Ю. M. Алексеев її. М. Кравченко В. В. Крижанівська

ВСТУП ДО ІСТОРІЇ

Курс лекцій

Київ - КСУ – 2008

УДК 94(477X075.4) ББК 63.3(0)я73 А 47

Рецензенти:

Наулко В.Ї.,

доктор історичних наук, професор, член-кор. НАН України;

Борисенко В.И.,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П.Драгоманова.

Алексеев Ю. М., Кравченко Н. М., Крижанівська В. В. А 47 Вступ до історії: Курс лекцій. Навч. посібник.

- 296 с.

ISBN 966-8019-!!-!

У навчальному посібнику детально розглядаються різні аспекти іс­торичного знання, аналізується творчість істориків та філософів, які сформулювали ідеї, що мали суттєвий вплив на розвиток методології наукового пізнання минулого людства. Сучасний студент, який вивчає історію, обов’язково повинен ознайомитися з методологічними заса­дами історичної науки, спираючись на світовий досвід історіософії. Розширення методологічних знань нового покоління істориків до­поможе формуванню у майбутніх фахівців розуміння нерозривного зв’язку теорії і методів історичного пізнання.

Посібник адресований студентам-історикам, а також всім тим, хто цікавиться прабяетяами історичної науки.

УДК 94(477)(075.4) ББК 63.3(0)я73

©Алексеев К). М., Кравченко В. М., Крижанівська H. Н., 2008

ЗМІСТ

Передмова 4

Тема І. Методологічні засади історичної науки в світлі сучасних

соціокультурних, філософських та історичних досліджень...6

Лекція 1. Вступ. Історія в житті суспільства 6

Лекція 2. Теоретико-метододогічні засади та основні тенденції розвитку

сучасної історичної науки (частина перша) 22

Лекція 3. Теоретико-методологічні засади та основні тенденції розвитку

сучасної історичної науки (частина друга) 39

Лекція 4. Специфіка історичної науки. Періодизація та цивілізаційний

підхід до осмислення історичного процесу 52

Тема И. Еволюція історичної свідомості. Розвиток поглядів

на історію та історичний процес 74

Лекція 1. Розвиток поглядів на історію (від зародження історичних

знань до доби Середньовіччя) 74

Лекція 2. Розвиток поглядів на історію та історичний процес

(від раннього Середньовіччя до першої третини XIX ст.) 96

Лекція 3. Інтерпретація історичного процесу істориками та філософами

XIX ст. - першої третини XX ст. 117

Лекція 4. Цивілізаційний та культурно-історичний підходи до вивчення історії (основні історичні концепції XX ст.) 141

Тема Ш. Робота історика з історичними джерелами (питання теорії, методики, етапів історичного дослідження) 168

Лекція І. Джерелознавство в системі історичної науки 168

Лекція 2. Взаємозв’язок історичного джерелознавства зі спеціальними історичними дисциплінами та їх роль в історичних

дослідженнях 194

Лекція 3. Робота історика: етапи, методи, техніка 213

Тема IV. Історія та охорона історико-культурної спадщини 230

Лекція 1. Історико-культурна спадщина як складова сучасної культури... 230

Лекція 2. Проблеми охорони історико-культурної спадщини...'. 249

Лекція 3. Музеї, бібліотеки, архіви - інститути суспільної пам’яті

(установи історичного профілю в Україні) 265

Список рекомендованої літератури до курсу...., 294

ПЕРЕДМОВА

Завдання курсу «Вступ до історії» має на меті дати загальне уяв лення про історію як сучасну наукову дисципліну гуманітарного ци­клу, розкрити її роль та функції в суспільному житті, та звернути ува гу на особливості фаху історика.

В добу античності історика називали «translator temporis» (переда­вач часу), але він вивчає не просто «часи минулі», а людські дії в ми­нулому, елементи минулої реальності, які неминуче проступатимуть у наступні епохи. Кожне історичне дослідження виражає той час, в якому живе історик, який завжди тісно пов’язаний зі своєю епохою і перебуває під її постійним впливом. Змінюється світ і змінюють­ся горизонти історичної науки, змінюється кут зору на досліджува­ні проблеми, що змушує вчених знову і знову переосмислювати своє уявлення про минуле, шукати нові шляхи його пізнання. Відтак, істо­рична наука подібна до дволикого Януса і приречена дивитися у дві різні сторони - в глибину самої себе і зовні.

Чому інтерес до минулого ніколи не згасає і не може згаснути? Тому що людина - цс живе втілення часу, історії. Адже ми несемо в собі минуле, «джерела історії в наших серцях», і вони невідворотно виявляють свою сутність, входять у наше нинішнє, носієм якого і є людина. Завдання історика - зрозуміти людей, які були свідками як надто віддалених від нас епох, так і сучасності, адже і окремій люди­ні, і суспільству це необхідно для самопізнання. Історик намагається осмислити, що саме з явищ і феноменів минулого, і чому, збереглося у пам’яті поколінь.

В процесі пізнання він неминуче зустрічається з методологічними та теоретичними проблемами. Методологічні знання історика - не­від’ємна частина його професіоналізму. Для тих, хто просто читає той чи інший історичний текст, зрештою, може бути й байдуже, з яких теоретичних позицій він написаний або якою методологією послуго­вувався автор. Те чи інше історичне явище, перебіг історичних подій, історичні постаті, з ними пов’язані, нарешті, драматургія того, що від­бувалося, з її кульмінаціями і розв’язками є самі по собі самоцінними і можуть викликати цікавість незалежно від того, у яких авторів ми про них читаємо. Проте той, хто хоче осягнути сенс тих самих явищ чи подій, їх причини та значення, безперечно наштовхується на гли­бинні течії теорій і підводні камені методологій.

Довгий час книжкове поле історичної літератури для тих, хто ви­вчає історію, було занадто звуженим. За його межами залишалася »иачна частина дореволюційної історіографії, роботи сучасних захід­них, свропейських та американських вчених, нарешті, твори україн­ської діаспори. За останні десятиріччя становище докорінно зміни- ііосм. Переклади світової наукової класики стали цілком доступними, але їх осягнення вимагає ознайомлення з основами теоретико-мето- цологічних напрямків, за засадами та принципами яких вона створю­валася. Допомогти у оволодінні найбільш значимими методологічни­ми течіями, що репрезентують наукову історію другої половини XIX XX ст., має на меті даний посібник, тим більше, що у центрі уваги істориків сьогодні знаходяться проблеми теоретико-методологічних основ історичної науки.

«Вступ до історії» я спробою допомогти студентам, що вивчають історію і зустрічаються з неосяжною кількістю історичної літератури: наукової, джерелознавчої, художньої і т.д., розібратися в питаннях, що можуть виникнути у зв’язку з різними інтерпретаціями та оцінками фактів, їх відбору тощо. Лекції (в короткому вигляді) мають зорієнту­вати студентів в сучасній проблематиці з означених питань, ознайо­мити з літературою і допомогти визначити для себе, що собою являє фах історика.

Навчальний посібник підготовлений у відповідності із навчаль­ною програмою курсу «Вступ до історії», схваленою Вченою Радою Київського Славістичного університету. Він допоможе студентам оволодіти основами професійних знань, виробити виважену оцінку різноманітним інтерпретаціям джерел і творче ставлення до вивчення історії.

Тема І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В СВІТЛІ СУЧАСНИХ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ, ФІЛОСОФСЬКИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

лекція і. ВСТУП, історія в житті СУСПІЛЬСТВА

Історична пам’ять та історична свідомість. Зародження і створення основ розвитку історії як науки. Пізнавальні та виховні функції істо­рії. Професія історика.

«Історія - життя пам’яті».

(Марк Тулій Цицерон).

Засновник європейської історичної науки, «батько історії» Геродот (між 490\480 - 425 рр. до н.е.), починаючи свій «Виклад подій», писав, що «хоче врятувати від забуття діяльність людей». Люди завжди цікави­лися своїм минулим, але Геродот ще переймається питанням про важ­ливість цих знань - аби врятувати їх від забуття. Його завдання - опи­сувати вчинки людей. За 2,5 тисячоліття, що пройшли з часів Геродота, в усіх куточках земної кулі створено тисячі і тисячі томів історичних праць. І в наш час в різних країнах світу працює незліченна армія істо­риків. Що ж спонукає їх братися за перо, витрачати гігантські зусилля для пошуків потрібної інформації в архівах, відшукувати інші джерела? Кожний історик так чи інакше ставить перед собою ці запитання.

«Виправдовуючи» свій величезний труд, Михайло Грушевський (1866-1934), автор одинадцятитомної «Історії України - Руси» у пе­редмові до першого видання 1913 року писав: «Досі ми не маємо на­уково зробленої історії україно-руського народу, що обіймала б весь час його історичного існування. Через це моя праця, які б не були її недостачі, повинна бути корисною»¹ (Розряд, автор.).

На «захист історії» пише свою останню в житті книгу в 1944 ро­ці, перебуваючи в застінках гестапо і приречений до страти, учасник Руху Опору, видатний французький історик Марк Блок (1886-1944).

Мін назвав її «Апологія історії». Питання «як і чому історія займа­ється своєю справою» здавалося йому найважливішим саме тоді, ко­їш в роки воєнної катастрофи сталося масове розчарування в «уроках історії» і багато хто з фахівців-істориків сповнилися нігілізму щодо можливостей історії.

З цього приводу Марк Блок писав: «Будь-яка наука завжди буде нам здаватися неповноцінною, якщо вона... не допоможе нам жити краще». Від історії вимагають, аби «вона слугувала керівництвом до наших дій, але потім ми обурюємося... якщо історія виявляє свою не­спроможність, не може нам дати вказівок».

Щодо проблеми «корисності історії» М. Блок зауважує, що її не варто змішувати з «проблемою її чисто інтелектуальної виправданос­ті». І далі «...історія не ремесло годинникаря чи червонодеревника. Вона - стремління до кращого розуміння, тобто постійно в русі».

Питання про значення історії в житті суспільства має бути тісно пов’язане з історичною пам’яттю про своє минуле, що притаманна як кожній людині, так і всьому суспільству.

Історик виконує соціальну місію, назавжди залишаючи в пам’яті прийдешніх поколінь події минулого. Наступні покоління по-різно­му - кожне по-своєму - виконували ті ж самі завдання, здобуваючи історичну інформацію в різних джерелах, відшукуючи самі джерела.

