 1988. - Ч. 7-8, а також із публікацій в науковому та суспільно-політичному журналі «Генеза». -- № 1), зокрема, статтю С. Терно¹⁰. Цікавою є і рецензія в цьому ж номері «Генези» Д. Вирського на книгу відомої польської дослідниці Єви Доманської «Mikroistorie (Spotkanie w miedzyswiatach). - Poznan, 1999^й.

Ця дискусія віддзеркалює ті часто взаємовиключні умови, в яких здійснюється дослідницька, творча діяльність історика. Відбувається певна деформація основних уявлень в галузі методології.

На нашу думку, цілком має рацію відомий український історик Ярос­лав Дашкевич, який, дослідивши еволюцію постмодернізму, особли­вості постмодерністської філософії історії зазначає, що «новинками», привнесеними постмодерністами до гуманітарних наук, були: «руйну­вання межі між історичним дослідженням і белетристикою; десцієніза- ція науки, яка досягла дуже високого рівня дискредитації й деструкції дослідницького ремесла; дискредитація макроісторії на користь мікро- історії; надання переваги фрагментарним або незавершеним працям...; вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ; проголошення кінця історії та історіографії; зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття йо­го, нібито завжди прихованого змісту; заперечення достовірності істо­ричних знань з позицій крайнього релятивізму...; руйнування національ­ної історії; проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів»¹².

«Постмодернізм» - це парасолька, під якою ховається група людей..., які просто заперечують економічний і соціальний детермінізм і наголо­шують на тендітності і плинності того, що називають «соціальною реаль­ністю» («реальність» - це термін, якого добрий постмодерніст уникає як чуми), - зазначає професор Кембриджського університету Пітер Берк¹³.

Наведемо також і протилежну цим твердженням точку зору при­хильника постмодернізму, послідовника X. Байта професора Ф. Ан- кереміта з Нідерландів: «Подібно до льоду, який на кінець зими за­пруджує дамбу, минуле покрите товстими нашаруваннями наратив- них інтерпретацій. Суперечки істориків стосуються як компонентів цих нашарувань, так і похованого під ним минулого». X. Байт дістає це,минуле на поверхню і далі поводиться з ним як з текстом.

Відтак, не можна заперечити того, що постмодернізм зумів шибше за попередні історіософські течії проаналізувати співвідношення істо­рик - історичне джерело - історичний твір. Але вплив цього «лінгвіс­тичного повороту» неоднозначний. Адже ідея постмодерну про те, що «дослідник не може співвідносити текст з самою реальністю, що він має право лише фіксувати співвідношення текстів одного з іншим і цей їхній зв’язок породжує багато смислів, яким належить дати інтерпретацію, по узгоджується з позицією історика»¹⁴, - вважає доктор історичних на­ук К.В. Хвостова. На її думку, «...в рамках постмодернізму відбулося не стільки вивчення і аналіз епістемологічних особливостей історичного знання, скільки їх абсолютизація»¹⁵. По-суті, мова йде про абсолюти­зацію ідеї багатофакторності дійсності і багатоаспектності знання, що означає розмаїття філософського розуміння світу.

Розмаїтість пізнавальних перспектив можна пов’язати із змінами в науковій картині світу, коли «на перший план вийшли мікрорівень, мі- кропроцеси, відцентрові тенденції, локалізація, фрагментація, інди­відуалізація. Світ розпорошився на тисячу уламків і постмодерністи оголосили цей стан природним. Оскільки з погляду посгмодерністів історія складається з тріщин, розламів, проваль і порожнеч людського буття, історик повинен рухатися інтуїтивно»¹⁶. Французький філософ Жиль Дельоз важає, що такий підхід дає змогу безупинно множити грані досліджуваної реальності. Історія стає поліцентричною.

Отже, історична наука переживає нині глибоку трансформацію. Порівняно з другою половиною XX ст. помітні розбіжності у став­ленні історика до джерела, предмета та засобів історичного пізнання, змісту й природи історичного знання, а також форми його викладу та наступних інтерпретацій історичного тексту.

Стародавні казали: «Historia est magistra vitae» - «історія є вчитель­кою життя». Але вона також мінлива, як і саме життя. У драматичні пері­оди розвитку суспільства, під час воєн чи політичних криз цей афоризм не раз піддавався сумнівам. Змінювалися і самі уявлення про смисл і призначення історії. Уявленням про історичний розвиток як ціле — та спрямований рух, в якому було місце чи Розуму, чи Божественному Про­видінню, чи Абсолютному Духу, чи Природничому Порядку - Закону, у XX ст., як було показано вище, починають протистояти ідеї песимізму; у міру розчарування в ідеях прогресу починаються пошуки сенсу історії.

У другій половині XX ст. історія, здається, взагалі втрачає своє ме­тафізичне підґрунтя, над нею постає «Авторитет». А далі, за словами філософа Лідії Стародубцевої, нарешті, «відкривається безодня непо­розуміння, «суб’єкт» і «об’єкт» історичного пізнання ковзають, потім набирають швидкість і, нарешті, шкереберть котяться у... прірву: від ло- гоцснтризму до смислового хаосу»¹⁷.

Проте, одне за одним, все нові і нові покоління істориків продовжу­ють і будуть продовжувати шукати відповіді в історії на найгостріші питання сучасності, в той чи інший спосіб доводячи корисність своєї праці. Осмисленню минулого сприяють дослідження та відкриття, а та­кож дискусії у царині теорії та методології історичної науки.

ПРИМІТКИ