Насправді, кожен історик має відповісти на такі питання: Що ста­лося? Де і коли? Чому? Якщо на перші два запитання відповідь, як правило, у різних авторів співпадає (можуть бути, звичайно, якісь уточнення), то на третє, тобто в поясненні причин та сенсу подій най­частіше зустрічаються розходження. З різними тлумаченнями одних і тих самих подій зустрічається кожний, хто цікавився і читав книги з історії. Відоме таке явище, як «білі плями історії» - недосліджені або спеціально замовчувані події. Трапляються й навмисні фальсифі­кації. Саме на це звертає увагу М. Брайчевський, який зазначає щодо критичного ставлення до історії, для чого «є солідні підстави». Адже радянська історіографія «надто охоче йшла на компроміси або і на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки».

«Погано витлумачена історія може врешті-решт викликати недо­віру до історії...» - писав М. Блок. На жаль, зустрічається чимало до­тепних висловлювань, сповнених скепсису щодо можливостей історії, з боку відомих людей. Найбільш рішуче висловлювався Вольтер на адресу істориків Франції: «Вся наша історія - загальновизнана вигад­ка». Звісно, що ці слова не слід розуміти буквально. Йдеться про те, що дізнатися достеменно, як все було, насправді є для історика дуже складною справою, а як вважають деякі вчені, «майже недосяжною». Відомий англійський філософ, історик, археолог Робін Дж. Колінгвуд вважав, що «цс омана - гадати, ніби ми хоч коли-небудь довідаємося, що ж насправді відбулося; так, це - ілюзія, але ілюзія необхідна й ко­рисна, оскільки вона є необхідною умовою реального поступу, який ми здійснюємо насправді»². Отже, навіть наближення до розуміння того, як і чому відбувалися ті чи інші події, є надзвичайно важливим для історика.

Англійський письменник О. Уайльд теж сумнівався в об’єктивнос­ті того, що пишуть історики: «Всі великі особистості приречені опи­нитися на рівні їх біографів». Проте всі сумніви щодо можливостей історії та істориків не відвернули людей від заняття історією та здо­буття історичних знань, а також пошуків істини, якої б давнини це не торкалося.

Необхідність кожної людини усвідомити себе в суспільстві, а сус­пільству визначити своє місце у світі, в цивілізаційному процесі, спо­нукає займатися історією.

Історична пам’ять притаманна і кожній людині, і суспільству в цілому, вона відіграє функціональну роль. Звернемося ще раз до М. Блока, який з цього приводу писав: «На захист історії досить ска­зати, що вона є необхідною для повного розвитку «Homo Sapiens». Історична пам’ять виховує свідомість народу. Саме такс значення іс­торичної пам’яті передає тепер широковідома завдяки Чингізу Ай- тматову киргизька легенда про манкуртів. Зміст її полягає в тому, що людину позбавляють пам’яті внаслідок примітивної, але жорстокої операції, висушуючи на голові нещасної жертви волов’ячий міхур. Після чого людина, якщо виживає, то зовсім втрачає пам’ять і безза­перечно виконує волю свого господаря, перетворюючись на покірну худобу. Манкурт навіть не впізнає своєї матері і за наказом свого по­неволювача вбиває її. Манкуртизм- втрата історичної пам’яті. Для людини це тяжка хвороба, для народу, суспільства - це явище, пов’я­зане з тяжкою духовною кризою і занепадом. Історична пам’ять мас запобігти цьому.

Отже, суспільство намагається зрозуміти себе, дати відповідь на запитання: хто ми? які ми? в чому смисл нашого існування? яке міс­це в історії людства ми займаємо? Але усвідомити своє місце в житті можна лише порівнюючи себе з іншими, тими, хто живе в інших кра­їнах, дотримується інших звичаїв, і з тими, хто жив у більш відда­лені епохи. Але чи можна зрозуміти себе, вирвавшись з потоку часу, не знаючи, якою була людина в минулому? Людина включена в потік поколінь і ніхто не може вийти з нього чи зупинити цей потік. Мож­нії лише оглянутися і спробувати осмислити пройдений шлях. Люди­на -- постать історична. їй притаманна історична пам’ять та історична свідомість - незалежно від того, чи вона вивчає історію систематично (в школі чи вузі), чи живиться нею випадково.

Ще в дописемних первісних суспільствах створювалися генеало­гічні легенди та міфи, в яких відтворювалось найважливіше з історії роду чи племені. Усна історична традиція міфів і легенд простежуєть­ся у глибокій давнині у всіх народів. В цих розповідях фантастичний сюжет, як правило, включає опис реальних подій.

В давнину відсутнім було уявлення про лінійний час та його незво­ротність. Нинішнє здавалося повторенням того, що вже було. В той же час обряди та ритуали зв’язували минуле і нинішнє. Це відповідало уяві людей про незмінність існуючого, про його постійну повторю­ваність.

Ще однією рисою архаїчної свідомості був її міфологічний релі­гійний характер: реалії минулого переходили в легенду і змішувалися з нею. Служителі кульгу зробили знання минулого своїм привілеєм.

І Іри їх підтримці правителі оточували своє правління легендою, вели свій родовід прямо від Богів і напівміфічних героїв. Поступово з'яв­ляється усвідомлення часу як безперервного і незворотного процесу.

Для нас історична свідомість настільки очевидна, що нам важко уявити, що вона могла бути відсутня в минулому. Справді, і шуме- ро-вавилонська, і давньоіндійська, і давньоєгипетська культури цією свідомістю володіли, але вони не виробили нічого подібного до істо­ричних творів про життя людського суспільства. Це була міфологіч­на свідомість. Створювалися напівміфічні хроніки, присвячені Богам. Тому історик давніх культур оперує матеріалами, де реальність і міф органічно переплітаються.

Поява писемності дозволила людям довше зберігати в пам’яті ре­альні факти, ніби продовжуючи минуле і більш виразно відділяючи його від легенди. Цей етап дописемної історії пройшли всі народи.

Історична пам’ять фіксувала все, що тоді здавалося важливим. Так, храмові записи в Стародавньому Єгипті фіксували спостере­ження за розливами Нілу, що мало життєве значення для країни, зем­леробство якої залежало від цих розливів. Секрет писемності довго залишався монополією служителів культу. В їх середовищі і стали писати літописи. У драмі О. Пушкіна чернець так бачить завдання літописання:

«...В часы,

Свободные от подвигов духовных,

Описывай, не мудрствуя лукаво,

Все то, чему свидетель в жизни будешь:

Войну и мир, управу государей,

Угодников святые чудеса,

Пророчества и знаменья небесны...»

Отже, міфи, легенди, сказання були первісною формою, у якій лю­ди усвідомлювали свою історію. Історичний переказ виник спочатку у формі літописних записів.

Історія ж, як окремий вид пізнавальної діяльності виникла у Ста­родавній Греції на рубежі VII і VI ст. до н.е. Ранні історики називалися логографи (від «логос» - «слово»), Найвідоміший логограф Гекатей Мїлетський (546-480 р. до н.е.), який переказував міфи, тлумачив їх, а також робив спробу «правдиво розповідати про події».

Згадуваний вище «батько історії» Геродот з Галікарнасу спирався на досвід своїх попередників-логографів, але його праця різко виділя­ється на їх фоні. Від попередників його відрізняли обширні географіч­ні знання та різнобічні інтереси: він детально описує різні народи, їх побут, мораль, звичаї. Він робить спробу проникнути у глибину явищ, прослідкувати відмінності цивілізацій Греції та Сходу; причини греко- перських воєн. Вміння передавати свою розповідь в прекрасній формі і забезпечили Геродоту почесний титул «батька історії». Основне за­вдання історії греки вбачали у збереженні історичної пам’яті: історія мала продовжувати спогади, оживити їх за аналогією з пам’яттю окре­мої людини. «Геродот з Галікарнасу збирав і записав ці свідчення, щоб минулі події з плином часу не були забуті, і великі і подиву достойні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися невідомими...».

Римські історики не лише пішли далі грецьких, успадкувавши їх досягнення, а й більш точно стали датувати факти, події, більше стали звертати увагу на хронологію. Слід підкреслити, що у збереженні іс­торичної пам’яті європейська історіографія є прямою спадкоємицею античної.

Порівняння історії з пам’яттю людства має підстави. Знання мину­лого для суспільства необхідні, як і для окремої людини.

Отже, збереження в пам’яті подій минулого завжди буде займати в роботі історика достойне місце. Однак на практиці історик не лише збирає і переказує факти, але і передає сучасникам досвід минулого, пояснює і виявляє смисл того, що відбулося.

Якщо конкретна людина здатна воскресити кожен момент з пере­житого, то історик може переміщатися в окремі моменти минулого. З Іншого боку, індивідуальна пам’ять схильна до фантазії. Історична ж реконструкція виступає як організована і засвідчена пам’ять. У кри­тичній оцінці свідчень про минуле людства та їх систематизації иоля- гаг одне з важливих завдань історичної науки.

Історична пам’ять завжди соціально орієнтована, спрямована на обслуговування суспільних потреб. Не випадково народи і держави намагаються увічнити пам’ять про минуле. Найяскравішим свідчен­ням можуть слугувати пам’ятники, які споруджують видатним діячам, чи на честь якихось знаменних подій.

Історична пам’ять суспільства спирається на певні пріоритети, в яких відображається оцінка суспільством тих чи інших історичних явищ та подій. Нагадаємо про використання імен історичних діячів, в нам’ять про яких засновано державні нагороди в сучасній Україні, чи які відклалися в назвах вулиць та сучасних міст.

Історія органічно присутня в свідомості суспільства. Всяке сус­пільство може усвідомити себе, лише знаючи власне минуле і своє місце в загальному процесі розвитку людства. Всі елементи, що ста­новлять свідомість суспільства - погляди, ідеї, теорії - історичні.

Ставлення до минулого безпосереднім чином відображається у політиці, а також в ідеології. Спогади про нього значною мірою є й уявленням кожної епохи про майбутнє. Так у суспільній свідомості стверджується уява про нерозривний зв’язок часів, внаслідок чого ни­нішнє включається в загальну історичну перспективу. Про це нагадує нам відомий афоризм Цицерона: «Життя мертвих продовжується в нам’яті живих».

Отже, важливою частиною суспільної свідомості є історична сві­домість, сукупність уявлень, притаманних суспільству в цілому та йо­го соціальним групам, зокрема, про своє минуле і минуле всього люд­ства. Кожна спільнота має певне коло історичних уявлень про своє походження, найважливіші події минулого, історичних діячів минуло­го, про їх співвідношення з історією інших суспільств та всього люд­ського суспільства. Це невід’ємна частина духовного життя кожного народу і один із засобів його самовираження.

Історичні знання завжди становили важливий аспект самосвідо­мості суспільства: зрозуміти самих себе можна лише в історичній перспективі і співставленій з іншими - з людьми, які належать до ін­ших цивілізацій, до минулих епох. Тому вітчизняну історію слід ви­вчати, співставляючи із всесвітньою, бо неможливо застосовувати до своєї історії масштаби, ідо не слівмірні з масштабами історії людства. Інтерес виключно до історії своєї країни і забуття всього іншого за­грожує «культурним ізоляціонізмом та інтелектуальним провінціаліз­мом», - вважає видатний теоретик історії А.Я. Гуревич.

Історична свідомість спирається на різні рівні пізнання. Можна ви­ділити три рівні, на яких відбувається зустріч людини з історією, і які відповідають певним рівням історичної свідомості. Перший - безпо­середня зустріч з історією, яку важко уникнути, але не всі її усвідом­люють. На цьому рівні історична свідомість не включає в себе сис­тематичні знання про історичний процес. Історичні знання хаотичні, часто суб’єктивні. Другий рівень історичної свідомості — це власне са­мі історичні знання, що утворюють певну систему знань про минуле. Таких знань набувають в результаті систематичного заняття історією (загальне уявлення про історію складається в середній школі), тому такі високі вимоги, що стоять перед професійною майстерністю вчи­теля, від якого залежить формування історичної свідомості народу.

На третьому рівні історичної свідомості відбувається всебічне тео­ретичне осмислення минулого. Історичний досвід стає науковим сві­тоглядом, який відтворює образ історії. Лише у цьому випадку мова йде про наукову історичну свідомість. Але ці три рівні не відділені один від одного кам’яним муром, а тісно між собою переплітаються.

Приклад зв’язку між цими рівнями дає М. Грушевський, коли пи­ше про спрямування своєї праці. Він зазначав: «я спочатку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для якнайширших кругів нашої суспільності...» Але згодом автор змінив свій намір: «В сучас­нім стані нашої науки мені здався далеко потрібніпіим строго науко­вий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питання нашої історії».

На всіх рівнях історична свідомість базується на певному колі іс­торичних знань, добутих історичною наукою. Було б помилковим, од­нак, зводити історичну свідомість до «історичної пам’яті», бо це озна­чало б ототожнити її лише з досвідом минулого, позбавляючи виміру теперішнього і майбутнього.

Науково-пізнавальна, чи евристична, функція притаманна кожній науці. Історія не є виключенням. Її здійснюють професіонали-істо- рики.

Історичні знання мають велике значення для самопізнання сус­пільства. Без знання історії неможливо розкрити закони, за якими жи­ве суспільство. Разом з тим, пізнавальна функція історії цим не вичер­пується. Слід підкреслити, що конкретне вивчення ходу історичного

розвитку з найдавніших часів до нинішніх має фундаментальне на­укове значення.

Історичні дослідження можуть бути основою для соціального про­гнозування. Ігнорування історичного досвіду призводило до краху спроби передбачити майбутнє (крах прогнозу про побудову комуніс­тичного суспільства в СРСР у 80-х роках XX ст.). Але прогнозування не слід вважати завданням історичної науки, остання дає лише обґрун- іувапня для соціології (про це свідчать і праці одного з основополож­ників російської та американської соціологічних шкіл П.Сорокіна).

Людина, пізнаючи свою історію, пізнає і саму себе. Ще в Старо­давній Греції дельфійський оракул проголосив: «Пізнай самого себе!» І (ей заклик Сократ (470-399 рр. до н.е.) зробив вихідним пунктом сво­єї філософії. Процес самопізнання має багато аспектів. Пізнаючи об­ставини життя і долі людей, пам’ять про яких зберегла історія, людина співвідносить їх із власного долею. Досвід історії допомагає їй виро- інп'и моральну оцінку дійсності і визначити власну поведінку. Росій­ський історик В. Ключевський (1841-1911) з цього приводу зазначав: «Нивчаючи предків, пізнаємо самих себе. Без знання історії маємо ви­щати себе випадковостями, які не знають, навіщо і як прийшли в світ, и к і для чого ми живемо, до чого маємо прагнути». Широкий, справді гуманістичний погляд на історію сформулював основоположник ро­сійської медієвістики Т.М. Грановський (1813-1855): «Історія допома­гає нам розгледіти під оболонкою сучасних подій аналогії з минулим і осягати зміст сучасних явищ - тільки через історію ми можемо зро­зуміти своє місце серед людства; вона утримує нас від відчаю (вона вкладає в нас віру в силу людини), показуючи, що здійснило людство па Землі, і дозволяє цінувати достоїнство людини»³.

Пізнання минулого не лише корисне, але й цікаве кожному. Воно має емоційне забарвлення. Здатність впливати на почуття випливає з і ого, що в історичній науці містяться елементи мистецтва. І були часи, коли мислителі сумнівалися, до якої галузі знання віднести історію.

] Ірслідник Стародавнього Риму Т. Моммзен (1817-1903) стверджував, що історія взагалі стоїть ближче до мистецтва, ніж до науки. Рішу­че наполягав на цьому англійський історик Д. Тревельян (1876-1972), підкреслюючи, що «історія є не науковою індукцією, а догадкою, що заснована на уяві, відносно найбільш правдоподібних узагальнень».

Особливо яскраво це виявляться у мистецтві та літературі. Ху­дожня проза, поезія, образотворче мистецтво не лише безпосередньо звертаються до історичних сюжетів, але і пронизані історичними асо­ціаціями.

Відомо, що великі поети і письменники нерідко професійно займа­лися історією. В Росії О. Пушкін здійснив тривалу подорож по місцях «бунту О. Пугачова», збираючи матеріал для написання історії цих подій; в Україні Т.Г. Шевченко вивчав архівні матеріали та фольклор для написання «Гайдамаків» і кілька років присвятив роботі в екс­педиціях, збиранню пам’яток та матеріалів з історії України (він був членом Археографічної комісії). Широко знаними є історичні романи

О. Дюма, В. Скотта, В. Гюго та інших авторів.

Особливо слід зупинитися на виховних функціях історії. Про вплив історії на розвиток розуму вже йшлося, але не меншою мірою історія може слугувати вихованню почуті'ів. Точно це підмітив ще О. Пушкін: «...Два чувства дивно близки нам - В них обретает сердце пищу - Любовь к родному попелищу,

Любовь к отеческим гробам.

На них основано от века,

По воле Бога самого.

Самостоянье человека.

Залог величия его».

Вже античні та середньовічні історики бачили своє завдання в то­му, щоб виробити у громадян високі моральні та громадянські якості. Всі вони були моралістами тією чи іншою мірою.

Порівняльні життєписи Плутарха (45-127 рр.) були покликані слу­гувати зразком для наслідування кращим людям у виправленні поро­ків. Мета його біографій - виховання, а історія у них - фон для мо­ральних висновків. Виховні завдання формулювали Саллюстій Гай (85 - біля 35 рр. до н.е.), який майстерно виписував характери героїв римської історії. Це добре вдавалося ранньовізантійському історику Прокопію Кесарійському (490\507-562) та іншим авторам. Так, візан­тійський історик другої половини X ст. Лев Диякон зазначав, що «... історія вчить людей схвалювати одне і ставити собі у вигляді зразка, іншого ж соромитися і уникати, щоб не залишилося у невідомості і проводилося у життя все корисне і цінне, і щоб ніхто не робив спроб втягнути себе у жахливі і шкідливі починання... Історія ніби воскре­шає чи вдихає нове життя у те, що вже померло, не дозволяючи йому зникнути у мороці небуття...»⁴.

Віра в виховну роль эШсйа ЬшпапИаШз була притаманна італійським гуманістам доби Відродження в Італії, які дали нове трактування іс­торії. Зокрема, канцлер Флорентійської республіки, відомий вчений-гуманіст Колюччо Салютаті (1331-1406) вважав, що історія несе у со­бі узагальнений досвід, цінність якого полягає в тій ідеальній нормі поведінки, яка дозволяє досягнути блага особистості та суспільства⁵. Саме в історії людина знову знаходить самого себе, усвідомлює шлях пройдений і шлях майбутній. Автор закликає вдумливо вивчати біо­графії великих людей минулого, щоб зрівнятися з ними у доброчин­ності і перевершити їх.

Видатний французький мислитель XVI ст. Жан Бодсн у праці «Ме­тод легкого вивчення історії» звертається до історії, вбачаючи в ній наставницю життя, підкреслюючи, що людина у своїй творчості іде далі своїх попередників, враховуючи їхній досвід⁶. На цьому ж наго­лошує й італійський мислитель Школо Макіавеллі: «я не знайшов у всьому моєму знанні нічого, що було б для мене дорожче і цінувалося б так високо, як знання справ великих людей, знання, здобуте мною великим нинішнім досвідом і постійним читанням давніх авторів».

Французькі просвітителі XVIII століття велику увагу приділяли вихованню та історичній освіті государя та інших державних мужів, покдадаючи надію на те, що освічений правитель здатний забезпечи­ти розумний державний устрій.

Виховне значення мають самі факти історії (героїчні діяння пред­ків, тощо). Немає більш повчального видовища, ніж народження, роз­квіт і загибель великих цивілізацій минулого, грандіозні соціальні по­трясіння, політичні катаклізми, величні досягнення людського розу­му, яскраві і сильні характери, трагедія і фарс - усе це жива тканина історії.

У І'еркуланумі- давньому місті Італії (біля підніжжя Везувія), яке виникло в VII ст. до н.е., на одній з уцілілих фресок серед зо­бражень 9-ти Муз — покровительок мистецтва та наук, — знаходиться і Муза історії - Кліо. Давно зруйнований виверженням вулкану Гср- куланум, але зображення КЛІО у вигляді прекрасної молодої жінки з натхненним, сповненим глибокої думки обличчям та з постійними атрибутами - сувоєм папірусу чи пергаменту і сонячним годинником н руках - залишаються символами вічного плину часу і необхідності зафіксувати за допомогою письма те, що відбувалося у минулому. Не випадково, що Кліо наслідує двох Муз, таких як Мнеме - пам’ять, і Вде — пісня.

Історія як наука займає своє притаманне лише їй місце серед гу­манітарних наук. Слово «історія» - давньогрецького походження (від historia - оповідь про минулі події, про те, що пізнано). Спочатку воно мало такі значення, як «дослідження», «розшукування», «розповідьпро те, що дізналися». Термін «історія» - багатозначний. І два з цих значень потрібно чітко розрізняти: перше, історія - наука, що вивчає минуле, життя суспільства, плин подій та ін.; друге - це саме життя суспільства, його розвиток, якісь події. Далі мова піде про історію як науку.

Історична наука - одна з найдавніших наук. Разом з тим, за М. Бло­ком, як «серйозне аналітичне дослідження вона ще зовсім молода». Історія довго перебувала у формі оповідання, розповіді, була переван­тажена домислами, ще довше прикута до подій, безпосередньо легко доступних. З часом вона перетворюється на науку про людей та їх життя в суспільстві. «Історія - це наука про людей в часі... За видими­ми контурами пейзажу, знарядь чи машин, за сухими документами та інститутами, дійсно відчуженими від тих, хто їх створив, історія хоче побачити людей»⁷.

Сучасна наука вносить новий людський вимір в розуміння терміну «історія». Останнє має особливе значення, бо близьке минуле вітчиз­няної історичної науки, яке ще тримає її в своїх тенетах марксист­ських догм, під які «підганялися» історичні знання, зумовило схема­тичне (безперервний поступ людства від нижчої до вищої формації) сприйняття історії, яке деформувало історичну свідомість кількох по-, колінь. Конкретний історичний матеріал підганявся під універсальні схеми. Не бралося до уваги те, що давно уже стало надбанням світової науки: свідомість людей різних епох (а отже їх сприйняття історично­го минулого), яке було у якісному відношенні різним. Не бралося до уваги й те, що в різні епохи існувала неповторна своєрідність культур різних етносів. Сучасна історична наука формувалася уже з початку XX ст. у новому напрямку, в центрі якого постала людина. Тепер істо­рія як «історична антропологія» вивчає насамперед людину у різних проявах її життя, діяльності - економіці, політиці, духовній культурі. Показати, як розкривається на сучасному етапі цей напрямок в істо­ричній науці - теж одне із завдань запропонованого курсу. Цей курс має допомогти студентам, які будуть вивчати всесвітню і вітчизняну історію, різні історичні дисципліни, зорієнтуватися не лише в усій су­купності історичних фактів, характеристиці епох та окремих проявів історичного процесу, зокрема, особливостей життя цивілізацій, але і в тому, як і яким чином отримані ті чи інші знання, наскільки твер­дження історика наближене до істини. Йдеться про ремесло історика Як відомо, на ці питання у нашій вузівській практиці зверталося ра­ніше дуже мало уваги. Сповідувалося положення про невідворотнш'¹ характер історичних законів, виховувався фетишизм, поклоніння вецтим економічним факторам, що стоять над людиною та її волею, саме нони оголошувалися невідміненим законом.

Всі, хто вивчав історію у 30-80-х рр. XX ст., пам’ятає шкільний жарт. Учитель історії, розповідаючи про революцію у Франції XV- III ст., каже: «1789 року становище трудящих мас Франції погірши­лося...» Через кілька уроків вже про революцію XIX ст.: «1830 року становище трудящих мас у Франції значно...» Тепер уже учні дружно підказують «погіршилося». Нарешті і про революцію в Росії не знахо­диться інших аргументів. І тут таки: «1917 року становище трудящих мас погіршилося».

Наведений парадокс показує, що соціологічна схема не може замі­нити живої історії. Вступ до історії має також познайомити студентів з історією розвитку історичної науки, її методологічними засадами, методикою, поняттям про джерельну базу історичних досліджень, спеціальні історичні дисципліни, ввести у сучасну лабораторію істо­рика.

Нині, коли стали доступні (у перекладах на українську або росій- . еьку мови) класичні роботи історіософів та істориків XX ст.: М. Бер- . дяєва, О.Ф. Лосева, К.Л. Леві-Строса, Р. Дж. Коллінгвуда, Л. Февра, і М. Блока, А. Тойнбі та багатьох інших, «залізна завіса», що роз’єдну- і пала раніше радянську і світову історичну науку, в такому розумінні ' вже зламана. Настав час критично поставитися до історичних праць, написаних із суто догматичних марксистських позицій. Разом з тим, не замовчуючи внесок К. Маркса, оцінити роль і місце теорії марксиз­му серед інших історіософських теорій.

Сучасний студент, який вивчає історію, має обов’язково ознайо­митися з методологічними засадами історичної науки, спираючись на світовий досвід історіософії. Можливо, слід застерегти початківців від глобального заперечення усієї вітчизняної історіографічної спадщини близького минулого лише тому, що вона була заснована на марксизмі. Критика має бути свідомою, виваженою та конструктивною з пози­цій істинного знання. Талановиті та чесні праці істориків тих світо­глядних і філософських напрямків, що «віджили» своє, переборювали догматизм і нерідко виходили за певні «рамки» сповідуваних теорій. Слід також пам’ятати, що сучасна історична наука, як ніколи рані­ше, включає питання теорії та методології безпосередньо до контек­сту дослідження. Тепер історика цікавить значно більше дослідження феномена історії. Такий^^е^игшк природно, під впливом аналі­тичної філософії, защЧЇ науки, логіки та математичної іюгіки.

Ці проблеми почали активно розроблятися у 30-50-х pp. XX ст. у за­хідній історіографії (роботи М. Мендельбаума, К.Г. Гемпсля, В. Дрея), а у 60-80-х рр. вони привернули увагу ряду дослідників-марксистів. Серед них варто виділити працю відомого польського історика Єжі Тополь- ського «Теорія історичного пізнання». У центрі уваги названих дослі­джень знаходяться питання аналізу достеменності зроблених істориком- дослідником висловлювань і висновків, співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в історичному пізнанні. Цим проблемам було присвячено спеціальний випуск міжнародного журналу з питань методології та тео­рії історії «History and Theory» (Beiheft. 16. -- 1977, vol. І6. - №4).

Ці матеріали дозволяють глибше ознайомитися з проблемою іс­тинності в історичному дослідженні (тексті-розповіді). У вітчизняній модерній історіографії ми знайдемо віддзеркалення полеміки, яка вже не одне десятиріччя ведеться між прибічниками теорії пізнаванності історії (що визнає реальність категорії істини в історичному дослі­дженні), та їх опонентами, які заперечують пізнаванність минулого, доводячи, що історик сам «конструює історичні факти».

Треба уявляти собі труднощі пізнання історії, рішуче відкидати все, що є очевидною вигадкою (або фальсифікацією), проте пам’ята­ти, що повна непізнаванність історії не може вважатися останнім сло­вом науки, ні остаточним вироком їй.

Варто зазначити, що уже з середини 70-х років XX ст. у світовій іс­торіографії не припинялися пошуки науково-історичної альтернативи парадигмі, що спиралася на макросоціологічні теорії. Ставало дедалі очевидніше, що старий поділ на економічну, політичну, соціальну іс­торію себе вичерпував. І зрушення від соціально-структурної історії до соціально-культурної, пов’язані з поширенням методів культурної антропології, соціальної психології, лінгвістики, підштовхнули істо­риків до перегляду пізнавальних можливостей історії. У першій по­ловині 90-х років XX ст. частина світового наукового співтовариства виявилася здатною розробити нові підходи, асимілювати нові ідеї і освоювати новий дослідницький простір. Професор історії культури Кембріджського університету Пітер Берк, звертаючи увагу на збіль­шення галактики історії і характеризуючи найсучасніші течії в істо­ричній науці, зазначає: «І справді, історики здавна усвідомили труд­нощі визначення міри, до якої можна довіряти свідченням, і міри, до якої історики можуть помилятися, пішовши за своєю уявою. Вони по сіли шерег позицій між екстремумами традиціоналізму і постмодер­нізму»⁸. (У наступних лекціях ми повернемося до проблем наукового пізнання, зокрема і в дослідницькому полі постмодернізму).

Па думку відомого англійського вченого Джона Тоша, який при­святив свою працю саме проблемі оволодіння фахом історика, однією •і головних функцій цієї професії є «втілення наукових стандартів дослідження і обмеження інтерпретаційного свавілля»⁹. Він виділяє три головні вимоги у цьому плані: перша — історик повинен проаналі­зувати свої власні погляди і переконання, щоб зрозуміти, як вони спів­відносяться з тим дослідженням, яке проводиться; друга - направле­ність дослідження має бути виражена у вигляді ясної гіпотези, що під­тверджується, відкидається чи модифікується у світлі фактів, і автор першим повинен шукати нроріхи в своїй концепції; нарешті, третє - і найважливіше, - дослідник має помістити свою роботу в строго істо­ричний контекст¹⁰. Дотримання цих трьох правил дозволяє обмежити рівень спотворень у історичних працях. Однак воно не здатне поклас­ти кінець суперечкам і різним тлумаченням... «Природа історичного дослідження така, що і при найбільш жорсткому професійному підхо­ді залишається плюралізм тлумачень. Але це слід розглядати як його силу, а не слабкість»¹¹.

Якщо люди судять історію, історичних діячів, то завдання істори- ка-дослідника полягає не в тому, щоб виносити вироки, а перш за все у тому, щоб розуміти хід історії, виявляти ті сили, що визначають її розвиток. Засоби до такого розуміння дає йому сучасність, методоло­гія історії та ретельна робота з джерелами.

Як і в природничих науках, де в наш час переважає системний під­хід - вивчення процесів і систем, а не окремих «пташок», так і в сус­пільних науках, зокрема, історичній, має бути застосований такий са­мий системний підхід. Історик, вивчаючи окремі факти, має шукати розуміння їх, моделюючи процеси і системи на основі наукових гіпо­тез, перевіряючи їх новими фактами.

Рушійною силою історії є самі люди, а історія людства є вектором складної системи взаємодій народів та їх держав, нарешті, цивіліза­цій. Але перш ніж досліджувати і викладати історію країни чи народу, погрібно побачити її самому, а дивитися можна по-різному: «з висоти пташиного польоту, з вершини пагорба, чи з мишачої нірки». Відомий російський історик Л.М. Гумільов зазначав, що «якби у історика був такий прилад, як історіоскоп, що мав би шкалу з градацією ступеня нпближення, то поставивши на наближення № 1 - (найбільш загаль­не) - ми б побачили величезну спіраль - шлях історичного розвитку, де кожне століття буде здаватися лише крапкою, яку неможливо опи­сати. При наближенні № 2 - одразу зникає спіраль і залишається лише і >діш її виток довжиною близько 5000 років, який буде сприйматися якпряма лінія. Ця лінія переривиста, ніби переплетіння різнокольорових ниток - це ті самі історичні культури, які змінюють одна одну, століт­тями існуючи на поверхні планети Земля. При наближенні № 3 - ми побачимо тільки одну культуру, що переживає свою юність, зрілість і старість... Всі інші культури будуть для неї лише фоном... При набли­женні № 4 - ми бачимо вже не всю історію культури як цілу, а тільки окрему епоху. Чіткішими стануть характери і долі окремих людей... Можливе ще наближення № 5, при якому в полі зору виявиться окре­ма людина. Це наближення використовується дуже часто¹²». На думку Л.М. Гумільова, велика кількість суперечок в історичній науці відбу­вається в тому числі і тому, що «історичні процеси одні б хотіли ба­чити одним оком із зменшенням, приміром, в 1000 разів, а іншим - із збільшенням у 850 разів, простодушно вважаючи, що таким чином можна вирушати на пошуки істини.

Отже, професія історика складна і багатозначна. Вона полягає не в колекціонуванні фактів, а в їх аналізі і постановці проблем. Щоб зватися істориком, не досить любові до професії, потрібно оволодіти ремеслом: знати, де і як здобути історичну інформацію, якими засо­бами і методами її опрацювати.

ПРИМІТКИ

1. Грушевський М. Історія України-Руси в одинадцяти книгах, дванадцяти томах. - К., 1991. - Т.І. - С. ЬХХУІХ.

2. Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії \\ Пер..з англ. О.Мокровольський. - К., 1996. - С. 490.

3. Грановский Т.Н. Лекции по истории средневековья. - М., 1986. - С. 313.

4. Диакон Л. История. - М., 1988. - С. 7.

5. Брагина Л.М. Итальянский гуманизм. - М., 1977. - С. 110-111.

6. Боден Ж. Метод легкого познания истории. - М., 2000. - С. 15.

7. Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М., 1986. - С. 18, 29.

8. Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. - С. 31.

9. Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.-С. 182.

10. Там само. - С. 182-183.

11. Там само. - С. 183.

12. Гумилев Л.Н. Поиски вымышленного царства. - М., 2002. - С. 19-20.

ЛІТЕРАТУРА

ІІирдяев Н.А. Смысл истории. Новое Средневековье. - М, 2002.

Илок М. Апология истории или ремесло историка. - М., 1986. Іірпйчевський М. Вступ до історичної науки. - К., 1995.

І Ьродот. Історія в дев’яти книгах. - К., 1993.

13. рушевський М. Історія України-Руси. В одинадцяти томах, дванад­цяті книгах. - К., 1993.

1. 'умилсв Л.Н. В поисках вымышленного царства. - М, 2002.

І урснич А.Я. Исторический синтез и школа «Анналов». - М., 1993. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука \\ Україна крізь віки. — К., 2000.

Коллінгвуд Р.Дж. Ідея історії. З лекціями 1926-1928 рр. - К., 1996. Ключевский В.О. Письма. Дневники. Афоризмы и мысли об исто­рии. -М., 1998.

Меии-Стросс К. Структурная антропология. - М., 1985.

І Іоні перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. - М., І964.

Тойнби А. Вдохновение историков \\ Тойнби А. Цивилизация перед гудом истории. Сборник. -М., 2003.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 т. - К., І995.

Гош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством истори­ка.-М., 2000.

Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991.

ЛЕКЦІЯ 2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОПЧНІ ЗАСАДИ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (ЧАСТИНА ПЕРША)

Поняття про методологію історичної науки. Методологія історії як спеціальна історична дисципліна. Проблема об’єктивності історично­го пізнання (Б.Г. Нібур, Л. Ранке, І.Г. Дройзен). Позитивістський ево­люціонізм.

Марксизм як методологія історії. Криза марксистської доктрини радянської історіографії. Проблема стадіальності та полілінійності і цивілізаційної дискретності історичного процесу.

«Історія може вважатися наукою тією мірою, якою вона пояснює світ...»

(Е. Дюркгейм)

Знати правду про те, що було - цього потребує як суспільство, так і кожна свідома та вільна особистість. Перед істориком завжди сто­їть завдання правдивого і повного зображення минулого і пояснення останнього.

Проте, як досягнути цього? Що потрібно для того, щоб відтворити найбільш правдиво історичні події та зобразити історичний процес ?

Звичайно найпростішою видається відповідь: потрібні надійні свідчення. Тому саме писемним джерелам надається перевага. Ска­зане французьким істориком Фюстелем де Кулажем, представником школи позитивізму: «Тексти, лише самі тексти, нічого окрім тек­стів!» - до цього часу не втратило свого значення. Метою історії як і в часи Геродота залишається «порятунок від забуття фактів минуло­го», що потребує насамперед — визначення автентичності документу, в якому має бути віддзеркалена історична правда. Проте історики вже давно почали замислюватися: чи відповідають історичній правді, ті чи інші свідчення? Як перевірити це?

Відомо, що ті чи інші історичні джерела завжди є неповні і обме­жені, навіть коли подія відбувалася на очах великої кількості свідків та їх свідчення не суперечать одне одному. А коли навпаки? Кількість учасників обмежена і вони не зацікавлені залишити правдиві свідчен­ня? Шукати істину за таких обставин і сподіватись, що її буде знайде­но, дуже важко. Як приклад перекручень і фальсифікацій, які несуть И собі вже «першоджерела», часто наводять офіційні документи ста- ПІиської доби. У наш час в пошуках істини історики шукають нових джерел, якими є, наприклад, свідчення очевидців (усна історія), «нео­фіційні» документи, зібрана кимось інформація протилежного змісту, икіїї можна довіряти (наприклад, історія Т'УЛАГу, голодомору початку Ш-х років).

Таким чином, ми бачимо, що одержати інформацію, відшукати джерела - ще не є гарантією встановлення історичної правди.

Дуже важливо знайти, що в цій інформації може вважатися без­умовно істинним, іцо вірогідним, а що неправдивим і як використати псе це для побудови реалістичної картини минулого.

І сказане - лигає одна грань історичного дослідження, яка потре­бує крім досвіду та інтуїції дослідника ще й знання певних правил і технологій поводження з документами та різними історичними дже­релами - всього того, що відноситься до критики джерел та їх аналізу, до методів історичної науки.

Чим можна пояснити різні позиції тих чи інших істориків в оцінці однакових добре відомих фактів? Розходження - в розумінні причин, рушійних сил історичного розвитку. Нарешті, у визначенні вузлових моментів історії. Всього того, що пояснює минуле.

Як приклад, наведемо різне розуміння причин поразки німецьких армій у битвах під Москвою взимку 1941-1942 рр., та під Сталінгра- дом взимку 1942-1943 рр. В німецькій історіографії пояснення шу­кають в особистих помилках Гітлсра та його генералів, а головне -- у суворих кліматичних умовах («генерал Мороз»), нестерпних для ні­мецького солдата і непридатних для використання воєнної техніки. В радянській історіографії на першому плані в поясненні цих подій стоять переваги суспільно-політичного ладу, радянський патріотизм. І’азом з тим, як бачимо, не беруться до уваги кліматичні умови як фак­тор, що впливав на події. Наведені приклади обмежували наслідки аналізу і такі висновки не можна було вважати остаточними.

Така сама обмеженість спостерігалася у визначенні вузлових мо­ментів історії, її періодизації. У радянській історіографії однозначно обирався класовий підхід, формаційне визначення ладу (первісний - рабовласницький - феодальний і т. ін.).

В наведених випадках ми маємо справу із загальними уявлення­ми історика про історичний процес, його світоглядом та принципами дослідження. Відтак, зміст пояснення тих чи інших подій залежить не лише від тлумачення джерела, де ці події висвітлені, але й певних принципів для їх тлумачення та розуміння.

Велике значення має світогляд історика, який визначає його уяв­лення про загальну логіку історичного процесу та його закони. З цього приводу акад. Омелян Пріцак, визначаючи основні принципи фахової роботи історика, писав: «Історик - це вчений-гуманіст, який об’єктивно вивчає історію суспільства, цебто пізнає і усвідомлює іс­торичний процес... на базі свого світогляду та встановлених методів історичного дослідження«.

Світогляд історика базується на його філософському розумінні іс­торичного процесу: останнє він може вибрати з доробку філософської науки. На світогляд історика також впливає і особистий досвід: сучас­ний перебіг подій нерідко коригує здавалося б надійні філософські схеми. Ці питання відносяться до теорії та методології історичної на­уки: саме вони визначають вихідні принципи, дозволяють побудувати певну «систему координат», в якій відбувається дослідження.

Минуле - фіксоване в тій чи іншій формі в текстах писемних джерел (або в спеціальних проявах матеріальної культури джерел археологіч­них і т. ін.) є о б’єктом історичного дослідження. Джерела дозволяють відтворити фактичний бік того, що відбувалося, в його ча­совій та просторовій конкретності. Вирішення саме цих завдань окрес­лює предметну область історичної оповіді та пояснення. Особливе місце, займає в обох випадках методологічний аналіз. Він включає як питання про методи встановлення історичних фактів, так і перевірку резуль­татів дослідження, аналіз факторів, що впливають на дослідницьку діяльність історика та формулювання результатів останньої.

Проте зазначимо, що питання про саму процедуру дослідження історичного минулого, шляхи осмислення цього процесу, іншими словами, проблеми теоретико-методологічного плану як самостійна галузь пізнання почали вивчатися відносно недавно. Ці питання і на цей час не завжди залучаються до історико-конкретних досліджень. Представники старої позитивістської історіографії, цитовані вище, не усвідомлювали значення методологічних проблем історії і вважали, що джерела можуть замінити історика. Разом з тим методологія віді­грає особливу роль в дослідженні.

Методологія та теорія історії охоплюють як світоглядні аспекти (філософія історії), гак і сукупність принципів і методів дослідження. Вони мають окреслити наше розуміння загальної логіки і спрямова­ності історичного процесу, визначити його стадії (етапи, рушійні сили та закономірності).

Саме на світоглядному рівні визначається наше розуміння сенсу історії і може бути зроблений прогностичний аналіз майбутнього.

Термін «методологія» походить від грецьких слів «методос» і «ло- І'ОС» (шляхи пізнання). Буквально він означає вчення про методи піз- Кіишя, так і сукупність прийомів наукового дослідження.

, Як особлива історична дисципліна методологія історії вивчає при­роду, принципи і методи історичного пізнання. Вона має справу з

иовами історичної науки, які складають її методологічний апарат.призначення в тому, що вони організують і систематизують мате­ріал історичної науки, утворюють вихідний пункт і разом з тим спосо­би його тлумачення. Такі основні поняття називаються категоріями, Принципами, методамиуУ

Принципи - це вихідні поняття науки, що визначають основні за­соби вирішення наукової проблеми. Зокрема, принцип історизму ста­новить суттєву сторону історичного пізнання. Від дотримання вимог, Що випливають з цього принципу, залежить успішне застосування іс­ториком відповідного методу, який виступає засобом пізнання.

Наукові метода становлять сукупність спеціальних прийомів, Норм, правил, процедур, що регулюють діяльність історика і забез­печують вирішення дослідницького завдання. Вони можуть бути най­різноманітнішими - від традиційних (порівняльно-історичний аналіз) до математичних, соціологічних та комп’ютерних.

Перед методологією історії стоїть важливе завдання з удоскона­лення понятійного апарату. Категорії та принципи історіографії вдо­сконалюються та збагачуються разом з розвитком науки та всього сус­пільства.

У процесі розвитку понять одні відмирають і з’являються нові, ін­ші змінюють свій зміст. Вже не зустрічаються в сучасних історичних текстах «Божа воля», інший зміст, ніж не так давно вони мали, вклада­ється в поняття «розвинутий соціалізм», «радянський народ». Ствер­джуються нові поняття, такі як «менталітет», «цивілізація», «альтер­нативні шляхи розвитку» і т. ін.

Історія, як і кожна наука, має свою методологічну базу. Через запо­зичення категорій і методів різні науки взаємопов’язані. Методологія історії тісно пов’язана з філософією та її розділом епістемологією, що займається проблемами пізнання в науці в цілому, соціологією та ін­форматикою і т. ін. Тому історик має набути добрі знання з філософії та соціології, щоб включитися в розробку понять, актуальних для всіх соціальних наук.

Існують тісні зв’язки методологічних та історіографічних дослі­джень. Це два підходи у вивченні значення та функцій історичного пізнання. Перший - з боку його внутрішньої структури та особливостей порівняно з іншими формами пізнання. Другий - конкретні етапи роз­витку історичного знання в зв’язку з суспільною еволюцією. Плідне вирішення методологічних проблем може бути лише на солідному іс­торіографічному ґрунті. Методологія також співпрацює з джерелознав­ством у вирішенні проблем, що стосуються гносеологічних (пізнаваль­них) функцій джерел. «Методологія вивчає характер історичних погля­дів і концепцій... від неї залежать значною мірою успіх у накопиченні фактологічного матеріалу, і у вдосконаленні методики його викорис­тання, і розширенні історичної проблематики»¹, - підкреслював акаде­мік І.Д. Ковальчєнко.

Отже, методологія - це загальні принципи освоєння і застосуван­ня інформації, а. методика - конкретні засоби отримання інформації з різноманітних джерел.

Становленню методології історії як наукової дисципліни переду­вали тривалі пошуки вчених, але найближче до вирішення гносео­логічних проблем підійшли німецькі історики Б.Г. Нібур, Л. Ранкс, И. Дройзен, які звернули увагу на основні питання пізнавального процесу. Так, проблема об’єктивності історичного пізнання - одна з вічних в історичній науці. Одні вчені наполягали на об’єктивності пізнання, а інші вважали, що «сама постановка питання про об’єктив­ність історичних знань не є коректною». Отже, розбіжності поглядів на цю проблему очевидні.

Проблема пізнання розглядалася під таким кутом зору: минуле (об’єкт) досліджується із врахуванням належності історика (суб’єкта) до якісно нової реальності. Головним у процесі пізнання стає пошук істини (істиною є те, що відповідає дійсності). Видатний німецький історик Бертольд Георг Нібур (1776-1831) вважав, що «якби не існу­вало істини, то не було б ніякого дослідження». Саме Нібур був одним із перших серед тих істориків, хто пов’язував своє уявлення про меха­нізм історичного пізнання як про співвідношення у ньому суб’єкта і об’єкта з походженням і природою історичних джерел. Основою тако­го варіанту гносеології був історизм, який вносив у історичне мислен­ня ідею своєрідності окремих подій і цілих епох. Завдяки цьому було поставлено актуальну і для сьогоднішнього дня проблему: як істори­ку зрозуміти минуле, яке якісно відмінне від його часу? «Не можна допускати зображення минулого і оцінювати його з позицій сучаснос­ті»², - зазначав Нібур. Історик приречений бути залежним від свого часу. Істина полягає у такому співвідношенні реальності і уявлень про неї, коли образ минулого не спотворений і відбиває сутність і своєрід­ність явищ. Він особливо наполягав на об’єктивності пізнання.

Підтримував вимогу об’єктивності пізнання і видатний німецький («торик Леопольд фон Ранке (1795-1886), який вимагав від себе і від Кожного історика: не давати суб’єктивної оцінки досліджуваним про- ЙЛомам, виключити своє «я» заради об’єктивності, безпристрасності, «Щоб події заговорили самі за себе». Він підкреслював: «я заперечую Думку, що в історії немає об’єктивної істини, не кажучи вже про те, Що нона непізнавана. Історія - це реальність, історичне дослідження - Ииука». Теоретико-пізнавальна позиція Л. Ранке широко відома - по- Кй’шти, як «усе було насправді». У цілому ж заслугою вченого є те, Іцо нін наполягав на визнанні історії як самостійної незалежної від філософії і літературознавства науки; на звільненні дослідження іс­торії від упереджених масштабів сучасності; на розробці методів іс­торичного дослідження (насамперед, критики джерел)³.

Початок систематичному вивченню та університетському викла- Дшішо методології історії поклав відомий німецький історик Густав Дройзен (1808- 1884). В 1857-1883 рр. у Берлінському університеті КІН читав курс лекцій з теорії історії - «Енциклопедії й методології Історії», що були спрямовані проти постулатів раннього позитивіз­му, який уподібнював раціональність історичного пізнання до логіки Природничих наук. Він акцентував увагу на герменевтичному (пояс­нювальному, тлумачному) характері історичної методології, критику­ючи пізнавальну практику школи Л. Ранке, яка обмежувала герменев­тику лише критикою джерел. Вчений поширював методологію герме­невтики на реконструкцію й інтерпретацію підтверджених наявними Джерелами історичних подій.

Дройзен вважав, що історику важливо з’ясувати для себе питання Про «відношення історичних досліджень до інших форм та напрямків Людського знання, про своєрідність їх завдань і про обґрунтування їх дій». Ключовими для методології історії стали слова Г. Дройзена: «Су тністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація».

ІДройзен розмежував чотири види історичної інтерпретації: біо- Срафічний, прагматичний, умовний і той, який він назвав «інтерпрета- ЦІ< чо ідей».

Розробка методологічних питань історії продовжувалася у 80-90-х рр. XIX ст. Вони жваво обговорювалися у європейській, особливо ні­мецькій та російській філософсько-історичній літературі, в ході яко­го і відбувалося становлення методології історії як спеціальної дис-

ЦИІІЛІПИ.

У фундаментальній праці російського історика О.С. Лаппо-Дани- Лемського (1863-1919) «Методология истории» було окреслено коло питань, що розкривають специфіку історичного пізнання. Серед них і такі, які й зараз зберігають свою актуальність: це принципи історич­ного знання, критерій історичної оцінки, на основі якого історик від­бирає матеріал, пізнавальні цілі та об’єкт історичної науки, специфіка історичних фактів тощо. Велика увага у цій праці приділялася мето­дології джерелознавства. Історична спадщина О.С. Лаппо-Данилев- ського і нині продовжує перебувати в центрі уваги дослідників.

Про зростаючий інтерес до осмислення самого процесу історично­го дослідження, достеменності його результатів свідчить ціла низка праць, присвячених цій темі (насамперед філософів першої половини XX ст.). Саме вони зробили рішучий крок у розвитку теоретико-ме- тодологічних досліджень в історії та суспільних науках. Серед остан­ніх слід назвати праці К. Поппера, Ф. Кауфмана, М. Мендельбаума, К. Гемпеля та ін.. Саме в цих роботах стверджується, що історик не може обійтися у своїх інтерпретаціях по-перше, без уявлень про ті чи інші закономірності і, по-друге, про конкретні причини як вихідні умови того, що сталося. З цього випливало, що історик має керувати­ся знанням про конкретно-історичні результати і про загальну логіку та закони історичного розвитку.

В той же час ця проблема спричинила появу нігілістичних погля­дів на можливість відтворення об’єктивної історії. Саме на цій осно­ві розробляється ряд теорій про специфічність історичного пізнан­ня, історії та методів (на відміну від природничих наук). Найбільш радикальні погляди висловив німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920). До них відноситься його теорія «дослідницьких утопій», «ідеальних типів», створюваних істориком для реконструк­ції минулого. Теоретичний («абстрактний») рівень в історичній на­уці полягає в утворенні понять, котрі не можуть формувати замкне­ну систему на зразок природознавства, враховуючи співвіднесеність явищ культури з ідеєю цінності, а тому і виступають в якості «іде­ального типу».

Розробляється також ідея про роль особистості історика в осмис­ленні минулого, а саме вплив його належності до тієї чи іншої циві­лізації чи культури, з чого випливає начебто неможливість пізнання інших культур окрім своєї «рідної» (Б. Кроче, И. Хейзінга).

З цих міркувань виникають і погляди на історію не стільки як на науку, але як на мистецтво, а її методами проголошуються не наукові (об’єктивні) методи, а суб’єктивне «вживання» історика в епоху⁴.

Розробляючи концепції історії як науки, історики починають за­мислюватися над питаннями: яким чином проводяться дослідження і Пишу ться тексти, роблять спостереження методологічного характеру, Присвячують цим питанням окремі праці.

Як приклад слід навести класичну працю Марка Блока «Аполо­ги истории или ремесло историка«, згадувану раніше і написану в Окупованій німцями Франції (видана в 1949 р., вперше російською Мовою - в 1973 р.).

Сама назва книги «Apologie pour l’Histoir», що означає «захист», Або «виправдання історії», говорить сама за себе. Марк Блок, насліду­ючи традицію в історичній думці, яку презентували собою М. Мон- ТСігь і Р. Декарт, Ф. Вольтер і Ж. Мішле - ціла плеяда блискучих умів, Похищав права історії на об’єктивну істину. Він полемізував з тими, ХТО став на позиції неспроможності історії як науки, непізнаваннос­ті минулого, що вивільняє історика від відповідальності за наслідки його праці.

Марк Блок разом з визначним французьким істориком Люсьєном Фсвром ще 1929 року стає фундатором і видає знамениті «Аннали економічної та соціальної історії». І хоч публікація цього журналу Перервалася під час другої світової війни, вони залишили помітний слід в історичній науці, створивши свою школу, - відому як школу «Анналів».

•М. Блок не сприймав позитивістського погляду на використання історичних джерел як на методику «ножиць і клею» у створенні істо­ричних текстів. Він один з перших декларував положення, що кожна Історична праця має включати розділ, що має відтворювати «яким чином я міг дізнатися про те, про що буду говорити?» Такі праці як «Апологія історії» М. Блока, матеріали, що друкувалися у періо­дичних виданнях, насамперед, стимулювали інтерес до проблем ме­тодології.

Історія - це дослідження, яке має свої правила, реконструкції, ета­пи і методи пояснення, особливості процесу пізнання.

Проблема пізнаванності історії дискутується і в наш час. Позити­візм сповідував вірність джерелам і віру в прогрес суспільства. У цьо­му історики-позитивісти вбачали можливість об’єктивного відобра­ження історії.

Наприкінці ХІХ-ХХ ст. позитивізм стає найвпливовішим філософ­ським напрямком. Г. Спенсер, Л.Г. Морган, Е.Б. Тейлор та інші його представники розробляли ідеї еволюційносгі історичного розвитку - як одно спрямованого процесу. Загальним законом еволюції позити­вісти вважали суспільний прогрес. Саме з цією ідеєю прогресу була пов’язана надія на подолання соціально-економічного, політичного, національного гноблення. Основну увагу історики позитивістського напрямку звертали на джерела (тексти).

Позитивізм швидко знайшов прихильників і серед російських та ' І українських істориків. Його послідовниками стали представники Київської документальної школи М. Максимовича - В. Антоновича. На позиції позитивізму пристав під впливом свого університетсько­го професора В. Антоновича, тоді ще студент Київського універси­тету Святого Володимира, Михайло Грушевський. Сам він про злам у своєму світогляді пише так: «Мій світогляд формувався у помір­кованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами». Відомий історик О. Пріцак вважає, що переїздом до Києва майбутній історик потрапляє в чуже для нього інтелектуальне середовище. Вихований в православно-релігійному дусі, він віддав данину релігійності, йо­го світогляд формувався колі ідей християнської провіденціальної візії світу як «Граду Божого», сформульованого отцями церкви і перш за все Св. Августином ((344-430 рр.) і філософом Ж. Босюе (1626-1704 рр.). М. Грушевський не без вагань полишає свій теоло- го-метафізичний світогляд і переходить на позиції позитивістського еволюціонізму.

Варто зазначити, що з 60-х років XIX ст. в Росії поширюються праці О. Конта (1798-1857), зокрема, «Курс філософії позитивізму», у якому він вводить поняття позитивних знань, висуває ідею трьох стадій, що репрезентують прогресивний закон розитку суспільства. Ідея «вічого Бога» була замінена ідеєю прогресу. Тоді ж в російських університетах поширюються твори Т. Бокля (1821-1862), у тому чис­лі, праця «Історія цивілізації в Англії», де була розроблена ідея про роль географічного фактора для розвитку цивілізації. Такою ж впли­вовою була робота Герберта Спенсера (1820-1903) «Система синте­тичної філософії», у якій йшлося про органічний розвиток суспіль­ного процесу, закони еволюції, що реалізуються через малі револю­ції, та про героїв, які є продуктом цього процесу. Ці ідеї стали також провідними у творчості М. Грушевського. (Зазначимо, що тема «ге- * рой і натовп (народ)» довгі десятиріччя була у центрі уваги інтелек­туальної еліти).

М.С. Грушевський теж не обминає теми героя і у нього бачимо, хоч і мінливі у часі, погляди на Богдана Хмельницького.

М.С. Грушевський на засадах позитивістського еволюціонізму розробляє свою концепцію історії українського народу та його істо­ричних предків, впроваджує в своїх дослідженнях ідею про роль гео­графічного фактора.

Як кожний методологічний напрямок (романтизм, марксизм) по­зитивізм виробив «своє слівництво» (О. Пріцак), свою мову, терміно­логію. В текстах М. Грушевського багато термінів природничих на­ук, йдеться про історичну еволюцію і т. ін. Ідеєю еволюції пронизані практично всі історичні та політичні твори історика.

Слід наголосити, що позитивісти вбачали розвиток в еволюції і; не­гативно ставилися до революцій,3 ' • 'І

^ Історіософія перших "томів «Історії України-Руси» спиралась на три чинники: населення - територію - державу. «Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу, або тих етно­графічно-політичних груп, з яких формується тс, що ми тепер мис­лимо під назвою українського народу, інакше званим малоруським, південно-руським, просто руським або русинським».

Критика позитивістської ідеї прогресу з боку окремих філософів (Г. Ріккерт, Ф. Ніцше) мало впливала на свідомість більшості освіче­ного населення. Ця ідея була співзвучна соціалістичним уподобанням основної маси народу і віри у краще майбутнє. Але сам хід історії, воєнної кризи і т. ін. породжували сумніви.

[. Франко, критикуючи погляди позитивістів, підкреслював «зиг­загоподібні сть» у розвитку людства. Він писав: «В понятті еволюції містяться поруч себе і над собою два супротивні процеси: поступ на­перед і поступ назад. Поступ вперед - є первісною, переважаючою і нормальною; поступ назад - пізнішою і «хворобливою», і народи, знеможені матеріально і духовно, вертаються назад, до часів анімізму та фетишизму (тобто у первісність).» Разом з тим, як соціаліст він ві­рить у соціалістичний лад самовпорядкованих громад. '

Проте XX ст., зокрема, радянська модифікація соціалізму показала безпідставність такої віри. Соціологічний напрямок в історії, спроба віднайти об’єктивні закони історичного розвитку належить марксиз­мові. Його методологічні засади стали у 20-30-х рр. XX ст. теоретико- методологічною базою радянської історіографії.

Об’єктивні закони історичного розвитку знайшли обгрунтування у працях К.Маркса, що мали неабиякий вплив на певну частину істо­риків другої половини ХІХ-ХХ ст., і утворили цілий напрямок в сус­пільних науках, відомий як марксизм (або «історичний матеріалізм»), Згідно цих поглядів, в основі історичного процесу лежить розвиток соціально-економічного ладу і послідовна зміна соціально-еконо­мічних формацій, що зумовлюють напрямок всесвітньо-історичного процесу (всього людства). Взаємозв’язок в історичному русі між ви­робничою сферою («базисом» та іншими суспільними, політичними, Ш'ІИИМИ Віруй іуримн «ішдпудокоіо») пояснювався головним чином Цк|МИ кЛйНіиу Пудову суспільства та класову боротьбу. Підпорядкова­на МІСИ»' іиПмііііи оєоОа в історії, духовний світ людини, її психологія, рмііі ін, природничий фактор.

( >діші< цс не означало, що К. Маркс та його послідовники зовсім відмовлялися розглядати ці фактори, але вирішальним, за теорією марксизму, була матеріальна сфера буття, яка детермінує усі інші.

З початку 30-х років XX ст. історичний матеріалізм став методо­логічною базою радянської історичної науки, відіграючи роль «єди­ної вірної» теорії, за межі якої не мали виходити дослідники. Тради­ційний для радянської історіографії підхід в розумінні історії, проте, грунтувався на догматично засвоєних принципах марксизму, для яких притаманні були певні спрощення окремих положень Маркса і пере­кручення, неухильне сповідування навіть тих тверджень, від яких зго­дом відійшов і сам їх творець.

Слід зазначити, що в методологічному плані традиційний радян­ський підхід до розуміння історії включав два принципи, що по суті взаємно виключали один одного: це принцип єдиного всесвітнього закону історичного розвитку та його протилежність - російськоцсн- тризм (що базувався на поглядах дореволюційної російської історі­ографії). Російськоцентричне бачення історії було притаманне ра­дянсько-марксистській історіографії 30-80-х рр. XX ст., її рецидиви маємо і в наш час. В центрі цих уявлень - погляд на радянський на­род та його супердержаву - СРСР як визначальний фактор сучасної історії, в якій він відіграє керівну роль і є авангардом світового іс­торичного процесу (справа розбудови комунізму). Основні положен­ня історичного матеріалізму сприймалися як аксіома. Особа в історії усвідомлювалася лише через класову будову суспільства та її роль у класовій боротьбі, вона виступала виразником та носієм певної кла­сової природи.

Загальний поступ людства розглядався відповідно до розвитку продуктивних сил і розгортання класової боротьби, в ході якої при­водили у відповідність з ними суспільні відносини. Особлива роль відводилася революціям («локомотивам прогресу»). Відповідно до цього виводилися і закономірності всесвітньо-історичного процесу у вигляді проходження через «обов’язкові» п’ять суспільно-економіч­них формацій: від первіснообщинної до комунізму.

Таке тлумачення історії не виходило за межі сповідуваного й ін­шими істориками XIX ст. моністичного погляду на історію, відпо­відало зрештою і принципам детермінізму прийнятим у тогочасній ЙИ'Оріоі рафії з його уявленням про заданість і спрямування історич- ИОІо руху та ігноруванням ролі особи в творчій зміні буття.

Сповідування цих двох принципів приводило нерідко до гіарадок- ІиіЬІІИХ історичних висновків і теорій (як приклад, теорія «обми- НВіііія» рабовласницького ладу і особливого шляху розвитку східних УЛОи’ян від первісності до феодалізму; плутанина з визначенням по- ЧйТку капіталістичного ладу в Росії, хронологічних рамок феодалізму ОДЩо). Найбільшою вадою було й те, що суто методологічним пробле­мам радянської історіографії надавалося ідеологічного забарвлення.

Марксистське розуміння історичного процесу, марксистська теорія Історичного матеріалізму не витримали перевірки практикою історії. ЧІТкнення цієї теорії з сучасною дійсністю, перш за все з реаліями криху соціалізму в СРСР є вагомим аргументом на користь наукової Неспроможності історичного матеріалізму.

І Іроте, не будемо скидати з рахунку й того, що теорія і методологія К. Маркса не може бути відкинута повністю, вона має бути очищена під застарілих догм і доктрин, ідеологізації, але має бути збережене її рнціональне зерно, яке забезпечує виявлення об’єктивної сторони істо­ричного процесу і впливу на нього економічного фактора. Недарма до «Капіталу» К. Маркса виявляв інтерес далекий від марксизму М. Блок. Саме під час роботи над «Апологією історії» він писав: «Ви мабуть не знаєте «Капіталу»? Для історика це повчальний досвід» (у листі до Лю­сьена Февра від 26 серпня 1941 р.). Англійський історик Джон Тош, підкреслює, що таке масштабне бачення історії та історичного процесу після Маркса не зміг здійснити ніхто з мислителів (порівнюючи концеп­цію «глобальної історії» Фернана Броделя з концепцією К. Маркса)⁵.

Методологія і теорія історичного поступу, що впродовж всього життя розроблялися К. Марксом і, до речі, не залишалися незмін­ними (відомо про його відхід від класичної теорії формацій та роз­робку трьох способів виробництва?'«азіатського способу, античного, германського» і т. ін.), зберегли своє значення у сучасній методології таДеорії історії, особливо «синтезуючого» його напрямку, де певне місце знайшли і окремі положення Марксової концепції. До цього до­свіду звертаються як неопозитивісти (букв. - новий позитивізм), так і ті, кого можна назвати неомарксистами, а також сучасні історики та філософи історії, які відносяться до інших напрямків.

Криза позитивізму та марксизму, пошуки синтезу різних мето­дологій в осмисленні історичного процесу висунули на перший план у 50-і рр. XX ст. одну з найвизначніших постатей в європейській історичній науці - Ф. Броделя (1902-1985). Ф. Бродель в окупованій Франції зазнав репресій з боку гітлерівської адміністрації, перебував у концтаборах. У 1949 р. написав працю «Середземне морс і світ Се­редземномор’я в епоху Філіпа II». Після війни він став одним з керів­ників журналу «Аннали», а невдовзі і загальновизнаним лідером цьо­го напрямку в історіографії. Але ім’я йому створила розроблена ним концепція «глобальної історії», що була викладена у 3-х томній праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XV-XVIII ст.».

За теорією Ф. Броделя, історія - це багатошарові структури. Вона має охоплювати реальне життя людини у всіх його проявах, бути на­повненою всіма науками про людину.

Не надаючи суттєвого значення фактичній стороні історії (подіям), Ф. Бродель виводив історичний процес із сукупності структур (під останніми він розумів географію, біосферу, природні фактори, гли­бинні явища в економіці, звичаї, менталітет). Таке розуміння історії знайшло відображення в першому томі його праці «Структури повсяк­денності: можливе і неможливе»⁶. Разом з тим Ф. Бродель заперечував «всіляку «соціологію суспільного руху», який мав би привести все до ідеального стану». Він відкидав принцип послідовності розвитку (ево­люції). Також він не погоджувався з К. Марксом, що джерело руху слід шукати в якомусь одному «універсальному постійно діючому факто­рі». Отже, теорія структур Ф. Броделя підготувала ґрунт для переходу в осмисленні історії на основу багатофакторного аналізу. Про вчення Ф. Броделя російський історик Ю. Безсмертний писав: «При вивчен­ні минулого була поставлена проблема мікро- і макро- підходу. Нині можна помітити деякий відхід від мета-дискурсу⁷, що передбачав ши­рокі і синтетичні побудови і глобальні пояснювальні схеми».

Можна вважати, що Ф. Бродель відкрив разом із М. Блоком і

А.Тойнбі широку дорогу для пошуків нової методології історії. Ці по­шуки відбувалися і в середовищі істориків-марксистів і привели до певних змін, як це зрештою відобразив у своїх працях польський іс­торик Є. Топольські, перш за все в книзі «Теорія історичного знання» (1983, польською мовою).

‘ Показово, що в кінці 70-х рр. був заснований міжнародний журнал з методології історії «History and Theory». В працях «неомарксистів» як конкретно-історичних, так і в теоретичних, спостерігається спроба інтеграції різних методологій.

Світова думка сьогодні далеко відійшла від спрощеної методоло­гічної концепції матеріально-виробничої детермінації історичного руху та трафаретних уявлень про односпрямованість історичного по­ступу, притаманних як позитивістам, так і марксистам.

Історія людства розглядається як вектор складної системи взаємо­дій окремих соціокультурних спільнот (народів, їх держав та етнічних Політичних об’єднань, цивілізацій). Без такого розуміння важко по- Йснити і усвідомити розмаїття сучасного житія світовою співтовари­ства і прогнозувати майбутнє.

Щодо загальних закономірностей, то на відміну від п’ятичленної марксистської схеми, сучасними методологами вносяться більш сут­тєві і більш глобальні оцінки у виділенні основних стадій чи ступе­нів у розвитку. Так у найзагальнішому вигляді можна визначити, що спільним для всього людства булггтри ступені (щаблі, формації та еуперформації) історичного поступу: первісність, доба традиційних (докапіталістичних, доіндустріальних цивілізацій та доба формуван­ня і утворення всесвітньої цивілізації), капіталізм, постіндустріальне суспільство нового та новітнього часу.

Саме такий підхід розробляється провідними західними мислите­лями середини та другої половини XX ст. К. Ясперсом, А.Дж. Тойнбі,

І і. Фроммом, К. Поппером та ін.

В радянській історіографії 70-80-х рр. під впливом теоретичних розробок англо-амсриканських вчених неоеволюціоністської орієнта­ції відбуваються помітні зміни в поглядах на історичний процес. Ре­візії піддається п’ятиступенева (радянсько-марксистська) формаційна концепція поступу історії (роботи М.І. Кобищанова, В.П. Іллюшечкі- па, І. Семенова, В.Ф. Генінга, Ю. Павленка та ін.).

Критичному переосмисленню піддається перш за все «закономір­ність» рабовласницької формації - не тільки для стародавніх країн Сходу, але й античних Греції та Риму. В цих розробках основна ува­га приділена докапіталістичним суспільствам. Не дивлячись на певні розходження у розумінні цієї проблеми, було доведено, що всі вони демонструють певну єдність за провідними економічними, соціаль­ними та політичними ознаками, і тому можуть бути віднесені до од­нієї (докапіталістичної) формації. В них переважає дрібне натураль­не виробництво, позаекономічний примус відчуження додаткового продукту.

Саме в цей час з’являється й розуміння відмінностей в розвитку докапіталістичних суспільств західного і східного типу. Таким чи­ном, одно спрямованість і єдність «всесвітньо-історичного процесу» було взято під сумнів, натомість зверталася увага на полілінійність розвитку виробничих сил докапіталістичних формацій.

Проте самі дослідники розуміли, що опрацювання усього спектру проблем - соціокультурного, етнічного, релігійно-світоглядного і т. ін.

розвитку людства не може задовольнити навіть удосконалена форма­ційна схема, заснована линіе на соціально-економічному розвитку. На перший план виступають проблеми поліваріантності та цивілізаційних особливостей історичного процесу. Спочатку ці проблеми висвітлюва­лися в рамках Марксової теорії про «азійський», «античний», та «тсрг манський» способи виробництва. Та під впливом робіт К. Поланьї, що розробив концепцію редистрибуції (розподілення додаткового продук­ту представниками влади), М. Сахлінца, який розкрив структуру вож дівства (чіфдома) у пізньопервісному - ранньокласовому суспільстві, Г. Чайлда, який відкрив значення «неолітичної» та «міської» революції на світанку цивілізації, приходило нове розуміння про шляхи переходу від докласового до класового суспільства, від первісності до цивілізації.

Як про це пише Ю. Павленко, «перехід від первісності до циві­лізації здійснювався не завдяки утвердженню приватновласницьких відносин та експлуатації людини людиною, а через механізм монопо­лізації представниками племінної аристократії, влади та управління, а відтак, і права розпоряджатися суспільними ресурсами...».

В роботах Л.С. Васильєва охарактеризований феномен «влади- власності» для ранньокласових суспільств Сходу, в яких представники родової аристократії через виконання редистрибутивної функції здій­снюють контроль і утверджують свою владу над суспільними ресур­сами і над суспільством. Так утворюється, за Васильєвим, «держав­ницький» спосіб виробництва, на відміну від приватновласницького. Другий мав місце в античному і новоєвропейському суспільствах; перший притаманний багатьом докапіталістичним країнам і суспіль­ствам, що розвиваються. Таким чином, було виділено два шляхи роз­витку: «східний», державницький та «західний», приватновласниць­кий. Антична спадщина була сприйнята європейським Відродженням та Реформацією, що разом з накопиченням капіталу за доби Великих географічних відкриттів створила базу для капіталізму.

Ще одна тупикова лінія розвитку була визначена у зв’язку з нома­дизмом. Це відповідало поглядам А. Тойнбі, який вважав, що кочівни- цтро заводить суспільство у глухий кут, прирікає його на самовідтво­рення і, нарешті, - на підпорядкування могутнім осілим державам.

В цей час формується уявлення про історію як дискретно-цивілі- заційний процес. Концепція цивілізаційної структури людства роз­робляється в роботах Г.С. Померанца. Вона в деяких рисах наслідує цивілізаційні концепції В. Соловйова, М. Вебера, К. Ясперса, певною мірою - А. Тойнбі. Пізніше в цю концепцію вводиться релігійно-кон­фесійний критерій (подібно до А. Тойнбі) - як найсуттєвіший.

'Згідно з цим критерієм йшлося принаймні про два шляхи духовно- культурної еволюції людства з часів переходу до цивілізації: юдейсько- християнсько-ісламський, для якого притаманна ідея Бога, в особі якого ниетупає вища (трансцендентна) сила, і відтак людина усвідомлює свою особистість; і релігії південно-східноазійського регіону: індуїзм - буд­дизм - конфуціанство та ін., в яких вищі сили не втілені в ідею Бога і де соціокультурний статус особи не виділено з контексту суспільства.

За Ю. Павленком, завдяки цим дослідженням «центральною кате­горією філософії історії... має бути саме цивілізація». Розуміння іс­торії «як цивілізаційного процесу» має в основі такі методологічні засади, як «принципи стадійності та цивілізаційної унікальності».

В контексті цивілізаційного бачення історичного процесу особливе місце займають окремі народи. Проблема методології дослідження сучасних націй не може вилучатися з загальної етноісторичної про­блематики. Згідно сучасної теорії етногенезу нації як етносоціальні організми розглядаються як виокремлена одиниця «конкретно-істо­ричного процесу». Про методологічні засади етнічних (етносоціаль- них, національних) досліджень йтиметься далі.

ПРИМІТКИ